скачать книгу бесплатно
Андрiй Лаговський
Агатангел Юхимович Кримський
Зiбрання творiв (Фолiо)
Роман «Андрiй Лаговський» видатного украiнського вченого-орiенталiста, мовознавця, письменника й перекладача, громадського та наукового дiяча Агатангела Кримського (1871–1942) творився майже чверть столiття (1895–1919). Письменник час вiд часу повертався до роботи над романом, вносив правки до першоi частини – оповiдання «Не порозумiються» i другоi – «Туапсе» вже як продовження повiстi «Андрiй Лаговський» (у першому варiантi). Наступнi два роздiли «За святим Єфремом Сiрiним» i «Порозумiлися» – це доповнення до новоi остаточноi редакцii роману.
Ця книжка – перша посмертна публiкацiя роману без купюр i з додатком двох звернень автора «До читачiв» та листа Лесi Украiнки з аналiзом перших двох частин твору – рiдкiсного для украiнськоi лiтератури iнтелектуального роману.
Агатангел Кримський
Андрiй Лаговський
Серiя «Зiбрання творiв» заснована у 2019 роцi
Вступне слово О. В. Ткаченка
Передмова Т. І. Гундоровоi
Упорядкування, пiсляслово, коментарi та примiтки С. А. Гальченка
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© О. В. Ткаченко, вступне слово, 2021
© Т. І. Гундорова, передмова, 2021
© С. А. Гальченко, упорядкування, пiсляслово, коментарi та примiтки, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту Упорядник висловлюе найщирiшу вдячнiсть Валентинi Пеговiй за допомогу у пiдготовцi цього видання та директорцi Центрального державного архiву-музею лiтератури i мистецтва Украiни Оленi Чижовiй за наданi для використання прижиттевi видання творiв А. Кримського
Вступне слово
Постать Агатангела Кримського мае визначну роль у розвитку украiнського сходознавства та украiнiстики. Його творчий доробок допомiг збагатити та укрiпити знання з iсторii украiнського фольклору, мови та лiтератури, а також етнографii. Не менш важливими були й доробки науковця про iсторiю, релiгiезнавство та культуру схiдних краiн.
Ім’я Агатангела Кримського заслужено вiдоме не лише в Украiнi, а й у Казахстанi, Туреччинi, Іранi та багатьох iнших краiнах Сходу. Завдяки знанню бiльш нiж шiстдесяти мов, Кримському вдалося запропонувати новi дослiдження сходознавчоi науки, якi мали грунтовний внесок у цiй сферi.
Окрiм того, мовознавець був одним iз засновникiв Украiнськоi академii наук, зробив численнi переклади як перськоi, так i захiдноевропейськоi лiтератури, писав власнi твори, що вилилися у такi збiрники, як «Повiстки та ескiзи з украiнського життя», «Бейрутськi оповiдання». Знаковим був i частково автобiографiчний роман «Андрiй Лаговський», що повнiстю побачив свiт лише у 1970-х роках. Вiн е зразком одного iз перших украiнських модернiстських романiв. А отже, й обов’язковим до читання для розумiння фiлософii цiеi течii.
Стоячи у витокiв активноi популяризацii украiнського на початку ХХ столiття, Кримський виступав за еднiсть украiнськоi нацii, тим самим зiгравши вагому роль в iсторii вiдокремлення Украiни з-пiд постiйного впливу Росii. Уже тодi науковець заперечував теорiю про «колиску трьох братнiх народiв», згiдно з якою Киiвська Русь була етнiчною батькiвщиною украiнцiв, росiян та бiлорусiв. Його позицiя була вкрай самовiдданою, що не могла не помiтити радянська влада.
Постать Агатангела Кримського е свiдченням того, що транслювати власну проукраiнську позицiю вкрай важливо. Так як i важливо не вiдмовлятися вiд власноi iдентичностi у боротьбi зi системою. Тому фiлософiя Кримського доречна й у сучасних реалiях. Живучи пiд постiйними iнформацiйними атаками та агресiею з боку Росii, питання вiдстоювання iдентичностi понинi е актуальним.
Переконаний, що роман «Андрiй Лаговський» знайде чимало нових шанувальникiв. З роками дидактична суть твору про пошук себе залишаеться на часi. До того ж текст базуеться зокрема й на власному досвiдi Агатангела Кримського. А досвiд такоi видатноi людини обов’язково стане корисним читачевi роману.
Олександр Ткаченко,
Мiнiстр культури та iнформацiйноi полiтики Украiни
«Андрiй Лаговський» Агатангела Кримського:
Нiгiлiзм, сексуальнiсть i колонiалiзм
Микола Євшан назвав Агатангела Кримського чи не найвиразнiшим типом модерного поета, побачивши в його творчостi постiйну боротьбу «гарячоi поетовоi душi, що протестуе проти всяких кайданiв i рветься з наiвним не раз iдеалiзмом до свободи i краси, i холодноi рефлексii та аналiзу тих поривiв». Його як поета-естета й людину «складного свiту» Соломiя Павличко безумовно зараховуе до модернiстiв. «Богдан Рубчак поставив Кримського в контекст европейського модернiзму. Друге, безперечно, справедливо», – зауважуе вона.
Автобiографiзм i «дух часу»
Двi визначальнi для модернiзму ознаки – iнтелектуалiзм i невротизм – пов’язують Кримського з модернiзмом. Головним героем Кримського стае неврастенiк i меланхолiк, iнакше кажучи, «хвора» людина fin de si?cle, яка залюбки втiкае в екзотичний Схiд, у мiстику, в хворобу i поезiю. Загалом, в украiнську лiтературу 1895 року приходить людина iстерична – радикал-нiгiлiст «Повiсток i ескiзiв з украiнського життя» (1895) Кримського i героiня «Блакитноi троянди» (1895) Лесi Украiнки. Кримському загалом належить першiсть в украiнськiй лiтературi у вiдтвореннi чоловiка-неврастенiка, – передруковуючи свою повiсть «Не порозумiються» як перший роздiл роману «Андрiй Лаговський» (1895–1919), вiн додае значущий пiдзаголовок «(Із життя iстерикiв)». Далi будуть лiричний герой «Зiв’ялого листя» Івана Франка, персонажi Гната Хоткевича, Михайла Яцкова i Володимира Винниченка. Власними персонажами Кримський нiби спростовував популярне твердження Зигмунда Фройда про те, що iстерiя – суто жiноча хвороба.
Кримський свiдомо вибирав собi не лише героя, близького до автобiографiчного, але й читача – декадента й гурмана, «слабку людину». Такий естетський знак Кримський усiляко пiдкреслював. «Зовсiм виразно скажу, – пише вiн у передньому словi 1901 року до “Пальмового гiлля”, – що пускаю в свiт оцю книжку не для людей фiзично здорових, а тiльки для людей трохи слабих, iз надламаною життевою снагою або нервами, – для тих людей, що вмiють i легко плакати, i солодко нудьгувати, i молитися Боговi, i умилятись. Книжка моя – для тих людей, що – з безмежним архiегоiзмом недужоi людини – зугарнi часом, лежачи на лiжку в пiвденнiй санаторii, дiзнати бiльше втiхи й радощiв iз звiстки про новiтнiй свiжий, кучерявий наросток на гiмалайськiй кедринi-деодарi, нiж iз телеграми про зниження такси на сiль». У цiй передмовi виразно прочитуються антиутилiтаризм Кримського та його апеляцiя до богеми. Готуючи 1919 року збiрку до перевидання, Кримський вагаеться, чи залишати наведену вище фразу з передмови 1901 року. Але все-таки вiн ii залишае, прокоментувавши: «Вiзьму-но я, як той Понтiйський Пiлат, умию руки од свого давнього писання та й скажу читачевi знов так само, як Пiлат той: “Quod scripsi, scripsi”. Єже писах – писах!».
Украiнськi автори зазвичай вiдмежовують себе вiд своiх перверсивних i невротичних героiв, але Кримський у передньому словi до збiрки оповiдань «Повiстки i ескiзи з украiнського життя», навпаки, засвiдчив, що «всi оповiдання, котрi тут подано, всi сильно просякли авторським суб’ективiзмом, авторською особистiстю…». Цi слова, як i Франкова передмова до «Зiв’ялого листя» (1896), дали пiдставу для обговорення в колi украiнських митцiв fin de si?cle питання про те, чи варто пояснювати читачам, з яких суб’ективних автобiографiчних матерiалiв народжуеться лiтература. Леся Украiнка особливо була стурбована цим i писала в листi до Кримського: «І Ви, i Франко (передмова до “Зiв’ялого листя”) робите кепськi прецеденти всiм нам, писателям-суб’ективiстам, неначе ми обов’язанi здавати справу “кому о том ведать надлежит”, як ми заряджуемо нашим власним матерiялом автобiографiчним».
Ще ранiше в листi до Осипа Маковея вона вже говорила: «Але от я не згiдна з тим, щоб для зрозумiння чиiх-небудь вiршiв треба знати життепис автора. <…> Справдi, не слiд уважати кожноi лiричноi поезiйки за сторiнку з автобiографii, бо часто в таких поезiях займенник Я вживаеться тiльки для бiльшоi виразности. Звичайне, що се не завжди так е, але треба пам’ятати, що так бувае». У наступному листi вона називала такий спосiб критики, який заторкуе особисте життя автора, «лiтературною iнквiзицiею». Маковей, зi свого боку, застерiгав, що безособистiсна лiрика може бути несвоечасною. «Ви боiтеся, що я не пiду разом з духом часу, а зостануся позаду, – вiдповiдала йому поетка, – не думаю я сього».
І справдi, Леся Украiнка наснажувала своi твори глибоко особистiсним чуттям i при цьому не виключала роль автобiографiзму у творчостi, принаймнi саме в листуваннi з Кримським вона зауважувала: «Я вважаю всю Вашу белетристику (i поезiю) <…> наскрiзь суб’ективною, але нi трошки не автобiографiчною, а було б навiть краще, якби вона була автобiографiчною, бо тодi суб’ективнiсть була б натуральнiшою».
Так наприкiнцi ХІХ ст. поняття бiографiчного «людського документа» трансформуеться в суб’ективний «психологiчний документ», а художне зображення – у «вiвiсекцiю» й iнтроспекцiю – самоаналiз власноi душi. Подiбну тенденцiю новiтнього мистецтва Леся Украiнка також пiдмiтила в романi Агатангела Кримського «Андрiй Лаговський». «Скажiть, – писала вона авторовi, – хiба vivisectio in anima vili або хоч i nobili подае нам картину тiеi душi або хоч помагае зложити ту картину? Я думаю, нi». Ще гострiшим ставало це питання, яке письменниця ставить перед Кримським, якщо зважати на те, що аналiз душi стае в лiтературi цього перiоду невiддiльним вiд фiзiологiзму i тiлесностi. «Я думаю, що коли описати докладно найкращу, найблагороднiшу людину, як вона iсть, як вона жуе, як вона травить i т. п., то вона може спротивитись вкрай…», – застерiгала вона свого колегу i товариша.
«Андрiй Лаговський» як роман нiгiлiстичний
Істеричний герой Кримського поруч iз Франковим героем-самогубцем iз «Зiв’ялого листя», femme modernе з «Блакитноi троянди» Лесi Украiнки, а також неврастенiчними персонажами Олексiя Плюща, меланхолiйними героiнями Ольги Кобилянськоi та iншими засвiдчили народження нового соцiального характеру – модерного украiнського iнтелiгента, з усiма викривленнями i колiзiями, якi зазвичай супроводжують такi процеси. У 1920-тi роки таке народження стане об’ектом аналiзу Леонiда Скрипника у його авангардистському кiнороманi «Інтелiгент» (1928). Натомiсть старшi письменники, представники реалiстичного напрямку, наприкiнцi ХІХ ст. сприймали таку тематику за окремi «хворобливi» зони в тогочаснiй лiтературi, де «люди нервово хворi», iз доволi розвиненою чутливiстю, «швидко реагують на зовнiшнi впливи i водночас зайнятi постiйним самоаналiзом, копирсанням у власнiй душi». Поза тим сама лiтература в iхнiй уявi була «здоровою».
Однак нова лiтература i, зокрема, народжуваний модерний суб’ект виразно тяжiли до декадентства, i новi автори недвозначно асоцiювали себе саме з декадентами, навiть при тому, що вони заперечували це. Усе це пiдривало основи народницькоi свiдомости, тобто поклонiння перед «народом», яке домiнувало в украiнськiй лiтературi у пошевченкiвську добу. «Я – продукт сучасноi цивiлiзацii, я дегенерат, я декадент, я людина fin de si?cle, я неврастенiк», – характеризуе себе герой оповiдання Кримського «Не порозумiються», проголошуючи настання нового вiку – невротичного. Пiзнiше Кримський використае це оповiдання як першу частину роману «Андрiй Лаговський».
«Дегенерат», «неврастенiк» i «декадент» Химченко-Лаговський в оповiданнi та в романi мае однi й тi самi риси характеру – з iстерiею, гризiнням пальцiв аж до кровi у хвилини найбiльшого роздразнення, ненавистю до матерi-мiщанки та цiлiсiньким комплексом «плебейства», з якого виростае його невроз. Зауважу, що декадентська свiдомiсть в украiнськiй лiтературi вбирае в себе своерiдний комплекс «плебейства», що характеризуе процес самоусвiдомлення нового поколiння украiнськоi iнтелiгенцii, яке Франко назве «Молодою Украiною» (1880–1900). До нього Франко вiдносить i Кримського. Декларативно опонуючи тезi про себе як «декадента», Франко покликуватиметься на те, що вiн «син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох». Ототожнення з «народом» i водночас розрив iз ним – така соцiопсихологiчна пiдоснова появи iстерика у творах Кримського.
Поколiння «Молодоi Украiни» виходить на суспiльну сцену пiд лозунгами нiгiлiзму, протесту проти авторитаризму, з критикою романтичного iдеалiзму, iдеями «богоборства» i боротьбою проти «батькiв». Таким було народження украiнського iнтелiгента-радикала, близького до декласованоi богеми. Руйнування станового суспiльства, поява середнього класу та iнтелiгента-«пролетарiя» в Украiнi в останню третину ХІХ ст. засвiдчували також формування нацiональноi самосвiдомостi та руйнування iдеi «общеруськостi», включно iз «загальноросiйською лiтературою», яку пропонував свого часу Михайло Драгоманов. Дискусiя мiж Драгомановим та Борисом Грiнченком, засвiдчена в листах з/до Украiни Надднiпрянськоi 1892–1893 рокiв, – до неi не раз апелював i Кримський – пiдносила питання нацiонального й культурного самовизначення модерноi украiнськоi iнтелiгенцii.
Вона, поза сумнiвом, е одним iз важливих етапiв формування антиколонiальноi свiдомостi. За словами Грiнченка, «етикеткою» про «морально-необхiдну потребу поеднатися племенi пiвденному з пiвнiчним» насправдi було «однiмано в украiнськоi нацii одне з ii власних нацiональних прав, забуваючи, що коли вкраiнський народ е справжня нацiя, то не може вона не мати i всiх тих прав, якi мае взагалi всяка нацiя, а з сих прав – право автономного життя, у всякому разi, не останне право; коли ж вона всiх прав, нацii належних, не мае, то вона й не е справжня нацiя, а так тiльки «хохлацкая разновидность великого русского народа».
Поколiння «нацiоналiв» i «радикалiв», як вони себе називали, переосмислюе засади украiнофiльського романтичного етнографiзму й народництва i виборюе тяжкою боротьбою право на виживання, особливо якщо зважити на те, що iм доводиться жити в часи повсюдного захоплення дарвiнiвською iдеею природного вiдбору. Молода людина, котра походить з небагатоi родини, здобувае освiту, голодуе, щоб вижити, займаеться репетиторством в заможних господарiв, якi належать до вищого свiту, зносить iхне знущання i приниження, i при цьому зневажае своiх батькiв, зокрема матiр, за бiднiсть, запобiгливiсть перед багатими i сильними свiту, – такий портрет головного героя-неврастенiка Кримського, враженого комплексом «плебейства». Подiбнi молодi люди е нiгiлiстами i надiленi своерiдною психологiею «людини з пiдпiлля», характер якоi виразно окреслив у своiх творах Фьодор Достоевський.
Кримський розпочинае «Андрiя Лаговського» словами зi Степана Руданського, ще одного виразного представника рiзночинськоi украiнськоi iнтелiгенцii цього часу:
Дочекався я свого святонька.
Виряджала в свiт мене матiнка…
– Нехай, сину мiй, ми працюемо,
Нехай цiлий вiк ми горюемо —
Та не всi ж, як ми, в землi риються:
Може, е такi, що i миються.
Як знайдеш таких, милий синочку,
Простели себе, як рядниночку.
Чоло з похилу не поморщиться,
Спина з похилу не покорчиться,
Спина з похилу не покривиться,
Зате ступить пан i подивиться.
Зате ступить пан на покiрного
І прийме тебе, як добiрного.
І з панами ти привiтаешся,
З полем батькiвським розпрощаешся…
Двi основнi теми захованi в цьому посланнi: перше – це материнське напучування про те, що вийти поза межi свого стану можна, якщо визнавати i коритися сильнiшому; друге – що пробитися до вищого стану можна лише цiною жертви i неминучим розривом зi своiм рiдним середовищем. Фактично, це правила колонiзованоi спiльноти: стратегiя пiдкорення сильнiшим задля iнтеграцii у вищий iмперський свiт i розрив iз батькiвщиною (в ширшому контекстi – матiр’ю, батькiвським домом, краiною).
Однак це були не абстрактнi правила. Агатангел Кримський походив зi збiднiлоi родини священникiв, вiн рано пiшов iз дому i розпочав навчання (спочатку в училищi, потiм у гiмназii та колегii Павла Галагана у Киевi, далi в Лазаревському iнститутi схiдних мов та Московському унiверситетi). Звичайно, учнi i студенти подiлялися на тих, якi походили зi шляхетних i заможних родин та навчалися за оплату, i стипендiатiв, учнiв, якi належали до бiдних родин. Антагонiзм мiж рiзними соцiальними прошарками Кримський, очевидно, зауважив ще з учнiвських рокiв, оскiльки у багатьох творах вiн присвятив йому чимало уваги. Вiн же зробив сам себе нацiоналом, прийнявши украiнську iдентичнiсть, хоча, як зiзнавався, «у менi й кровинки украiнськоi немае: мати моя – украiнська полька, а батько – бiлорус… Я родився i вирiс на Вкраiнi та й украiнiзувався».
Істеризм, неврастенiчнiсть, зацiкавлення психопатологiею та фiзiологiею, а також суб’ективнiсть i автобiографiчнiсть вирiзняли прозу Кримського, який значну частину життя провiв у Москвi, приiжджаючи в Украiну лише зрiдка й активно листуючись iз лiтераторами-земляками. Значну роль, очевидно, в часи навчання, на нього справив нiгiлiзм 1860-х рокiв. У одному з листiв вiн зiзнавався, що «спершу Писарев, далi другi писателi того часу мали на мене великий вплив (NВ. Я лiтературу 1860-х рокiв знаю незмiрно краще, нiж сучасну!). Вони формували менi моi змагання, дали систему мойому свiтоглядовi, навчили мене думати».
Саме звiдти, з настроiв i характерiв нiгiлiстiв-рiзночинцiв та читання Писарева веде родовiд радикал-нацiонал Петрусь Химченко в його «Не порозумiються», який пiзнiше трансформуеться в Андрiя Лаговського. Вiн, перейнятий образою i заздрiстю, протестуе проти будь-яких утискiв та авторитетiв i хворобливо, з надривом вiдстоюе свое право на свободу, протестуючи проти влади вчителiв i вихователiв: «А чи визнають вони за нами якiсь непорушнi права? Чи позволяють вони нам мати своеi волi хоч трохи? Чи не гноблять вони нашоi думки? Чи дають нам хоч слiвце сказати? Чи вважають вони на нашi доводи? Нi, нi! Ми для них череда, стадо баранiв!» Водночас, вiдстоюючи свое право, вiн зневажае слабших, як, наприклад, жебрачку, якiй дае останнi грошi, якi мае, але i себе самого – за власну слабiсть i спiвчуття до принижених.
«Плебейський» комплекс е передусiм нiгiлiстичним. Лозунг Фридриха Нiцше, проголошений 1882 року, «Бог помер!» започатковуе цiлу епоху, яку загалом можна назвати нiгiлiстичною. Нiгiлiзм у цьому сенсi – це не лише протест «декадента» i майбутнього «радикала» Петруся Химченка проти «моральноi будови», яка пiдтримуе авторитет батькiв, вихователiв, загалом – усього «декоруму» моральних християнських принципiв. Це ще й невроз.
«Вiвiсекцiя» (розтин) своеi або чужоi «душi» аж до найглибших iнстинктiв, психопатологiчнi стани характеризують такого героя, звiдси – спокуса задля «експерименту», знущання над нацiональними чуттями матерi, неврiвноваженi перепади садизму й сентиментальности. В оповiданнi «Psyhopatia nationalis» Кримський, вiдсилаючи до «Psychopatia sexualis» Р. Крафта-Ебiнга, аналiзуе загострене до iстерики нацiональне чуття, що подекуди сусiдить iз манiею. Любов до рiдноi землi набувае майже еротичного забарвлення, вiдходячи вiд психологiчноi достовiрности до пародiйности. А в нарисi «В народ» Кримський десакралiзуе «роман» украiнофiлiв iз «народом», показуючи, як студента, котрий iде «об’еднуватися з народом», записуючи народнi пiснi, самi селяни приймають за злодiя. Так демiстифiкуються народницькi iдеi «ходiння в народ», «народноi душi» тощо.
Загострене нацiональне почуття, iстеричнiсть i нiгiлiзм – усе це риси характеру головного героя, якi письменник розгортае в наступних частинах роману «Андрiй Лаговський». При цьому iдеться вже не про нiгiлiстичну передiсторiю модерноi людини, але про становища колонiзованого суб’екта, що перебувае на службi в iмперii (як учитель у родинi генерала i як професор столичного унiверситету). Саме таким е головний персонаж Андрiй Лаговський, професор-математик i водночас поет та лiнгвiст. Автор постiйно i вiдкрито наголошуе на iстеричностi та психопатологiях Лаговського, натякаючи, що породженi вони передусiм його ресентиментом – як незаможного представника середнього класу i як украiнця, який вчиться i робить кар’еру в центрi iмперii – Москвi. Цiлком у згодi з психопатологiею колонiалiзму, яка виявляеться у спрямуваннi образи передусiм на своiх близьких i родичiв, образа Лаговського – украiнця i бiдного студента з мiщанськоi родини, що змушений заробляти на життя уроками i коритися чужим капризам, – виливаеться у неприязнь до матерi-украiнки, неосвiченоi, бiдноi i приниженоi.
З часом стосунки i фактично входження у великоросiйську генеральську родину Шмiдтiв, яка прихистила Лаговського в ролi професора i вихователя старшого сина, дозволила йому позбутися (так принаймнi спочатку здаеться) iстеричних припадкiв. Виникае новий об’ект приязнi – вiдмовляючись вiд своеi рiдноi матерi, яка лишаеться десь в Украiнi, «вiн чуе просто аж собачу вiрнiсть» до староi генеральшi. Колись у дитинствi Лаговський побачив мале дитятко-генераленятко, що викликало в його душi непереборну заздрiсть, а тепер вiн стае майже членом генеральськоi родини. Соцiальна образа змiнюеться платонiчною закоханiстю у свого учня.
Маркуючи свою маргiнальнiсть, а водночас i екзотичнiсть, Лаговський одягаеться вкрай недбало i нерепрезентабельно – як для своеi професii i свого статусу професора. Щоправда, вiн також е поетом, отож його образ несе в собi асоцiацiю з мистецькою богемою, нагадуючи про студентiв Латинського кварталу в Парижi. Попри те, що сам Лаговський iронiзуе над декадентством i називае його шарлатанством, сам вiн е типовим декадентом. Це помiчае один iз персонажiв i говорить: «Ви зовсiм марно одхрещуетесь од декадентства, бо всяких декадентських настроiв есть i в вас чимало. <…> І взагалi весь ви – типовий декадент! Адже знаете що? Навiть оцей ваш стоiчний чи дервiшеський одяг – хiба це знов не щось декадентське?».
Однак, як зауважив Євшан, прикметою Кримського е не лише його iнтерес до екзотичних психологiчних i душевних зворушень, але i прагнення рацiонально проаналiзувати iх. Отож вiн описуе, як Лаговський вдаеться до пародii на декадентську поезiю i разом iз братами пише у стилi декадансу поему пiд виразною назвою «Дiарея». Є ще одна iронiя над декадансом. У розмовi з братами зринае слово «криптомерii» – ботанiчна назва одного з видiв сосни. Один з братiв пригадуе, що так якийсь поет назвав збiрку своiх декадентських вiршiв, бо пам’ятав, що «криптос» iз грецькоi означае «скритий, схований, таемний», i подумав, що «криптомерii – це мають бути якiсь символiстичнi, мiстичнi, дуже поетичнi та “оргiястичнi” квiтки».
Попри весь гумор, пов’язаний iз оргазмами, саме тема оргазму стане однiею з провiдних у романi. Йдеться i про любовний оргазм, i про оргазм мiстичний. У центрi роману – характер професора-декадента, який проходить рiзнi стадii життя, i кожна iз цих стадiй пов’язана з рiзними психологiчними станами та заторкуе аспекти нiгiлiзму, фiзiологiзму, iдеалiзму, мiстицизму. Кожна з цих стадiй також позначена географiчно. Якщо перша частина роману вiдбуваеться в Украiнi, то друга – переносить у Туапсе, третя – в Москву, а завершальна, обрамлююча, яка мае вiдповiсти на питання, поставлене в першiй частинi, повертае читачiв до Украiни та мае назву «Порозумiлися».
«Андрiй Лаговський» як роман колонiальний
Власне, починаючи з другоi частини в романi на перший план виходить тема колонiальностi. Ця частина, окрiм сюжетноi лiнii про стосунки Лаговського з Володимиром Шмiдтом i всiею родиною Шмiдтiв пiд час вiдпочинку в Туапсе, мае ще додатковi обертони – сексуальнi й iнтелектуальнi. Це напрочуд iнтенсивна, космополiтична за змiстом, лiнгвiстично рiзнобарвна оповiдь, iз мовними екзерсисами, цитуваннями, перекладами, науковими коментарями, де грецька мова переходить у турецьку, нiмецьку, французьку, латину, росiйську, а спостереження самого Кримського спiвiснують поруч iз цитатами з Гайне i Гете.
Головна колiзiя спрямована на розвiнчування романтичного iдеалiзму. Лаговський нагадуе героя-романтика, далекого вiд буденщини i вiд людей, замрiяного поета i вченого не вiд свiту цього. Вiн живе в атмосферi любовно-дружнiх стосункiв iз Володимиром i сiм’ею Шмiдтiв, однак не усвiдомлюе, що цi почуття романтичнi й не позбавленi еротичного пiдтексту, i iх можна навiть трактувати як «iнакшу любов», тобто любов гомосексуальну. Саме так пояснюе пiзнiше цi стосунки Володимир. Розвiнчування романтичного iдеалiзму Лаговського вiдбуваеться пiд впливом фiзiологii – сексуального зв’язку з гречанкою Зоею. Так натуралiзм вриваеться в iдеальний i платонiчний свiт героя, щоб цiлком пiдiм’яти i розбити його фiзично й морально.
Наступна частина роману переноситься з Туапсе до Москви. Стиль цiеi частини фiксуе перемiщення дii у символiчний контекст. Втiкаючи вiд розладiв плотi й духу в мiстику, Лаговський перечитуе Єфрема Сiрiна й переноситься у свiт релiгiйний та екстатичний. «Захотiлося не тiльки мати вiльний дух i вiльне серце, але й розмовляти з божеством; захотiлося летiти душею до нього, захотiлося з’еднатися з ним…». Так Лаговський утiкае у свiт вигаданоi фантазii, щоб вилiкувати себе вiд iстерii, що виникае на основi конфлiкту духовного i плотського, плебейського й аристократичного, нацiонального та iмперського.
Важливо, що у романi Кримського i розрив iз матiр’ю, i розчарування сiм’ею Шмiдтiв, i головне – заняття наукою та одержимiсть мiстичним аскетизмом у Лаговського живляться насамперед образою i слабкiстю. Можна стверджувати, що серцевиною роману Кримського стають ненормальнi стосунки Лаговського з матiр’ю та генеральською родиною. Тут колонiальна мати не охороняе свого сина вiд себе самого, як писав Франц Фанон у «Гнаних i голодних», а навпаки, стае причиною його знервування та iстерii, оскiльки вказуе на те, що вiн сам хотiв би забути, – його колонiальний статус бiдного мiського провiнцiала-украiнця. Натомiсть генеральша служить замiнником матерi, уособлюючи собою iмперську метропольну поблажливiсть i великодушнiсть.
Коли простежити колiзii незакiнченого роману Кримського, бачимо, що перетворення образи (колонiального ресентименту) на одну з позитивних емоцiй, якi б розрядили iстеричнiсть характеру Лаговського, так i не вiдбуваеться. Пiсля розриву з генеральською родиною Лаговський повертаеться до Москви, а з часом iде на Украiну i зустрiчаеться там iз матiр’ю, якiй пробачае ii рабську приниженiсть. Однак приiзд Лаговського додому в останнiй частинi роману i порозумiння з матiр’ю, яке нiбито робить iх «справжнiми приятелями», виявляеться дещо штучним фiналом. Імовiрно, воно стане лише новою стадiею недуги, яку Кримський в iншому оповiданнi назвав psychopatia nationalis.
Характер Лаговського е демонстрацiею серединного поля, що проявляеться в амбiвалентнiй зонi мiж двома позицiями – колонiзованого i колонiзатора. З одного боку, як професор Московського унiверситету Лаговський е повноправним представником iмперськоi елiти. З iншого ж, як украiнець вiн почувае себе частиною пригнiченого, несамостiйного i колонiалiзованого народу.
Колонiальна образа виявляеться в садомазохiстськiй настановi Лаговського, що скерована на аскетизм, роздавання грошей бiдним i проявляеться у вiдмовi вiд iжi та запереченнi потреб тiла, передусiм сексуальних. Його голос, у якому зливаеться зовнiшня самооцiнка та коментар самого автора, прориваеться зiзнанням, що вiн, майже матеревбивця у себе вдома, на Украiнi, сприймаеться як святий тут, у Москвi: «Що вiн грошi роздае? – так вони ж йому не потрiбнi, а подяка од людей солодка. Що вiн ховае вiд усiх свiй чин? – так се тому, що таке його не тiшить. Що вiн мало iсть i м’ясива не хоче? – так це тому, що так i здоровше i для душi спокiйнiше, себто робить вiн це задля евдемонiзму… І от йому, мiзернiй жертвi своеi власноi розпусти, йому – поганому егоiстовi, мало ще не матеревбiйниковi, йому кажуть, що вiн святий!..».
Незавершений роман Кримського можна розглядати як зразок модернiстського роману з його iнтелектуальним героем, полiморфною структурою, фiлософсько-моральною тематикою, психологiчним аналiзом та автобiографiзмом. У ньому наявнi всi структурнi елементи модернiстського роману: iнтелектуальний головний персонаж – професор математики та водночас поет Лаговський, перверсивна сексуальна тема, авантюрна складова, родинний конфлiкт, численнi iнтертекстуальнi вiдсилання та цитацii, лiнгвiстично-етимологiчнi дискусii. Є тут i «текст у текстi», i фiлософiя аскетизму, що слугуе формою внутрiшньоi емiграцii героя, яка збiгаеться з iнтересом Лаговського до мiстики Єфрема Сiрiна.
«Андрiй Лаговський» – роман колонiальний. Елементом колонiального роману зазвичай е обов’язкова подорож до невiдомоi провiнцii (окраiни) iмперii. У романi Кримського родина генеральшi разом iз професором Андрiем Лаговським прибувае на вiдпочинок до Туапсе, що мае виразнi колонiальнi топоси. Уже саме прибуття до цього мiста на Кавказi викликае у подорожнiх розмови про черкесiв, яких Росiя вигнала до Туреччини. Туапсе загалом нагадуе еклектичну мiшанину Сходу зi слiдами росiйського iмперського колориту. «Хоч у Туапсе було вже з трое магазинiв на росiйсько-европейський лад, але базар був чисто азiатський, i тiльки офiцiально обов’язковi росiйськi вивiски з такими грамотними написами, як «Трактир Виселi Край», нагадували, що це мае бути Росiя», – наголошуе оповiдач у романi.
Вражае етнiчна рiзноманiтнiсть, на якiй робить наголос автор i на яку звертае увагу Лаговський – вiрмени, iмерити, осетини, татари, греки, турки створюють рiзнобарвну багатонацiональну картину мiсцевого населення Туапсе. Серед нього зустрiчаються десяткiв зо двое iнтелiгентiв iз Москви i Петербурга, якi приiхали вiдпочивати, та росiйськi колонiсти, яким уряд надав тут землi для поселення. Прикметою роману стае мовна полiфонiя, якою пересипаний роман Кримського, – тут не лише вказуеться, що чулася грецька або переважно турецька мова, але уводяться цiлi фрази iншими мовами – грецькою, латиною, англiйською, росiйською, нiмецькою, французькою, турецькою.
Мовно-культурний переклад стае осердям i колонiального роману в цьому творi. Ідеться про роман мiж Лаговським та грекинею Зоею, яку професор навчае росiйськоi (iмперськоi!) мови. Зоя, вивчаючи росiйську лексику, зрештою говорить йому по-турецьки «я люблю тебе». Граматика вклинюеться в колонiальний роман мiж прибульцем i туземкою. Однак, хоча «Лаговський не вiрив i мав на те своi рацii» (рiч у тiм, що «слова ти, тебе вказують для европейця на iнтимнiсть», але «в турецькiй розмовi вони й не могли говорити iнакше, як на ти, бо анатолiйськi турки й греки не кажуть до единоi людини ви (сiз), тiльки ти (сен)», його позицiя як iмперськоi людини давала владу над колонiзованою й ожiноченою провiнцiею.
Зрештою, фiзична любов виснажуе Лаговського доволi швидко. Його сексуальну слабкiсть можна легко асоцiювати iз симптомом колонiальноi слабкостi. До цього додаеться i культурне розчарування грекинею як «некультурною» тубiльською жiнкою, яке вказуе на те, що Лаговський iдентифiкуе себе iз центром, а не з кавказькою (чи украiнською) периферiею. Вiн ототожнюе себе не з дикою природою колонii, але з позицiею цивiлiзованого колонiзатора. Закоханий у Зою професор зiзнаеться, що привабливiсть грекiв полягае для нього у тому, що вони «задержують у своiй кровi дещо таке, що iх одрiзняе вигiдно й аристократично од простих варварiв», що iхня мова нагадуе антично-еллiнську, що iхнi рухи «антично пластичнi». Так вiн переносить на увесь народ i на окрему чарiвну представницю цього народу культурнi асоцiацii, зокрема стереотипнi захiднi уявлення про античний грецький iдеал. Вiн не шукае в них романтичного iдеалу дикунства, до якого хочеться втекти вiд цивiлiзацii, але хотiв би зберегти свiй iдеальний дух, не забруднившись дикiстю i тiлеснiстю провiнцii. Адже, у вислiдi, Зоя постае в романi просто жiнкою легкоi поведiнки.
Любовна iсторiя iз Зоею демаскуе колонiальну свiдомiсть Лаговського. Розчарований i обезсилений фiзичною близькiстю, показавшись не сильним чоловiком, а слабким i хворим, Лаговський знову, як i вдома, на Украiнi, переживае пароксизми iстерii i, врештi-решт, утiкае з Туапсе до Москви. Вiдпливаючи, вiн згадуе тi мiсця, де йому було так добре у товариствi сiмейства Шмiдтiв, а повернувшись до Москви, починае писати статтю «Зрiст украiнського нацiонального почуття за царювання Олександра ІІІ», що радше можна сприймати iронiчною розв’язкою iмперського любовного роману в Туапсе.
Виходить так, що лише переживши колонiальний роман i повернувшись потiм до метрополii, вiн може серйозно аналiзувати тему колонiалiзму i нацiональноi свободи. Коли ж перебувае в провiнцii (на Украiнi чи на Кавказi), вiн iдентифiкуе себе з колонiзатором, який шукае розваг серед тубiльного населення i вiдчувае образу щодо низького, невiдповiдного стану своеi рiднi. Загрозливiсть тубiльного населення для iмперськоi людини зазвичай несе в собi жiнка, у романi Лаговського – грекиня Зоя, – вона з «таких», як говорить про неi Володимир Шмiдт.
Таким чином, iстеричнiсть стае ознакою характеру колонiального суб’екта: такий суб’ект вiдмовляеться вiд матерi, вiн позбавлений сил, навiть сексуальних, вiн легко пiддаеться iлюзiям i мрiям iдеального характеру, наприклад, про iдеальне кохання; вiн знае мови, але почуваеться безсилим i загубленим у культурному перекладi, розполовиненим мiж рiзними мовами та цiнностями. Одне слово, його iдентичнiсть i його бажання зорiентованi поза межi провiнцii, до центру, до метрополii, як i належить iмперськiй людинi.
Перечитуючи текст роману Кримського, Леся Украiнка завважила невiдповiднiсть у зображеннi характеру грекинi Зоi. Їi здивувало, що автор не дав iй право виправдатися, стати самоцiнним характером, iнакше кажучи, не дозволив iй перетворитися iз сексуального об’екта на суб’ект. «Се ж занадто жорстоко виставити людину на натуралiстичне позорище i дати iй “без сповiдi” загинути в опiнii читача…»[1 - Леся Украiнка. Зiбрання творiв у дванадцяти томах. – Киiв: Наукова думка, 1979. – Т. 12. – С. 143.] – писала вона Кримському. Так само можна було б пожалкувати, що автор не дозволив Зоi перетворитися i на повноцiнний нацiональний суб’ект, зi своею мовною та етнонацiональною iдентичнiстю, а звiв ii роль до дикоi i тiлесноi туземноi жiнки-коханки.
Колонiальний ресентимент, що живить характер Лаговського, породжений не лише незручнiстю перед холуйством матерi-мiщанки, яка принижуеться перед багатшими, але i цiлою ситуацiею колонiальностi, за якоi Украiна перетворена на «естетичний погляд». Саме так, як оголення прийому, сприймаеться в романi «Андрiй Лаговський» пряме цитування вiдомого гоголiвського опису «украинской ночи». Цей опис, як завважуе оповiдач, «вчать по росiйських школах напам’ять». Іронiя щодо колонiального сприйняття виявляеться у тому, що асоцiацiя з топосом «украiнська нiч» виникае у Лаговського тiеi митi, коли вiн бачить реальну пожежу на хуторах. Їi вiн iронiчно називае ще «чудовiшою картиною», порiвняно з гоголiвською.
Соцiальна i нацiональна образа щодо пiдлеглостi та безсилля перед чужою владою стае тим конфлiктом, що породжуе розполовиненiсть колонiального iндивiда та призводить до його iстерii. Істеричнiсть та епiлептичнiсть загалом маркуються як ознака колонiального, пiдпорядкованого стану. Зустрiвшись iз погорiльцями та почувши iхнi iсторii, Лаговський починае ридати i не може зупинитися. Плачуть i селяни, а одна дiвчина «заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залiзi». «Коли я божевiльний, то принаймнi маю потiху, що я не сам-но на свiтi божевiльний: нас багато таких, – несподiвано погадав Андрiй, саме розмовляючи далi з хуторянами про iхнi страждання. – Отже й простi люди, неiнтелiгентнi, люди близькi до природи, а диви – такi самi нервовi, як i я».
Фiзично слабкий та iстеричний, колонiальний суб’ект, як демонструе Кримський, лишаеться iнфiкованим iмперською владою. Вiн також лишаеться орiенталiстом; фактично будучи суголосним схiдному свiтовi, вiн, однак, не перестае асоцiювати себе iз захiдним рацiоналiзмом, скептицизмом, iмперiалiзмом. Йому легше iдентифiкувати себе з тими, кому доступна «нiмецька опера з Байрейта, що мае незабаром приiхати до Москви з Нiмеччини та й виставить увесь цикл вагнерiвських опер», анiж iз Зоею-грекинею чи з матiр’ю-украiнкою. Ототожнений iз центром, iз культурою, Лаговський протиставляе себе провiнцiйному, природному i наiвному.
Закiнчення роману мае дещо тенденцiйний i штучний характер. Лаговський нiбито повертаеться до матерi, пробачае iй, запрошуе до Москви, однак та вiдмовляеться приiхати. Щороку Андрiй мрiе про поiздку додому i про розмову з матiр’ю простонародною, тобто украiнською мовою. Звичайно, йому легше згадувати про матiр, яка живе десь на Украiнi та чиi слова «причуваються» йому в Москвi, анiж бути з нею. Іншування, або своерiдна орiенталiзацiя свого народу з боку iнтелiгенцii, що пiшла на службу до iмперii, е внутрiшньою колонiзацiею лише в рамках iмперського дискурсу. В категорiях зовнiшньоi колонiзацii це е торгом за те, щоб реалiзувати власне бажання стати iмперським суб’ектом. Так пiдтверджуеться враження, що iмперiя – це обмiн цiнностей, а цiннiстю в метрополii стае i мова, i тiло, i «природнiсть».
Ця екзотична цiннiсть дiстаеться Андрiевi Лаговському не безплатно – «чужу, нерiдну любов треба заробити, – думав я, – чужу любов треба покупити цiною своеi iнтересностi, добрячоi вдачi, прислужливостi!». Материнська любов простоi жiнки натомiсть е продуктом «непокупованим-непродажним», «природним почуттям». Із цiею iлюзiею, яку дае iмперiалiзм своiм агентам, i залишае Кримський читача у фiналi роману.
Тамара Гундорова
Андрiй Лаговський
Роман
Частина перша
Не порозумiються
(Із життя iстерикiв)
І
Дочекався я свого святонька.
Виряджала в свiт мене матiнка…
– Нехай, сину мiй, ми працюемо,
Нехай цiлий вiк ми горюемо —
Та не всi ж, як ми, в землi риються:
Може, е такi, що i миються.
Як знайдеш таких, милий синочку,
Простели себе, як рядниночку.
Чоло з похилу не поморщиться,
Спина з похилу не покорчиться,
Спина з похилу не покривиться,
Зате ступить пан i подивиться.
Зате ступить пан на покiрного
І прийме тебе, як добiрного.
