скачать книгу бесплатно
Бух! Шурх! Попiд Андрiем завалилася перетлiлая стеля, i вiн гучно гепнувся всередину хати на долiвку. Люди, що стояли на дворi, ойкнули. Парубок упав ребром на рiг стола, страшно забився, а ще зверху налетiла й навалилася на нього якась розжарена дошка. Вона роздряпала йому плече i густо спекла всю лiвицю. На скiлькись секунд Андрiй поколiв, задубiв i не рухався.
Та через сильний бiль вiн швидко прочнувся, визволився з-попiд дошки i вибiг сiнешнiми дверима на подвiр’я. Тут йому дали вiдро з водою, вiн обмив обличчя й руки од сажi й кровi та й обдививсь. Показалося, що серйозних ран нема нiяких. Тiльки ж як стiй його напала така страшенна втома та ослаба, що вiн не мiг уже бiльше пособляти. Ледве-ледве вiн добрiв назад додому i зараз заснув. Якбищо вiн мав час роздивитися по кiмнатi, то був би побачив на столi китицю польових квiток. Це iх принесла Текля з поля й поставила в глечиковi коло паничевоi постелi.
Х
Мати дуже турбувалася: що? таке дiеться з ii сином? Другого дня вранцi вона була дуже привiтна проти нього, чимсь намастила йому попечену руку, де й погризений палець дуже розразився, i заглядала в вiчi так, як пес хазяiновi.
А син думу думав. Вiн усе згадував про вчорашню пожежу та про спалених. Бажалося чимсь допомогти iм.
– Мамо, – забалакав вiн, – знаете, що я вам скажу? У вас, певне, есть якi-небудь зайвi грошенята. Чи не позичили б ви iх отим, що погорiли вчора?
– Щоправда, трохи грошей я призбирала-таки: карбованцiв iз сто буде. Тiльки ж вони не в мене, я вже iх порозпозичала на проценти…
– На проценти?! Гм… Кому ж?
– Ганнi… Отiй, що була колись у тебе за няньку… Та ти ii пам’ятаеш: вона в нас п’ять год жила… Ти ж iще дуже любив ii.
– Пам’ятаю ii добре. І за великi проценти?
– Два карбованцi на мiсяць.
Андрiй аж вжахнувся,
– Як же ви не боiтеся цього робити?! – обурившись, спитав вiн i заразом почував, що якiсь дуже вiдомi йому клiщi цупко здавили його серце. «Моя мати – лихварка! – гiрко подумав вiн. – Та ще лупить шкуру з тiеi самоi няньки, що колись мене випестила!»
А Лаговська навiть не зрозумiла, чого саме син жахаеться.
– Чого ж би я мала боятися? – недомисляючись, одмовила вона. – Тi грошi не пропадуть! Адже Ганна дала заставу, – так утишала вона Андрiя.
– Заставу? – i Андрiй широко розкрив очi.
– Авжеж, заставу. Дукачi своi. Та от я зараз принесу.
Вона швидко побiгла до шафи й витягла разок намиста: цiсарських золотих червiнцiв.
– Як на Рiздво та на Великдень, то я iх оддаю Ганнi на скiлькись днiв. Бо, каже, соромно буде перед людьми, як не буде на шиi червiнцiв: треба, щоб люди не знали, що червiнцi в заставi…
– Мамо, мамо! – докiрливо й гiрко сказав Андрiй. – Як вам не сором був пiти на таке дiло! Двадцять чотири проценти на рiк! Що за кровопийство!!
Стара Лаговська знов не зрозумiла сина. Звiсно, iй було прикро, що вiн чогось на неi сердиться, тiльки ж вона нiяк у свiтi не могла докладно второпати, чого саме вiн сердиться.
– Та я ж ii не силувала позичати в мене грошi. Вона сама прийшла, i дуже прохала, i руку цiлувала… Бо жидовi вона не два, а чотири карбованцi на мiсяць була б платила.
– І давно вона вам винна?
– Три годи… Передше вона позичала була тiльки п’ятдесят карбованцiв, а потiм, як я ще призбирала грошей, то позичила й другi п’ятдесят карбованцiв. Проценти вона платить точно, двiчi на рiк. Пам’ятаеш, я колись була послала тобi дванадцять карбованцiв? Так то вона iх принесла.
– Погано, мамо! Погано! – скiлькись разiв проказав Андрiй; а його вже душила астма. Бiльше нiчого не говорячи, вiн подався до своеi свiтлички. А мати, вже як зосталася сама, то тiльки плечима здвигала та нiчого не розумiла.
– Я зовсiм слабий, – сказав собi Андрiй, як побачив, що на самотi йому зараз потекли сльози. – Що за противнi сльози! Чи се нормальна рiч – так часто плакати?! А втiм: що менi до того! Плачеться – так i плакатиму!
І вiн дав волю сльозам; вiн не то не спиняв iх, ба навiть сам силувався викликати iх, навмисне ридаючи. Вiн зовсiм виразно почував, що вкупi з слiзьми виливаеться й горе.
– Бiдна нянька! – ридав вiн. – Чи сподiвалася ти, що ми колись тебе грабуватимем?.. Наче жидюги!.. А ви, Андрiю Йвановичу, – чи сподiвалися ви коли, що з вас буде глитай? Дванадцять карбованцiв, що мама менi прислала, то лихва… Ех ви, приятель люду, що живете самi з його поту й кривавицi! Ех ви, глитаенко!
Андрiевi стало смiшно. Вiн зареготавсь. Часом замiсть реготу чулися ридання, та зараз вони знов обмiнювалися на регiт. Парубок був спробував ущухнути, та не змiг: рот i горло самi собою реготалися.
«Очевидячки, це iстерика», – змiркував вiн, i ледве встиг вiн цее подумати та перестав силуватися спинити свiй регiт, то миттю сам собою перестав реготатися.
Вiн пiдiйшов до дзеркала. Очi були червонi, мов у кролика. Лице спухло й виглядало без усякоi краси. Хлопець довго вдивлявся в себе, особливо в очi, чи не видко в них якоiсь ненормальностi.
«Що я зараз дуже невродливий, так це так, тiльки ж божевiлля я в своiх очах не добачаю нiякiсiнького».
Це подумавши, вiн зовсiм заспокоiвся. Потiм вiн нашукав свiй портмонет i подивився, щ? в нiм е. Усiх грошей лежало там тридцять один карбованець i двадцять копiйок.
– П’ять карбованцiв i двадцять копiйок я лишу для себе на дорогу до Киева, – сказав собi вiн, – а двадцять шiсть карбованцiв однесу погорiлим… Так отак-то! Хотiв був я спочити в Киевi один мiсяць без роботи, без ученикiв, та бачу – не доведеться. (Вiн думав спокiйно, без пафосу). Ну, та це й не бiда… байдуже!.. А оцi грошi оддам тим погорiльцям.
Загорнувши двадцять шiсть карбованцiв у шматок паперу, а портмонет поклавши в кишеню, Андрiй сiв, спинився: вiн захотiв заналiзувати себе.
– Як назвати мiй вчинок?.. Здаеться, я маю моральне право назвати його «гарним» i «добрим». Мабуть, у мене добре серце… А може, це й не добрiсть, тiльки просто пароксизм iстерiйностi?.. Добрiсть чи iстерiйнiсть?.. Га?..
Вiн беззвучно засмiявся. В головi трохи крутилося, бо вiн мало спав цiеi ночi. Рука болiла.
XI
Виждавши, щоб звечорiло, Лаговський пiшов на вчорашнiй хутiр. Хуторяни зустрiли його дуже сумно, але прихильно. Вони одразу впiзнали, що це той самий панич, який вчора впав i навiть трохи попiкся, рятуючи iх добро. Думка була в Лаговського – оддати грошi та й заразiсiнько швидше одiйти, щоб не чути вдячних слiв. Але, оддавши грошi, вiн побачив, що не втече так хутко: його не пустили. Вiн довгенько просидiв коло хуторян, сердечно розмовляючи з ними та слухаючи iхнi оповiдання. Мiж iншим вiн забалакав про те, як ото пожарня одмовилася вчора iхати на пожар та який поганець з полiцейського надзирателя. Скоро вiн згадав за полiцiю, всi одразу стрепенулися, почали зiтхати, а стара мати, що вчора оддавалася нiмому одчаевi, тепер голосно заридала:
– Бодай тiй полiцii добра не було!! – прокляла вона. – Ой, до-о-о-о-чко ж моя!.. Ой, голу-у-у-бонько ж моя сизокрила!.. О-о-о-й!!
Тут Андрiй почув од неi iсторiю, а саме.
Один полiцейський дуже пiдсипався до iхньоi старшоi дочки. А дочка тая недавнечко овдовiла i була ще молодиця хоч куди. На пiдходи полiцейського вона дивилася дуже згорда, ба навiть висмiювала його декiлька разiв при всiй компанii. І ото вже, два мiсяцi тому буде, причепився вiн до молодицi, нiби вона вкрала чужу сапу, та й потяг до холодноi.
– Кажуть тi, котрi знають цю справу: вiн того дня був дуже пiдпив, – хлипаючи оповiдала бабка, – як запер вiн ii до холодноi, то й сам зачинився з нею та й зробив з нею, нещасною, все, що хотiв… А далi, щоб товаришi не виказали, то покликав ще й iх. Їх було аж п’ятеро… Вони всi по черзi, один по однiм, спали з нею… Потiм зачинили ii в холоднiй i покинули на нiч саму. А ми шукаем, а ми шукаем, де дочка. Вранцi напитали, де вона, прибiгли до обахти, ждемо, щоб ii випустили… А дочка моя з такого безчестя…
– Ну, що? – завмер Андрiй, йому волосся дибом стало.
– Повiсилась!!! – не своiм голосом, з усiеi моцi крикнула стара, сплеснула руками та й заплакала в увесь голос. А внука ii, ота, що вчора була качалася по землi, як стiй заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залiзi. Рот iй страшенно перекривився, набiгла пiна. Скоро Андрiй позирнув на неi, йому тож само перекривився рот, на губи набiгла пiна, перед очима пронеслася чорна хмара. Вiн скрикнув ще страшнiш од дiвки, потiм несвiдомо кинувся до староi бабки, конвульсивно обiйняв обома руками ii плече i, в такiм-о становищi, почав уже тихесенько ридати.
– Що з вами, паниченьку?! Що з вами?! – потiшали його. – Не плачте, дорогий паночку!
«Вже я бородань, а реву», – подумки засоромився студент i хотiв перестати…
– Ой, бiдна ж молодиця! – голосно згадав вiн знов та й заплакав. Потiм спинився, почав розпитувати хуторян, що i як.
«Коли я божевiльний, то принаймнi маю потiху, що я не сам-но на свiтi божевiльний: нас багато таких, – несподiвано погадав Андрiй, саме розмовляючи далi з хуторянами про iхнi страждання. – Отже й простi люди, неiнтелiгентнi, люди близькi до природи, а диви – такi самi нервовi, як i я».
Спустилася нiч. Мiсяць ще був не сходив, як студент попрощався з бiдаками й вибрався додому. На одходi вiн почув од дiда:
– Ми, може, ще й одробимо вам вашi грошi або як пiдможемося грiшми, то колись оддамо вам вашу позичку. А тепер, поки що, нехай вам Бог заплатить, що не дали нам пiти в неволю до якогось жида, що тими своiми каторжними процентами був би злупив шкуру.
Учувши слово «проценти», Лаговський болiсно скривився, бо згадав ранiшню сцену з матiр’ю. І цiлу дорогу вiн усе гiрко мiркував про це саме. Перед самим мiстом, коло лiсноi, вiн надибав цiлу юрму нiчлiжан-прочан, що розклалися коло Громополя на спочинок. Мов блискавка, Андрiя несподiвано осiяла дивна гадка.
– Куди йдете? – спитав вiн.
– У Киiв.
– Все пiшки?
– Атож.
– Взяли б мене з собою?
Деякi з нiчлiжан заходилися радитись. Студент заспокоiв iх тим, що сказав, буцiм вiн колись лежав у недузi та й обрiкся пiти пiшки на прощу до Лаври, якщо одужае. Прочани повiрили та й згодилися прийняти його до товариства.
Тодi Андрiй заразiсiнько попрямував до тiеi хати, де знав, що там сидить його колишня нянька. Через злюче собаче гавкання пiдвiвся якийсь хлопчак, – мабуть, Ганнин унук, – i вийшов на шлях. Андрiй всунув йому в руку останнi п’ять карбованця.
– Оддай Ганнi, – лаконiчно сказав вiн, обернувсь i прудко пiшов геть, додому, йдучи вiн мiркував:
«В мене ще е семигривеник… аж двадцять копiйок… Либонь же, того семигривеника менi вистачить, щоб пiшки дiйти до Киева. А тими п’ятьма карбованцями Ганна могтиме заплатити мамi лихву… Тiльки ж цiкавий би я був знати от що: як треба характеризувати мiй вчинок? Чи се добрiсть, чи iстерiйнiсть?»
Вдома все було тихо й темно. Парубок улiз у свою хату крiзь вiкно, засвiтив лампу, сiв до столу й написав:
«Прощавайте, мамо, ми нiколи вже не побачимося. Живiть собi щасливо. Чемодана мого й скрипку одiшлiть у Киiв на адресу мого товариша. (Далi йшла адреса.) Ваш Андрiй».
Андрiй, написавши листа, задумався й сидiв-сидiв… «Невже ж таки у мене нема нiчого спiльного з ненькою?! – перевiрив вiн себе. – Нi, таки нема. Я й не люблю ii. Менi на неi жалко тiльки, а любовi немае… Немае!.. Прощавайте, значця, мамо, навiки!»
Потiм Андрiй узяв свое пальто й пiшов ночувати до прочан, бо вдосвiта треба було вже йти.
Ой, плакатиме ж узавтра мати, як прочитають iй синiв лист! Ще ж плакатиме й Текля.
_________________
Спить Андрiй коло прочан. Нiч холодненька, пальто грiе не гаразд – спокiйного спання немае. І сняться йому якiсь два невидимi голоси, що розмовляють про нього та й судять удвох совiсть його, наче судiя та оборонець.
– Це егоiст, – каже невидимий судець, – покинув рiдну матiр, а вона його так любить!
– Та що ж робити, коли вiн ii не любить! – виправдовуеться другий голос, голос невидимого оборонця. – Над своiм серцем нiхто не пан… не можна своему серцю звелiти, щоб воно когось полюбило… на милування нема силування!.. А так серце в нього добряче – вiн останнiм передiлиться з бiдними.
– Це не добрiсть, а моментальний порив iстерiйностi! – глузуе перший голос. – Бо, якби був добрий вiн, не був би покинув рiдну неньку… Ну, але ще вернеться вiн до неi!.. Ще благатиме, щоб вона подарувала йому хоч крихiтку своеi матiрньоi любовi!..
– Нi! Нi!! Не вернуся!! – хоче крикнути Андрiй з-посеред свого кошмару. – Вже що-що, а про це можу напевне поручитися, що не вернуся до неi!
– Ет! – зневажливо й холодно насмiваеться з нього невидимий судець. – Таке iндивiдуум, як ти, а хоче ручитися за те, що колись буде! Адже з тебе людина iстерiйна: кожнiсiнькоi хвилини зугарен ти утнути таку штуку, що анi сам ти i нiхто не вгадае чогось такого. Тепер у нас 1894 рiк, а хiба ти знаеш, чого тобi бажатиметься, примiром, 1895-го року! А скажемо, за десять год – ще бiльше води упливе!
– Вiн нещасливий уже й помре, мабуть, передше, нiж десять год над ним упливуть, – лагiдно завважае невидимий Андрiiв оборонець, – з нестерпучого життя вiн, либонь, сам собi смерть заподiе: втопиться, повiситься…
– Вiн?? Коли втопиться чи повiситься, то, мабуть-таки, без води i без вiжок! – iронiчно перебивае оборонця той перший, глумливий голос. – Такi егоiсти рiдко коли реальну смерть собi заподiвають: швидше вже можуть вони увiрувати в Бога та й пiти в черцi та й отак-от егоiстично втопити свою совiсть у свячених книгах та отечнiх канонах; або знов – може вiн зробитися якимсь аскетом-ученим, упiрнути в науку i, далеко-далеко од свiту й од життя, потонути в своiх учених книжках, мов у могилi.
– Тiльки ж будь-що-будь, до матерi не вернуся-таки! – хоче крiзь сон гукнути Андрiй. – Серед чужих людей знайду собi бiльше щастя!..
Село Болшево Московського повiту.
Хутiр Сугорки 27/VII 1894
Частина друга
Туапсе
І
Берег моря. Кiнець травня. Надвечiр. Схiдна, азiатська кофейня. Гостей у кофейнi нема нiкого. Тут е тiльки двое людей: сидять коло схiдного низенького столика та грають у шашки; один чепурнiший, з червоною рожею в петлi, другий – невмитий обшарпанець. Партiя доходить до кiнця.
– Та ну-бо, грецька мордо! Ходи швидше! Дамку свою посувай, чи що!
– Заждеш, хохлацька мордо… Тобi – нема куди поспiшати… Але, либонь, твоя правда – посуну свою дамку… тiльки б куди?..
– Г-и-и-и-и!.. Та став ii десь швидше! Посувае злегенька… тягне, мов дохлого турка за хвiст… Ну, а я не довго ворожитиму: походю ось як…
Отак естетично розмовляючи, кiнчали партiю в шашки отi двое людей у схiднiй грецько-турецькiй кофейнi, в маленькому кавказькому мiстечку Туапсе, що мае колись стати великим портовим мiстом i окрасою новiтньоi «руськоi Рiв’ери», але поки що ледве мае 2000 людей. «Руська Рiв’ера» – се так звуть тепер у Росii колишню прибережну Черкещину, та Абхазiю, та Мiнгрельщину – незвичайно гарний край з пiдтропiчною флорою, що розкинувся вузькою смугою уздовж Кавказького берега Чорного моря од Кубанщини та аж до Малоi Азii, трохи чи не до Трапезунда; вiн допiру залюднюеться та й, може бути, що зробиться колись такою самою украiнською губернiею, як, примiром, Херсонщина або Таврiя.
Розмовляли тi два парубки мiшаним росiйсько-украiнським жаргоном, яким балакають в усiх портових мiстах Чорноморii. Один з iграчiв, що в петлi мав рожу, був грек; вiн служив у цiй кофейнi, звався вiн Григорiй Андропуло; але той, що грав з ним, звав його задля гумору Хитро-Грек?с Проповзаки. А той другий – знов був бурлака: украiнець, що, тиняючись по всiх усюдах, давно згубив не тiльки украiнський, але й узагалi людський образ i належав до «босоi команди», або, як тепер кажуть по-модному, до «типiв Горького»; се ж iх тут незчисленна сила. Звався вiн Носенко.
Коли се Андропуло одним зручним ходом закiнчив партiю.
– А що, Свинопупенко? – трiумфально подивився вiн на товариша, перекручуючи його прiзвище в тiм самiм естетичнiм дусi, в якiм велася вся iхня балачка. – Я ж казав, що тобi не було чого поспiшати!
– Пiти хiба скупатися? Адже пароплав прийде ще не скоро, а купатися вже, мабуть, час… – бурмотiв той. – Он скiлькись дам уже пiшло до своеi купальнi… А скажи, Грицьку, чи то правда, що коли жiнка або дiвчина скупаеться там, де купалися чоловiки, то вона може завагiтнiти? Я це вчора чув од Петра.
– Та це ж я йому й сказав. Бачиш, он у мене есть учена грецька книжка, по-нашому ’H???????? ??? ?????????? ??? ??????[10 - Гiгiена й фiзiологiя шлюбу (грецьк.). – Ред.] – то я там вичитав, що такi пригоди бували в старовину… Але я вчора балакав з тутешнiм росiйським доктором, кажу йому, що он таке написано в книжцi. То вiн зареготався. «Се ж коли бувало? – каже. – Ще як Авраам був юнкером?.. Нi, може, це бувало колись, та хiба ще тодi, як народ був мiцний, не висилений. А тепер, – каже, – кожнiсiнький хлопець-пiдлiток, ще й не вирiс, а вже до дiвки ходив – тож i народ геть перевiвсь на нiщо, й чоловiчоi сили давньоi нема в нiкому; тепер куди вже, щоб дiвка завагiтнiла через воду! Тепер чоловiк часто навiть од законноi жiнки дiтей не дiждеться!»
З пароплавноi агенцii почувся довгий свист. То був знак, що вже надходить пароплав. Почали сходитися на пристань матроси з агенцii та й налаштували човен, щоб забрати з пароплава поштову кореспонденцiю i таке iнше. Турки-каiкджиi з Трапезунда, яких повно по всiх чорноморських портах, опорядили свою велику барку, щоб позабирати з пароплава пасажирiв або товари, якi виписано з Одеси, Ростова та Новоросiйська, бо тут, у Туапсе, ремiсникiв обмаль, навiть шевцi не раз у раз перебувають. З десяток босякiв мiшаноi нацiональностi, безпритульнi украiнцi, захожi великоруси, одеськi або малоазiйськi греки та кавказькi iмеретини – усi обшарпанi та й з дуже розбишацькими обличчями – згуртувалися тут само, чекаючи, чи не покличуть з агентства i iх на пiдмогу, щоб пособляли перетягати якiсь важкi ящики, чи там бочки, чи що. А опрiч того, висипав на берег цвiт туапсинськоi iнтелiгенцii: декiлька росiйських чиновникiв з пошти, телеграфа, таможнi та скарбу, декотрi багатшi грецькi купцi, що покидали своi крамницi на синiв та прикажчикiв, та десяткiв з двое iнтелiгентiв iз Москви та Петербурга: це або наiжджi туристи, що перебувають тiльки лiто в тихому Туапсе, замiсть шумливих кримських курортiв чи таких самих гучних, як Крим, кавказьких Мiнеральних Вод, а на зиму знов iдуть до столиць своiх, або се туземнi-таки пiонери, що iм правительство безплатно нарiзуе на безлюдному Кавказi шматки землi, аби вони iх обробили та залюднили. Тепер усi вони повиходили на берег, бо серед тихесенького життя сумирного, самiтного Туапсе приiзд пароплава, що три рази на тиждень привозить пошту, себто вiстi з покинутоi Росii, та й спиняеться в Туапсе не бiльше як на годину, – той приiзд е подiя великоi ваги, i всiм цiкаво подивитися, як Туапсе на годину вiдживае та починае кишiти, немов дрiбна комашня.
А з пароплава, що наближався, пасажири, повиходивши на чердак, любувалися на гарненьке мiстечко, що над ним на шпилi ефектно панувала церква з особливо ефектним хрестом, складеним iз дзеркального скла. Здавалося, нiкому й на думку не могло прийти, що оце Богом благословенне затишне райське мiстечко було колись хижим гнiздом, столицею черкеських пiратiв i що в цiй глибокiй, затишнiй туапсинськiй затоцi стояла була цiла флотилiя розбiйницьких черкеських кораблiв та човнiв-фелюк, яка рискала по Чорному морю, хапала в полон християнськi кораблi i приводила iх сюди, в Туапсе; з полонникiв, котрi багатшi, тi переховувалися тут аж до викупу, а котрi бiднiшi – тих робили рабами або валашили i, зробивши евнухами, продавали в Туреччину задля гаремiв. Одна з найкращих фабрик евнухiв була колись якраз отут, у цiм-о затишному Туапсе. Та нiхто з пасажирiв не пригадував собi або й не знав цього… нiхто, опрiч трьох, що мали тут висiсти на берег.
То були – перш за все двое молодих людей, один з них трохи старший, другий молодший i невродливий, а третя – пiдстаркувата дама-генеральша, мати молодшого; мiж нею й сином видко було схожiсть в обличчях, тiльки що вона була непогана на вроду, а син поруч неi здавався лихою копiею. Вони втрьох стояли коло поручат осiбною групкою та й дивилися i на Туапсе, i на доохреснi зеленi гори, де колись було аж засiяно черкеськими аулами, а тепер тii гори поросли густим лiсом iз лiанами, що через них, – про се нашi подорожнi були вже читали, – не можна й продертися без сокири.
– Хто його знае, Володимире Ростиславичу! – казав старший до генеральшиного сина. – От, хоч i знаеш, що тут було люте розбiйницьке гнiздо i що тi черкеси-шапсуги були бичем для цiлого Кавказу i що Росiя добре зробила, вигнавши iх звiдси в Туреччину, але, як згадаеш, що от жили вони тут у своiй батькiвщинi скiлькись тисяч лiт, а тепер раптом пропали, то на душу якась меланхолiя находить… Адже ще Птолемей, i Страбон, i iншi грецькi iсторики згадують про тутешнiх черкесiв, або «керкетiв». Аж от прийшли росiяни чистi parvenus[11 - Вискочка (франц.). – Ред.] в полiтицi… прийшли з далекоi Московщини, вигнали стародавнiх тубiльцiв тисячолiтньоi батькiвщини з рiдного гнiзда…
– Не зовсiм ваша правда, професоре, – в задумi озвавсь молодший, – бо хоч i на мене находить меланхолiя, тiльки ж не через такi сентименталii, як, примiром, «батькiвщина», бо я тих сентименталiй не розумiю… Знаете, я вже вам не раз казав, що я – наче лермонтовськi хмаринки в небi, що «нет у них родины, нет им изгнания»… Нi, коли черкесiв менi шкода, то з iнакшоi причини: жили собi вони, як орли, виробили були свою аристократичну культуру… пiратську, рабоволодiльчу культуру, се так, але ж i античнi греки хiба були не пiрати, не рабоволодiльцi? І од тих аристократiв, отих орлiв, що од них трепотiв цiлий Кавказ, прийшли та й вигнали воро?ни, сiрi росiйськi мугирi!..
Професор розсмiявся.
– Га!.. І отаке каже лiберальний юрист, охоронець загальнолюдських прав! – жартiвливо поглузував вiн. – Ну, на вашу точку я не стану! Ви не подумали, що? мусили почувати тii люди, над ким панували отi «орли»… Бо чи захотiли б були ви сами попастися в пазурi до тих орлiв-черкесiв та щоб вас зробили невiльником або щоб на цiй-от пiратськiй фабрицi зробили евнухом?
– Євнухом? – зажартував молодий юрист, одхиляючись од розмови про черкесiв i переходячи на свою особу. – А чому б нi? Бути евнухом менi б, може, не завадило…
Професор хотiв був щось докинути проти нього в тiм самiм дусi, але не встиг.
