скачать книгу бесплатно
– А втiм: хто з нас щасливiший? Хто? Чи я з своiми висококультурними почуваннями й такими самими висококультурними хоробами – денервацiями? Чи, може, вона, дикарка оцяя?..
– Ну, бiйся Бога! Чого ж це ти, Теклю, досi додому не приходила?? – загукав знадвору гомiнкий голос Лаговськоi.
– Корова вже вiдколи прийшла, а тебе все немае!.. Та чи обiдала ти сьогоднi де??
– Ги-и-и!.. Нi!.. – хлипала Текля. Андрiй прожогом пiдвiвсь i побiг до вiкна, щоб забрати справу, в чому дiло та чого Текля плаче.
– А це, бач, от що, – сказала йому Лаговська, – корова вночi втекла була кудись. Вранцi я послала Теклю шукати ii. Опiвднi корова сама прийшла додому, а Теклi нема та й нема. Обiдати треба було – Теклi нема. До вечернi передзвонили – Теклi нема. Аж ось коли верта!.. І з самiсiнького ранку не iла нiчого!..
– Чого ж ти досi не приходила? – спитав панич.
– Бо… корови… нiде… не знайшла… – плакала Текля, – боялася… що… битимуть…
– Битимуть? Отак! Чи не я тебе битиму! – сказала Лаговська. – Вигадай чорзна-що! Чим же ти тут винна, щоб було тебе за що бити? Якби ти була пасла корову та от тодi втеряла або впустила ii в шкоду, ну, тодi, звiсно, ти була б зосталася при всiй винi. А то ж корова сама втекла з подвiр’я!
– А я бо…я…ла…ся… – ридала Текля.
Лаговська невдоволена порушила плечима.
– Їй-Богу, дурна дiвка! – сердилася вона. – Боялася, що битимуть, коли вона не винна!.. Та ще й не iла нiчогiсiнько цiлий день!.. Зараз менi сiдай обiдати! Адже цiлий день не iла…
Текля з двору пiшла на сiнешнi дверi, а Андрiй жалiсливо дивився слiдком за нею, доки вона увiйшла до хати.
«Мiзерне створiння! – гадав собi вiн. – Оце так i справжня дикарка… А мама не зовсiм така дика, як я був покладав… Вдома Теклю, десь певне, побили б гаразд навiть за те, що корова сама собою кудись подалася. Очевидячки, Текля товченикiв поз’iдала чималенько, бо це вже в них така педагогiчна система: бив тебе батько, била мати, била, може, й старша сестра, а вже що часто бив брат, так це напевне!.. І коли тобi вивидниться, Украiно?.. Коли?»
VIII
Зминув вечiр, зминула нiч, прийшов ранок.
Лаговська таки вивiдала од сина, що? саме вiн наговорив суддiiсi. Перетривожившись, вона зараз пiсля обiд побiгла до неi, синовi нiчого не кажучи. На одходi вона загадала Теклi, щоб зараз пiдмила пiдлогу в паничевiм покоi.
Скоро дiвчина почала прятати, то Андрiй, щоб не перебивати, пiшов з книжкою в садочок.
За чверть години до нього пригналася Текля й гепнула навколiшки.
– Що з тобою? – скрикнув Андрiй, дивлячись на неi. А на Теклиному обличчi було написано невимовний, звiрячий жах i мольбу, неначе хтось на неi замiрився сокирою, щоб забити, та так, замiрившись, i стояв. Андрiй аж помертвiв.
– Чого ти?? Що тобi?
А Текля, замiсть одповiдати, стулила долонi нiби на молитву i, все не зводячи очей з панича та стоячи навколiнках, затрусилася з жаху. Дивилася вона на панича достоту такими очима, якими дивиться собака, коли ii хотять лупцювати за шкоду. Нарештi обличчя iй перекривилось.
– Ги-и-и! – заскиглила вона i раболiпно порвалася схопити та поцiлувати Андрiеву руку. Вiн висмикнув.
– Та кажи-бо, що з тобою!! – мов несамовитий згукнув вiн нарештi. Кров йому холонула.
– Я… розбила…
– Що розбила?
– Лампу!!
Се кажучи, Текля вп’ять кинула ще покiрнiший погляд на панича. А той нiчого не мiг уторопати.
– Л-а-м-п-у? Ну, то що? – питав вiн, не розумiючи, чого саме вона жахаеться. Серце йому лускотiло.
– Лампу розбила! – нетямущим, винуватим тоном сказала Текля вдруге, все стоячи на колiнах.
Андрiевi одразу одлягло од серця, але вiн угнiвився й забув свою звичайну ввiчливiсть.
– А бодай тобi чорт! – скрикнув вiн, тупнувши ногою. – Перелякала мене за чорзна-що!
– Ви не скажете панi?!
І знов покiрний собачий погляд.
Андрiевого гнiву могло бути тiльки на хвилину; вiн миттю простиг. Натомiсть його серце пройняв жаль.
«І з неi теж людина?» – подумав собi вiн. Далi вiн прихильно забалакав, беручи Теклю за руку.
– Та встань-бо, дурна дiвчино! Ну, чого ж ти, дурненька, злякалася?
– Я… думала… що… – тихесенько сказала Текля та й спинилася.
– Ну?
– Бо воно ж, десь певне, дуже дороге!
– Нi… А що?
– Боялася… що з грошей моiх одберуть…
– А ти за яку плату служиш?
– Двадцять карбованця за год.
– Що за дурна дiвчина! – привiтно засмiявся парубок. – Невже ж таки з отакоi мiзерноi плати мама захотiли б вивертати що-небудь за шкоду?
– А я… боялася… – вовкувато тягла Текля, розчепiривши губи так, як дурник.
«Та з неi iдiотка зроду, – подумав Андрiй, пильно придивляючись до неi. – Ба нi: попросту на цвiту прибита. Дикарка».
Пiшовши вiн у хату, побачив, що з його столу всi листи, папери та неоправленi книжки поскидувано на пiдлогу, мов яке смiття. Тiльки самi-но тi книжки, котрi були в палiтурках, Текля не поскидала на землю. Очевидячки, вона не розумiла, що воно таке: «книжка». Котра книжка була оправлена, так то ще була задля неi «вещ» – нехай собi невiдома iй, дивна, кумедна панська «вещ» (чи мало ж е в панiв дивного!), тiльки ж таки «вещ», що ii викидати не можна; а неоправлена книжка здавалась Теклi якимсь непотрiбним мотлохом.
Андрiй постояв-постояв, а потiм у вiкно ще раз подививсь на Теклю збоку. Вiн був сподiвався завбачити в нiй виразнi ознаки кретинiзму. Але Текля, що мовчки сидiла на призьбi й понуро дивилася в далечiнь, глядiла доволi розумними очима.
«Кретини та iдiоти не такий погляд мають, – подумав Андрiй. – Нi, не iдiотка з неi, а попросту дикарка. Я покладав був, що мама моя вже аж надто цiкавий примiрник дикунiв – аж виходить, що Текля ще дикiша».
І вiдчув вiн невимовний жаль до бiдолашноi дiвки. Пiду, хiба, побалакаю з нею? Авжеж? Авжеж!»
Не встиг вiн багацько з нею розбалакатися, як прийшла з гостини стара Лаговська. Вона була дуже вдоволена.
– Я була в Клавдii Петрiвни, – оголосила вона синовi.
– І вона вас закликала до спальнi та напувала кавою. Знаю, – насмiшкувато сказав Андрiй, тiльки ж зараз i склопотавсь:
– Чи не набалакали ви iй про мене чого-небудь зайвого, занадто ласкавого? – непривiтно схопився вiн.
– Я? Ну, я – так нiчого зайвого iй не казала, – одмовила мати, – а от ти – так справдi наплескав чор’знае чого. Я вже перепросювала-перепросювала…
– Хто ж вам дав право на те?! – закипiв Андрiй. – Це вона мусила б мене перепросювати, а не я ii. Вона менi наговорила Бог знае чого… Вона смiе вважати мене за нерiвню!
– А отже, щоб ти знав, то й не вважае! – радiсно осмiхнулася Лаговська. – Вона хоче тебе навiть у гостi запрохати… А все те зробив не хто, як я! – хвалилася вона трiумфуючи.
Андрiй неймовiрно здвигнув плечима.
– Мене в гостi? Гм!.. Та й що ж саме такого зробили, кажете, ви?
– Я казала Клавдii Петрiвнi, що ти дуже жалкуеш i каешся, що ii покривдив. То вона…
– Хiба я жалкував?
– Ат! Треба ж було перепросити… Ну, то вона й каже: «Я й не сердюся на нього». А потiм я сказала, що ти гарно граеш на скрипку. То вона: «Чи не захотiв би вiн узавтра прийти до нас на вечiр, грати до танцiв?»
А я кажу: «Вiн дуже радий буде…»
– Що?!! Що кажете?!!
Мати не зрозумiла синового тону. Вона навiть думала, що вiн отак згукнув з несподiваних радощiв, i казала далi:
– Бачиш, от що: в неi взавтра буде багацько гостей – так iй хочеться, щоб були танцi. Тiльки ж, на горенько, нема тепер у городi музик: поiхали на село до одного пана. Та есть тут одна гувернантка: то вона завтра гратиме на фортепьян, а ти гратимеш укупi з нею на скрипку. Воно й буде так, неначе оркестр… Ти будеш грати, а пiд твою музику танцюватиме все панство!.. І це я зробила, я! – знов радiсно хвалилась Лаговська, сподiваючися, що й син звеселиться з такоi честi.
Андрiй аж похолов з такого брутального раболiпства маминого.
– Ну, спасибi вам, мамуню, що мене записали до суддiiшиноi челядi! Мало вам самим пiдлизуватись, треба було ще й мене в лакеi пошити! – нервово буркнув вiн i подививсь на матiр, мов на щось дуже бридке. Вiн i справдi почував тепер до неi таку велику огиду, начебто була якась склизька, мокра жаба, що до неi бридко руками доторкнутися. Нiяких родацьких симпатiй пiд ту часину не було в нього: перед ним, бачилося йому, стояла не його рiдна мати, а якась чужа жiнка, несимпатична геть в усьому, з усiх бокiв, з кожного свого жесту. Андрiй хотiв був вилаятись, але ж як стiй запикнувся. Через ядуху йому в грудях дух сперло, очi наллялися кров’ю. Парубок швидко покинув маму, побiг до своеi кiмнати, зачинивсь i, сiвши коло столу, гiрко заплакав з образи.
– Мерзенна дикарка! – зашепотiв вiн, згадуючи про матiр. – Вона навiть не розумiе, яку кривду менi заподiяла… Господи, Господи! Що за незвичайний сервiлiзм!.. Що за монструозне лакейство!.. І вона – моя мати!.. А Лоначевська? Адже вона собi справдi подумала, що перекупчин син покiрно цiлуе iй ногу, умильно просить вибачення i радiсно прилине на ii бал стати за тапера!..
– Ба я таки прилину! Я прийду-таки на твiй бал!! – несподiвано надумавсь вiн i вдарив кулаком по столу. – Тiльки побачим, чи дуже зрадiеш ти з мого приходу!.. Еге, побачимо!..
Андрiй заходивсь люто мiркувати, що? саме вiн понаговоряе взавтра суддiiсi, аби заспокоiти свою душу гаразд. Намисливши декiлька красивих, ефектних сцен та декiлька патетичних, величних промов, вiн побачив, що уже i тепер заспокоюеться з самоi думки – та й од серця одлягло. На душу прийшла йому такая полегкiсть, буцiм усi тi надуманi на взавтра сцени вiн уже зараз поодбував.
– Вже dixi et animam levavi!.. Нi, не так: mecum loсutus sum et animam levavi[8 - З собою поговорив – i душу полегшив.] – iронiчно сказав Андрiй та й тихенько зареготався з себе, без усякоi злостi. – Плюнути справдi на все дiло i не ходити взавтра лаятися? Таки й плюну. Чорт з ними всiма! Хай собi там тая Лоначевська що хоче думае, хай собi вони обидвi, i мама, i Лоначевська, заразом виказяться… про мене!.. Про мене!..
– Гм! Отака моя непостiйнiсть – це ж ознака iстерiйноi вдачi?.. Начхать! Що менi до того! Істерiйнiсть – ну так iстерiйнiсть!.. А може ж, треба себе присилувати та таки пiти взавтра вилаяти Лоначевську? Нi, не хочу: адже тепер менi вже не гiрко, вже байдуже… Так, може, це треба зробити не з досади, а просто з принципу? Ат, не хочу й думати багацько про всю справу!..
Вiн закуняв i вклався спочить. Мати боялася збудити його.
IX
– Бом! Бом! Бом! – тричi загув церковний дзвiн, так пiд десяту годину ввечерi.
Андрiй прокинувся.
Трьохразовий гук залунав знову.
«Пожежа!» – майнуло хлопцевi в головi. Вiн вийшов на подвiр’я. Велике зориво з полум’я сяло на небi. Раз у раз по тричi дзвонили в церквi на гвалт.
– Пiду на пожар, – поклав Андрiй i побiг до городськоi каланчi розпитатися, де саме горить.
Так як же вiн здивувавсь, коли розiбрав, що пожарнi вартiвники спокiйнесенько походжають по каланчевому подвiр’i, а пожарнi бочки з кишками стоять незапряганi!
– Чом ви не iдете гасити?! – крикнув Андрiй по-украiнськи.
– Та то на хуторi, – байдужно одказав один з-помiж пожарних.
– Так що ж, що на хуторi?
– А на хуторах гасити – не наше дiло… – похмуро одмовив пожарний. – Та чого ти вв’язався? Що ти тутечки за розпорядник?
– Мерзавцы!! – гримнув по-росiйськи молодик, не пам’ятаючи себе з гнiву i не розумiючи, звiдки в нього енергiя й мова береться. Знов же, московською мовою вiн крикнув навмисне, бо вже бачив, що на його «мужичу» мову пожарнi не вважатимуть i на пожежу не поiдуть. Вiн i далi грiзно гукав по-росiйськи:
– Та як ви смiете такечки вiдповiдати, душогуби?! Вас до Сибiру запроторити буде мало! Зараз менi запрягайте конi та iдьте! Я губернаторовi в Киiв на вас скаржитимусь!! – крикнув вiн наостанцi, стукаючи ковiнькою.
Несподiванка, урядова мова, енергiйний, владний тон та слово «губернатор» – вплинуло-таки на полiцейських. Вони почали чухаться. Двое з них пiшли запрягати конi.
Тiльки ж надiйшов тут полiцейський надзиратель. Лаговський був так само палко кинувся до нього, домагаючись, щоб пожарня швидше iхала туди, де горить. Надзиратель, замiсть вiдповiдi, побив щоки одному й другому вартовому, що були поспiшилися слухати Андрiевих наказiв, i заборонив своiй командi навiть рухатися.
– Ми не обов’язанi гасити чужi пожари, – холодно пояснив вiн Лаговському.
– Про це знатиме губернатор! – погрозивсь той.
– Будьте ласкавi, молодий чоловiче, не вчiть мене, що я маю робити, – проказав йому надзиратель, – в нас е дуже точний закон про «городську черту».
Андрiй, лютуючи, попростував звiдти на зориво од полум’я i незабаром добiг до хутора, що горiв. Вiн спинився в тiнi.
– Щодо естетичного погляду, так чудова картина! – iронiчно та ще й голоснесенько мимрив вiн до себе, обдивляючись навкруги. – Справдi-бо, ефект надзвичайний!.. Контрасти мiж сценами тут чудовi!.. Як з цього боку, то онде з неба ясно сяе золотий мiсяць, один iз неминучих атрибутiв уславленоi «украiнськоi ночi». От вам i «необъятный небесный свод», що «раздался, раздвинулся еще необъятнее». Дивiться: «Горит и дышит он. Земля вся в серебряном свете. И чудный воздух и прохладно душен, и полон неги, и движет океан благоуханий. Божественная ночь! Очаровательная ночь!..»[9 - Із Гоголя. Цей уривок вчать по росiйських школах напам’ять.] А онде, з другого боку, ще чудовiша картина!..
Вiн затрусивсь. Голова йому болiла так, мов хтось стискав ii клiщима. «Чудовiша картина» була ось яка.
Дим клубочеться. Полум’я стугонить. Тут он горить хата, а там близенько горить стiг, а там знов горить клуня, куди недавнечко позвозили збiжжя. Скiлькись темних постатей раз у раз кидаються в хату, в вогонь, та вихоплюють деякi манатки. Двое чоловiкiв дерев’яними вiдрами-коновками витягають воду з копанки, несуть до пожежi, дорогою розхлюпують одну половину, а другу виливають у вогонь, куди попадеться. Нащо вони це роблять, не знати, бо однаково з такого рятунку нема чого сподiватися пуття. Якась дiвка, мов несамовита, качаеться недалечко звiдси по травi, корчиться з перелогiв, хапаеться руками за ноги та за живiт i одчайно скавчить, неначе собака, ошпарена окропом. Інодi з ii звiрячого вереску можна розчути глухий крик: «Спалили!.. Пiдпалили!.. Ой, рятуйте!..» Придивившись до дiвки, Лаговський помiчае, що очi в неi заплющенi, а на губах пiна. Коло клунi, де найбiльш палае, стоiть стара жiнка. Мовчки, без слiз, з невимовним, нiмим одчаем вона втупила очi в огонь, де горить ii всеньке багатство. Вона голосу не подае: тiльки мовчки пiдводить угору своi руки, стуливши iх; потiм – анi слова не вимовляючи – дуже-дуже поволi простягае руки до клунi, вже iх попереду розтуливши, неначе слiпець хоче когось схопити та обiйняти; а далi, знов-таки дуже поволi й мовчки, схиляе руки вниз, наче не мучиться, а гiмнастику робить. Тiльки з обличчя можна вгадати, як сильно вона страждае.
Народу тут дуже обмаль. Того глухого, невиразного, але дуже голосного людського гомону, який звичайно бува на пожежах, тутечки немае. Рiдко коли зарепетуе хтось iз тих людей, що силуються дещо врятувати, та й можна розiбрати кожне слово. Голосно й гучно стугонить саме-но полум’я, та трiскотить солома, та якiсь бiлi птахи пронизувато скиглять, крутячись понад пожежею, та посмалений вiл жалiсно реве, а бiльш усього ота несамовита дiвка розтинае повiтря своiми страшенно дикими викриками та цапиним верещанням.
Андрiевi меркнуло в очах. Вiн боявся, що далi-далi впаде. Щоб чим-небудь пособити, вiн, ще раз обвiвши очима пожарище, прожогом кинувсь до запаленоi хати, де найбiльше поралося людей.
– Покрiвлю!.. Покрiвлю щоб розкидати! – гукали тут. – Стеля ще цiла… Як розкидати покрiвлю, то всерединi не займеться…
Андрiй одним iз перших полiз по драбинi на обгорiлий дах, безбоязко ступнув на горище i, схопивши якусь ломаку, заходився збивати снiпки, ушитi на даху. За ним полiзло ще двое людей i так само розкидали стрiху. Андрiй порався дуже енергiйно, але зовсiм несвiдомо й машинально; вiн навiть забув, навiщо отi всi заходи та навiщо вiн стоiть на даху й оббивае солому. Руки самi собою працювали i одностайно молотили ломакою дах, очi заплющувалися…
