скачать книгу бесплатно
І з панами ти привiтаешся,
З полем батькiвським розпрощаешся…
Перечитавши цi вiршi, студент Андрiй Іванович Лаговський осмiхнувся, бо щось згадав. Вiн стояв коло столу, перегортав своi листи, записки i всякi iншi шпаргали, та й усе, що непотрiбне, вiн одкидав набiк, себто щоб знищити. Спiвомовку Руданського, що оце вiн узяв до рук, вiн давно-давно колись переписав був сам, власною рукою, вже тому год вiсiм, ще тодi як був гiмназистом та здобув од своеi матерi один курйозний, сервiлiстичний лист. Того листа вiн тодi пришив був до вiршiв i переховував обидва документи вкупi.
Перегорнувши сторiнку далi, Лаговський побачив i того самого материного листа. Мати була неписьменна – посланiе до сина зложив iй якийсь писака пiд ii диктант. Як перечитав Лаговський ту писульку, вiн знов осмiхнувся, та вже якось криво й кисло. От що стояло там:
«Г. Громопiль Киiвськ. губ. 18
/
86.
Дорогий Андрiйку!
Посилаю тобi три карбованцi. Не трать iх марно, бо менi грошi не легко приходяться. За твою харч i за твою кватирю заплачено вже згори, так на що б ти мав втрачатися iще? Цi три карбованцi – то вже тобi самому, на дрiбнi розходи. Тiльки ж коли що купуватимеш, то купуй так, щоб нiхто не бачив: чужi люди збоку дивитимуться – будуть думати, що ти дуже багатий; то й стипендii ти не дiстанеш. Найбiльше просю: тютюну не купуй, бо як довiдаеться начальство, що ти заживаеш, то сключать тебе з гiмназii. Шануйся, мiй сину, слухайся старших. Не заводься з товаришами та й не приятелюй з ними, бо пуття од них не навчишся. А найбiльше – годи вчителям. Будь до них привiтний, ласкавий, покiрний; директора дуже поважай, не сперечайся з ним; як де зустрiнеш, то низенько вклонися. Спина, як поклонишся, не зламаеться, а отже ж усi вчителi тебе полюблятимуть. Ласкаве телятко двi матки ссе.
Цiлую i благословляю. Твоя мати А. Лаговська».
Все це було писано поганою росiйською мовою, з безлiччю помилок, а вкiнцi додано: «А по ея покорнейшой прозьбе писал отставной унтер-офицер Л. Стеценко и вам од себя кланяется».
– Нещаслива дикарка! – сумно сказав собi студент. – Три годи я вже ii не бачив. Чи обмiнилася вона хоч трохи? А от пiслявзавтрього побачуся з нею та побалакаю… Ну, а з листом що робити? Подерти чи далi ховати? Ат! Сховаю на незабудь.
Це кажучи, вiн поклав листа i вiрш до шкатулки, а там далi поглядiв на годинник. Було якраз вiсiм.
«Час iти каву пити… – подумав собi вiн, щирiсiнько таки радiючи, бо цiлiсiньку нiч не мiг заснути, i в головi йому тепер гуло. – Може, як кави вип’ю, то голова посвiжiшае. Пан i панi вже, мабуть, повставали та вже, десь певне, сидять у iдальнi… А цiкаво б знати, чи здобули вони телеграму од мого вченика?»
Дiло дiялось у Курщинi, на селi, 17-го серпня. Лаговський жив тут на кондицii, в помiщикiв Бобрових: вiн був став на лiто за репетитора iхньому единородному синовi П’еровi, що в маi не склав екзамена i мусив переекзаменовуватися в серпнi. Два тому днi, на Пречистоi, П’ер поiхав у Киiв, бо передержку визначили йому на 16-те серпня, а його вчитель iще зоставсь на пару днiв у Бобрових. Були на те причини; одна – тая, що не встиг позбирати свое манаття, адже останнiми днями йому й години просвiтньоi не було через П’ера; а друге – вiн мав чекати, доки приспiе од П’ера телеграфiчна звiстка з Киева про результат його передержки.
Зiйшовши iз своеi свiтлички на низ, у iдальню, Андрiй побачив там саму-но панiю, величну grande dame[2 - Знатна дама (франц.). – Ред. (Тут i далi в посторiнкових виносках пояснення А. Ю. Кримського даються без застережень. Пояснення вiд редакцii позначаються примiткою «Ред.»)]. Вiн поздоровкався з нею. Вона гордовито простягла йому рученьку та й закусила губу.
– Павло Гаврилович… уже… пiшов по господарству, – дуже повiльно й тихесенько, нiби вмираючи, проказала панi Боброва i ехидкувато вдивлялася в блiде, виснажене обличчя Лаговського (вiн був таки дуже хоробливий). – Павло Гаврилович давно вже напивсь кави, – тягла панi далi вже ораторсько-декламаторсько-навчальним тоном, – бо в нього немае такоi звички, щоб спати до пiвдня.
«Скажена ти баба, от що! – зовсiм не сердито думав студент, п’ючи тим часом каву i дивлячись у склянку. – Чи ж не ти сама, мегеро, наказала менi, щоб я приходив до iдальнi точнiсiнько об осьмiй годинi, не ранiш!» – намовляв вiн себе та без усякоi таки злостi, навiть гумористично трохи.
M-me Боброва спершу мовчки, згорда дивилася, як Андрiй сьорбае свою каву, потiм узяла зi столу телеграму та якийсь залiплений конверт.
– Од П’ера есть телеграма, – сказала вона зловiщим голосом, – вiн ii був послав ще вчора, а «нарочний» привiз допiру сьогоднi… От прочитайте лишень.
Лаговський розгорнув телеграму, де стояло:
«Обеих переэкзаменовок не выдержал. Пьер».
Прочитавши бумагу, репетитор мовчки вернув ii Бобровiй.
– Яка була наша умова, ви, сподiваюсь, пам’ятаете: здасть П’ер екзамена – сто вам карбованця, а не здасть – тiльки сорок. Ось тут маете всi сорок карбованця, – сказала панi, простягаючи конверт.
Студент узяв та й мовчки кивнув головою; не розлiпляючи конверта i навiть не поглянувши, що? воно таке, вiн застромив його до боковоi кишенi та й пив каву далi. З його обличчя не видко було, що вiн почувае тепер у своему серцi. Панi така байдужiсть не сподобалася.
– Як правду казать, то й цi грошi йдуть задурно, – додала вона, – бо коли з заняттiв ваших нiякого пуття не було, так чи варто платити?
Лаговський, не вiдповiдаючи, допив останнiй ковток кави та й утер губи. Потiм поволi, спокiйненько вiн назад видобув з кишенi конвертик i поклав його на столi.
– Як не варто, то й не варто, – зовсiм апатично одказав вiн; далi пiдвiвсь i пiшов з iдальнi. М-me Боброва заметушилась, бо такого скандалу не сподiвалася.
– Андрiй Іванович! Андрiю Йвановичу! Вернiться! – загукала вона. – Ви мене не зрозумiли, я зовсiм не те хотiла сказати… Ось вернiться-но, я вам геть усе поясню.
Але парубок уже не слухав ii i пiшов до себе нагору. Груди йому дуже важко движiли, бо вiн здавна хорував на ядуху. Тяжко, переривчато одсапуючи, вiн усадовивсь на крiслi, одкинув голову назад та все одсапував.
– Сьогоднi ж таки поiду звiдси неодмiнно! – поклав собi вiн. – Ну, от, значиться, працював цiле лiто коло того дурника – П’ера, а заробив стiльки, що злодiiв нема чого лякатися… А втiм, знов начхать менi на все! Tout cela c’est une нiсенiтниця[3 -
]! – додав вiн не без комiзму. – Тiльки ж на якi грошi я доiду додому?
Вiн устав, витяг iз шкатулки капшук i пильно перелiчив те, що там мiстилося.
– Три карбованцi й десять копiйок… Гм! Щоб додому доiхати, то треба без лишку дев’ять… А втiм, начхать на все!! Вже якось з кондуктором погодимося – знайдемо нелегальнi способи, поiдемо й без бiлета…
Вiн заходивсь укладати свое збiжжя в чемоданчик. Т'але ж незабаром вiн спинивсь i кинувсь на лiжко: ядуха, астма тая, не давала йому дихати, в висках застукотiло, серце розтягалось i стискалося.
– Хоч би вже швидше здохнути! – нетерпляче гадав собi Лаговський. – Ну, ви! Проклятi нервища! – нагукнув вiн суворо, нiби вдавався до когось чужого. – Чи кинете коли-небудь мене мордувати?? Га?? – І вiн, здавалося, справдi чекав усноi одповiдi.
«Проклятi нервища» дiйсно мордували його здавна, найбiльше через те, що йому раз у раз доводилося вчити нездiбних гiмназистикiв – отаких, як П’ер – та жити завсiди по чужих людях.
Хтось торгнув дверi. То була служанка. Вона сказала студентовi, що пан просить його до свого покою. Хлопець устав з лiжка i пiшов.
Пан Бобров, генерал у одставцi, привiтав його дуже ласкаво, не так, як звично. Бо як iншим разом, то вiн був поглядав на вчителя дуже згорда.
– Ви вже вибачте жiнцi, вибачте, – прохав вiн теперечки, – iй самiй дуже шкода, що вона вас покривдила, бо вона й не хотiла того. От же, нате… вiзьмiть цi грошi: ви ж до них маете повне право. А як не вiзьмете, тим мене образите.
Ласкавiсть панова збила Лаговського з пантелику: аж нiяково чогось стало.
– Нi, таки не вiзьму, – сказав вiн дуже слабим, стомленим голосом. – Дякую вам за вашу прихильнiсть, що хоч наостанцi виявилась… Тiльки ж, будь-що-будь, я на прощаннi признаюся-таки зовсiм щиро: сьогоднi мене мов грiм побив… З вашим сином я геть собi здоров’я збавив… я ж цiлий день працював з ним… в мене нерви тепер такi немощнi… (Тут вiн був спинився, бо не знав, що казати далi, а тим часом бажалося щось казати). А Марiя Лаврентьiвна… нi, я не сподiвавсь од неi такоi образи… Не вiзьму!..
«Ну, а тепер – знаю, що вже зараз рюмати буду!.. – подумав вiн. – Проклятi нерви! Раз у раз зрадять! Тiльки ж як це так?! Я вже не пан самому собi, чи що?! Ба, не заплачу! А отже ж, iй-Богу, заплачу!» – лякався вiн.
Але не заплакав: перемiг себе. Здригнулася й скривилася спiдня губа, перебiгла по обличчi електрична течiйка та й усе.
Бобров бачив, як у Лаговського смикаеться обличчя. Йому жалко стало на парубка, а доти вiн попросту хотiв оддати йому грошi, щоб не було нiяково. Вiн пiдвiвся з крiсла, пiдiйшов до студента, що був сидiв, засунув йому в кишеню конверт iз сорокма карбованцями i жартiвливо взяв за чуба:
– Та ну-бо, ну-бо, не ображайтесь… Ну, не дивiться, мов сич на сову, гляньте веселiш…
Лаговський як стiй пiдвiвся, бо через тую ласкавiсть спазма йому пiдступила до горла: вiн боявся, що далi-далi розридаеться.
– Вибачте… я пiду… я чогось нездоровий… – глухо промимрив молодик та й швидкою ходою подався до своеi кiмнатки. Скоро вiн зачинив дверi на защiпку, енергiя його покинула; його схопив нервовий пароксизм…
– Двадцять п’ятий год менi йде, – з ненавистю ридав вiн, кусаючи зубами подушку, – а я реву, наче дитина!.. А все нерви!.. Та коли з мене вже не людина, а клубок нервiв, то навiщо я животiю?!
– Лакейська душа! – знов з ненавистю лаяв вiн себе, ридав i реготався заразом. – Менi випадало гордо швиргонути тii грошi пановi в вiчi, а я замiсть того розкис… Зрадiв, що iхне превосходительство було ласкаве мене за чуба смикнути… Лакейська душа!.. Та нi ж бо! От пiду та й верну йому грошi!.. Добре… Тiльки ж опiсля що буде? Адже опiсля здаватиметься менi, нiби я його марно покривдив, та й пiду я вибачення прохати?! Проклятi нервища!!
З iстерики, з довгого плачу вiн зморився. Голова аж важнiла на плечах, очi мружились i сплющувалися. Не спавши цiлу нiч, парубок тепер мiцно заснув.
Як прокинувся вiн, то вже владав собою трохи бiльше, а про панiв знов клопотавсь менше.
– А чорт iх бери, – сказав собi вiн нарештi, – нехай уже цi сорок карбованця зостаються менi… На цii грошi могтиму потiм у Киевi перебутися без урока хоч з мiсяць, то, може, нерви трохи спочинуть…
Того ж таки дня панськi конi одвезли його на залiзницю… В Киевi йому випадало бути допiру на 1-е вересня, то вiн був тепер поiхав додому, до матерi. За два днi був уже в Громополi.
II
– Здоровi були, мамо!
– Голубе мiй!..
Мати припала до свого Андрiя, цiлувала, голубила. Син пильно придивлявся до неi, поклавши руки на ii плечi.
Стара Лаговська виглядала з себе так, що ii швидше можна було б залiчити до «жiнок», нiж до «дам». Одiж на нiй була, правда, нiби панська, та дуже простенька, полатана, без усяких претензiй на моду. Обличчя ii – неiнтелiгентне, вульгарне. Руки червонi, порепанi.
– Як ви зстарiлися, мамо!.. Чого це вам спiдня губа висить мов нежива?.. Лице блiде… Зморшки сильнi… Та чи здужаете ви, мамо?
– Трохи нездужаю… Падучка.
– Падучка?! Вiдколи?
– А вже бiльше як год.
Андрiевi проти його волi трошки спротивилося. «Падучка – це щось гидке», – подумав вiн. З несподiваноi огиди рот йому раптом широко розкривсь, верхня губа спазматично напружилась i пiдвелася к носовi, нiс скривився, спiдня губа широко вивернулась униз, з залозок потекла слина, неначе щось погане в ротi опинилося. Парубок не мiг запанувати над собою i придушити оте нелюбе почуття, яке на коротку хвилину заворушилося на самому сподi його серця. Через те вiн потроху визволився з неньчиних обiймiв, щоб вона його бiльше не цiлувала.
«Гм! У неi епiлепсiя – то, значця, вона й менi передала в спадщину якусь нервову, дегенеративну хоробу… Мабуть, з мене iстерик, – помiркував Андрiй. – Істерик? Ух, кепська справа! В мене, значця, нема нiякiсiнькоi постiйностi, з мене й характеру не може бути нiякого, бо кожноi хвилини настрiй духа мусить менi сам собою змiнюватися. Одним разом я нi сiло нi впало буду без причини дуже добрий, а другим разом так само без причини буду лихий i поганий… Стихiя, а не людина!..»
– Пустiть мене, мамо, я подивлюся на господу, бо вже ж давно як бачив.
Оселя Лаговськоi була звичайнiсiнька украiнська оселя пiд солом’яним дахом. Як увiйти в сiни, то злiва дверi вели до кухнi, а звiдти через грубу був хiд до ванькира, де спала мати. А другi сiнешнi дверi, що з правоi руки, вели з сiней у парадну свiтлицю, що носила бучне ймення «гостинная», себто вiтальня. Бiльше ж хат не було. «Вiтальню» мався тепер зайняти Андрiй. В нiй обстанова була принаймнi чепурненька, хоч без розкошiв i всяких вигадок; а вже ж скрiзь деiнде по оселi все було дуже бiдне. Лаговська жила тiльки з того, що держала корову й продавала молочнi продукти.
Андрiй, розглядаючи господу, потроху розважив себе. Хоч як тут усе виглядае бiдно, та це не чуже, це – «вдома»; тут вiн пан, а не якась m-mе Боброва. Вiн сьогоднi ляже спати в такiй годинi, в якiй йому заманеться; вiн узавтра – схоче – встане опiвднi, йому взавтра не треба неодмiнно о восьмiй годинi йти пити каву. Вiн обiдатиме завтра тiльки в той час, коли схочеться. Вiн узагалi вiльна, самостiйна людина, а не пiдвладна. «Кожен пiвень на своiм смiтнику пан», каже прислiв’я, – подумав Лаговський. – Нехай собi ця приказка носить iронiчну закраску, я ii люблю. Краще бути паном на своiм смiтнику, нiж лакеем у чужих хоромах».
І незчулись, як прийшов вечiр. Смерком забiгла до Лаговськоi добра приятелька ii – фершалиха. Андрiй сидiв коло них i слухав, про що вони балакають. Говорили про чужi весiлля i чужi похорони; говорили про те, що в недiлю на справничисi була в церквi новiтня сукня; говорили, що в Анни Петрiвни погана наймичка; а у Феоктисти Львiвни чоловiк п’яниця, а в Олiмпiади Андрiiвни на щоцi такий великий вискочив пухир, що аж-аж-аж, а в Перепетуi Власiвни злодiй уночi картоплю покрав; говорили про цiну на картоплю та на кавуни; говорили, що в такого i такого сусiди швидко корова буде з телям; говорили, як то воно добре, коли корову призвичаено доiтися без теляти; говорили… та багацько ще говорили такого самого.
Студент пильно слухав. «А iй-Богу, гарно! – погадав вiн. – Гарно жити отакечки, не знаючи, не вiдаючи про якiсь там соцiальнi питання та Weltschmerzer[4 - Свiтовi скорботи.]. Гарно людям iнтересуватися самими коровицями, та курчатами, та пухирями Олiмпiади Андрiiвни i бiльш нiчим. Аж менi самому на серцi полегшало, як я спустився на це болотяне дно суспiльностi. Хвилi розумового життя плинуть собi десь там високо-високо понад мною, мене не зачiпаючи i не коливаючи; менi спокiйно, менi й журби немае в моiм затишковi. Їй-Богу, гарно бувае iнодi кинути людський образ та й зробитися благонамiреним, невинним бобирцем у болотi або ж тихим, мирним волом чи коровицею та й пiти собi на зелену пашу!..»
Вiн пiшов до своеi кiмнати i заснув так любо, як, мабуть, нiколи за останнiх трьох рокiв.
III
Андрiевi так сильно сподобалося «коров’яче життя на зеленiй пашi», що другого дня вiн зранку не одходив од матерi. Йому любо було дивитися, як вона готуе обiд, як бiгае по кухнi, як перемивае посуд, як узагалi метушиться, мов муха в окропi. Помiчницi в неi не було, бо Текля, дiвчина-наймичка, погнала корову пастися на стерню.
Сидячи в кухнi, син дипломатично розпитував маму про ii знакомостi. З ii одвiтiв вiн бачив, що ii суспiльне становище дуже захитане i що вона чимраз падае ще нижче. Ще й тодi, як батько був живий, Лаговськi не належали до вищого громопiльського товариства, а вже ж як помер батько, то й дрiбна iнтелiгенцiя стала iх цуратися. Фершалиха, що була вчора в гостинi, то й вона вважала себе за аристократичнiшу од Лаговськоi. Але все це не так-то й сильно вразило було б Андрiя, коли б не звiстка за те, що мати частенько любить заходжать «с черного хода» до громопiльських пань, сидить у них в кухнi, балакае з ними дуже шановливо, пiдлещуеться до них – одне слово, грае якусь неблагородну роль.
«Що за гидка лакейщина!» – подумки сердивсь вiн.
– Мамо! А я б вас прохав не ходити до всiх отих пань… Як на мене, то вже краще нашукайте собi знайомостi серед мiщан та будьте з ними рiвнi, тiльки не оббивайте панських порогiв, мов… мов…
Вiн i слова дiбрати не мiг.
– Угу! Аби ти знав, як усi пани мене люблять! Вони аж радiють, як я приходю!
– Що ж, вони вас до покоiв просять?
– Нащо до покоiв? Хiба що таке «покоi»? От я вчора була в Клавдii Петрiвни Лоначевськоi… ти не знаеш ii – це суддiiха… То вона мене в спальнi приймала i кавою напувала.
– А ви й зрадiли… Не ходiть, мамо, зробiть ласку…
– Ет, що ти кажеш! – невдоволена одказала мати. – А вже ж iз мiщанками завдаватись… ходити до них у гостину… – якраз! Дзуськи!.. Вони самi за велику честь мають, коли я iх хоч до кухнi пускаю! От побачиш сам.
Андрiй справдi мiг того самого ранку побачити, собi навдивовижу, що мiщанки (а iх приходило сьогоднi чимало) вважали Лаговську таки не за рiвню. Хоч вони зовсiм фамiльярно балакали з нею про се, про те, про всякi спiльнi iнтереси, т'але ж видко було, що вони вважають ii за «панiю» таки. Лаговська й сама собi запишалася з того поводження, та й ще (звiсно, щоб навiч синовi) балакала з ними навiть трохи протекторально. Темою для розмови були знов-таки, як i вчора, телички, п’яницi-чоловiки, новiтнi хустки i т. iн.
Окрiм тих знайомих мiщанок, приходили в кухню до Лаговськоi покупцi: куховарки од тутешнiх панiв. Поки Лаговська набирала iм молоко чи сметану або одважувала масло та сир, вони оповiдали iй усякi найдрiбнiшi сплiтки про свое панство. Лаговська дуже цiкаво слухала iх, ще й сама допитувалась; видко було, що, слухаючи тi сплiтки, вона нiби й саму себе бачила в панськiй компанii.
«Що за лакейщина!» – гадав Андрiй. Йому бридко ставало.
Пообiдали. Мати пiшла в садок, де росли дуже гарнi сливи-ренклоди, нарвала повну миску i зав’язала в серветку. Далi почала сама виряджатись.
– Куди це ви, мамо? – спитав Андрiй, дивлячися, що стара мати зашнурувалась у корсет, одягла якусь парадну та старомодну сукню, настромила на голову собi наколку i напнула якийсь кумедний капелюшик.
– Пiду до суддiiхи.
Вона ще видобула з шафи рум’яно, начервонила щоки, потiм почорнила брови. Син, дивлячися на цю комедiю, тiльки плечима здвигав.
– А сливи ж ви нащо несете?
– Гостинчик. Таких дорiдних нiде в городi немае, тiльки в нас. Позавчора Лоначевська так гарно, так щиро мене вiтала, то я хочу вiддячитись…
І вона пiшла. Андрiй мовчки слухав. Згадав вiн батька, що посадовив тую ренклоду. Покiйного батька парубок дуже любив. Так от, дiялось це в веснi саме того року, що восени малися одвезти Андрiйка в Киiв у гiмназiю. Посадовивши татко ренклоду власними руками, взяв Андрiйка, того великого хлопця, на руки та й принiс до деревини. «Це хай буде твоя. Може, вона ростиме й тодi, як я помру, – то згадуй за мене… Але що я верзу?! Хiба тобi доведеться так, як менi, стирчати свiй вiк у Громополi на двадцятьох п’ятьох карбованцях мiсячного жалування?! Тебе – певне, що краща доля чекае…»
Восени Андрiя одвезли до Киева, а за мiсяць несподiвано помер батько. Пiсля того Андрiй рiдко коли й у Громополi бував: не доводилося, не можна було. Але всю оту сцену з деревом вiн добре пам’ятав.
Тепер йому важко було, що плоди з тiеi батьковоi ренклоди здалися на пiдлизування до суддiiхи.
Вернулася Лаговська додому рада та весела.
– Щоб ти знав, як мене там приймали! – хвалилася вона Андрiевi, передягаючись iз карикатурноi одежi в просте.
– А ви як? На кухню йшли чи на параднi дверi? – iронiчно перебив син.
– На кухню… – швиденько одмовила мати i гордо оповiдала далi. – То мене Клавдiя Петрiвна покликала до спальнi…
– І напувала кавою, – докинув слiвце син.
– Нi, не кавою: чаем iз солодкими бубличками… – не завважаючи iронiю, пояснила Лаговська. – Вона лежала в лiжковi, опочивала пiсля обiд, а менi постановили коло неi круглий стiл i стiльчик, то я там-о пила чай… А як дякували за сливи!.. І панночку я бачила… тiльки тая щось дуже згорда дивиться… А вже ж яка ласкава сама панi!
– Ну, й радiйте! – насмiшкувато сказав Андрiй i пiдвiвся, щоб iти до себе.
