скачать книгу бесплатно
Вони повдягалися та й пiшли, щоб проходитися, на нововибудований мол – довгу кам’яну морську гать, що далеко випинаеться в море та й загороджуе, як стiнами, туапсинську сагу проти бурхливих морських хвиль i хуртовин. Дiйшовши по моловi аж до його кiнця, вони оглянулися назад на панораму чудового туапсинського берега та й сiли спочити на молу, повернувшись спиною до безбережного моря, а лицем до тiеi береговоi панорами, – сiли не на якiйсь лавцi, бо такоi там i не було, а просто на краечку тiеi кам’яноi гатi i позвiшували ноги вниз над воду. Перед ними амфiтеатром лежала, як на долонi, вся туапсинська сага: i справа й злiва од них – зеленi гiрськi береги, наче стiни-ступенi того велетенського амфiтеатру; а в глибу саги, наче на театральнiй сценi, розгорнулося гарне мiстечко Туапсе; воно на тiй сценi стояло, наче окрема острiвна гора, бо вирiзувалося з-помiж лiвого й правого берега саги, виступаючи наперед лобком, ба й виглядало, наче окремий острiв, зелений, повний росистоi свiжостi i багатих сокiв. Здавалося, що той острiв тiльки що оце виринув з глибокого морського дна та й спинився серед саги, наче заквiтчаний корабель, i вода з нього ще не стекла, не збiгла, i плавае вiн i хитаеться серед гористоi саги на водi. Ілюзiя, що мов Туапсе – це плавучий острiв, була тим бiльшою, що й праворуч i лiворуч од мiстечка лежать помiж ним i помiж обобiчними горами двi долини – лiвобiчна та правобiчна, i серед тих обох долин срiбними рiвнобiжними стрiчками вливаються в море двi рiчки – злiва Паюк та справа Туапсинка, од яких пiшло й саме назвище того мiстечка, бо «т’уапсе» по-черкеськи значить «двi води». А там ще глибше на сценi, десь далеко од моря ген-ген поза Туапсе, синiла, мрiючи на високому небi, нова зубцювата низка гiр, а за нею ще далi, в глибу суходолу, ще далi од моря – мрiла знов нова гiрська низка, ще вища од першоi; на деяких горах гнiздилися сивi хмари.
Професор i Шмiдт довго мовчали. Професор, захоплений чудовим краевидом, почував, що йому аж плакати хочеться. Та на кiнцi, перевiвши очi на свого супутника, вiн побачив, що той не дивиться на Туапсе, а понуро втупив очi вниз, у морську загату, куди звисають його ноги.
– Що з вами, Володимире Ростиславовичу? – делiкатно позвiдомився професор. – Чого ви сумний?
– Не сумний, а нудний… Бо й тут моя завсiдня нудьга не кидае мене – од скуки здурiти можна!.. Я був думав, що новiтнi враження з цiеi кавказькоi подорожi надовго пiдживлять мене, аж бачу, що нi… Дивлюся на цi гарнi краевиди, а самому хочеться позiхати. Все надбридло… Скрiзь скучно…
– Але ж учора ви були такi веселi!..
– Справдi? Ще вчора? – Вiн iронiчно осмiхнувся – Гм! Так то ж було вчора… Але ви забуваете, де ми опинилися. Ми опинилися, та й уже зовсiм, мабуть, знатуралiзувалися в сторонi напiвгрецькiй, де, самi кажете – нiхто не знае, чим одрiзняеться «молодий парубок» од «молодого жеребця»…
Професор допитливо подивився на Шмiдта. Той помовчав та й з лiнивою iронiею протяг далi:
– А вже давненько один iз гуманiстiв, або, може, Валькенарiус, або взагалi хтось iз нових латинщикiв, встановив був закон: Omne animal post coitum triste est[20 - Кожна звiрина пiсля спарування нудьгуе.].
І вiн розказав Лаговському, як ото вчора, наслухавшись Грицькових пiсень, вiн вийшов на подвiр’я до Грицька та й сказав йому привести дiвку. Той привiв; се була та сама Амалiя, що в Андропулiв служить. Грицько й покинув iх удвох серед гущавини тих велетенських акацiй-гледiчiй, якi ростуть недалеко коло дому. А сьогоднi йому на свiт дивитися бридко… до всього якась апатiя, нiщо не цiкавить, душу – мов тошнить. Взагалi це кожен раз у нього бувае пiсля таких еротичних пригод.
– То нащо ж тi пригоди? – тихо перебив його професор, силкуючись, щоб у тонi його голосу Шмiдт не почув докору.
– Нащо? А пам’ятаете, може, вiрш англiйського поета:
How bad, how sad, how mad, how fad was it,
But how was sweet[21 - Яким воно було бридким, сумним, дурним, нудним. Але ж яким воно було солодким!]?..
– Ви мною тепер не гордуватимете? – закiнчив вiн запитом, не знати чи фанфаронсько-iронiчним, чи щирим.
– Я – вами гордуватиму?! Щоправда, сам я людина хоровита, ледве животiю, менi жодних таких авантур не треба – але ж через те я й не беруся бути чиiмсь судцем в отаких-о справах… Я можу вас тiльки жалiти, бо ви сами собi кару завдаете. Оцей песимiстичний настрiй, оця апатiя до всього, оце taedium vitae[22 - Що жити на свiтi нудно.] – хiба ж то все маленька ще кара?.. Дивуватимусь я хiба з того, як це ви можете шукати продажного кохання!.. Ви!.. Коли б хто iнший, а то ви!..
– Бо для непродажного кохання я рилом не вийшов.
– Як треба розумiти оцей ваш енергiйний вислiв?
– Буквально, дослiвно… так i розумiйте!.. Рилом не вийшов… Погляньте лишень на мою пику.
Лаговський скоса глипнув очима на невродливе Шмiдтове обличчя.
– Аполлоном Бельведерським вас не назву, але й особливоi некраси теж не бачу… Людина – як людина.
– Ваша правда: шаблонна людина, з шаблонним обличчям, яких е тисячi, де не ступнеш… А братiв моiх бачили? Хiба не гарненькi мордочки?
– Бачив… Хорошуни. Що й казати!
– Ну, то поруч них, через контраст, моя шаблонова пика здаеться просто рилом… А той контраст усi бачать завсiди, бо ми трое живемо разом.
– Але ж хiба саме обличчя… – хотiв щось заперечити йому Лаговський.
– Знаю, знаю! – перебив Шмiдт. – Хочете сказати, що людину можна любити й не за обличчя, а за душу… Ну, то знайте, хоч ви мене й iдеалiзуете: з мене найперший егоiст, а за егоiзм нiхто любити мене не хоче й не схоче…
– Ви не егоiст!.. – пересвiдченим тоном перебив Лаговський, що саме тепер набрався ще бiльшоi симпатii до Шмiдта за його довiрливу сповiдь. – Ви дуже гарна людина!
– Бо ви ще мене не розiбрали як слiд… Нi, з мене егоiст, i я нiкого не люблю… Хто до мене добре ставиться, ну, от як ви, – до тих я ще можу мати якусь симпатiю, та й то не дуже глибоку. Так-так! Егоiст, егоiст… А звiсно, що егоiстичних людей i другi не люблять… Правда, бувають на свiтi талановитi егоiсти, то iх часом люблять не за душу, а за талан. Але ж я – нездара… Шаблонова моя пика, шаблоновий i талан – це в мене йде рiвнобiжно паралельно… Кажу вам такий суд про себе без усякоi пересади, бо я зовсiм не хочу сказати буцiм я дурень або iдiот, – нi, цього немае, тiльки ж я i не талан, а так собi середня, пересiчна, сiренька людина…
Тут вiн на хвилинку спинився; але, передше, нiж Лаговський встиг що-небудь йому одмовити, вiн уже казав далi:
– А втiм, не думайте, прохаю вас, начебто бажаю я перед вами поскаржитися на те, що мене нiхто любити не хоче!.. Чиясь любов чи нелюбов – це справдi байдуже для мене, i ми навiть киньмо цю тему та й, коли не скучно вам, перейдiмо до другоi, цiкавiшоi й болючiшоi для мене, яку я несподiвано тепер зачепив… Коли я над чим серйознiше задумуюся супроти себе, так хiба от над чим… Хоч i знаю я про себе, що сам я – то так собi шаблонова, пересiчна людина, ну, але ж i тi люди, всi-всi, яких я бачу навкруги, хто вони? Адже всi вони тривiальнi банальнi, безбарвнi, неоригiнальнi. Як я маю дивитися на них? Я дивлюся на них згорда, з презирством… І от, коли з чого досадно бувае i на що я можу щиро скаржитися перед вами, так це тiльки на одну рiч: завсiди я добре знаю й добре почуваю, що, дивлячись на людей згорда, сам я – анiтрохи не лiпший од тих безбарвних людей!.. Не лiпший анi на цяточку!.. Отож заразом злiсть бере, що безпiдставноi амбiцii та честолюбивих потягiв есть у мене чималенько. Інодi хотiлося б так: бути великим свiтовим талантом саме для того, щоб висловити всiм людям свою погорду та й щоб ощасливити iх, кидаючи iм якусь одробинку од своеi генiальностi… Гарно було б кинути тую одробину з погордою i по-наполеоновськи, зневажливо гукнути: Cr?vez chiens si vous ne le voulez pas[23 - Здихайте, псюки, коли ви отого не хочете!]!.. Тiльки ж знов кажу: у мене есть iще настiльки критичностi, щоб знати, що цього не буде, бо я анiтрошечки не генiй: щонайбiльше, я – буйнiша, крупнiша величина помiж iншими бездарностями, та й тiльки! Розумiете? Не талан, а буйна, крупна бездарнiсть!.. А коли це знаеш свiдомо, то тiльки нудьга бере i думаеш: «Чого жити на свiтi?»
– Я не розумiю насамперед, яка мета вашого самокопирсання, – тихо перебив Лаговський саркастичну й нервову Шмiдтову сповiдь: – І не радив би вам завдаватися марними питаннями про те, чи ви генiй, чи не генiй. Може, другi люди й захотять розiбрати, хто ви, та нащо вам самому це знати? Будьте тим, чим ви можете бути, до чого ви здатнi, до чого вас тягне ваша природа, i не питайтеся, чи у вас виходить iз вашоi любоi для вас працi щось генiальне, чи не генiальне. Он от iволга спiвае дуже не зле, та й горобчикове щебетання бувае любе, i вони щасливi собi. А якбищо горобчик або iволга захотiли були неодмiнно поставати генiальними солов’ями, то, певне, що й другим смiшнi були б iхнi силування, та й вони самi були б нещасливi… Щодо мене особисто, то я радий, що я анiтрохи не цiкавлюся знати про себе, чи талан я, чи так собi середнiй робiтник. І вам даю пораду: робiть, як я роблю. У вас же е науковi iнтереси – ну, й працюйте над наукою, i будете спокiйнi духом. От побачите, що тодi i другi люди, а не ви сами, вам на несподiвану втiху скажуть, що в вас i талан е i що ваша праця комусь другому теж корисна або комусь люба; а коли того люди й не скажуть, то принаймнi вам самим зостанеться невiдклична втiха, що ви працювали над цiкавою для вас працею i не скучали, не нудили тодi свiтом… Та от же й про вас менi ваш меценат-професор казав, що ви йому подали дуже добре написану статтю «Звичаеве право у кабардинцiв» i що в вас добрий науковий талан.
– Гуано перувiанське моя стаття! Он що! – саркастично вимовив Шмiдт. – То ви думаете, що юридичнi науки – мое покликання?!
– А то нi?!
– А нi! В тiй iсторii моеi юридичноi кар’ери моя неоригiнальнiсть i крупна бездарнiсть аж виблискують. Батьки моi спершу були хотiли, щоб я пiшов на математичний факультет або в iнженери, бо я, бувши гiмназистом, мав нахил до механiки… Але я, попросту на злiсть iм, пiшов на юридичний факультет. Незабаром той факультет менi розлюбився; тiльки ж я, ганчiркообразний, все-таки не кинув того факультету, але, без усякоi симпатii до правничих наук, блискуче перейшов усi чотири роки унiверситетського курсу!
– Ну, то значиться, у вас був-таки талан до юридичних наук!
– Ну, нi!.. Ви в гiмназii любили грецьку та латинську мову?
– Нi, – одказав Лаговський.
– А яку одмiтку мали?
– Найвищу. Чужi мови менi легко даються.
– Я так i думав. Так ви повиннi зрозумiти моi юридичнi успiхи… Інодi, правда, менi й здавалося, що я вроджений правник, але от зараз бачу особливо ясно, що це не мое покликання… Так!.. Ну, слухайте далi. Вiдбув я, значиться, унiверситетський курс. Потiм отак само, без любовi до вибраноi теми, я совiсно написав компiлятивну статтю про звичаеве право у кабардинцiв, за яку мене запрохано зостатися при кафедрi. Тепер я готуюся до антипатичного менi магiстерського правничого iспиту – i через свою бездарнiсть, мабуть, блискуче складу його. Рiвночасно пишу дисертацiю на тему, яку менi порадив мiй професор: «Закони про спадщину в старомосковському правi XV–XVII вiку i в тодiшнiх народних поглядах». Тема ця – менi така цiкава, як торiшнiй снiг. Але, побачите, я – через свою шаблоновiсть i бездарнiсть – знаю вже, що дуже добре напишу й обороню цю дисертацiю… та й засяду на професорськiй кафедрi… i поважно викладатиму студентам тую науку, до якоi сам ставлюся з презирством!.. «Закони про спадщину»… це що ж таке? Це – вияснення того питання, як треба подiлити помiж спадкоемцями подертi штани… Господи, Господи!.. Невже нас, проти нашоi волi, ще мало давить буденщина, щоб я i в своiй духовнiй працi не хотiв од неi одiрватися?! Адже й без того всяка буденщина насильно вдираеться в наше життя, буденнi дрiбницi силомiццю заiдають нас, од тих спiрок про «подертi штани» i таке iнше вже й так нiкуди втекти не можна!.. В душi я радий був би, щоб мiг хоч на хвилину забутися про щоденну мiзерiю й дрiб’язки; раднiший був би одiрватися од неi, одiрватися од усяких таких банальностей життя, як дiленина тощо… Се в душi, в теорii. А на дiлi, в практицi – от бачите, що роблю! Сам, добровiльно, без чужого примусу, обiбрав собi спецiальнiсть – виясняти, як треба дiлити подертi штани!.. І для кого виясняти! Адже кому треба бувае тi штани дiлити? Саме таким людям, яких я зневажаю з цiлого серця!..
– То киньте таку нелюбу спецiальнiсть! – зачудувався Лаговський. – Змiнiть ii на таку, котра вам до вподоби… на таку, що ви до неi здатнi i прихильнi.
– А котра спецiальнiсть менi до вподоби? До котроi я здатний i прихильний?..
– Ну-у-у, Володимире Ростиславовичу! Чи менi це знати, чи вам?.. Може, прикладна математика, механiка…
– Ат! Нема такоi спецiальностi, щоб менi подобалася… Всi спецiальностi – банальнi, всi вони – нуднi, всi нiчого не вартi… Ще юридична – нiби трохи цiкавiша.
Лаговський задумався, але зараз пригадав, що й давнiш, у Криму, i оце недавнечко, на пароплавi, Шмiдт залюбки перегортав лiберальну часопись «Право» i, здаеться, щиро казав, що ця часопись просто аж будить його до боротьби проти сучасного несправедливого свiтового ладу i що вiн радий iз своiх юридичних iнтересiв, бо вони дозволять йому свiдомо дивитися на свiт i на його суспiльний лад… Вiн голосно нагадав це й Шмiдтовi.
– Може, я це й був казав, – похмуро одмовив той, – але тепер того не скажу. Бо сьогоднi з самiсiнького ранку якась огида мене взяла до всяких життевих тривог… До чого всi тi пориви, всi тi протести, всi тi невдоволення з сучасного ладу?.. Хiба не краще – втекти кудись геть од усяких «треволнений» i закопатися кудись у таке мiсце, де жодних iдей немае!.. Ат! – махнув вiн нарештi рукою. – Мiзерiя – iм’я менi, мiзерiя!
Несподiваний здогад разом просвiтлив професора. Вiн притяг до себе Шмiдтове обличчя i скiлькись разiв нiжно й жалiсно поцiлував.
– Слухайте, дорогий мiй Володимире, – шептав вiн, ласкаючи його голову, – ах, вибачайте, що вас так коротко зву, але ж ви, мабуть, дозволите менi звати вас попросту Володимиром?.. Ну, то слухайте, дорогий мiй, що? я вам скажу: вiрте менi, що жодних серйозних розчарувань у вас немае i не повинно бути. Бо я тепер зрозумiв, що з вами дiеться. Все те, що я чую од вас, це – кажучи вашими таки словами – tristitia omnis animalis post coitum. Але ж треба думати, що вчорашньоi авантури у вас не буде вже знов анi сьогоднi, анi взавтра, анi пiслявзавтрього… Так? Ну, то в такiм разi… Тiльки ж простiть, що я зараз торкнуся грубого й цинiчного пункту… фiзiологiя каже: що iз свого органiзму чоловiк оддае жiнцi, те в нiм фiзiологiчно поновлюеться за три днi; а коли так, то… це якраз iз вашого таки матерiалiстичного погляду… повинен буде й ваш лихий настрiй за три днi статися гарним… Ви вже вибачайте, що я вам плещу такi грубi тривiальностi, – перепрошував вiн Володимира зовсiм наiвно та й по-дитячому дивлячись йому в вiчi. – Але справдi, якраз отаке враження я винiс iз цiлоi нашоi розмови; i думаю тепер, що ваш оцей настрiй не може тягтися довго: вiн тимчасовий. Та ще от моя рада вам: ви вже й тепер своею сповiддю наполовину очистили свою душу, а…
– Еге ж, еге ж, очистив! – буркнув Володимир, перебиваючи його. – Тепер душа в мене стала така чистенька, наче недавнечко вичищена клозетна яма, що позбулася свого золотистого делiкатного змiсту i стоiть порожня i готова служити надалi своему високому призначенню.
Лаговський розсмiявся.
