скачать книгу бесплатно
– Постiй-но, Андрiю! Казала Клавдiя Петрiвна, щоб я взавтра поприсилала iй усi квитки. Це, бач, вона бере в мене сметану й масло на квитки. То треба буде полiчити, скiльки там виходить усього вкупi грошей, та й одiслати. Передше рахував менi один жид, то я йому за те мусила платити. А тепер порахуй ти.
– Гаразд, – одказав Андрiй i пiшов до себе нервуватися самотою.
IV
Увечерi вiн поробив рахунки.
Другого дня, скоро вiн вийшов пити чай, мати йому сказала:
– А знаеш? Клавдiя Петрiвна вернула рахунки; каже, що там помилка: ти щось накинув… Та от тут iхня служанка. Що панi кажуть?
– Панi казали, – вияснила дiвчина, – що ви аж тридцять копiйок накинули не знать звiдки… Та й кажуть до чоловiка: «Що то за погана звичка в Лаговськоi! Це вже вона вдруге так робить: i прошлого мiсяця налiчила бiльше, як треба, i тепер знов».
– Це вона… так i сказала?!! – спитав Андрiй. Через раптовий пароксизм ядухи вiн не мiг дихнути.
– Скажи, дiвчино, панii, що того мiсяця лiчив жид, – без усякоi достойностi виправдувалася Лаговська, ще начебто й винна, – а тепер – сам панич. То вже ж панич не крутитимуть навмисне… Ти, Андрiю, вiзьми квитки та й знов порахуй, щоб вивiрити.
– Добре, дайте-но квитки, – нервово сказав син i швидше пiшов до себе.
Перевiрив раз – нема помилки. Перевiрив удруге – тож само нема.
– Я, мамо, пiсля обiд сам пiду до Лоначевськоi, – сказав вiн до матерi начебто зовсiм спокiйним тоном.
– Ой, я боюся, щоб ти часом не наплескав iй чого.
На те син одвiтив рiвним голосом:
– Нi, я попросту покажу iй, де ii помилка. Бо хто ж покаже, як не я?
– Ну, добре, – заспокоiлася мати. – Та не забудь, що вона на ймення Клавдiя Петрiвна.
– Клавдiя Петрiвна? Гаразд! Нехай i Клавдiя Петрiвна!
V
О п’ятiй годинi Лаговський вдяг на себе свiй новий студентський китель i пiшов до господи Лоначевських. (Спершу вiн хотiв був одягнутися задля вiзити якнайгiрше, та потiм передумавсь.) Смикнув вiн за дзвоник. Довго нiхто не виходив, нарештi одчинила дверi якась гарна дама.
– Вибачайте, – защебетала вона по-росiйськи, цiкаво дивлячись на молодого, доволi вродливого студента, – сама одчиняю, бо всi покоiвки своi порозсилала… Ви, певне, до чоловiка? Його вдома немае.
– Нi, я до самоi панi Лоначевськоi… Я Лаговський, – похмуро одмовив гiсть.
– Лоначевська – то я… Прохаю до вiтальнi… Сюди… Ну от… Сiдайте, будьте ласкавi.
Вона й сама сiла та й налагодилася слухати панича.
– То ви син… мадам Лаговськоi?.. Вибачайте, я не знаю, як вона буде на ймення i по батюшцi.
– Марii Степанiвни Лаговськоi, – трошки iронiчно пiдказав молодик. («Бач! – обуривсь вiн на думцi. – Вона навiть не знае, як мама зветься! А мама й поза очi титулуе ii на ймення i по батьковi! Що за бридкий сервiлiзм!») – Я вчора поробив рахунки мамi i можу завiрити, що зовсiм гаразд. Як же ви сьогоднi сказали, що буцiм я наплутав, то я знов двiчi перевiрив… (Голос йому задрижав)… Я помилок не робив… (Вiн засапувався)… бо я студент четвертого курсу математичного факультету… А вже ж обдурювати вас я тож само не хотiв… Ви сказали перед покоiвкою, буцiм мама хотiла в вас украсти тридцять копiйок…
– Як прийде покоiвка з города, то я ii зараз геть витурю, бо менi не треба такоi язикатоi, – спокiйненько сказала суддiiха. – А щодо помилок, то воно таки може бути, що помилилась я, а не ви. Правду кажучи, я порахувала аби-абияк, нашвидкуруч.
– І проте послали служанку сказати мамi, що в рахунках е помилка?!
– Ах, Боже мiй! – трошки капризно одказала дама. – Ну так що ж тут такого? Послала!
– Це зветься падлюцтвом! – згукнув Лаговський, шарпнувшись на крiслi.
Лоначевська, замiсть спокiйноi лiниво-примхливоi дамочки, одразу зробилася величною ледi.
– Я думала, що унiверситетська освiта зробила з вас обтесану, виполiровану людину, – процiдила вона гордо й зневажливо, – та вже бачу: нiяка освiта не вижене того хамства, що зроду сидить у кровi.
– Добродiйко! – скрикнув парубок гнiвним голосом, в якому чути було вже болючу нотку.
– Я бачу, – безжалiсно тягла суддiiха далi, – що менi треба було одразу повести з вами розмову не як iз студентом, а як iз сином тiеi перекупки, що мае од мене заробiток. Тодi б я була не дочекалася нiяких прикростей од вас… бо ваш власний меркантильний iнтерес не дозволив би вам вражати покупця… а надто такого, як я… Я знаю, що ваша мама бере з других людей вiсiм копiйок за стакан сметани, а з мене – десять копiйок. То iй невигода одiпхнути такого гарного покупця, як я… А з тих грошей, якi вторгуе ваша мама, вже ж i вам дещо перепадае? Еге?
Лаговський хотiв був вигукнути якусь зовсiм непристойну лайку. Вiн пiдвiвся зо стiльця. Губи йому затремтiли, зуби зачеркнулися один об один, лице геть перекривилося. Вiн був роззявив рота, та, замiсть промовити слово, вiн, наче який оберемок, упав на стiлець i мовчки схопився за голову обома руками. Очi дивилися вгору, без усякого виразу, каламутно, нiби олов’янi.
– Ах, Господи!! – злякалася суддiiха. – Випийте швидше води!.. Ось… Що ж я це наробила!! – заголосила вона.
І вона мерщiй налила парневi в склянку воду.
– Не треба! – пробурмотiв вiн. Пiдвiвся i швидко-швидко пiшов до коридору. Лоначевська миттю побiгла наздогiн йому.
– Та куди бо ви? Куди? Постiйте, от я вам щось скажу… Та постiйте ж бо! Отже ж однаково не втечете, бо дверi зачинено… – сумовито-жартiвливо засмiялася вона, наздогнавши Лаговського коло самих дверей. Тут вона зупинилася перед ним.
– Я хотiла вам… та не бiйтесь-бо, я вас заразiсiнько випустю, – з лагiдним усмiхом перебила вона себе, побачивши, що Лаговський стоiть понуро i вдивляеться нетерпляче в дверну клямку. – Я хотiла, бачте, тiльки сказати, що я дуже винна проти вас, але ж ви ще бiльше виннi. Бо як-таки не було вам сорому, вам, студентовi, образити беззахисну жiнку, знаючи до того, що й чоловiка ii нема вдома? А втiм, здаеться, що ви самi дуже мучитесь? Ви дуже нещасливий, правда?
Вона промовила цi слова щиро й прихильно. Андрiй рiзко порвався до виходу i шарпнув клямку.
– Ну, йдiть, iдiть! – заквапилась вона. – Я бачу, що мiй теперiшнiй тон iще гiрше вразив вас.
Вона одiмкнула дверi, що на вулицю.
VI
Лаговський, кусаючи з усiеi моцi губу, пiшов прудко-прудко, куди очi, геть од господи Лоначевських. Зуздрiвши перший-лiпший перелаз, вiн, не довго ворожачи, перелiз у чужий садок, кинувся в гущавину i впав на траву; несила була йти спокiйно далi. Нiхто його не побачив.
Закопавшись лицем у високу травицю, вiн судорожно почав ридати; тiльки без слiз: очi були сухiсiнькi. Потiм вiн мовчки перекинувся навзнак, несвiдомо глипнув був очима на небо та й мiцно заплющив iх, аж стиснув повiки. Потiм мовчки i машинально встромив великого пальця лiвоi руки в рот, мiж кутнi зуби. Потiм куснув його раз-другий з усiеi сили та й заходився гризти так, як собака жвакае кiстку. Незабаром повен рот йому набiгло кровi, а що вiн був лежав, одкинувши голову, то кров потекла йому в горло. Невважаючи на те, парубок iще раз угризнув свiй палець, та з великим болем почув, що його зуби вже не шкуру перетирають, а в живе м’яке м’ясо глибоко впиваються i доходять до кiстки. Тодi вiн стямився, витяг пальця з рота, пiдвiвся i розплющив очi.
З рани кров дзюрила на траву i на одiж. Тупо подивившись на червону течiйку, Лаговський якось видобув хустку i обкрутив пучку. Його дуже болiло, та на душi було вже не так важко. Вiн усадовився, сперся спиною об стовбур вишнi, заплющив очi i взяв мiркувати про те, як вiн оце робив вiзиту до суддiiхи.
Скоро вiн згадував ущипливi слова Лоначевськоi, миттю йому стискалися кулаки, трусила пропасниця, хотiлося полинути до панii знов та й крикнути iй в живi очi, що з неi пiдла жiнка. Але з-посеред таких лютих думок несподiвано виринало гарне ii обличчя з прихильним, лагiдним осмiхом, який вiн побачив наостанцi. На ту згадку Андрiй якось iнстинктивно скулювався та й схиляв голову на груди. Вiн пiд такi моменти не мiг i дихати.
– З мене негiдник! – зважливо казав собi парубок, i серце йому занивало. – Нi, не негiдник з мене, а ненормальний виродок… І до чого животiю я на свiтi?! Чого я животiю?!! Проклятущi нерви!.. – шепотiв вiн на тисячний раз свою звичайну фразу. З важкого нервового болю вiн несвiдомо схопився за груди.
– За вiщо я ii образив? Може, за те, що вона займае вищее соцiальне становище? Авжеж за те… Отже ж вона така добра… Вона аж засмутилася, як побачила, що мене вразила.
Молодиковi закортiло раптом побiгти до Лоначевськоi, попрохати вибачення, поцiлувати iй руку та так i не одпускати тую руку од губiв, стоячи навколiшках.
Плебейська жилка не дала довго розвиватися таким мрiям. Студент як стiй пiдвiв голову, нетерпляче смикнув плечима, неначе хотiв струснути з себе тее негарне бажання.
«Вона мене пожалувала тiльки через те, що провiнцiальнi кавалери iй геть усi понадбридали, а чорнобривий студент виглядае iй краще… – насмiшкувато видумував собi вiн. – Еге ж! Бо чом маму вона нiколи не пожалуе, а завсiди трактуе тiльки згорда? Маму вона зве перекупкою…»
Андрiй знов скипiв i заклекотiв гнiвом, далi пiдвiвсь, далi знов сiв на землю, далi знов лiг. Як вiн уп’ять уклавсь на траву та ще заплющив очi, то лютi думки геть порозбiгалися. Вiн став куняти. І от… чи то сон вiн такий побачив, чи то, попросту дрiмаючи, згадав собi дещо, тiльки ж от яка сцена з минулого життя перебiгла в його уявi.
Ввижаеться або й сниться йому, нiби вiн – ще в четвертiй класi гiмназii та й приiхав додому на лiто. Вже й тодi його мати iнколи плазувала перед панством, хоч i не так сильно, як тепер.
Одного разу прийшла вона з базару i сказала синовi:
– Адже ти знаеш геть усю пiсню «Ах ти, воля моя, воля»[5 - «Ах ти, воля моя, воля» – спiванка про те, як визволено селян з крiпацтва царським наказом 19 февраля 1861 року. Голос, на який вона спiваеться, доволi собi гарний i не важкий, а слова тексту – простi, гуманнi й народолюбнi. Тим-то педагоги шiстдесятих рокiв минулого столiття охоче зробили ii звичайною пiсенькою iнтелiгентноi дiтвори. З тих часiв вона й досi зостаеться улюбленою дитячою спiванкою в Росii.]?
– А що?
– То напиши до неi геть усi слова. Я оце йшла проз книгарню. Книгар стоiть на рундуцi. Пiд’iздить екiпаж, i з екiпажа неморозька генеральша Суханова питаеться: «Чи нема в вас такоi книжки, щоб там був повний текст до «Ах ти, воля моя, воля»? Книгар каже: «Нема». А маленький синок генеральшин i собi висунувся з коляски та й гукае i мало-мало не заплаче: «А ви добре пошукайте мiж своiми книжками! Може, десь i е? Менi так дуже хочеться мати тую спiванку». Я стояла тут, то й кажу до генеральшi: «Мiй син знае «Ах ти, воля», то вiн вам напише». Отож вона як iхатиме з мiста додому на село, то пiд’iде до нашоi хати… Я iй сказала, де ми сидимо… То я й оддам iй те, що ти напишеш.
– Дивуюся вам, мамо, – обурився Андрiйко, – пiдлабузнюетеся до незнайомоi людини через те тiльки, що вона генеральша!.. Та ще хочете, щоб i я годив якомусь там генералятковi.
– Ну, iй-Богу ж, кажу тобi, що я й забулася про ii генеральство. Коли б ти сам побачив, яке миле хлоп’ятко!
– А бодай воно здохло!.. Не напишу!
За двi години пiсля того пiд’iхав екiпаж. Лаговська вибiгла в сiни назустрiч. Андрiйко сховався за дверима i чув, як мати перепросювала генеральшу, кажучи, що ii син забув пiсню, не пам’ятае слiв. «Генералятко» тим часом сидiло в колясцi, Андрiй мiг бачити його в вiкно. То була блiда, слабовита дитина, надзвичайно симпатична на обличчя. Очi в того хлопчика, як на його лiта, дивилися занадто журливо i замислено, та заразом привiтно й лагiдно: достоту маленький Христос. Рученятами своiми вiн тулив до себе пару костурiв: оця невеличка дитина вже була кульгава. Як сiла генеральша на вiз i сказала: «Немае, мiй синочку», – то малий калiчка сумно схилив голову. Вони поiхали, а в Андрiя такечки защемiло серце!..
Серце й тепер-о заскимiло молодиковi з того сна, чи привида, чи згадки. Вiн аж прочнувся з болю. Бiль був не тупий, а плачучий: по гарячих сухих щоках покотилося декiлька важких слiз.
«Генералятко» нiби й теперечки стояло перед ним i крiзь туман лагiдно дивилося на нього, мов маленький Христос, та сумовито осмiхалось. Раз, два – воно кинуло з туману останнiй погляд на Андрiя; туман ще раз застелив очi, далi миттю розвiявсь, i вся мара щезла.
«З мене психопат», – подумав Лаговський, пiдвiвсь, обережненько вийшов з того чужого садка, щоб нiхто не бачив, а далi швидко подавсь додому. Йому неодмiнно заманулося музики: вiн чув душею-серцем, що тiльки музика його заспокоiть.
VII
Припхавшись додому, Лаговський першим дiлом схопив свою скрипку, що ii вiн скрiзь возив iз собою. Вiн не вчився нiколи в нiякого вчителя, вивчився самотужки, скрипаль-технiк був з нього абиякий: тiльки того й було, що грав справдi з великим чуттям.
– Сину! – зазирнула до нього в дверi мати. – Ну, що?
– А те, що добре одчитав вашу суддiiху, – одказав Андрiй, – другим разом не буде людей навмання оббрiхувати.
– Що??!
– Ет, мамо! Будьте ласкавi, тепер покиньте мене; потiм порозказую геть усе, – сказав син нетерпляче. – Прохаю вас, лишiть мене на часинку одного, самотою.
Лаговська одiйшла, не розпитувала бiльше, тiльки дуже вжахнулася. Але вона поклала пiти взавтра до суддiiхи та й перепросити, якщо син наплескав чогось такого, що не годиться.
А Андрiй нашвидкуруч направив скрипицю та й нервово заграв свою улюблену п’есу – дует Фауста з Маргаритою. Оксамитнi тони мiнорноi мелодii голубили його серце, грiли, немов тепле сонячне промiння, обвiвали, немов легке весняне повiтря, пестили, немов пахуча квiточка-фiалочка.
Dammi anсor,
Dammi anсor,
Contemplar il tuo viso, —
жалiсно благали струни.
Dammi anсor contemplare
Il tuo viso! —
знов плакали вони, хапаючи Андрiя за серце.
… Al pallido chiaror
Che vien dagli astri d’or
E posa un lieve vel
Sul volto, sul volto il tuo si bel!..[6 - Не вiдходь! Ще дозвольПридивитись до тебе!Ще дозволь придивитисьДо твоеi вроди!Бо зорi меркотять,Неясно так горятьІ наче пiд серпанкомТвiй гарний вид держать!..]
Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.
– Чого ти ниеш, мое серце? – лагiдно питавсь вiн у свого серця, немов у живоi людини. – Скажи, чого? – привiтно допитувався вiн знов, схиляючи вухо до своiх грудей. – Кохання бажаеш?.. Так марно бажаеш!.. Покинь i гадку про це: задля таких бiдакiв кохання на свiтi немае.
А далi, нiби без його вiдома, руки його схопили знов i скрипку й смика. Знов полилася чарiвна мелодiя: це Маргарита прихильно одповiдае:
Notte d’amor!..
Гей, друже мiй,
Скажи ще раз:
«Люблю тебе».
Яка ж я рада, що мене ти любиш!
Notte d’amor!..
«В мене е врода, в мене е чеснiсть, в мене е розум, а менi ще нiхто досi не казав отакоi мови! – роздумував Андрiй скрипцюючи. – Через що се?..»
До свiту, сходу сонця
Ми будем пить-гулять.
Приходь, веселий Вакху,
До нас бенкетувать!
– як стiй звернув Андрiй на «Вальпургiеву нiч», далi взяв заграв Фаустову вакханалiю, далi «Сiцiльяну» з «Cavalleria Rusticana». Очi йому запалали, нiздрi пороздималися, виски застукотiли. Лице його конвульсивно кривилося та шарпалося в усi боки, але вiн того не завважав. І спина декiлька разiв конвульсивно здригнулася, мов з ектричного протоку, але вiн нiчого того не помiчав. Вiн жадiбно впивався музикою так, як п’яниця алкоголем, як курець тютюном, а про все опрочее на свiтi позабував геть зовсiм. Нарештi очi Андрiевi широко порозкривалися, зiнки поробилися великi й чорнi, як терен. З нервового напруження по тiлi перебiгла цинiчна спазма.
– Це вже щось сексуальне! – сказав собi вiн, далi засмiявся й несподiвано вдарив по струнах якусь банальну польку… Тi звуки повiяли чимсь кафешантанним, повiяли продажним коханням.
– Що за бридота! – сказав собi вiн, заналiзувавши враження, сплюнув i поклав скрипицю на стiл. До того ж вiн i пальця свого пораненого дуже розразив: знов виступила кров; накручена на пальцi хустка просякла й геть зчервонiла.
Пiд таку хвилину мати розчинила дверi.
– А ну-ну грай, грай далi! – похвально сказала вона, просуваючи тiльки голову. – То все грав якусь нiкчемницю, а оце втнув такого гарного!
Наче вiдро холодноi води висипали хлопцевi на голову.
– Ат! – сказав вiн з досадою та й зараз сховав скрипку до скринi, а сам уклався на лiжковi. Мати пiшла.
«В мене так-таки нiчогiсiнько нема спiльного з нею, – подумав собi Андрiй i саркастично додав: – Я – продукт сучасноi цивiлiзацii, я дегенерат, я декадент, я людина з fin de si?cle[7 - Кiнця столiття (франц.). – Ред.], я неврастенiк, а вона – вона така некультурна баба, що навiть неврастенii не надбала… дарма що в неi епiлепсiя».
По цiй подуманiй мовi студент тихо засмiявсь, але потiм несвiдомо зiтхнув.
