скачать книгу бесплатно
Проект «Украiна». Галерея нацiональных героiв
Андрiй Юрiйович Хорошевський
У цiй книзi представленi нариси про найяскравiших особисто стей минулого та сучасностi, якi народилися на Украiнi i своею працею та талантом прославляли цю краiну i вплинули на хiд ii iсторii. Разом з життеписами знаменитих дiячiв культури, науки, вiйськовоi справи, спорту (Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Башкирцевоi, Є. та Б. Патонiв, братiв Кличкiв та багатьох iнших) поданi нариси про людей, чиi iмена досi незаслужено перебувають в тiнi, – І. Паскевича, І. Гудовича, Г. Гамова, І. Буяльського. А мiж тим вони неабияк сприяли розвитку науки, культури, були великими фахiвцями вiйськовоi справи, отже свое мiсце в «Галереi нацiональних героiв» займають по праву.
А. Ю. Хорошевський
Проект «Украiна». Галерея нацiональних героiв
Громадськi i полiтичнi дiячi, вiйськовi
Ярослав Мудрий
(988?—1054)
Державний i полiтичний дiяч, Великий князь Киiвський
В iсторii Стародавньоi (Киiвськоi) Русi багато руських князiв залишили значний слiд. Ярослав Володимирович, що прозивався Мудрим, серед них по праву займае провiдне мiсце. Вiн, продовживши справу свого батька Володимира Великого, зiбрав воедино землi, що вiдпали пiсля його смертi, вiдновив територiю держави, укрiпив державний апарат, заклав основи судовоi системи, провiв дуже значнi культурнi перетворення. При ньому Киiвська Русь стала найбiльшою державою Європи. Все це дало пiдстави iсторикам стверджувати, що за часiв правлiння Ярослава Мудрого (1019(20) – 1054 рр.) Киiвська Русь досягла найвищого розквiту.
* * *
Лiтописи нiчого не розповiдають нам про дитинство Ярослава. Бiльше свiдоцтв е про зрiлi роки життя i дiяльностi князя. Проте часто вони суперечать одне одному. «Повiсть минулих лiт», що збереглася у рядi пiзнiших лiтописних зведень, говорить про те, що Ярослав любив церковнi статути i книги. Згодом московський лiтопис тiльки повiдомляе, що «був же Ярослав кривоногий, але розумом досконалий i хоробрий у бою, християнин, сам читав книги». Скандинавська «Сага про Еймунда», написана на рубежi XI—XII сторiч, малюе Ярослава хитруном, здатним на братовбивство i схильним покласти вiдповiдальнiсть за скоене на iнших. Характеристика ця суперечить традицiйному образу благочестивого i освiченого правдолюба, але зближуеться з глузливою зневажливiстю до князя з боку киiвськоi дружини.
Ярослав народився вiд шлюбу князя Володимира Великого i полоцькоi княжни Рогнеди. Нестор, укладач «Повiстi минулих лiт», не вказуе рiк народження Ярослава. Історик В. М. Татищев, у результатi аналiзу даних, якi збереглися в лiтописi (наприклад пiд 1054 роком Нестор записав: «Помер великий князь руський Ярослав… Жив же вiн усього рокiв сiмдесят i шiсть»), приходить до висновку, що Ярослав народився в 978 роцi. Інший видатний дослiдник С. М. Соловйов датою народження Ярослава вважае 988 рiк. Цiеi дати дотримувалася бiльшiсть радянських та i сучасних iсторикiв.
Ярослав, четвертий син Володимира Великого, в кiнцi 90-х рокiв X сторiччя вiдправляеться на правлiння в Ростовську землю. У цей час Володимир розсадив своiх старших синiв, як спiвправителiв, по рiзних мiстах. «І посадив Вишеслава у Новгородi, Ізяслава у Полоцьку, Святополка у Туровi, а Ярослава у Ростовi», – писав лiтописець. Ростов, як свiдчить лiтопис, у тi часи був «славним i багатонародним мiстом». У Ростовськiй землi отрок швидко мужнiв, формувався його характер. Ярослав налагодив добрi взаемини з мiсцевим населенням, жив у злагодi з боярством i вiрно служив батьковi. До кiнця свого княжiння в Ростовськiй землi вiн заснував мiсто Ярославль – при впадiннi до Волги рiчки Которость (або Которостль).
У 1010 роцi Ярослав приiжджае до Киева (можливо, на похорон дружини Володимира, царiвни Анни). Цими днями до Киева прибувають новгородськi посли з сумною звiсткою про кончину його старшого брата Вишеслава i просять князя Володимира дати iм на княжiння одного з синiв. Батько вiдправляе Ярослава до Новгорода Великого.
На ту пору Новгород був уже великим (для свого часу) економiчним i торговим центром. Через нього велася активна внутрiшня i зовнiшня торгiвля. У мiсто приiжджали купцi з рiзних куточкiв Русi, а також з iноземних держав. Особливо багато було нiмцiв, шведiв, норвежцiв. Звiдти новгородськi й iноземнi купцi вiдправлялися до Вiзантii по давно вiдомому шляху «з варяг у греки».
У 1014 роцi Ярослав – можливо, з вiдома новгородцiв i новгородського посадника – вiдмовився платити батьковi щорiчну данину Новгорода. А вона складала чималу суму – 2000 гривень (одна гривня = 170 г срiбла). По сутi, це стало першим в iсторii Давньоi Русi вiдкритим протистоянням, першою спробою вiдособлення Новгорода вiд единоi держави, перетворення умовного правлiння Ярослава в безумовне. Лiтопис повiдомляе: «Коли Ярослав був у Новгородi, давав вiн за умовою до Киева двi тисячi гривень iз року в рiк, а тисячу роздавав у Новгородi дружинi. І так давали всi новгородськi посадники, а Ярослав не давав цього до Киева отцевi своему. І сказав Володимир: “Розчищайте шляхи i мостiть мости”, бо хотiв йти на Ярослава, на сина свого, але розхворiвся».
Ярослав, дiзнавшись про похiд Володимира до Новгорода, «послав за море, привiв варягiв, оскiльки боявся батька свого», i почав готуватися до битви. Вiн був у повнiй готовностi до бою з батьком. Але той зволiкав. З одного боку, почати похiд не дозволяла хвороба, а з другого – Володимир отримав звiстку про виступ на Киiв печенiгiв i був вимушений направити проти них свою дружину на чолi з улюбленим сином Борисом.
Володимир помер в 1015 роцi. Проте, вiдзначае лiтописець, «втаiли смерть його, оскiльки Святополк був у Киевi». Святополк – старший брат Ярослава. Лiтописи повiдомляють, що вiн був сином гречанки й Ярополка – брата Володимира. Пiсля смертi Ярополка Володимир узяв вагiтну гречанку за дружину. Лiтописець, який явно негативно ставився до Святополка, повiдомляе, що той, укрiпившись у Киевi, почав думати: «Переб’ю всiх своiх братiв i стану один володiти Руською землею». Незабаром вiн убив Бориса, улюбленого сина Володимира, потiм Глiба i Святослава. Вiдсутнiсть Бориса i батьковоi дружини в Киевi (як ми пам’ятаемо, Володимир послав його проти печенiгiв) дозволили Святополку зайняти киiвський стiл.
* * *
Стародавня скандинавська «Сага про Еймунда» повiдомляе, що Ярослав на початку 1016 року зiбрав близько 3 тисяч новгородцiв (руський лiтопис називае фантастичну цифру 40 тисяч) i тисячу варягiв. Наприкiнцi лiта об’еднаний загiн рушив на Киiв. Святополку стало вiдомо про похiд вiйська Яро слава. Вiн зiбрав дружину зi всiх пiдвладних йому земель, найняв печенiгiв i виступив назустрiч. Супротивники зустрiлися бiля Любеча i розташувалися по рiзних берегах Днiпра. Вночi Ярослав послав лазутчика в стан ворога, де знаходилася його людина, щоб дiзнатися, коли краще наступати. Вiдповiдь прийшла швидко. Наступати необхiдно було негайно, оскiльки Святополк цiеi ночi, не чекаючи нападу, безтурботно бенкетував зi своею дружиною.
До свiтанку вiйсько Ярослава переправилося на другий берег Днiпра i вишикувалося в бойовi порядки. «Була сiча жорстока, – записав лiтописець, – i не могли iз-за озера печенiги допомогти; i притиснули Святополка з дружиною до озера». Кияни ступили на лiд, що не окрiпнув, i зразу ж багато хто пiшов пiд воду. Святополк врятувався i з невеликою дружиною втiк до свого тестя – польського короля Болеслава I Хороброго. Ярослав зайняв киiвський стiл. «А було йому тодi, – свiдчить лiтопис, – 28 рокiв».
Проте княжiння Ярослава в Киевi виявилося недовгим. У 1018 роцi Святополк i його тесть Болеслав I Хоробрий оголосили йому вiйну. Одночасно на Киiв вони навели печенiгiв, якi завдали величезних збиткiв мiсту. Вигорiв майже весь посад. Ярославу довелося спiшно зiбрати вiйсько i в кровопролитнiй битвi здолати печенiгiв. У цьому бою Ярослав був поранений в ногу, що пiдсилило його кульгавiсть. Але вiйська польського короля i Святополка, пiдтриманi найманцями-нiмцями (300 чоловiк) i угорцями (500 чоловiк), становили серйозну небезпеку для Киева.
Супротивники зустрiлися на рiчцi Буг i стали по рiзнi сторони рiчки. Ярослав не встиг приготуватися, був переможений i втiк до Новгорода, а Болеслав I Хоробрий зi Святополком пiшов до Киева i штурмом оволодiв мiстом.
Поки Святополк княжив у Киевi, Ярослав дiстався до Новгорода i хотiв уже звiдти втiкати за море. Але посадник Костянтин, син Добринi, з новгородцями знищив його човни, сказавши: «Хочемо ще битися з Болеславом i Святополком». Вони почали збирати грошi: «вiд чоловiка по чотири куни, вiд старости по 200 гривень, а вiд бояр по 18 гривень». На зiбранi грошi покликали варягiв i роздали iм платню. Таким чином Ярослав зiбрав значне вiйсько i рушив до Киева. Святополк, дiзнавшись, що на нього знов iде Ярослав iз значними силами, втiк до печенiгiв.
Наступного року Святополк, найнявши печенiгiв «в силi тяжкiй», знов рушив на Киiв. Ярослав також зiбрав велике вiйсько i вийшов назустрiч братовi. До вечора третього дня Ярослав здолав свого ворога. Святополк пiд час втечi загинув десь на кордонi мiж Польщею та Чехiею. Ярослав знов сiв на киiвський стiл, «утер пiт з дружиною своею, показавши перемогу i працю велику». У руках Ярослава опинилися Киiв, Чернiгiв, Переяславль, Ростов, Муром, Смоленськ, Новгород.
Утвердження Ярослава в Киевi, ще не зовсiм означало, що вiн став единовладним правителем в Руських землях. У далекiй Тмутараканi сидiв його молодший брат Мстислав. Цей мужнiй воiн, що прозивався Хоробрим, нiколи не знав поразок, був побожний, довготерпеливий i милостивий до всiх. Бiльше всього на свiтi Мстислав любив свою дружину, для якоi нiчого не жалiв.
У 1026 роцi Мстислав, незадоволений братом Ярославом, який не подiлився з ним батькiвським спадком, а дав лише далеку i дику Муромську землю, зiбравши пiдвладних йому печенiгiв i касогiв (черкесiв), пiшов на Киiв. Бiля мiста Листвен, за 40 верст на пiвнiч вiд Чернiгова, на березi рiки Рута, мiж братами вiдбулася кровопролитна сiча. Лiтописець оповiдае: «Мстислав же з вечора ополчив дружину i поставив сiверян прямо проти варягiв, а сам став з дружиною своею по обох сторонах. І настала нiч, була тьма, блискавка, грiм i дощ. І сказав Мсти слав дружинi своiй: “Пiдемо на них”. І пiшли Мстислав i Ярослав один на одного, i схопилася дружина сiверян з варягами, i трудилися варяги, рубаючи сiверян, i потiм рушив Мстислав з дружиною своею i почав рубати варягiв. І була сiча сильна, i коли виблискувала блискавка, блищала зброя, i була гроза велика i сiча сильна i страшна. І коли побачив Ярослав, що терпить поразку, утiк з Якуном, князем варязьким, i Якун тут втратив свiй плащ золотий. Ярослав же прийшов до Новгорода, а Якун пiшов за море. Мстислав же, як тiльки трохи посвiтлiло, побачивши посiчених своiх сiверян i Ярославових варягiв, сказав: “Хто тому не радий? Ось лежить сiверянин, а ось варяг, а дружина моя цiла”. І послав Мстислав за Ярославом, кажучи: “Сiдай у своему Киевi, ти старший брат, а менi хай буде ця сторона Днiпра”», тобто Чернiгiв. Брати уклали мир i роздiлили Руську землю по Днiпру. «І почали вони жити мирно i братолюбно, – вiдзначив лiтописець, – перестала усобиця i заколот, i була тиша велика в землi». Мстислав залишався цiлковито самостiйним государем своеi землi, допомагаючи старшому братовi боротися з ворогами Русi.
І лише в 1034 роцi, пiсля смертi Мстислава, Ярослав став одноосiбним правителем Киiвськоi Русi i залишався ним до своеi кончини.
* * *
Багато iсторикiв звинувачують Ярослава Мудрого в тому, що його зовнiшня полiтика була нерiшучою i вiн не приеднав до Русi нових територiй. Та варто вiдмiтити, що заслуга правителя полягае не так у тому, скiльки нових територiй вiн приеднав, а в тому, що вiн зробив для розвитку власноi держави.
І в цьому сенсi в iсторii Киiвськоi Русi, мабуть, рiвних Ярославу ми не знайдемо. Ярослав добре пам’ятав звинувачення, якi пред’явили кияни його дiдовi Святославовi: «Ти, князь, шукаеш чужоi землi i про неi пiклуешся, а свою покинув», i всю свою енергiю направив на повернення втраченого i змiцнення власноi держави.
Ярослав, правлячи величезною територiею Киiвськоi держави, як i його батько, продовжував укрiплювати державний лад Русi. Вiн пiдсилюе свою владу в Новгородi, давши новгородцям «грамоти», але вигнавши ще в 1019 роцi впливового i небезпечного для нього намiсника Костянтина Добринича, очiльника верхiвки новгородського суспiльства. Намiсником у Новгородi вiн садить свого сина Володимира (ранiше там сидiв якийсь час малолiтнiй Ілля). Пiд 1035 роком лiтопис повiдомляе: «Ярослав ходив до Новгорода i залишив там на княжiннi старшого сина свого Володимира». Володимир виявився надiйним помiчником батьковi у всiх його справах. Можливо, цьому сприяла дружина Ярослава i мати Володимира Інгiгерда, яка часто вiдвiдувала сина i жила у Новгородi.
Свою дiяльнiсть щодо об’еднання руських земель в едину державу Ярослав прагнув закрiпити i кiлькома церковно-полiтичними актами. Першим кроком в цьому напрямi стало прагнення Ярослава створити Руський пантеон святих. Вже в першi роки утвердження його в Киевi вiн направляе в Константинополь патрiарховi й iмператоровi прохання про канонiзацiю (приеднання до лику святих) княгинi Ольги, Володимира Великого, варягiв-християн (батька i сина), убитих язичниками в Киевi при Володимирi, i своiх братiв Бориса i Глiба. Канонiзацiя Ольги, Володимира i варягiв-мученикiв була рiшуче вiдхилена Вiзантiею, але наполегливiсть Ярослава вiдносно Бориса i Глiба зломила затятiсть iмператора. Ярославу вдалося добитися канонiзацii своiх братiв, князiв Бориса i Глiба. Одночасно i на Русi Ярослав робив все можливе, щоб прославити i звеличити братiв, показати iх беззаперечну слухнянiсть i пiдпорядкування старшим.
Таким чином, Ярослав, добившись канонiзацii Бориса i Глiба, не тiльки поклав початок пантеону святих русичiв, але тим самим увiнчав ореолом святостi i свою власну княжу владу.
* * *
М. М. Карамзiн в «Історii держави Росiйськоi», даючи характеристику правлiння на Русi Ярослава Мудрого, пише: «Нарештi, блискуче i щасливе правлiння Ярослава залишило в Росii пам’ятник, гiдний великого монарха. Цьому князевi приписують якнайдавнiшi зiбрання наших цивiльних статутiв, вiдомi пiд назвою «Руськоi правди». Ярослав першим видав закони, писанi на слов’янськiй мовi… Цей [закон], подiбний до дванадцяти дек Риму, е вiрне зерцало тодiшнього цивiльного стану Русi i дорогоцiнний для iсторii».
Поява подiбного юридичного документа за часiв Ярослава Мудрого цiлком закономiрна. У цi роки все бiльшого значення набувае князiвська адмiнiстрацiя. Органи влади, що виросли з первiснообщинного родового ладу, поступово перетворюються на знаряддя князiвського правлiння. Тисяцькi, сотники, десяцькi перетворюються на «князiвських мужiв», тодi як ранiше вони очолювали давню слов’янську мiську десятницьку (тисячну) органiзацiю. Тепер же вони стають представниками князiвськоi адмiнiстрацii, i iх активна участь в князiвських бенкетах, що носили полiтичний характер, свiдчить про новi цiлi, якi поставив перед ними iсторичний розвиток Киiвськоi Русi.
Велике значення в життi Руськоi держави мали монастирi. При князевi Ярославi поблизу Берестового, на Печерському узвозi, постае Печерський монастир, який з часом став найбiльшим i впливовим православним монастирем на Русi.
Вище ми вже говорили, що Ярослав, будучи князем Ростовськоi землi, заснував мiсто Ярославль. У Новгородi Великому вiн збудував князiвський палац. Ставши великим князем, заснував мiсто Юр’ев (сучасний Тарту), а також було споруджено ряд фортець на пiвденному кордонi держави. Але бiльше всього будував князь у Киевi.
На новому мiсцi, поряд з градом свого батька, вiдзначае лiтописець, «заклав Ярослав мiсто велике Киiв, у нього ж граду суть Золота брама». Ярослав зводить свое мiсто, що перевершуе за площею «отче». Територiя нового мiста в сiм разiв перевищувала кремль Володимира i складала бiльше 70 гектарiв. Навколо мiста насипали оборонний вал, довжина якого становила 3,5 км. Висота валу досягала 11 (разом з дерев’яними огорожами до 16 м) i ширина до 25 м. Перед валом, там, де вiн проходив по рiвнiй поверхнi, вирили глибокий рiв, а вал доповнювала могутня стiна з дубових колод. У нове мiсто можна було увiйти через Золотi, Лядськi i Жидiвськi ворота. Центральним, парадним в’iздом до Киева i його символом стали Золотi ворота. Саме через цi ворота прагнули увiйти всi завойовники Киева.
Ярослав також ознаменував свое правлiння будiвництвом багатьох храмiв. Найважливiший з них – храм Святоi Софii. Ярослав, розгромивши в 1036 роцi пiд стiнами Киева печенiгiв, «подякувавши Боговi, на тому мiсцi заклав церкву святоi премудростi Божоi i поле те приеднав до мiста, велiвши всьому вiйську обнести його стiною». Будiвництво храму символiзувало народження новоi православноi держави, адже таку саму назву – Софiйський собор – мав i головний храм Константинополя. Храм Святоi Софii був копiею Софiйського собору в Константинополi, але за розмiрами був менший. Будiвництво собору продовжувалося бiльше десяти рокiв. Для спорудження храму Яро слав запросив майстрiв з Вiзантii та Русi.
Софiйський собор справляв виняткове враження. Розташований на високому березi Днiпра, виблискуючи свинцевими куполами, вiн наче панував над околицями. Вiдкритi арки галерей пов’язували храм з навколишньою природою, а декоративнi нiшi, пiвколони, шифернi карнизи й iншi прикраси у поеднаннi з кольоровою гамою стiн i загальним виглядом будiвлi залишали слiд в пам’ятi i серцi людини. Не менш прекрасним i багатим був храм усерединi.
Софiйський храм у Киевi, як тiльки був закiнчений, став митрополичим кафедральним собором. Впродовж декiлькох столiть Софiя Киiвська була центром спiльноруськоi митрополii, осереддям полiтичного i культурного життя краiни. Тут «ставили» на велике княжiння i приймали послiв, проводили собори росiйських епископiв, правили молебнi на честь блискучих перемог руських дружин над половцями i приносили присягу вiрностi.
Услiд за Софiйським храмом Ярослав спорудив кам’яну церкву на Золотих воротах, що знаходилися на захiд вiд собору. Ця церква поставлена була на головних мiських воротах на честь Благовiщення Пресвятоi Богородицi. У наступнi роки, вже пiсля споруди Софii Киiвськоi i церкви на Золотих воротах, Ярослав у Киевi будуе ще двi кам’янi церкви. Одна ставиться на захiд вiд Софiйського собору у напрямку до Золотих ворiт – це храм Святого Георгiя Побiдоносця. Інша церква споруджувалася на пiвдень вiд Святоi Софii i носила iм’я Святоi Ірини (покровительки дружини Ярослава).
При Ярославi отримуе свiй розвиток i лiтописання. Дотепер iсторики сперечаються про час початку росiйського лiтописання. Але, без сумнiву, впродовж першоi половини i середини XI сторiччя лiтопис, що виник в кiнцi X або на початку XI столiття, доповнювався новими матерiалами киiвського, новгородського, чернiгiвського й iншого походження. Працями Нестора на початку XII сторiччя вiн придбав свiй завершений вигляд i отримав назву «Повiсть минулих лiт».
Розповсюдження писемностi супроводжувалося створенням бiблiотек. Князь Ярослав був вiдомий не тiльки тим, що сам «до книг проявляв стараннiсть, часто читаючи iх i вночi i вдень», але i тим, «що зiбрав книгопереписувачiв премного, якi перекладали з грецького на слов’янську мову». Цi книгопереписувачi написали i переклали безлiч книг, що поклали початок бiблiотецi при соборi Святоi Софii, таким чином, заснувавши першу на Русi бiблiотеку. За пiдрахунками iсторикiв, у бiблiотецi налiчувалося до 950 томiв рукописних книг.
* * *
Ярослав Мудрий перед смертю роздiлив землi Киiвськоi Русi мiж своiми синами: «Ось я доручаю стiл мiй у Киевi старшому синовi моему i братовi вашому Ізяславу; а Святославовi даю Чернiгiв, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а В’ячеславу – Смоленськ. І так роздiлив мiж ними мiста», – записав лiтописець. Одночасно Ярослав зробив iм i батькiвське повчання: «Ось я покидаю свiт цей, сини моi; майте любов мiж собою, тому що всi ви брати, вiд одного батька й однiеi матерi. І якщо житимете в любовi мiж собою, Бог буде у вас i пiдкорить вам ворогiв. І мирно житимете. Якщо ж у ненавистi житимете, в розбратах i сварках, то загинете самi i погубите землю батькiв своiх i дiдiв своiх, якi добули ii працею своею великою; але живiте мирно, слухаючись брат брата». Ярослав заборонив дiтям «переступати межi братiв i зганяти з iх столу» i сказав Ізяславу:
«Якщо хто захоче образити брата свого, ти допомагай тому, кого кривдять».
Ярослав помер у Вишгородi. Всеволод, що знаходився при батьковi, перевiз тiло до Киева. «Плакали пiсля нього люди; i, принiсши, поклали його в труну мармурову в церквi Святоi Софii. І плакали пiсля нього Всеволод i весь народ», – записав лiтописець.
Безсумнiвно, роки правлiння Ярослава Володимировича Мудрого е найвищою точкою в розвитку Давньоруськоi держави: в одне цiле були об’еднанi всi руськi землi, припиненi усобицi. Значно змiцнiла Руська православна церква. Держава стала сильною, розцвiла руська культура. І, напевно, тому Ярослав отримав прiзвисько Мудрий. Саме таким вiн i залишився у вдячнiй пам’ятi нащадкiв.
Хмельницький Богдан (Зиновiй) Михайлович
(1595?—1657)
Видатний державний i вiйськовий дiяч, гетьман Украiни
Про початок життевого шляху Богдана Хмельницького вiдомо небагато. Існуе безлiч легенд, дум, оповiдей, але точнi бiографiчнi данi вельми мiзернi. Бiльшiсть дослiдникiв вважають, що Богдан (Зиновiй) народився в Чигиринi (хоча деякi називають Черкаси, Жовкву, Суботiв) у родинi дрiбного православного украiнського шляхтича, що мав, як i будь-який шляхтич, свiй фамiльний герб. Початкову освiту Богдан здобув у братськiй школi в Киевi, а потiм пройшов повний курс (8 рокiв) в езуiтськiй колегii у Львовi. На той час ця освiта була вельми солiдною. Вiн знав польську мову i латинь, а вже знаходячись в турецькому полонi, оволодiв татарською i турецькою, потiм i французькою. Його батько, Михайло Хмельницький, служив у польського магната Жолкевського, потiм у його зятя Даниловича. Вiн був пiдстаростою i чигиринським сотником, за службу отримав хутiр Суботiв. Подорослiшавши, в реестрове козацьке вiйсько поступив i Богдан. У 1620 роцi в битвi з турками пiд Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив у полон i пробув два роки в Константинополi, поки не був викуплений матiр’ю i побратимами батька. Пiсля звiльнення вiн виiхав на Запорожжя, де брав участь у морських походах на турок. У 1629 роцi козаки пiд його керiвництвом побували пiд самим Константинополем i повернулися з багатою здобиччю. Авторитет його серед запорожцiв був вельми високий.
Пiсля довгого перебування на Запорожжi Богдан повернувся до Чигирина i незабаром одружився (йому вже було за 30 рокiв) на сестрi нiжинського полковника Сомка – Ганнi. Вiд неi вiн мав кiлькох дiтей, але достовiрно вiдомо тiльки про трьох синiв i двох дочок. В антипольських козацьких повстаннях, що розвернулися в той перiод, iм’я Хмельницького не зустрiчаеться. Вiн був лояльний до Польщi, i поляки призначили його чигиринським сотником. Пiсля придушення повстання Острянина i Гунi поляки провели «ординацiю», що рiзко обмежувала права реестрових козакiв. Тодi козацька рада в Киевi вибрала посольство до польського короля, яке повинне було вiтати монарха, виявити йому вiрнiсть i просити зберегти за козаками iх землi i призначити платню. Одним з чотирьох учасникiв посольства був Хмельницький.
Для полякiв десятилiття, що передувало повстанню в Украiнi, стало часом «золотого спокою». Для полякiв – але не для украiнцiв, що вiдчували важкий нацiональний, соцiальний i релiгiйний гнiт. Польська шляхта отримувала вiд короля землi в Украiнi, обертаючи селян на робочу худобину. Нелегко жилося i мiщанам. Навiть реестровi козаки вiдчували гнiт i користувалися своiми урiзаними привiлеями тiльки по закiнченнi служби. Не дивно, що багато хто тiкав у Московську державу, i природно, що на iх сторонi були симпатii багатьох украiнцiв. Польща програла Москвi битву за Украiну ще задовго до Визвольноi вiйни украiнського народу.
Тим часом на польський престол вступив король Владислав I V. Почалася вiйна з Московською державою. Хмельницький воював проти росiян i отримав вiд короля золоту шаблю за хоробрiсть. Вiн не раз входив до складу депутацiй для пред’явлення сейму i королю скарг щодо насильства, якого зазнавали козаки.
У 1645 роцi до Польщi прибув папський нунцiй, схиляючи короля до вiйни проти Туреччини. Це вiдбувалось таемно вiд сейму. Серед вузького кола посвячених у план був i Хмельницький. Вiн щойно повернувся з Францii, де радився з графом де Брежi, призначеним послом до Польщi, про доставку до Францii 2500 козакiв. Вони потiм брали участь в облозi Дюнкерка принцом Конде. У 1646 роцi король почав таемнi переговори з козацькими старшинами Ілляшем, Барабашем, Нестеренком i Хмельницьким, що був тодi вiйськовим писарем, про допомогу у вiйнi з Туреччиною, давши за це королiвську грамоту про вiдновлення козацьких прав. Грамота ця зберiгалася в Ілльяша. Про переговори стало вiдомо сейму, i це викликало страшне занепокоення. Король вiд своiх планiв вимушений був вiдмовитися. Але Хмельницький вiд вiдстоювання козацьких прав вiдмовлятися не став i зумiв хитрiстю виманити у Ілляша королiвську грамоту. Проте драматичнi подii в особистому життi Богдана рiзко змiнили його ставлення до польського двору.
* * *
Хутiр Хмельницького дуже сподобався польському шляхтичу пiдстаростi Чаплинському. Якось пiд час вiдсутностi господаря Чаплинський напав на Суботiв i розграбував його. Цi подii прискорили кончину недужоi дружини Богдана. Спроби Хмельницького знайти правду в судi викликали у полякiв тiльки насмiшки. Звернення до короля теж нi до чого не привело, правда, той висловив подив, чому козаки, маючи зброю, не захищають своiх прав. Загалом, насильство виявилося безкарним. Ось тодi, повернувшись з Варшави, Хмельницький i вирiшив удатися до зброi.
Вiн таемно зiбрав козакiв (до 30 чоловiк) i почав з ними радитися, як скористатися королiвською грамотою, вiдновити привiлеi козакiв, права православноi церкви i захистити народ вiд свавiлля польськоi шляхти. Збудженi цим, козаки проголосили Хмельницького гетьманом (вiд чого вiн тодi вiдмовився) i погодилися з його пропозицiею почати переговори з татарами, щоб схилити iх до союзу проти Польщi. Один з учасникiв зiбрання, сотник Роман Пешта, донiс про це коронному гетьмановi Потоцькому, i той наказав заарештувати Хмельницького. Але чигиринський полковник Кричевський, що наглядав за в’язнем, звiльнив його, i той утiк, прибувши в груднi 1647 року разом iз сином Тимофiем у Запорозьку Сiч.
Незабаром Хмельницький вiдправився до кримського хана Іслам-Гирея i розповiв йому про плани польського короля вiдносно Туреччини. Хан був злий на короля, бо не отримував вже декiлька рокiв з Польщi грошей, якi поляки називали подарунками, а татари вважали даниною. Тепер у татар з’явився пристойний привiд для придбання здобичi. Сам хан не зважився на вiдкритий виступ проти Польщi, але наказав перекопському мурзi Тугай-бею (у якого було 4 тисячi вершникiв) йти разом з козаками, не оголошуючи формально вiйни Польщi. Тим часом козаки, переодягнутi то жебраками, то богомольцями, ходили по мiстах i селах, пiдбиваючи народ на повстання. 18 квiтня Хмельницький повернувся на Сiч, залишивши заручником в Криму сина Тимофiя. Козаки вибрали Богдана старшим Вiйська Запорозького (гетьманом вiн почав називатися пiзнiше). До нього, за словами сучасника, стiкалося «все, що лише живе».
1648—1649 роки були найвдалiшими в полководницькiй бiографii Хмельницького. 22 квiтня десятитисячне вiйсько (включаючи татар) виступило iз Запорожжя i, обiйшовши фортецю Кодак, пiдiйшло до урочища Жовтi Води. Коронний гетьман Потоцький, не чекаючи зосередження всiх своiх сил, вiдправив по сушi проти Хмельницького чотиритисячний загiн пiд командуванням свого сина Стефана i реестрових козакiв по Днiпру. «Соромно, – говорив вiн, – посилати велике вiйсько проти якоiсь ганебноi зграi безрiдних хлопiв». Реестровi козаки тим часом збунтувалися, перебили вiрну полякам старшину i пiд керiвництвом Филона Джалалiя приедналися до Хмельницького. 6 травня вони розгромили польський обоз i вiдрiзали полякiв вiд води. За видачу гармат Хмельницький клятвено пообiцяв вiдпустити iх, але коли поляки, вiддавши гармати, вiдходили, на них напав Тугай-бей iз татарами. Розгром був жахливий. Помер вiд ран Стефан, багато шляхтичiв потрапили в полон. 16 травня вiдбулася битва при Корсунi, де зiйшлися козаки i польськi вiйська пiд командуванням коронного гетьмана Потоцького i польного гетьмана Калиновського. За наказом Хмельницького шляхи можливого вiдступу полякiв були перекопанi глибокими ровами, заваленi зрубаними деревами. Крiм того, Хмельницький пiдiслав до них козака Галагана, який, зголосившись стати провiдником, завiв полякiв у лiсову гущавину i дав можливiсть Хмельницькому винищити польське вiйсько. Обидва гетьмани потрапили в полон i були вiдданi татарам для отримання викупу.
Цi перемоги викликали загальне повстання в Украiнi. Селяни i мiщани почали масово стiкатися до Хмельницького або, утворюючи партизанськi загони, захоплювали мiста i замки з польськими гарнiзонами. Гетьман литовський Радзивiлл так описував те, що вiдбувалося: «Не тiльки козаки пiдняли бунт, але i всi нашi пiдданi на Русi до них пристали… i чим далi, тим бiльше прибувае до них росiян-хлопiв». Почалася рiзанина. Не було пощади польським шляхтичам, католикам i навiть украiнським шляхтичам, що не приедналися до повстання.
Пiсля перших перемог вiйсько Хмельницького розташувалося коло Бiлоi Церкви. Його дii почали вiдрiзнятися крайньою нерiшучiстю: адже тепер мова вже не йшла про особисту помсту. Розвиток подiй поставив Богдана на чолi широкого народного руху, результатiв якого передбачати нiхто не мiг. Хмельницький вимушений був iти за рухом. Але вiн хотiв помиритися з поляками i з цiею метою навiть вiдправив посольство до Варшави з вибачним листом до короля. Але посольство вже не застало Владислава IV живим. Тодi ж почалися i переговори з поляками, що виставили заздалегiдь нездiйсненнi умови. Пiд тиском козацькоi ради, незадоволеноi його зволiканням i переговорами, Хмельницький почав рухатися на Волинь, не припиняючи, проте, переговорiв про мир. Але, мабуть, невiра в успiх цих переговорiв, а також хиткiсть власного положення змусили його вже тодi звернутися до росiйського царя Олексiя Михайловича з проханням про приеднання Украiни до складу Московськоi держави.
Перiод затишшя Хмельницький використовував для органiзацii влади на контрольованiй його вiйськом територii. На чолi стояв гетьман, при ньому – дорадча «рада» з вищоi козацькоi старшини, в мiстах управляли виборнi полковники, сотники й отамани, також було мiське самоврядування з виборних вiд мiського населення – магiстрати i ратушi. У селах, де проживали разом козаки i селяни, самоврядування було роздiльним: у козакiв – отаман, у селян – вiйт.
У цей час у Польщi пiсля смертi Владислава IV до виборiв нового короля наступило «безкоролiв’я». Шляхта була зайнята передвиборною боротьбою. Проте поляки зiбрали 40-тисячне вiйсько, яке рушило на Волинь. На чолi вiйська стояв трiумвiрат: знiжений князь Заславський, учений воевода Остророг i 19-рiчний князь Конецпольський (за влучним виразом Хмельницького – «перина, латина, дитина»). Упевненi в легкiй перемозi над «рабами, що збунтувалися», поляки йшли як на прогулянку, але пiд великим замком Пилявка 21 вересня були повнiстю розгромленi i, кинувши гармати i обози, втекли. На скликанiй Хмельницьким радi йому запропонували гетьманство, але вiн вiдкинув цю пропозицiю, заявивши, що прийме це звання тiльки з рук польського короля. Вiн все ще вважав себе пiдданим короля Польщi. Сам же Хмельницький на радi почав проводити думку про повернення назад, на вiдпочинок. Рада не погодилася, i було вирiшено йти на Варшаву розоряти Польщу. Козаки неспiшно пiдiшли до Львова. Хмельницький брати його не став, обмежившись контрибуцiею, i рушив далi, до Замостя. Почалася довга облога мiста. Все це викликало невдоволення керiвникiв козацьких загонiв. Але Хмельницький чекав результатiв виборiв. Обложивши Замостя, вiн послав на сейм послiв з обiцянкою припинити вiйну, якщо на польський престол буде обраний брат Владислава IV – Ян Казимир. Коли це вiдбулося, Хмельницький зняв облогу i вiдступив. Козаки i татари були враженi. Але не тiльки вiрнопiдданськi подчуття змусили Хмельницького пiти на цей крок: в Украiнi лютувала чума, що не пощадила i козацьке вiйсько; той рiк був неврожайним, що сильно утрудняло постачання армii; стало вiдомо про сепаратнi переговори полякiв з татарами, i не виключалася можливiсть iх вiдходу до Криму; розраховувати на допомогу Москви не доводилося, оскiльки вона до великоi вiйни з Польщею була не готова.
* * *
На початку сiчня 1649 року пiд гуркiт гармат i дзвiн дзвонiв вiдбувся урочистий в’iзд Хмельницького до Киева. Тут його чекав ерусалимський патрiарх Паiсiй, що iхав до Москви. Вiд iменi всього православного свiту вiн привiтав Хмельницького з перемогами, розгрiшив його i благословив на нову вiйну проти «латинства». Потiм Хмельницький вiдправився до Переяслава. Сюди до нього почали прибувати посли сусiднiх держав, що шукали вигоди вiд союзу з козаками. Був укладений договiр з Туреччиною проти Польщi, за яким козакам надавалося право вiльного плавання по Чорному морю i безмитноi торгiвлi. Семиградський князь з (Угорщини) Д’ердь Ракоцi, претендент на польський престол, пропонував спiльно пiти на Польщу, щоб добути корону йому. За це вiн обiцяв свободу православ’я, а Хмельницькому – удiльну державу в Украiнi з Киевом. Пропонували дружбу волоський i молдавський господарi. Дiзнавшись, що у молдавського господаря е дочка, Хмельницький просив ii руки для свого сина Тимофiя. Посол росiйського царя привiз у подарунок хутра i побажання успiхiв (цар, як i ранiше, ухилявся вiд вiдкритого розриву з Польщею). Прибули посли i вiд польського короля. Вони привезли Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву, усипану сапфiрами, i червоний прапор iз зображенням бiлого орла. І це в той час, коли сейм вирiшив створити армiю i скликати ополчення для утихомирення Украiни, оскiльки народне повстання продовжувалося. Королiвську мiсiю Хмельницький прийняв холодно, сказавши: «Я вас, усiх ляхiв, переверну догори ногами i розтопчу так, що всi будете у мене пiд ногами… Ранiше за свою образу i збиток воював, тепер воюватиму за нашу православну вiру…» Вiн вже готувався до новоi вiйни. Його посол у Москвi Мужиловський просив у царя надати допомогу у вiйнi з Польщею i дозволу донським козакам дiяти разом з украiнцями. За винятком вiдкритого втручання, Москва погодилася надавати будь-яку допомогу.
Навеснi польськi вiйська i ополчення пiд командуванням Лянцкоронського, Фiрлея i Іеремii Вишневецького з’явилися на Волинi. У вiдповiдь Хмельницький видав унiверсали iз закликом до вiйни, в селах залишилися лише люди похилого вiку, калiки, жiнки i дiти. Прибули татари з ханом Іслам-Гiреем, донськi козаки i загони украiнцiв, що проживали в межах Московськоi держави. Хмельницький в липнi обложив Збараж, де знаходилися польськi вiйська. До обложених на допомогу з 20-тисячним вiйськом вiдправився сам Ян Казимир. Римський папа прислав королю освячений прапор i меч. Залишивши пiхоту пiд Збаражем, Хмельницький з кiннотою i татарами поспiшив назустрiч. 5 серпня при Зборовi вiдбулася битва. Тiльки на другий день козаки i татари увiрвалися в польський табiр. Раптом Хмельницький припинив бiй. Для полякiв це було порятунком. Рiч у тому, що напередоднi хан отримав вiд короля 200 тисяч талерiв i обiцянку платити щорiчно 90 тисяч. Тому Іслам-Гiрей вийшов з бою i пригрозив Хмельницькому напасти на нього, якщо той не зупинить битву.
Пiсля цього вiдбулася особиста зустрiч короля i гетьмана, а потiм, 8 серпня, був пiдписаний Зборiвський мирний договiр. Хмельницький присягнув на вiрнiсть Речi Посполитiй, але на дуже вигiдних умовах: вiйську надавалася широка автономiя, реестр був збiльшений до 40 тисяч, з Гетьманщини (Киiвське, Брацлавське i Чернiгiвське воеводства) виганяли шляхту, езуiтiв i евреiв, Митрополит Киiвський мав засiдати в сенатi, унiя лiквiдовувалася. Але договiр мав бути затверджений сеймом, i гетьман чудово розумiв, що цього не буде, бо поляки не потерплять на своiй територii православну козацьку область. У виграшi вiд цього миру були тiльки татари. У цiлому договiр опинився неприйнятний для виконання нi Хмельницьким, нi поляками. Митрополита в сенат не допустили. Коли ж гетьман почав складати реестр, то виявилось, що кiлькiсть його вiйська перевищувала норму. Тi, що залишилися поза реестром, повиннi були знов стати селянами i стати пiд владу панiв. Це викликало хвилювання в народi, особливо пiсля того, як польськi пани почали повертатися в своi маетки i вимагати вiд селян виконання колишнiх повинностей. Знов почалися повстання, а гетьман, що твердо вирiшив виконувати договiр, почав пригнiчувати цi виступи, не зупиняючись навiть перед крайньою жорстокiстю: вiшав, саджав на палю. Все це вилилося у вiдкрите повстання проти самого Хмельницького, яке насилу вдалося придушити. Призвiдникiв на чолi з Худолiем стратили. Польськi вiйська, тим часом, не соромлячись порушили кордони козацького краю.
У листопадi 1650 року сейм не утвердив Зборiвський мирний договiр i ухвалив почати вiйну з козаками. Хмельницький опинився в скрутному положеннi: потрiбно було вiдновлювати в народi пiдiрваний авторитет i знайти надiйних союзникiв. До вiйни з Польщею спонукала гетьмана i православна церква. Митрополит Іосаф, що приiхав з Грецii, пiдперезав його мечем, освяченим в Єрусалимi. Схвалив вiйну i константинопольський патрiарх.
Щоб заспокоiти народнi хвилювання, Хмельницький дозволив йти в козаки всiм бажаючим. У той самий час вiн переконував Москву в необхiдностi взяти Украiну «пiд високу руку» московського государя i вести сумiснi дii проти Польщi. Тiльки у лютому 1651 року Земський собор дав принципову згоду. Успiшнiше проходили переговори з Туреччиною: султан наказав кримському хановi всiма силами допомагати Хмельницькому як васаловi iмперii Османа.
Весною 1651 року вiйськовi дii поновилися. 19 червня польськi i козацькi вiйська зiйшлися пiд Берестечком (Волинь). І знову в самий розпал бою хан вийшов з нього, оголивши свою дiлянку фронту. Хмельницький погнався за ханом, сподiваючись його зупинити. Але той затримав його в своiй ставцi пiд Вишневцем i протримав до кiнця липня. Тим часом козаки десять днiв пiд командуванням полковника Івана Богуна оборонялися в укрiпленому таборi. Але в нiч на 29 червня Богун iз старшиною i частиною козакiв таемно, через болото, втiк. Вранцi в таборi почалася панiка, люди, що залишилися, кинулися бiгти хто куди, гинучи в болотi. Поляки завершили розгром, пiсля чого рушили в Украiну, даючи волю помстi. В той самий час гетьман литовський Радзивiлл зайняв Киiв.
Наприкiнцi липня повернувся Хмельницький i зупинився в мiстечку Паволоч. До нього почали стiкатися полковники iз залишками своiх полкiв. Народ хвилювався, звинувачуючи гетьмана i в поразцi, i в потураннi полякам, i в союзi з татарами. Пiшли навiть розмови, щоб вибрати нового гетьмана. Насилу Хмельницькому вдалося змiнити становище i заспокоiти народ. Тодi ж тiснiшими стали зв’язки з Москвою, але нерiшучiсть царя змусила гетьмана виступити iз погрозою, що якщо цар не прийме його пiд свою руку, то козаки мимоволi пiдуть з поляками i кримчаками на Московську державу. І ще одна подiя вiдбулася в тi днi: на подив багатьох, Хмельницький знов одружився. Його дружиною стала Ганна Золотаренко, вдова корсунського полковника.
Почекавши пiвтора мiсяця на допомогу з Москви i не отримавши ii, Хмельницький 18 вересня 1651 року пiдписав з поляками Бiлоцеркiвський мирний договiр. Реестр скорочувався в два рази, i козаки тепер могли жити лише в межах Киiвського воеводства. Це викликало нове повстання в Украiнi. Переселення в межi Московськоi держави стало масовим.
Польський сейм вiдмовився затверджувати Бiлоцеркiвський мирний договiр, вважаючи, що i 20-тисячний козацький реестр дуже великий. Знову запахло вiйною. Весною 1652 року Хмельницький вiдправив сина Тимофiя iз загоном до Молдавii, щоб одружити його на дочцi молдавського господаря. Цей шлюб давав йому можливiсть порiднитися з гетьманом литовським Радзивiллом, одруженим на сестрi нареченоi Тимофiя, i заснувати династiю. Сам же Хмельницький з головними силами рушив услiд. Польний гетьман Калиновський перегородив Тимофiю шлях. Хмельницький тодi направив головнi сили, i 22 травня при урочищi Батiг вiдбулася битва. Польське вiйсько (20 тисяч чоловiк) було розгромлене, загинув i Калиновський. Шлюб Тимофiя виявився недовгим. Вже наступного року, захищаючи свого тестя в усобнiй вiйнi, вiн помер вiд гангрени пiсля отриманого поранення.
Весною 1653 року поляки вторглися в Подiлля. Восени на березi Днiстра пiд Жванцем вiдбулася остання велика битва в цiй вiйнi. Становище полякiв через холоди i брак продовольства було важким, але остаточна перемога вислизнула з рук Хмельницького: знов зрадили татари. Хан таемно уклав з поляками договiр на умовах одноразовоi виплати 100 тисяч червiнцiв i щорiчних виплат на пiдставi Зборiвського миру. Крiм того, по дорозi назад до Криму татари могли розоряти Украiну i брати скiльки завгодно полонених протягом 40 днiв. Уклавши такий договiр, хан пригрозив Хмельницькому ударити в тил козакам, якщо вони не припинять бойових дiй. Той не зважився воювати на два фронти. 16 грудня поляки пiшли. Розумiючи неможливiсть продовжувати поодинцi боротьбу, Хмельницький з вiйськом повернувся до Чигирина. Вiн знову звернувся до Москви i почав наполегливо просити царя прийняти його в пiдданство.
* * *
Москва побоювалася не тiльки вiйни з Польщею, але i бунтiвноi козацькоi сили, а також союзу Хмельницького з Туреччиною – своiм одвiчним ворогом. Проте 1 жовтня Земський собор остаточно вирiшив прийняти гетьмана з вiйськом у пiдданство. 8 сiчня 1654 року в Переяславi зiбралася Рада, на якiй були присутнi не тiльки старшини, але i козаки, духiвництво, мiщани i селяни. До них з промовою звернувся Хмельницький, запропонувавши вибрати, до кого вiдiйти в пiдданство: до турецького султана, кримського хана, польського короля або росiйського царя. Народ кричав: «Волiемо пiд царя московського!» Прочитанi були договiрнi статтi, за якими Украiна пiд назвою Малоi Росii приеднувалася до Московськоi держави. Пiсля цього на вiрнiсть царевi присягнули гетьман i полковники. Правда, вони почали наполягати, щоб i московськi посли присягнули за царя, як це робили польськi королi. Тi вiдмовилися, стверджуючи, що самодержавний цар завжди на слово вiрний. Старшина та й гетьман присягали неохоче. Адже вони мрiяли про незалежнiсть Украiни i про своi шляхетськi вольностi, як це було в Польщi. Неохоче присягало i духiвництво. Услiд за цим в березнi були пiдписанi «Статтi Богдана Хмельницького», вiдомi як «Березневi статтi», що надавали Малоросii широку автономiю.
Весною 1654 року почалася вiйна Росii з Польщею. За Польщу виступали татари, проти – шведський король Карл Х, який хотiв стати i польським королем. Поляки стояли на межi загибелi. Король Ян Казимир спробував вступити в переговори з Хмельницьким, але зустрiв вiдмову. Проте в 1656 роцi росiяни раптом уклали з поляками перемир’я, не повiдомляючи Хмельницького. Причинами цього були вiйна мiж Росiею i Швецiею, що почалася, i обiцянка полякiв пiсля смертi Яна Казимира вибрати королем царя Олексiя Михайловича.
Надiя Хмельницького на приеднання за допомогою Росii украiнських земель, що залишилися у Польщi, не справдилася. Тодi вiн уклав союзнi договори з ворогами Польщi Карлом Х i угорським князем Д. Ракоцi i послав iм на допомогу 12 тисяч козакiв. Гетьман i старшина вiдкрито звинуватили царя в зрадi i порушеннi Переяславськоi угоди. У своему листi до царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честi: пообiцявши дружбу i союз, вони дотримуються слова. А цар, пiдписавши перемир’я з поляками i маючи намiр повернути нас в iх руки, вчинив з нами безсердечно». Щоб спинити його (подiбне було порушенням «Березневих статей»), цар направив до Чигирина послiв. Вони застали гетьмана вже хворим, проте накинулися на нього з докорами. Через два мiсяцi Хмельницький скликав раду, щоб ви брати свого наступника. Обраним став його син – Юрiй. 27 липня 1657 року Богдан Хмельницький помер вiд апоплексii. Вiн був похований у церквi, яку побудував сам гетьман, у Суботовi.
З усiх украiнських гетьманiв Хмельницький – найвидатнiша постать. Рiвного йому талантом i авторитетом продовжувача не знайшлося. Пiсля його кончини в Украiнi почалася Руiна – боротьба за владу, що принесла народу розорення i незлiченнi лиха.
Грушевський Михайло Сергiйович
(1866—1934)
Державний, полiтичний i громадський дiяч, голова Центральноi Ради, видатний iсторик
Михайло Сергiйович Грушевський народився в мiстi Холм (що нинi входить до складу Польщi), свого часу заснований князем Данилом Галицьким. Але родина Михайла Сергiйовича не мала корiння на Холмщинi. «Я походжу вiд старовинноi (вiдомоi з ХVІІІ столiття), але бiдноi родини Груш, пiзнiше Грушевських, яка вгнiздилася в Чигиринському повiтi», – писав вiн в автобiографii.
Батько Михайла, Сергiй (1833—1901), вирiс у родинi диякона. Вiн закiнчив Киiвську духовну академiю, але пiсля закiнчення навчання не прийняв сан, а почав працювати вчителем. У Холмi батько майбутнього лiдера Украiни опинився в 1865 роцi як викладач греко-унiатськоi гiмназii. У цей час у мiстi вiдкрилися педагогiчнi курси, i Сергiй Грушевський став iх директором.
Через рiк, 17 (29) вересня 1866 року, у нього народився перший син – Михайло. Хлопчика охрестили в православнiй церквi Св. Іоанна Богослова. Мати Михайла – Глафiра Захарiвна, була для нього психологiчно близькою людиною, що вплинула на розвиток його розуму i характеру. Михайло признавався: «Я думаю, що я дуже багато набув вiд матерi, що стосувалося складу розуму i психiки – хоча завжди вiдчував себе ближче з вiдвертiшим i експансивнiшим батьком… Потреба в сильних почуттях, не стiльки радiсних, скiльки болiсних, – якi моя психiка витворювала навiть з маловажних приводiв, коли не було важливих, – в цьому я теж пiзнаю психiку матерi».
Згодом, з рiзних причин, Сергiй Грушевський почав шукати можливiсть служити на Кавказi, i йому запропонували мiсце вчителя гiмназii в Кутаiсi. Вiн вирiшив залишитися на Кавказi, коли незабаром з’явилося мiсце iнспектора народних шкiл у новоутворенiй Ставропольськiй губернii. Грушевський поiхав за родиною i перевiз рiдних до Ставрополя.
Мати учила Михайла за росiйською «Граматикою» Блiнова, яка потiм довго зберiгалася серед сiмейних релiквiй, заяложена, потрiпана i зшита нитками. Батько також зiграв велику роль в становленнi Михайла як особистостi, вiн був щирим патрiотом i виховував у синовi нацiональну свiдомiсть. Хлопчик рано навчився читати, i книжки замiнювали йому спiлкування з iншими дiтьми. Михайло уславився як мрiйник i фантазер i рано почав пробувати своi сили в написаннi прози i вiршiв. З великим бажанням вiн читав твори з iсторii лiтератури й етнографii Украiни.
Михайло добре вчився. У тифлiськiй гiмназii вiн був одним з кращих учнiв. Понад усе хлопець цiкавився iсторичними творами, якi спонукали його до роздумiв про долю рiдноi Украiни. Саме в цей час вiн познайомився з iсторичними творами Миколи Костомарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Кулiша, збiрки пiсень Г. Максимовича i А. Метлинського, «Історiю Сiчi» Скальського, «Історiю слов’янських лiтератур» О. Пипiна.
У шiстнадцять рокiв Михайло записав у своему щоденнику: «У цi днi задумав я, що добре було б зробитися предводителем суспiльства украiнського, зробитися, як то кажуть, передовим борцем всiх людей, що люблять свою Украiну. Що ж, може, Бог i допоможе менi стати предводителем, працюватиму для цього, скiльки зможу».
Хто б мiг тодi подумати, що з часом у нього з’явиться така можливiсть…
* * *
У 1884 роцi були опублiкованi першi твори Михайла Грушевського: оповiдки «Страшний свiдок» i «Остання кутя». У пошуках власного стилю вiн написав декiлька сатиричних оповiдань, якi вдалися йому краще, нiж першi лiтературнi спроби.
Настав час, i мрiя Грушевського про Киiвський унiверситет збулася. Дiдусь благословив його, оскiльки сам свого часу вчився там на iсторико-фiлологiчному факультетi. Батько довго не погоджувався вiдпустити сина, але врештi-решт дав згоду, правда, тiльки пiсля обiцянки Михайла не вступати нi в якi студентськi гуртки.
Першою iсторичною працею Грушевського стала робота «Пiвденно-росiйськi господарськi замки в серединi XVI столiття». Пiсля декiлькох iсторичних та iсторико-лiтературних статей i рецензiй у журналах i газетах на третьому курсi унiверситету Михайло взявся за велику роботу на запропоновану своiм керiвником, професором Антоновичем, тему: «Історiя Киiвськоi землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV столiття». Ця «Історiя…» отримала золоту медаль, оскiльки була вже досить серйозною, «дозрiлою» – як говорив про неi сам Грушевський. У 1891 роцi ii видали в Киевi, а молодий учений став професорським стипендiатом на кафедрi росiйськоi iсторii.
Грушевському поталанило з науковим керiвником. Володимир Антонович був одним з головних представникiв украiнського нацiонального руху другоi половини XIX сторiччя. Не дивлячись на численнi тактичнi компромiси, основний напрям суспiльноi дiяльностi Володимира Антоновича був завжди послiдовним, адекватним i патрiотичним.
