скачать книгу бесплатно
Наступним важливим етапом у життi Михайла повинен був стати магiстерський iспит, без успiшного складання якого мрiя про кафедру украiнськоi iсторii залишилася б тiльки мрiею. Це були найважчi зi всiх студентських рокiв Грушевського. У 1893 роцi вiн склав магiстерський iспит, а в травнi 1894 року захистив дисертацiю на ступiнь магiстра. Цього року «рескриптом цесаря» у Львiвському унiверситетi була заснована кафедра «Всесвiтньоi iсторii з окремим узагальненням iсторii Схiдноi Європи». Михайло Сергiйович був засмучений тим фактом, що змiнили первинний план заснування кафедри украiнськоi iсторii, i це йшло врозрiз з його планами. Ця змiна була мотивована тим, що украiнська iсторiя нiбито не може вважатися конкретною наукою…
* * *
Пiд час своеi викладацькоi дiяльностi Михайло Грушевський проявив себе як блискучий педагог. Вiн умiв заохочувати молодь до роботи, давав поради у важких питаннях, пiдтримував своiх учнiв. Гурток слухачiв Грушевського був спочатку невеликим, але з року в рiк число iх росло, i через двадцять рокiв професор навчив бiльше сотнi учнiв, якi допомагали йому в науковiй роботi.
Насиченим було й особисте життя Михайла Грушевського. 1896 рiк став для нього роком створення власного родинного гнiзда. У травнi Грушевський одружився на перекладачцi i педагоговi Марii Воякiвськiй – дочцi священика. Свiй шлюб молодята зареестрували в церквi Св. апостолiв Петра i Павла.
21 червня 1900 року народилася едина улюблена дитина Михайла Сергiйовича i Марii Сильвестрiвни – Катерина, Кулюся, як ii з теплотою називали батьки i родичi.
Пiсля народження дочки Михайло Сергiйович прагнув створити якнайкращi умови для розвитку дитини. Тому в 1901 роцi вiн купив землю на Софiiвцi (тепер це верхня частина вул. І. Франка). Коштiв вистачило i на спорудження будинку, адже саме тодi професори входили до числа заможних людей Львова. Нинi в цiй будiвлi дiе музей М. С. Грушевського.
Тим часом наукова дiяльнiсть видатного iсторика розширювалася: все лiто 1903 року Михайло Сергiйович присвятив публiчним курсам у Львовi, на яких слухачами були представники украiнськоi молодi. Грушевський був одним iз засновникiв львiвського «Академiчного будинку».
У 1908 роцi Грушевськi купили садибу на Панькiвськiй вулицi в Киевi i почали будiвництво великого прибуткового дому на шiсть поверхiв. У мансардi цiеi будiвлi влаштувалася майстерня самобутнього художника Василя Кричевського.
Саме вiн прикрасив фамiльний будинок Грушевських i примiщення iсторичноi секцii на Володимирськiй, 35.
Окрiм цього, Михайло Сергiйович значну увагу придiляв рiднiй галицькiй школi. У 1908 роцi за його iнiцiативою у Львовi створюеться органiзацiя украiнського учительства середнiх шкiл «Вчительська громада». Грушевський стае першим ii головою i редактором ii журналу «Наша школа». У 1910 роцi з’являеться «Украiнська шкiльна спiлка», що ставила за мету розвиток украiнськоi приватноi середньоi освiти. І знову професор Грушевський стае першим головою новоi органiзацii.
Якщо пiдсумувати дiяльнiсть М. С. Грушевського до 1914 року, можна нескiнченно дивуватися з ii широкоi багатогранностi. Украiнцi вважали його символом всеукраiнського еднання i дiйсним очiльником украiнства. Навiть його опоненти не могли закрити очi на авторитет Грушевського. Наприклад, iдеологiчний супротивник Дмитро Дорошенко говорив, що Михайло Сергiйович – це голова украiнського нацiонального руху в Росiйськiй iмперii, а «його слово було для нас в тi часи законом».
* * *
Лiтом 1914 року почалася Перша свiтова вiйна. У цей час Грушевський вiдпочивав на Гуцульщинi, в селi Криворiвнi, де вiн побудував собi невеликий будинок над Черемошем i виiжджав туди кожне лiто.
Михайло Сергiйович мав намiр переiхати до Киева, оскiльки цього хотiли багато представникiв украiнського руху, зокрема, «Товариство украiнських поступовцiв». Але военнi подii розвивалися так швидко, що не було нiякоi можливостi перетнути росiйський кордон. Не в змозi виiхати нi до Киева, нi повернутися до Львова, Грушевський виiхав з родиною до Вiдня, де тодi збиралося багато украiнських утiкачiв з Галичини i Буковини. Вiдтодi нiхто з родини Грушевських не повертався до Львова i не бував у рiдному будинку.
У Вiднi Михайло Сергiйович вiдчував себе неспокiйно. Вiн все-таки був росiйським громадянином, i австрiйськi властi могли його заарештувати у будь-який момент. Тому в листопадi 1914 року вiн виiхав до нейтральноi Румунii, звiдки послав телеграму до Киева. Незабаром прийшла вiдповiдь, в якiй однодумцi просили його негайно повертатися в Украiну, оскiльки з початком Першоi свiтовоi вiйни властi iмперii почали активну кампанiю проти украiнства, i присутнiсть лiдера була просто необхiдна.
Коли далекою кружною дорогою Грушевський з родиною дiстався до Киева, вiн негайно був арештований росiйськими властями. Будинок Грушевських обшукали, цiеi процедури не уникнув i будинок у Львовi, який з вересня 1914 року окупували росiйськi вiйська. Полiцiя забрала всi цiннi папери i книги. Перш за все полiцейськi намагалися знайти докази, що Грушевський брав участь у формуваннi загонiв Украiнських сiчових стрiльцiв (УСС) для боротьби з Росiею. Але вони нiчого не знайшли.
Пiсля обшуку Михайло Сергiйович опинився в одиночнiй тюремнiй камерi на Лук’янiвцi, пiд дуже суворим наглядом. І хоча при обшуках нiчого не було знайдено, що могло б скомпрометувати Грушевського, його доля була вирiшена заздалегiдь: у лютому 1915 року Михайлу Сергiйовичу визначили заслання етапом до Сибiру. Лише клопотання його друзiв допомогло пом’якшити вирок, як говорили в тi часи, «вставити букву М»: замiсть Сибiру Грушевського вислали до Симбiрська.
У Симбiрську Михайло Сергiйович пробув до осенi, а потiм, на прохання деяких членiв Академii наук, восени його перевели до Казанi, мiста, бiльш пристосованого до унiверситетських занять. Через рiк Грушевський вже опинився в Москвi, пiд «явним наглядом полiцii», що позбавляло його права педагогiчноi дiяльностi.
Заслання Грушевського перервала революцiя. Саме у той час, 4 березня 1917 року, за iнiцiативою Товариства украiнських поступовцiв була створена Украiнська Центральна Рада (УЦР), яка повинна була представляти полiтичнi iнтереси Украiни. Михайло Сергiйович був заочно обраний головою Центральноi Ради (тимчасово його замiщав В. Науменко), оскiльки нiякий iнший полiтичний i господарський дiяч не володiв глибшими знаннями iсторii украiнського народу, його проблемами й iнтересами.
В Украiну з Москви Михайла Сергiйовича викликали телеграмою, i 14 (27) березня визнаний лiдер нацii прибув до Киева. За п’ять днiв до його приiзду Центральна Рада видала свою першу вiдозву «До украiнського народу».
Вiдразу пiсля скликання Всеукраiнського нацiонального конгресу була вибрана нова президiя УЦР. Головою став Михайло Сергiйович Грушевський, а його заступниками – С. Єфремов i В. Винниченко. Потiм Рада перетворилася на своерiдний парламент, що складався зi 150 чоловiк, обраних вiд украiнських полiтичних партiй, професiйних i культурних органiзацiй i делегатiв вiд губернiй.
Досягнення автономii Украiни не було легким – вiд Тимчасового уряду Грушевський дiстав вiдмову в розглядi i вирiшеннi цього питання Установчими зборами. Тодi на селянському з’iздi голова УЦР заявив, що украiнський народ повинен сам вирiшувати свою долю.
Врештi-решт на Всеукраiнському вiйськовому з’iздi оголосили I Унiверсал УЦР. Цей документ мiстив наступнi положення: Украiна проголошуеться автономiею у складi Росii, джерелом влади в Украiнi е украiнський народ, при цьому висловлювалася надiя, що iншi народи, якi проживають на територii Украiни, разом будуватимуть автономну державу. Пiсля проголошення І Унiверсалу 28 червня 1917 року був створений Генеральний Секретарiат – виконавчий орган уряду. Таким чином, в Украiнi були сформованi окремi гiлки законодавчоi i виконавчоi влади.
3 липня на пленумi Центральноi Ради, пiсля того, як було зачитано II Унiверсал, Грушевський заявив, що фактично отримана автономiя Украiни, i тепер вона володiе своiми законодавчим i виконавчим органами – Радою i Секретарiатом.
Поступово Михайло Сергiйович все бiльше розходився в поглядах з лiберально-демократичним напрямом украiнського руху. З часом вiн i зовсiм перейшов на сторону Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв. Ця партiя разом з есерами складала бiльшiсть в УЦР.
У вiдповiдь на загарбання бiльшовиками влади в Росii i вiдставку Тимчасового уряду 7 (20) листопада 1917 року УЦР видала ІІІ Унiверсал, що проголосив Украiнську Народну Республiку (УНР), яка формально не поривала федеральних зв’язкiв з Росiею. III Унiверсал мiстив наступнi демократичнi принципи: свободу слова, друку, вiросповiдання, зборiв, союзiв, страйкiв, недоторканнiсть особи i житла.
Тим часом полiтичне становище не полiпшувалося. Молода Украiнська держава повинна була наново будувати своi взаемини з Росiею. Нова бiльшовицька влада не сприймала Центральну Раду як орган державноi влади, i Украiну як державу взагалi.
Пiсля невдалого повстання в Киевi уряд бiльшовикiв 17 грудня 1917 року висунув УЦР ультиматум, який був знехтуваний, що послужило приводом для наступу на Украiну.
25 грудня 1917 року бiльшовики створили в Харковi альтернативний УЦР i Генеральному Секретарiату Народний Секретарiат УНР.
З тiеi самоi хвилини починаеться складний i дуже суперечливий перiод багатовладдя на украiнськiй територii.
* * *
27 сiчня (9 лютого) 1918 року Украiнська Центральна Рада пiдписала Брестський мирний договiр мiж Нiмеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею i УНР, згiдно з яким Украiна як незалежна держава була визнана державами Четверного союзу i РРФСР. Тим часом вiдповiддю на ІV Унiверсал, в якому 9 (22) сiчня УНР була проголошена «самостiйною, нi вiд кого незалежною, вiльною суверенною державою украiнського народу», стала агресiя вiйськ Радянськоi Росii на чолi з есером Муравйовим.
Пiзно увечерi того самого дня, коли Радянська Росiя оголосила вiйну УНР, частини червоних обстрiляли будинок Грушевських у Киевi. Але втрата книг, килимiв, портретiв гетьманiв, колекцii фарфору, зiбрання европейського i схiдного мистецтва – все це не мало значення в порiвняннi з тим, що цього не перенесла мати Михайла Сергiйовича, Глафiра Захарiвна. Їi винесли напiвживою з будинку, що горiв, i, не витримавши потрясiння, вона через два днi померла в Тарасiвськiй лiкарнi.
Пiд час пiдписання Брестського мирного договору Центральна Рада на чолi з Грушевським була вимушена покинути Киiв, декiлька годин опiсля про це дiзналася украiнська делегацiя на переговорах. Здавалося, надiй вiдновити владу вже не було i прийшов час визнати свое безсилля. Але Михайло Сергiйович в нескiнченнiй боротьбi за украiнську незалежнiсть став, як здавалося його оточенню, зовсiм залiзним. Згнiтивши серце i подавивши всi своi сумнiви щодо успiху i доцiльностi операцii, вiн пiшов на великий ризик: 3 (16) лютого було пiдписано вiдозву делегацii Центральноi Ради до нiмецького народу з проханням вiйськовоi допомоги.
Додому члени Центральноi Ради поверталися пiд прикриттям нiмецьких вiйськ, якi вiдтепер окуповували Украiну, що стало для украiнцiв справжнiм потрясiнням…
Грушевський пояснював своему народу, що це на користь Нiмеччинi допомогати Украiнi стати самостiйною i сильною. Вiн запевняв, що нiмецькi вiйська залишаться ненадовго, лише очистять Украiну вiд бiльшовикiв i повернуться додому, бо Нiмеччинi самiй потрiбнi цi частини.
УНР переживала кризу. По сутi, головною проблемою Украiни в той момент була вiдсутнiсть централiзованоi влади. Рада не змогла оволодiти ситуацiею, скрiзь були хаос i анархiя, що не влаштовувало i нiмецькi окупацiйнi властi. Тому нiмцi почали готувати державний переворот, який i вiдбувся в нiч на 30 квiтня 1918 року.
На засiдання 29 квiтня, де вирiшувалися важливi питання, увiрвалися нiмецькi вiйськовi. Прозвучала команда: «Руки вгору!» Всi члени Центральноi Ради, не розумiючи, в чому справа, пiдняли руки. Всi, крiм Михайла Грушевського. Пiсля цього мужнього вчинку Михайло Сергiйович високо вирiс в очах як своiх прихильникiв, так i ворогiв.
Багато iсторикiв дивував той факт, що пiсля гетьманського перевороту Грушевський заради власноi безпеки не виiхав за кордон, а залишався в Киевi iнкогнiто. Якийсь час вiн ховався в передмiстi Киева, потiм в самому мiстi у знайомих.
Хоча Михайлу Сергiйовичу доводилося часто мiняти мiсцеперебування, вiн не припиняв лiтературноi i науковоi роботи, знаходячи в нiй заспокоення вiд всiх важких переживань, що навалилися на нього впродовж останнiх рокiв. За цей перiод вiн написав 4, 5 i 6 частини «Всесвiтньоi iсторii», а також книги «Стародавня iсторiя. Античний свiт i «Середнi вiки Європи».
З 1919 року Грушевський вирiшив «перевести свою роботу за кордон», щоб далi служити Украiнi. Почалися роки емiграцii. Родина Грушевських кочувала до Швейцарii, а звiдти – до Австрii. Катеринi, дочцi Михайла Сергiйовича, довелося покинути Киiвський унiверситет, в який вона поступила i де вже почала свою наукову дiяльнiсть, опублiкувавши своi першi статтi з лiтературноi критики. Навчання вона продовжила в Женевському унiверситетi.
* * *
У 1924 роцi Грушевський повернувся в Украiну, куди його тягнуло весь цей час. Вiн нарештi отримав дозвiл на створення кафедри iсторii Украiни i секцii методологii i соцiологii при нiй. У Радянськiй Украiнi повним ходом йшла украiнiзацiя, украiнська мова була визнана державною мовою республiки.
При безпосереднiй участi ученого в 1926—1927 роках починае свою дiяльнiсть Асоцiацiя культурно-iсторичних дослiджень при Киiвському iнститутi народноi освiти. Грушевський читае тут курси «Сучасна соцiологiя. Примiтивне мислення i його еволюцiя» i «Соцiальна i культурна течii в Украiнi». Проте в недалекому майбутньому соцiологiя в СРСР надовго потрапила пiд заборону.
Незабаром наступив перiод жорстокого переслiдування украiнства тоталiтарним режимом, в гуманiтарнiй сферi вводилася марксистсько-ленiнська методологiя. Радянська влада почала фабрикувати справи проти дiячiв украiнськоi науки. Першою в цьому списку була справа «Союзу визволення Украiни». Почалося цькування i переслiдування украiнських дiячiв, людей науки i мистецтва. Грушевського намагалися змусити свiдчити проти деяких обвинувачених, але вiн не погодився, пiсля чого Михайлу Сергiйовичу наказали покинути Украiну.
Так Грушевський знову опинився в Москвi, де прагнув продовжувати справу свого життя – iсторичнi дослiдження украiнськоi iсторii. Вiн працював в московських архiвах, писав iсторiю украiнськоi лiтератури. У цьому йому дуже допомагала дочка Катерина, яка була для батька «другими очима», – здоров’я ученого вже було слабким, вiн втрачав зiр.
Тотальний контроль бiльшовицьких спецслужб нарештi досяг свого логiчного фiналу: 23 березня 1931 року в Москвi Михайла Сергiйовича Грушевського заарештували у справi мiфiчного «Украiнського нацiонального центру».
Трапилося так, що Грушевському допомiг високопоставлений бiльшовик Григорiй Ломов – далекий родич Михайла Сергiйовича, тому при зустрiчi 15 квiтня 1931 року з начальником таемно-полiтичного вiддiлу ОДПУ Яковом Аграновим Грушевський категорично вiдмовився вiд своiх «зiзнань», заперечував версiю про iснування УНЦ i свою керiвну роль у цiй «органiзацii». Всi своi попереднi показання вiн пояснював «хворобливим станом».
Пiдготовка вiдкритого полiтичного процесу була зiрвана. Тепер, коли Михайло Сергiйович вiдмовився вiд всiх показань, старання чекiстiв виявилися марними, тому на вищому рiвнi було ухвалено рiшення – Грушевського звiльнити. У 1932 роцi, коли вiдбувся процес над «членами» «Украiнського нацiонального центру», обвинувальний вирок був ухвалений стосовно п’ятдесяти чоловiк – всiх, окрiм Грушевського, якого називали керiвником цього «центру»!
Всi цi подii пiдiрвали здоров’я Михайла Сергiйовича, i дружина, рятуючи чоловiка, вивезла восени його на лiкування до Кисловодська. Можливо, вона сподiвалася на цiлющi кавказькi води, але марно – здоров’я чоловiка тiльки погiршувалося.
Невiдомо, чи могла допомогти Грушевському операцiя – але вона його убила. 25 листопада 1934 року Михайло Сергiйович Грушевський несподiвано помер, не витримавши операцii. Поховали його на Байковому кладовищi в Киевi, де вже знайшли спокiй видатнi украiнськi дiячi: Антонович, Лисенко, Грiнченко, Нечуй-Левицький, Леся Украiнка.
Сумна звiстка сколихнула галичан, i вони в своiй газетi «Рiдна школа» так висловилися в некролозi: «На Байковому кладовищi в Киевi виросла нова могила. У нiй знайшов спокiй найвидатнiший iсторик Украiни, великий учитель i духовний вождь поколiння Всеукраiнського руху, президент Украiнськоi держави в 1917—1918 роках, в’язень царизму пiд час свiтовоi вiйни i в’язень Червоноi Москви в останнi роки свого трудового життя Михайло Грушевський».
На могилi встановлений надгробний пам’ятник з лаконiчним написом: «Михайло Грушевський»…
Володимир Великий
(?—1015)
Великий князь Киiвський, хреститель Русi
«Подиву гiдно, скiльки добра зробив вiн Росiйськiй землi», – писав автор «Повiстi минулих лiт» про князя Володимира Святославича. І дiйсно, час його княжiння – це розквiт Давньоруськоi держави, змiцнення ii мiжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство i ремесла, почала розвиватися i руська культура. Ну а прийняття християнства стало справжнiм переворотом, що вiдновив Киiвську Русь i укрiпив центральну владу князя.
Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, киiвського князя, який здiйснив похiд на хазар i по дорозi назад з Болгарii в Русь був убитий печенiгами.
Матiр’ю Володимира, згiдно з лiтописом, була ключниця княгинi Ольги Малуша. Ймовiрно, Ольга була незадоволена любов’ю сина до рабинi, нехай навiть i знатного походження, тому i вiдiслала Малушу в село Будутино, де у неi i народився син. Малолiтнiй Володимир виховувався при дворi Ольги, пiд наглядом свого дядька Добринi, оспiваного в билинах пiд iм’ям Добринi Никитича. У сiм рокiв батько посадив Володимира намiсником Великого Новгорода, де вiн провiв близько восьми рокiв, навчаючись тонкощам правлiння.
Пiсля смертi Святослава мiж його дiтьми почалися усобицi. Старший син Ярополк, посаджений на княжiння в Киевi, обурився тим, що брат Олег не виявляе йому належноi пошани i не присилае данину. У 977 роцi Ярополк пiшов на брата вiйною й убив його. Дiзнавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджуе Нестор-лiтописець, злякався i втiк до Скандинавii, а Ярополк оволодiв i Новгородським князiвством. Проте через рiк Володимир, найнявши за морем дружину i, ймовiрно, пообiцявши воiнам багату здобич, повернувся до Новгорода, вигнав намiсникiв Ярополка i наказав iм передати господаревi: «Володимир iде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зiбрався воювати з Ярополком, опираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував i його брат. І кожен з суперникiв прагнув для змiцнення союзу посватати половецьку княжну Рогнеду. У цiй справi успiх супроводив Ярополка – законного киiвського князя, а Володимиру вiдмовили в досить образливiй формi, що прискорило розв’язку конфлiкту. Володимир блискавично зiбрав вiйсько i негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподiваним для Рогволда. У результатi полоцький князь i його дружина були убитi, а Рогнеду Володимир узяв собi за дружину, тим самим позбавивши Полоцьку землю самостiйностi i навiть автономii у складi давньоруськоi держави. Згодом вiд цього шлюбу у Володимира народилося шестеро дiтей.
Пiдкоривши Полоцьк, молодший Святославич потiм оволодiв Киевом i розправився з Ярополком. Тепер нiщо не заважало йому зiйти на престол. Вокняжiння Володимира в столицi Русi, згiдно з Іаковом Мнiхом, вiдбулося 14 червня 978 року.
Свою державну дiяльнiсть молодий князь, як i його попередники, почав з приеднання до Киева схiднослов’янських союзiв племен, якi або ще не увiйшли до складу держави, або вiдпали у зв’язку iз смертю попереднього киiвського князя. Першою вiйськовою акцiею Володимира став похiд проти дулiбiв i хорватiв у 981 роцi. Потiм були придушенi повстання в’ятичiв i радимичiв у 982—984 роках. Одночасно були пiдкоренi Закарпатська Русь i Тмутаракань. За часiв Володимира Великого всi основнi схiднослов’янськi союзи племен були включенi до складу держави.
Утвердившись на престолi, князь провiв у своiй державi адмiнiстративну, судову i вiйськову реформи. Вiйськова реформа Володимира замiнила племiнну органiзацiю вiйська на феодальну, коли власники земельних надiлiв з прикрiпленими до них селянами були зобов’язанi виступати в похiд у повному бойовому озброеннi на першу вимогу князя.
А воювати тодi доводилося багато. Впродовж майже всього свого правлiння Володимир вiв уперту боротьбу з печенiзькими ханами, орди яких кочували в Пiвнiчному Причорно мор’i. Важка битва Киiвськоi Русi з печенiгами в роки правлiння Володимира вiдобразилася в «Повiстi минулих лiт». Нестор згадуе про три великi набiги (у 992, 996 i 998 рр.), якi закiнчилися повною перемогою росiйських воiнiв.
Не забував староруський уряд i про iдеологiю. Першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вiрувань i культiв. Згiдно з тiею-таки «Повiстю минулих лiт», зiйшовши на престол, Володимир наказав поставити на горi поряд з княжим замком пантеон i помiстити туди язичницьких iдолiв на чолi з Перуном – богом грози i блискавки. Можливо, iнтуiтивно князь вiдчував, що одноосiбному способу правлiння повинен вiдповiдати единий верховний бог. Проте спроба ввести единий для всiеi краiни культ не принесла бажаних результатiв. Тодi погляди Володимира Святославича звернулися до християнства, вже вiдомоi на Русi монотеiстичноi релiгii, яка поступово розповсюджувалася серед слов’ян завдяки полiтичним, економiчним i культурним зв’язкам з Вiзантiею.
Пiсля довгих роздумiв Володимир остаточно схилився до новоi вiри. Ухваленню важливого рiшення сприяла i мiжнародна ситуацiя. У Вiзантii спалахнула громадянська вiйна, вiйська повсталих феодалiв наближалися до Константинополя. Спiвправителi – iмператори Василь II i Костянтин – по слали до Киева посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообiцяв, але натомiсть просив руки сестри iмператорiв Анни. Вiзантiйцi вимушенi були змиритися з перспективою такоi спорiдненостi, але зi свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство i хрестив свiй народ. Ця умова вiдповiдала бажанням самого князя, тому в 988 роцi росiйськi вiйська розгромили повсталих змовникiв у битвi пiд Хрисополем. Проте вiзантiйськi правителi не поспiшали виконувати обiцянку i вiддавати принцесу Анну в дружини киiвському князю. Тодi, щоб змусити вiзантiйцiв дотримати слова, Володимир вiдправився до Криму i обложив Херсонес (на Русi його називали Корсунь). Хитрiстю взявши мiсто, Святославич мiг диктувати Вiзантii умови миру. Імператор Василь II негайно вiдiслав Анну до Володимира у Херсонес, де вони урочисто пошлюбилися.
Вiдразу пiсля повернення Володимир почав повсюдно на Русi вводити християнство. У Киевi руками грецьких майстрiв була поставлена церква Пресвятоi Богородицi, названа пiзнiше Десятинною, оскiльки на ii утримування Володимир дав десяту частину своiх доходiв.
Останнi 15 рокiв життя князя в джерелах не висвiтлено. Лише незадовго до його смертi, у 1014 роцi, лiтописець згадуе Володимира у зв’язку з бунтом його сина Ярослава, який, будучи новгородським князем, вiдмовився платити щорiчну данину, тобто фактично заявив про свою незалежнiсть. Володимир Святославич збирався покарати непокiрного сина i наказав «розчищати дороги i мостити мости», але несподiвано захворiв i помер 15 липня 1015 року. Поховали його спочатку за язичницьким обрядом, а потiм тiло Володимира перевезли в Десятинну церкву.
Володимир Великий – видатний державний дiяч i полководець, головний засновник Киiвськоi держави. Пiсля смертi вiн був канонiзований церквою, отримавши iм’я святого, а в народi його величали Красним Сонечком.
Володимир Мономах
(1053—1125)
Великий князь Киiвськоi Русi, полководець, громадський дiяч i письменник
Володимиру Мономаху вже виповнилося 60 рокiв, коли вiн сiв на киiвський престол. Все життя вiн провiв у вiйнах – як у мiжусобних, так i зi зовнiшнiми ворогами. Ставши великим князем, Володимир змiг припинити розбрат мiж удiльними князями, а набiги кочiвникiв взагалi перестали турбувати руську землю. За життя Володимира в державi встановився вiдносний порядок.
У 1053 роцi, за рiк до кончини Ярослава Мудрого в родинi його сина Всеволода i грецькоi царiвни Марii, дочки вiзантiйського iмператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого дiда – Красного Сонечка.
Володимиру рано довелося виконувати складнi й явно не дитячi доручення. Вже в 13 рокiв вiн був вiдправлений батьком на княжiння до далекого Ростова (Ростово-Суздальська земля). Через п’ять рокiв хлопцю довелося надавати допомогу батьковi, обложеному кочiвниками-половцями в Переяславi. Пiсля цього вiн ще п’ять рокiв княжив у Смоленську, до якого згодом приеднав Чернiгiв. Жив вiн там щасливо зi своею першою дружиною Гiтою, дочкою загиблого при Гастингсi короля англосаксiв Гарольда II. Тiкаючи вiд нормандського герцога Вiльгельма Завойовника, дiвчина потрапила до Фландрii, потiм у Данiю до короля Свена Естрiдсона, одруженого на Єлизаветi, дочцi Ярослава Мудрого i тiтцi Володимира. Вона-то i посватала принцесу своему племiнниковi. Гiта народила чоловiковi синiв Мстислава, Ізяслава, Святослава, В’ячеслава, Романа, Юрiя (майбутнього Долгорукого) i дочок Євпраксiю, Агафiю, Марiю, Софiю.
У 1093 роцi помер Всеволод. Кияни бажали бачити своiм князем Володимира, тим бiльше що батько заповiдав йому велике княжiння. Але закони престолонаслiдування тодi були iншими. Тому, дотримуючи черги старшинства i не бажаючи вiдновлення мiжусобних воен, Володимир поступився Киiвом двоюрiдному братовi Святополку II Ізяславичу.
У 1097 роцi Святополк i Володимир зiбрали всiх руських князiв у Любечi. На цьому з’iздi було вирiшено припинити розбрат, а також постановлено, що кожен князь володiе тiльки своею вотчиною. На цьому князi цiлували хрест, присягнувшись: «Якщо тепер хто буде замiрятися на чужу волость, то буде проти нього хрест чесний i вся земля руська». Фактично ж з’iзд у Любечi утвердив розпад единоi держави на самостiйнi землi при формальному верховенствi киiвського князя. Але не встигли князi роз’iхатися по своiх удiлах, як знов почалися усобицi.
Разом зi внутрiшнiми неладами Русь постiйно зазнавала набiгiв половцiв. Володимир тодi виступив iнiцiатором ударiв у вiдповiдь i постiйно пiдштовхував iнших князiв до того, щоб вести щодо половцiв наступальну, а не оборонну полiтику. Серед численних походiв проти половцiв найвдалiшим виявився похiд 1111 року, коли за iнiцiативою Володимира князi пiшли до Дону. Звiдти руськi вiйська повернулися з величезним полоном i багатою здобиччю. Цей похiд виявився останньою значною подiею в княжiннi Святополка Ізяславича. 16 квiтня 1113 року вiн помер. Велике княжiння тепер мало вiдiйти до синiв другого сина Ярослава Мудрого Святослава. (Батько ж Володимира був третiм сином.) Але кияни i чути про це не хотiли. У Киевi почався заколот, викликаний утисками лихварiв i тисяцького Путяти. Їх двори i майно були розграбованi. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти киiвський престол, i Володимир дав свою згоду. Вiн швидко зумiв навести порядок у Киевi, значно пом’якшив положення городян, упорядкувавши стягування вiдсоткiв лихварями i регламентувавши запис у холопи.
Русь знов стала сильна, як i при дiдовi Володимира. Вторгнення ззовнi припинилися. Тепер руськi вiйська ходили походами в iншi краiни. У 1116 роцi син Володимира Ярополк розбив на Донi половцiв, iнший син, Мстислав, завдав поразки чудi й узяв iх мiсто Оденпе, внук Всеволод зробив похiд до Фiнляндii i перемiг плем’я ям. У 1116 роцi Володимир послав своi вiйська в грецькi володiння, щоб захистити права дочки Марii, вдови царевича Леона, загиблого в Константинополi пiд час усобицi, i внука Василя. Дiзнавшись про цей похiд i бажаючи примиритися з Володимиром, iмператор прислав до нього митрополита Неофiта i багатьох знатних людей з дарами. Серед дарiв був i царський вiнець iмператора Костянтина Мономаха, дiда Володимира. Поклавши вiнець на голову Володимира, Неофiт вперше назвав його царем.
Укрiплюючи християнство, Володимир, як i його дiд, будував церкви i монастирi. Як i ранiше, руською мовою перекладалося багато грецькоi лiтератури, пiдтримувалося лiтописання. Сам великий князь володiв неабияким письменницьким даром. Ним було створено «Повчання», в якому вiн дав приклад служiння князя Батькiвщинi, i «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».
1124 рiк на Русi був багатий на страшнi прикмети i бiди: сонячне затемнення, засуха, пожежi. Внаслiдок пожежi згорiв Киiв. А 10 травня 1125 року пiсля 13 лiт великого княжiння закiнчив на р. Альтi свiй земний шлях Володимир Мономах. Тiло його було перенесене до Киева i покладене в Софiйському соборi поряд з батьком, князем Всеволодом, i дiдом – Ярославом Мудрим. Дiти ж його не змогли продовжити полiтику батька, що привело до нових усобиць i розпаду Киiвськоi Русi.
Ольга
(?—969)
Свята рiвноапостольна княгиня киiвська, правителька Киiвськоi Русi при малолiтньому синовi Святославовi
Пам’ять про святу Ольгу (у рiзномовних iнтерпретацiях Хельга, Хальга, Алогiя) шанують донинi всi християни, адже вона вiддала свое серце Христу за два поколiння до хрещення Русi. Вона не боялася проголошувати серед язичникiв свою вiру в единого Бога, Господа Всевишнього, Царство Господне i також Спасителя свiту. Саме за це Ольга була не тiльки приеднана церквою до лику святих, але i канонiзована як рiвноапостольна (апостол – посланник Христа для проповiдi Євангелiя). Тим часом життя «праматерi всiх царiв руських» було далеко не безгрiшне. Мстивiсть, жорстокiсть i пiдступнiсть – не тi риси, якi властивi святим людям. Але Ольга в першу чергу була правителькою, i в iсторiю вона увiйшла як велика улаштовувачка державного i культурного життя Киiвськоi Русi.
Про походження Ольги й ii дитячi роки невiдомо практично нiчого. У 903 роцi дiвчинку, iмовiрно в десятирiчному вiцi, привезли до Киева, щоб обручити з 25-рiчним Ігорем, сином Рюрика, який пiзнiше прийняв великокняжiння i почав повновладно правити з 912 року, тобто пiсля смертi Олега. Шлюб цей, видно, був справою великоi полiтики, хоча й iснуе красива легенда про одруження княжича на малолiтнiй простолюдинцi. Княгиня володiла рiдкiсним розумом, i чоловiк видiлив пiд ii начало князiвство Вишгорода.
Подружне щастя Ігоря й Ольги закiнчилося восени 945 року, коли великий князь, обходячи руськi землi для збору оброкiв i данини з пiдвладних племен, став жертвою власноi пожадливостi. Древляни, що жили на територii сучасноi Волинi, незадоволенi надмiрною вимогливiстю повелителя, збунтувалися. Вони полонили Ігоря, прив’язали його ноги до двох молодих дерев, пригнутих один до одного, i вiдпустили стовбури. Таким чином князь був розiрваний навпiл. Язичницькi звичаi вимагали вiд Ольги, що залишилася одна з сином Святославом, помсти. Ще не освячена законом Божим, вона дала волю своему гнiву i використувала кмiтливiсть не на благо.
Широко вiдома легенда про помсту Ольги жителям древлянськоi землi. Незважаючи на те, що вони хотiли мирно вирiшити конфлiкт i навiть запропонували iй вийти замiж за князя Мала, вдова суворо покарала iх. Вихована в традицiях вiкiнгiв, вона легко пiшла на обман i пiдступнiсть, безпристрасно вiднеслася до кровопролиття i смертi, щоб утвердити свою владу.
Разом з тим княгиня зробила правильнi виводи i за довгi роки правлiння заслужила звання «мудроi з людей». Одним з головних дiянь Ольги було встановлення першоi на Русi системи збору данини – «статутiв» i «урокiв», тобто постiйноi величини податкiв.
Княгиня всiляко прагнула укрiплювати централiзовану форму влади i роль своеi держави в зовнiшнiй полiтицi. Вона зумiла зрозумiти, що шлях до майбутньоi величi i можливiсть на рiвних спiлкуватися з такими пануючими iмперiями, як Вiзантiя i саксонська Нiмеччина, лежить через вiдмову вiд язичества. У свiй час Ольга вагалася, чи не прийняти iй християнство за захiдним обрядом, але перемогла прихильнiсть до вiзантiйськоi культури.
З цiею метою i вiдправилася княгиня до Константинополя до iмператора Константина VII Багрянородного, спорядивши флот i пишне посольство чисельнiстю близько двохсот чоловiк (а з обслуговуючим персоналом – бiльше тисячi). Точна дата цього iсторичного вiзиту не збереглася, ученi вiдносять його до перiоду мiж 946 i 957 роком. Ольга планувала домовитися про вiдкриття митрополii в Киевi, як це було при Аскольдi, i посватати своему синовi iмператорську дочку. Константин визнав це зухвалiстю, пiдкресливши своею вiдмовою перевагу iмперii над Руссю.
Існуе легенда, нiбито вiн запропонував Ользi руку i серце, але дiстав вiдмову. Насправдi Константин був одружений, а Ользi, хоч вона i славилася красою, було вже за шiстдесят. Княгиня зустрiчалася в Константинополi з патрiархом Феофiлактом i прийняла хрещення, а хрещеним батьком був сам Константин. Але цей факт залишаеться спiрним. По-перше, iмператор нiде про нього не згадуе. А по-друге, вiдомо, що в цiй поiздцi правительку Русi супроводжував священик Григорiй, який був або наставником, або духiвником, що могло означати – Ольга вже була хрещеною. Хоча можливо, що для додання особливоi важливостi вiзиту вона вирiшила повторно здiйснити обряд у самому Константинополi. Княгиня завжди трималася гордо, з гiднiстю. І за моменти приниження вона розквиталася, коли вiзантiйському iмператоровi згодом довелося просити у неi вiйсько. Ольга вiдповiла послам: мовляв, нехай приiде i почекае так, як я чекала у нього в порту, тодi i дам. Вiдбуваючи додому, княгиня, наречена у вiрi Оленою, отримала благословення патрiарха: «Благословенна ти в жонах руських, яко полюби свiтло, а тьму остави…»
Пiсля прийняття християнства Ольга передала управлiння державою Святославовi, а сама зайнялася вихованням внукiв – Ярополка, Олега i Володимира – у дусi православ’я. Пройшли роки, i князь Володимир, названий в билинах Красним Сонечком, покiнчив з язичеством i охрестив Русь, знищуючи залишки святилищ давньоi вiри. Знаменитий iсторик С. М. Соловйов вiдзначав, що пiсля прийняття християнства на Русi виникло також i нове ставлення до жiнок. Завдяки княгинi Ользi вони включилися в процес освiти, не поступалися чоловiкам в «книжностi», а також мали «в жiночому ествi чоловiчу фортецю», iнакше кажучи, займалися державними справами – освiтою, культурою, будiвництвом, лiкуванням, воювали i приймали послiв. Прикладом такого характеру була сама княгиня, яка фактично до самоi смертi (11 липня 969 року) управляла Руссю, тому що Святослав майже весь час проводив у походах.
Княжiння Ольги стало поворотом в iсторii Киiвськоi Русi, яка увiйшла до полiтичноi системи християнського свiту. Завдяки ii мудростi держава не потрапила в залежнiсть нi вiд Вiзантii, нi вiд Нiмеччини. М. М. Карамзiн писав, що Ольга «оволодiла стерном держави i мудрим управлiнням довела, що слабка жiнка може iнодi дорiвнювати великим чоловiкам».
Скоропадський Павло Петрович
(1873—1945)
Украiнський вiйськовий, полiтичний i державний дiяч, гетьман Украiни, що проголосив утворення Украiнськоi держави
Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 року i належав до вiдомого козацько-гетьманського роду, в якому було немало видних державних дiячiв: вiд уманського козака Федора Скоропадського, учасника Визвольноi вiйни пiд проводом Б. Хмельницького, i до Івана Скоропадського, що став гетьманом Украiни пiсля І. Мазепи. По материнськiй лiнii Марii Мiклашевськоi родовiд брав початок вiд Великого князя Литовського Гедимiна. Нащадок славного козацько-гетьманського роду пiсля смертi батька був прийнятий в Петербурзький пажеський корпус, який успiшно закiнчив у 1893 роцi. Потiм служив у гвардiйському кавалергардському полку, командував ескадроном i був призначений полковим ад’ютантом.
У 1898 роцi Павло одружився з Олександрою Дурново – дочкою генерал-ад’ютанта П. Дурново i княгинi М. Кочубей. У цьому шлюбi народилося п’ятеро дiтей: дочки – Марiя, Єлизавета й Олена, i сини – Петро i Данило. З початком росiйсько-японськоi вiйни Скоропадський добився переведення в дiючу армiю.
Кiнець вiйни застав Павла на посту ад’ютанта головнокомандувача росiйських вiйськ на Далекому Сходi генерала Лiневича – родом також з украiнських козакiв, – а повернувшись з фронту, полковник Скоропадський став флiгель-ад’ютантом iмператора Миколи II.
