скачать книгу бесплатно
Родiон Малиновський, позашлюбний син одеськоi куховарки, народився 11 (23) листопада 1898 року. Коли почалася Перша свiтова, 15-рiчний хлопець умовив солдатiв узяти його на фронт, де його зарахували пiднощиком патронiв у кулеметну команду. У вереснi 1915 року вiн був важко поранений i отримав свою першу бойову нагороду – Георгiiвський хрест IV ступеня. У 1916 роцi Родiон знаходився у складi Росiйського експедицiйного корпусу. Пiсля закiнчення вiйни служив у Французькому iноземному легiонi, вiдтак повернувся на батькiвщину тiльки в жовтнi 1919 року, де вiдразу вступив до лав Червоноi армii.
Пiд час громадянськоi вiйни Малиновський воював у Сибiру, був командиром взводу 27-моi стрiлецькоi дивiзii Схiдного фронту. У 1920—1927 роках вiн начальник кулеметноi команди полку, заступник командира батальйону, командир батальйону 81-i стрiлецькоi дивiзii. У 1930 роцi Родiон Якович закiнчив Вiйськову академiю iм. Фрунзе, пiсля чого посiдав посади начальника штабу кавалерiйського полку, начальника сектора штабу округу, начальника штабу 3-го кавалерiйського корпусу.
У 1938 роцi Р. Я. Малиновському присвоiли звання комбрига. Велику Вiтчизняну вiйну вiн зустрiв командиром 48-го стрiлецького корпусу, розквартированого в молдавському мiстi Бельцi. У першi днi вiйни Малиновському, незважаючи на плутанину i кiлькiсну перевагу нiмецьких вiйськ, вдалося зберегти боездатнiсть корпусу. У серпнi 1941 року вiн був призначений командуючим армiею, а вже в груднi того ж року прийняв командування Пiвденним фронтом. Але в травнi 1942 року стрiмке зростання кар’ери Родiона Малиновського урвалося. Вiйська Пiвденного i сусiднього Пiвденно-Захiдного фронтiв зазнали нищiвноi поразки пiд Харковом. Родiон Якович був знижений на посадi – його призначили командуючим 66-тою армiею, що воювала пiд Сталiнградом. З листопада 1942 року Р. Я. Малиновський командував 2-гою гвардiйською армiею, яка в груднi у взаемодii з 5-шою ударною i 51-шою армiями зупинила i потiм розгромила вiйська групи армiй «Дон» фельдмаршала Манштейна, направлених фашистським командуванням, щоб деблокувати оточене пiд Сталiнградом угруповання.
Блискучi дii Малиновського дозволили йому повернути довiру Сталiна, який у лютому 1943 року знову доручив йому командувати Пiвденним фронтом. Через мiсяць Родiон Якович очолив Пiвденно-Захiдний фронт (пiзнiше перейменований у 3-й Украiнський). Пiд його керiвництвом була проведена Запорозька операцiя, в ходi якоi вiйська фронту стрiмким нiчним ударом оволодiли важливим вузлом оборони нiмцiв – Запорожжям.
З травня 1944 року Родiон Малиновський був призначений командуючим 2-м Украiнським фронтом. Через три мiсяцi вiйська 2-го i 3-го Украiнських фронтiв успiшно здiйснили одну з найбiльших операцiй Великоi Вiтчизняноi вiйни – Яссько-Кишинiвську. В результатi цiеi операцii були розгромленi основнi сили групи нiмецьких армiй «Пiвденна Украiна», була звiльнена Молдавiя. Радянськi вiйська вийшли на румунсько-угорський i болгарсько-югославський кордони.
10 вересня Р. Я. Малиновському присвоiли звання маршала СРСР. У кiнцi вiйни спiльно з iншими фронтами частини пiд командуванням Малиновського провели Вiденську операцiю, лiквiдуючи фронт гiтлерiвцiв i з’еднавшись з вiйськами союзникiв. За цю операцiю Родiон Якович був нагороджений вищим радянським орденом «Перемога».
Пiсля закiнчення вiйни в Європi Р. Я. Малиновський був переведений на Далекий Схiд, де прийняв командування Забайкальським фронтом. Пiд його керiвництвом була проведена операцiя по оточенню i розгрому угруповання японських вiйськ. На Далекому Сходi военачальник залишався протягом 11 рокiв, керував вiйськами Далекосхiдного вiйськового округу. У березнi 1956 року Р. Я. Малиновського призначили заступником мiнiстра оборони СРСР Г. К. Жукова. Коли наступного року Жуков був усунений вiд керiвництва обороною краiни, Малиновський змiнив його на цiй посадi. При Малиновському в Радянськiй армii був узятий курс на посилення бойовоi потужностi, використовуючи перш за все ракетно-ядернi сили стратегiчного напрямку. Помер Р. Я. Малиновський 31 березня 1967 року в Москвi.
Батицький Павло Федорович
(1910—1984)
Видатний военачальник, маршал СРСР, головнокомандуючий вiйськами протиповiтряноi оборони (ППО)
Так уже трапилося, що нинi iм’я маршала Батицького вiдоме перш за все у зв’язку iз справою Берii. Такий епiзод дiйсно був у його бiографii. Але насправдi Батицький – це не тiльки «людина, що розстрiляла Берiю». Павло Федорович стояв бiля витокiв органiзацii вiйськ ППО, його називали «кращим командувачем ППО в iсторii», «головнокомандуючим-iнтелектуалом», йому довелося воювати не тiльки на фронтах Великоi Вiтчизняноi, але i в Китаi й Єгиптi…
Павло Батицький народився в Харковi 14 (27) червня 1910 року в родинi робiтника. Пiсля чотирьох класiв школи потрапив у фабрично-заводське училище при заводi «Серп i молот», в 1924 роцi – в Харкiвську вiйськово-пiдготовчу школу (цi школи були прообразом суворовських училищ). Далi були кавалерiйська школа, служба в Бiлоруському вiйськовому окрузi, навчання у Вiйськовiй академii iменi Фрунзе. З вересня 1939-го по грудень 1940 року Павло Батицький знаходився у вiдрядженнi в Китаi (як виявилось, це була не остання його поiздка в далеку краiну), був начальником штабу групи радянських вiйськових радникiв.
Вiйну Павло Федорович зустрiв на посадi начальника штабу 202-i моторизованоi дивiзii. З липня 1943 року П. Ф. Батицький командував 73-м стрiлецьким корпусом у 52-iй армii на Воронезькому, Степовому, 2-му Украiнському фронтах, брав участь у битвi за Днiпро, у Корсунь-Шевченкiвськiй i Умансько-Ботошанськiй операцiях. З квiтня 1944 року Батицький – командир 50-го стрiлецького корпусу в 40-й армii 2-го Украiнського фронту, а в травнi того ж року вiн прийняв командування 128-м стрiлецьким корпусом в 28-й армii на 1-му i 3-му Бiлоруських фронтах.
У березнi 1946 року Павло Федорович став слухачем Академii Генерального штабу, яку закiнчив у 1948-му iз золотою медаллю. Пiсля цього йому довелося змiнити вiйськову спецiальнiсть – замiсть сухопутних вiйськ вiн був направлений у вiйська ППО, якi були органiзованi зовсiм недавно, – в 1945 роцi. У вереснi 1948 року Батицький стае начальником штабу Московського району ППО, а в лютому наступного року вiн знову летить до Китаю. Його завданням було формування китайських вiйськ ППО, якi повиннi були протистояти нальотам гомiнданiвськоi авiацii.
У вереснi 1950 року Павло Федорович був призначений начальником Головного штабу – першим заступником головнокомандуючого Вiйськово-повiтряними силами. На цiй посадi його i застали подii 1953 року, коли в боротьбi за владу пiсля смертi Сталiна зiткнулися два угруповання – очолюване Хрущовим, якого пiдтримувала армiя, i Берii. Батицький брав участь в арештi Берii й особисто виконав вирок суду в бункерi штабу Московського вiйськового округу. Про це йде мова у вiдповiдному актi, пiдписаному 23 грудня 1953 року: «Цього числа о 19 годинi 50 хвилин на пiдставi присуду Спецiальноi Судовоi Присутностi Верховного Суду СРСР вiд 23 грудня 1953 року за № 003 мною, комендантом Спецiальноi Судовоi Присутностi генерал-полковником Батицьким П. Ф., у присутностi Генерального прокурора СРСР дiйсного державного радника юстицii Руденка Р. А. i генерала армii Москаленка К. С. здiйснено вирок Спецiальноi Судовоi Присутностi по вiдношенню до засудженого до вищоi мiри кримiнального покарання – розстрiлу – Берii Лаврентiя Павловича».
У серпнi 1954 року П. Ф. Батицький був призначений командуючим вiйськами Московського округу ППО. З березня 1965 року – перший заступник начальника Генерального штабу Збройних сил СРСР, а з липня 1966 року – головнокомандуючий вiйськами протиповiтряноi оборони краiни – заступник мiнiстра оборони СРСР. 7 травня 1965 року «за вмiле керiвництво вiйськами i особисту мужнiсть, виявлену в боротьбi з нiмецько-фашистськими загарбниками», П. Ф. Батицькому присвоiли звання Героя Радянського Союзу, а в 1968 роцi вище вiйськове звання – маршал Радянського Союзу. У 1970 роцi Павло Федорович брав участь в операцii «Кавказ» – радянськiй допомозi Єгипту у вiйнi з Ізраiлем.
У 1978 роцi, через незгоду з включенням ППО до складу прикордонних вiйськ, П. Ф. Батицький покинув посаду головнокомандуючого ППО. Помер Павло Федорович 17 лютого 1984 року в Москвi.
Єременко Андрiй Іванович
(1892—1970)
Военачальник, маршал, полководець, що зiграв значну роль у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi
Син украiнського селянина, вiн народився 2 (14) жовтня 1892 року в селi Маркiвка (нинi селище мiського типу Луганськоi областi), свою долю з армiею пов’язав у 1913 роцi. Точнiше, був змушений пов’язати – прийшов час призову. Через рiк почалася вiйна, рядовий Єременко воював спочатку в Галичинi, потiм на Румунському фронтi. Коли Луганщина була зайнята нiмецькими вiйськами, Андрiй органiзував партизанський загiн, що боровся з окупантами. Згодом цей загiн влився в Червону армiю.
У роки громадянськоi вiйни Андрiй Єременко служив у 1-й Кiннiй армii С. М. Будьонного, пройшов шлях вiд рядового червоноармiйця до начальника штабу полку. Пiсля вiйни були роки навчання – у 1923 роцi молодий командир закiнчив Вищу кавалерiйську школу, в 1925-му – курси удосконалення комскладу, в 1935-му – Вiйськову академiю iменi Фрунзе. З серпня 1937 року А. І. Єременко командуе кавалерiйською дивiзiею, а з 1938 року – 6-м кавалерiйським корпусом, разом з яким брав участь у походi Червоноi армii до Захiдноi Украiни i Захiдноi Бiлорусii, а потiм до Литви.
У сiчнi 1941 року Андрiй Єременко був призначений командуючим 1-ю Червонопрапорною армiею на Далекому Сходi. Тут його i застала звiстка про напад фашистськоi Нiмеччини на СРСР. Через вiсiм днiв пiсля початку вiйни Єременка викликали до Москви, де вiн був призначений заступником командувача Захiдним фронтом, на який припав один з найважчих ударiв нiмецьких вiйськ. У ходi боiв Андрiй Іванович був поранений, пiсля лiкування його перевели на посаду командувача знов створеним Брянським фронтом. Пiд час боiв частини фронту на чолi з командувачем були оточенi, при спробi прорвати оточення в жовтнi 1941 року вiн був серйозно поранений i евакуйований до Москви спецiально присланим лiтаком.
У груднi того ж 1941 року Єременко прийняв командування 4-ю ударною армiею. Саме ця армiя добилася серйозного успiху в зимовому контрнаступi пiд Москвою, за мiсяць вiдкинувши ворога на 250 км i оточивши з пiвночi Ржевське, а з пiвдня Великолуцьке угруповання нiмцiв. На початку 1942 року Андрiй Іванович пiд час бомбардування знову був поранений, але вiдмовився покинути передову. Тiльки майже через мiсяць вiн був доставлений у госпiталь, де лiкувався до серпня 1942 року.
Надалi А. І. Єременко, призначений командуючим Пiвденно-Схiдним фронтом (з вересня 1942 року перейменований в Сталiнградський), внiс значний внесок до органiзацii оборони Сталiнграда. У листопадi 1942 року частини пiд командуванням А. І. Єременка прорвали обороннi рубежi нiмцiв на пiвдень вiд Сталiнграда i з’едналися з вiйськами генерала М. Ф. Ватутiна. Це дозволило замкнути кiльце оточення навколо 6-i нiмецькоi армii генерала Паулюса. Сталiнградська битва i розгром нiмецького угруповання стали переломним моментом у вiйнi i дозволили СРСР змiнити ii хiд у свою користь.
З квiтня 1943 року А. І. Єременко командував Калiнiнським, далi – 1-м Прибалтiйським фронтом. Потiм вiн знову був переведений на пiвденний напрямок. Пiд його командуванням окрема Приморська армiя ударом з Керченського плацдарму з’едналася з вiйськами 4-го Украiнського фронту, звiльнивши таким чином Крим вiд загарбникiв. Перейшовши на посаду командувача 2-м Прибалтiйським фронтом, Єременко очолив наступальну Режицько-Двiнську операцiю, в ходi якоi радянськi вiйська завдали могутнього удару на бiлоруському напрямку. За цю операцiю А. І. Єременку присвоiли звання Героя Радянського Союзу. Закiнчував вiйну Андрiй Іванович на посадi командуючого 4-го Прибалтiйського фронту (з березня 1945 року). Пiд його керiвництвом була проведена Моравсько-Остравська операцiя, в ходi якоi були звiльненi Словаччина i схiднi райони Чехii.
Пiсля вiйни Андрiй Іванович керував Прикарпатським (1945—1946), Захiдно-Сибiрським (1946—1953) i Пiвнiчно-Кавказьким (1953—1958) вiйськовими округами. 11 березня 1955 року А. І. Єременку присвоiли звання маршала Радянського Союзу. З 1958 року вiн – генеральний iнспектор Групи генеральних iнспекторiв Мiнiстерства оборони СРСР. Помер А. І. Єременко 19 листопада 1970 року в Москвi.
Чорновiл В’ячеслав максимович
(1937—1999)
Лiдер правозахисного руху, журналiст, полiтичний i державний дiяч, один iз засновникiв Народного руху Украiни
В’ячеслав Чорновiл народився 24 сiчня 1937 року в селi Єрки Звенигородського району Черкаськоi областi в скромнiй родинi вчителiв украiнськоi мови i лiтератури. Незважаючи на тяготи пiслявоенного часу, голод, В’ячеслав добре вчився i в 1955 роцi закiнчив школу iз золотою медаллю. Своею майбутньою професiею вiн вибрав журналiстику.
Вже пiд час навчання в Киiвському унiверситетi iм. Т. Шевченка у Чорновола сформувалися «антиiмперськi та антикомунiстичнi переконання». Восени 1967 року В’ячеслав Чорновiл був уперше заарештований за звинуваченням у «розповсюдженнi брехливих вигадок, якi ганьблять державний i суспiльний лад», i засуджений до 3 рокiв позбавлення волi. Пiсля звiльнення В’ячеслав зразу вiдчув всю «красу» статусу колишнього ув’язненого. Чорновiл не боявся важкоi роботи: був землекопом в археологiчнiй експедицii, спостерiгачем на метеорологiчнiй станцii в Закарпаттi i навiть вагарем на Захiднiй залiзницi у Львовi.
Паралельно В’ячеслав Максимович разом з Михайлом Косiвом i Ярославом Кендзьором нелегально видавав журнал «Украiнський вiсник», який, як стверджують дослiдники, став найпомiтнiшим явищем полiтичноi боротьби в Украiнi того часу.
Державнi органи нагляду не дрiмали, i в 1972 роцi вже вiдомий у свiтi правозахисник був знов арештований. Тепер звинувачення звучало набагато серйознiше: «антирадянська пропаганда i агiтацiя», що вважалося найнебезпечнiшим державним злочином. І покарання за нього було вiдповiдним: 6 рокiв ув’язнення i 3 роки заслання. Пiд час заслання в Якутii Чорновiл був прийнятий в мiжнародний Пен-клуб, а в 1979 роцi став членом Украiнськоi Гельсiнкськоi групи.
Тiльки через 15 рокiв пiсля засудження В’ячеславу Максимовичу вдалося повернутися в Украiну. Вiтер змiн робив свою справу. В кiнцi 1980-х стало можливим створення першоi опозицiйноi органiзацii партiйного типу – Народного руху Украiни. Тепер у В’ячеслава Максимовича з’явився шанс проявити себе не тiльки як громадський дiяч, але i як полiтик. У 1990 роцi вiн став депутатом Верховноi Ради Украiни i головою Львiвськоi обласноi ради. Початковий етап роботи ознаменувався ухваленням декiлькох гучних полiтичних рiшень. Але незабаром ейфорiя перших мiсяцiв перебування на посту пройшла, i йому довелося впритул зайнятися економiчними питаннями. Тут i виявилася вiдсутнiсть досвiду i практичних навикiв господарювання. Не чекаючи «оргвисновкiв», В’ячеслав Максимович вирiшив пiти сам.
Цей невдалий досвiд «ходiння у владу» показав, що В’ячеслав Максимович був швидше теоретиком, анiж практиком. Це довели i президентськi вибори 1991 року. Чорновiл був кандидатом вiд Руху i зайняв лише друге мiсце, оскiльки деякi лiдери Народного руху пiдтримали iнших кандидатiв.
Незважаючи на програнi вибори, популярнiсть В’ячеслава Максимовича i рейтинг нацiонального руху не зменшувалися. У 1992 роцi вiн очолив Народний рух i був одним з iнiцiаторiв переходу партii в опозицiю до iснуючоi влади.
Для збереження опозицiйноi фракцii в парламентi В’ячеславу Чорноволу доводилося домовлятися з соцiалiстами i партiями влади. І так трапилося, що навiть яскрава харизма лiдера, якою, поза сумнiвом, був надiлений Чорновiл, не врятувала Народний рух вiд розколу. Самоусунення з полiтичноi арени популярного нацiонально-демократичного руху було на руку владi. Тому спроби В’ячеслава Максимовича вивести партiю з кризи викликали в правлячих кругах тiльки роздратування.
25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновiл повертався зi службовоi поiздки до Кiровограда, де усував конфлiкт у мiсцевому партiйному осередку. Вже на пiд’iздi до Киева його «тойота» зiткнулася з навантаженим КАМАЗом. В’ячеслав Максимович i водiй загинули на мiсцi.
Мiнiстр внутрiшнiх справ уже наступного дня пiсля трагедii визнав те, що трапилася звичайна автокатастрофа, хоча проведенi незалежнi розслiдування примушують засумнiватися в цьому. Для самого ж В’ячеслава Максимовича було б великою нагородою знати, що i пiсля його смертi справа останнiх рокiв його життя живе, але, на жаль, це не так. Пiсля загибелi Чорновола Народний рух Украiни прийшов до занепаду. Іншого такого лiдера в партii не було i не буде. Адже В’ячеслав Чорновiл не просто жив, вiн марив Украiною, умiв запалювати серця i вести в бiй. Вiн сам утiлював Украiну i вiру в ii щасливу долю.
Дiячi науки i технiки, бiзнесмени
Патон Євген Оскарович
(1870—1953)
Видатний учений в областi мостобудування i електрозварювання, засновник Інституту електрозварювання АН Украiни
Патон Борис Євгенович
(народився у 1918 р.)
Видатний учений в галузi процесiв електрозварювання, металургii i технологii металiв, президент Академii наук Украiни
Є люди, якi своею працею i талантом внесли особливо вiдчутний внесок до розвитку свiтовоi науки. Євген Оскарович i Борис Євгенович Патони, поза сумнiвом, належать до iх числа. Унiкальний масштаб iх особистостей виявився в наукових вiдкриттях, органiзаторському талантi, громадськiй дiяльностi. Досить сказати, що з 1962 року Борис Євгенович е беззмiнним президентом Академii наук Украiни. Є щось символiчне i навiть мiстичне в тому, що дата народження великого ученого – 27 листопада 1918 року – збiглася з днем народження Украiнськоi академii наук. Отже Борис Євгенович Патон i Академiя, яку вiн очолюе, е ровесниками.
Євген Оскарович i Борис Євгенович Патони – вихiдцi з вiдомого дворянського роду Патонiв. Родиннi перекази пояснювали походження такого рiдкiсного прiзвища тим, що предкiв – корабельних майстрiв – нiбито вивiз iз Голландii Петро І. Існували, правда, i iншi версii, в яких фiгурували Францiя, Шотландiя i навiть Нiмеччина. Самi Патони iноземцями себе нiколи не вважали, а iх родинною традицiею було служiння Вiтчизнi i вiйськова служба.
Батько Євгена Оскаровича, дiд Бориса Євгеновича, Оскар Петрович Патон, народився 2 листопада 1823 року i вже в 15 рокiв був зарахований на вiйськову службу в Головне (Миколаiвське) iнженерне училище. За сiмейним звичаем, всiх хлопчикiв Патони вiддавали на вiйськову службу, вони ставали офiцерами гвардii. Дружина Оскара Петровича, Катерина Дмитрiвна Шишкова, подарувала чоловiковi семеро дiтей. Син Євген народився в Нiццi 20 лютого (5 березня) 1870 року.
Дитинство Євгена Патона складалося звично для аристократичного кола тих рокiв: гувернери, домашня освiта з вчителями, що приходили для урокiв в консульську вiллу. Майбутне сина Катерина Дмитрiвна уявляла цiлком зрозумiло: старшi ii хлопчики вчилися в Петербурзi в Пажеському корпусi, i Євгену також були уготованi еполети i служба при дворi. В крайньому випадку, «посада» помiщика в ii родовому маетку.
Але батько рiшуче пiдтримав iнтерес сина до точних наук, i Євгена вiддали зразу в сьомий клас реальноi гiмназii в Нiмеччину, в Штутгартi. «Францiя е Францiя, – мовляв батько, – тут i учать грайливо». Пiсля Штутгарта був Бреславль, куди Оскара Петровича перевели з Нiцци, також на посаду консула. А коли Євген перейшов у випускний клас, почалися сiмейнi баталii – мати наполягала на Пажеському корпусi, а син хотiв проектувати мости. Батько був згоден з вибором сина, вiн сказав: «Я Євгену ставати на дорозi не стану». І Євген продовжив освiту на iнженерному вiддiленнi Дрезденського полiтехнiчного iнституту (у той час вiн iменувався Королiвською Саксонською технiчною вищою школою), де була серйозна мостобудiвна школа.
Вибiр Євгена Патона визначив не тiльки його долю, але i долю його сина – Бориса Євгеновича Патона. Проте у той час, звичайно, ще нiхто i не припускав, яка доля уготована династii Патонiв.
У 1894 роцi Євген Патон закiнчив Дрезденський полiтехнiчний iнститут i почав працювати асистентом на кафедрi мостiв та iнженером-проектантом на будiвництвi залiзничного вокзалу. З липня 1895 року вiн вже iнженер на мостобудiвному заводi фiрми «Гуттегоффнунгсгютте» в Стеркрадi.
На випускному курсi Євген Патон написав до Петербурга прохання про дозвiл захищати диплом у Росii, в Імператорському iнститутi шляхiв сполучення. У Дрезденi його завзятя у науках було винагороджено в 1894 роцi стипендiею iменi Платона – честь, якоi рiдко удостоювалися iноземцi. І при цьому в Петербурзi для отримання срiбного значка росiйського iнженера йому запропонували знову сiсти на студентську лаву на цiлих три роки!
Євгену дуже хотiлося працювати в Росii, де бурхливо розвивалося будiвництво залiзниць i мостiв, тому вiн протягом одного року зробив неможливе: склав всi належнi iспити i проекти. Євген працював на межi сил, щоб здiйснити свою мрiю – будувати мости на батькiвщинi.
Пiсля закiнчення iнституту Євген Оскарович поступив на державну службу на Миколаiвську залiзницю iнженером по розрахунках мостiв. Потiм служив начальником технiчного вiддiлу управлiння Московсько-Ярославсько-Архангельськоi залiзницi, з 1898 року вiн – викладач, а потiм екстраординарний професор Імператорського Московського iнженерного училища. Тут Патон i почав займатися науково-дослiдною дiяльнiстю.
У 1904 роцi його запрошують на роботу в Киiвський полiтехнiчний iнститут (КПІ), де вiн з 1905 по 1929 рiк працюе ординарним професором кафедри мостiв, а з 1907 року Патон – декан iнженерного факультету КПІ. Дiяльнiсть Євгена Оскаровича в КПІ в дореволюцiйнiй Росii була вiдзначена орденами Святоi Анни III ступеня i Святого Володимира IV ступеня.
У 1916 роцi Євген Оскарович одружився з Наталею Вiкторiвною Буддi, що походила зi старовинного дворянського роду. Незабаром у них народилися сини, в 1917 роцi Володимир, а в 1918-му – Борис. Треба зазначити, що батьком Євген Оскарович став досить пiзно. Первiсток, Володимир, народився у нього, коли Патону було вже сорок сiм. Але одруження, утворення дружноi родини, народження синiв – все це сприяло створенню мiцного «тилу», який дозволяв Євгену Оскаровичу з головою зануритися в роботу.
Революцiю вiн зустрiв в Киевi. У тi тривожнi часи до дворян ставлення було особливе. Багато хто з його колег виiхав за кордон. А Патон залишився. На питання «Чому?» вiн вiдповiдав: «Моя справа тут, в Росii». Полiтику вiн завжди вважав суетою.
У 1918—1929 роках Євген Оскарович читав лекцii у вузах Киева, пiдготував ряд фундаментальних праць по мостах, що вийшли кiлькома виданнями, створив свою школу в галузi мостобудування. У КПІ вiн виховав бiльше 180 молодих iнженерiв, якi виконували дипломнi роботи пiд його керiвництвом. До роботи по проектуванню мостiв учений привертав талановитих студентiв i випускникiв: реальнi проекти захищалися як iх дипломнi роботи.
Євген Оскарович створив Мостовипробну станцiю на iнженерному факультетi КПІ, органiзував Киiвську мостовипробну станцiю Народного комiсарiат у шляхiв сполучення i керував нею, займався вiдновленням зруйнованих мостiв i випробуванням тих, що будувалися. Про масштаби робiт свiдчить той факт, що пiд керiвництвом академiка Патона було випробувано бiльше 150 мостiв, а також розроблений проект вiдновлення Киiвського ланцюгового моста iменi Євгенii Бош через рiчку Днiпро, зведенням якого вiн свого часу керував.
* * *
У 1926 роцi Євген Оскарович був призначений керiвником науково-дослiдноi кафедри iнженерно-будiвельних наук Укрголовнауки при КПІ i керiвником секцii мостiв цiеi кафедри. А в 1928 роцi вiдбулося його перше знайомство з електричним дуговим зварюванням.
Тепер у це важко повiрити, але засновник всесвiтньовiдомого Інституту електрозварювання побачив процес гарячого з’еднання металiв, по сутi, випадково.
Влiтку 1928 року Євгенiй Оскарович вiдправився у вiдрядження на маленький полустанок в степу, де мав прийняти капiтально вiдремонтований мiст. Ремонт був проведений вельми якiсно, i об’ект прийняли досить швидко. Патон, що очолював комiсiю з прийому моста, зробив тiльки невелике зауваження, що стосувалося поручнiв. Виконроб тут же вiдповiв: «Ми все швидко виправимо». На що Євген Оскарович зазначив: «Е нi, фокуси не пройдуть. Акт я пiдпишу, коли все лiквiдують». «У мене е нова сила! – з гордiстю повiдомив виконроб. – Професор, звичайно, знае про електрозварювання?»
Євгену Оскаровичу було нiяково признатися, що про дуговий принцип вiн знае, але електрозварювання бачить уперше. Короткими пострiлами спалахувала вольтова дуга. Молодий робiтник в робi приставив до очей фанерний щиток з темними скельцями. Іскри трiщали на сирiй землi. Прикриваючи очi долонею, Євген Оскарович пiдiйшов ближче – йому було дуже цiкаво.
З цiеi митi для 58-рiчного Патона почалося нове життя, яке принесло плодiв бiльш, нiж всi попереднi роки. Оцiнюючи пiсля вiдвiдин полустанку в степу перспективи зварювання, вiн, звичайно, думав перш за все про мости. Як iнженер iз безпомилковою iнтуiцiею Патон розумiв, що клепанi конструкцii вже стають гальмом в розвитку мостобудування. А як учений – шукав в тупиковiй ситуацii новi, неординарнi рiшення. Але вiн зовсiм не кинувся вiдразу за зварювання мостiв, оскiльки процес ще не дорiс до цього. Треба було спочатку революцiонiзувати його, з простого пiдручного засобу перетворити на механiзований процес з надiйною науковою основою.
У 1929 роцi Євген Оскарович створив лабораторiю електрозварювання i комiтет електрозварювання, а в 1934-му на iх базi з’явився Інститут електрозварювання АН УРСР. В основу роботи iнституту був покладений принцип поеднання науково-дослiдних i iнженерно-прикладних завдань, що дозволяло в найкоротшi термiни вирiшувати проблеми народногосподарського застосування зварювання.
У 1939—1940 роках в iнститутi було завершено створення високопродуктивного дугового автоматичного зварювання пiд флюсом, i нова технологiя була впроваджена на 20 заводах. Вона використовувалася у виробництвi вагонiв, казанiв, балок для мостiв i iнших конструкцiй.
На початку Великоi Вiтчизняноi вiйни Інститут електрозварювання був евакуйований на Урал, в мiсто Нижнiй Тагiл, i розмiщений на Уралвагонзаводi iменi Ф. Е. Дзержинського. Тут вже було впроваджено автоматичне зварювання у виробництвi вантажних вагонiв з конструкцiйних низьковуглецевих сталей. Проте технологiя дугового автоматичного зварювання високомiцних легованих броньованих сталей, з яких в основному виготовлялася вiйськова технiка, ще не була розроблена нi в СРСР, нi за кордоном. Цю задачу ще належало вирiшити.
Про военнi роки Євген Оскарович так писав у своiх спогадах: «Нас у родинi було спочатку четверо: я, моя дружина Наталiя Вiкторiвна, ii сестра Ольга Вiкторiвна i син Володимир. (До листопада 1943 року Володимир працював технологом на металургiйному заводi, куди його направили пiсля закiнчення Індустрiального iнституту в Свердловську, а потiм перейшов до нас в iнститут.) З сiчня 1942 року нас стало п’ятеро: молодший син Борис, що закiнчив Киiвський полiтехнiчний iнститут вже у днi вiйни, був переведений в Інститут електрозварювання iз заводу «Красное Сормово».
Борис за освiтою електрик. Щоб його спецiальнi знання могли принести користь у нашому iнститутi, йому належало перш за все оволодiти основами зварювання. З перших же днiв я вiддав Бориса в «науку» до вже досвiдченiших наших товаришiв. Я привiв сина в лабораторiю i сказав йому: «Вчися варити. Ось – дрiт, ось – шматки металу, флюс у вiдрi. Товаришi допоможуть, розкажуть. А через деякий час доведеться тобi самому учити iнших. Пам’ятай про це». Борис не був винятком, той же шлях тодi проходив багато хто».
Коли брати закiнчили школу, то, за порадою батька, обидва поступили в Киiвський iндустрiальний iнститут (нинi Нацiональний технiчний унiверситет Украiни «Киiвський полiтехнiчний iнститут») на електротехнiчний факультет. Борис завжди був цiлеспрямованим, бiльшiсть його iнтересiв лежали у сферi науки, а ось у Володимира були й iншi захоплення.
* * *
За три мiсяцi до початку вiйни Євгену Оскаровичу дали Сталiнську премiю І ступеня. Для самого лауреата це була повна несподiванка, оскiльки Академiя наук Украiни його кандидатуру не висувала. В iнститутi всi бурхливо поздоровляли Патона, по радiо звучала постанова: «За розробку методу i апаратури швидкiсного автоматичного зварювання нагородити…»
Але Сталiнська премiя скоро перестала бути такою значущою – почалася вiйна.
Так трапилося, що випускний диплом Борис Патон захистив 22 червня 1941 року. Вiн хотiв працювати в Ленiнградi. У перший день вiйни Патон отримав путiвку на пiтерський суднобудiвельний завод. Йому подобався Ленiнград – бiлi ночi, романтика. Але почалася блокада мiста, i тому Борис спочатку вiдряджався на суднобудiвельний завод «Красное Сормово» в Горький, де випускалися пiдводнi човни, а потiм був направлений до Нижнього Тагiлу.
Саме у Нижньому Тагiлi евакуйований з Киева колектив Інституту електрозварювання пiд керiвництвом академiка Євгена Оскаровича Патона створював кращий середнiй танк Другоi свiтовоi вiйни Т-34. Патонiвцi розробили таке устаткування, щоб будь-яка дiвчина (адже чоловiки воювали на фронтi) могла варити непохитну танкову броню.
В жоднiй краiнi, окрiм Радянського Союзу, автоматичне зварювання пiд флюсом броньованих сталей не було ще розроблено, i лише в останнi мiсяцi вiйни за прикладом СРСР у США почали освоювати зварювання пiд флюсом при будiвництвi бронекорпусов танкiв i самохiдних артилерiйських установок. У Нiмеччинi ж автоматична зварювання танкiв так i не було створено до кiнця вiйни.
За досягнення в механiзацii й автоматизацii зварювальних робiт при виготовленнi бойовоi технiки в 1943 роцi Євгену Оскаровичу Патону присвоiли звання Героя Соцiалiстичноi Працi СРСР, а Борис Євгенович Патон в цьому ж роцi був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
З приводу урядових нагород Євген Оскарович писав: «Звичайно, така увага i така щедрiсть уряду мене радували i глибоко зворушили. Але разом з тим я був збентежений. Кажу це без фальшивоi скромностi i без всякого хизування. Адже я i моi товаришi тiльки чесно виконували свiй обов’язок, i все, що ми робили, не могло зрiвнятися з мужнiстю i героiзмом рядового радянського пiхотинця, що йде в атаку, або танкiста, що таранить ворожу машину. Я думав, що багато рокiв менi ще треба трудитися, щоб хоч якоюсь мiрою виявитися гiдним такоi високоi нагороди».
* * *
Свiй внесок у перемогу над ворогом внiс i Борис Євгенович Патон, який трудився поряд з батьком i, незважаючи на величезну завантаженiсть роботою в цехах, багато займався наукою. За два роки вiн провiв ряд важливих дослiджень статичних властивостей автоматiв для зварювання пiд флюсом. Вiн запропонував найбiльш просту i наочну методику аналiзу роботи автоматiв за статичними вольтамперними характеристиками.
Своiми працями Борис Євгенович заклав основи теорii автоматiв для дугового зварювання. За створення напiвавтоматiв для зварювання пiд флюсом Борису Євгеновичу Патону i його спiвробiтникам, а також працiвникам ленiнградського заводу «Електрик» в 1950 роцi була присвоена Сталiнська премiя СРСР в областi науки i технiки.
Євген Оскарович був радий успiхам сина. Сам же вiн ще на Уралi почав переорiентовувати роботу колективу на вирiшення завдань по вiдновленню зруйнованого вiйною народного господарства. У 1946—1953 роках Євген Патон дослiджуе проблеми зварного мостобудування, очолюе роботи по проектуванню i виготовленню перших суцiльнозварних мостiв, в яких широко застосовувалося автоматичне зварювання. Вiн очолив також дослiдницькi, проектнi, заводськi i монтажнi роботи, пов’язанi iз спорудою найбiльшого в свiтi суцiльнозварного шосейного моста через Днiпро в Киевi.
За життя Євген Оскаровича цей мiст i в проектнiй документацii, i в iнститутському побутi називався просто Киiвський мiський. Вiн з’еднав не тiльки два береги великоi рiчки, але i два поняття, якi до Патона вважалися несумiсними, – мостобудування i зварювання.
Це була дiйсно унiкальна споруда, але тiльки через 40 рокiв пiсля смертi Євгена Оскаровича, в 1995 роцi, цей мiст отримае визнання Американськоi асоцiацii зварювання (AWS) як видатна зварна конструкцiя, i iнституту iменi Патона буде вручений пам’ятний знак AWS.
Євген Оскарович дуже хотiв завершити почате, побачити результат своiх багаторiчних праць. Але час минае – жити i працювати ученому залишалося тiльки два роки.
У червнi 1953 року всi прольотнi будови були змонтованi i всi зварювальнi роботи на мосту були успiшно завершенi. Це була перемога. Перемога всього многотрудного життя Євгена Оскаровича Патона.
Коли почнуть випробовувати мiст – по ньому пустять бронетанкову колону. Для цього виберуть тi самi знаменитi «тридцятьчетвiрки», якi були зваренi на Уралi, – його ж, патонiвським, швом.
Пiзнiше, коли Євгена Оскаровича не стане, мосту присвоять його iм’я.
Євген Оскарович Патон помер 12 серпня 1953 року на 84-му роцi життя. Вiн похований на Байковому кладовищi Киева. В останню дорогу його проводжали тисячi людей.
* * *
Син продовжив справу батька. У 1950 роцi Борис Євгенович Патон був призначений на посаду заступника директора Інституту по науковiй роботi, а з 1953 року, пiсля кончини Євгена Оскаровича, вiн став директором Інституту електрозварювання iм. Є. О. Патона Академii наук УРСР.
У 1958 роцi Борис Євгенович був обраний дiйсним членом Академii наук Украiнськоi РСР. А в 1962-му вiн став дiйсним членом Академii наук СРСР за фахом «Металургiя i технологiя металiв». У цьому ж роцi вченi Академii наук УРСР обрали його президентом Академii наук УРСР (нинi Нацiональна академiя наук Украiни).
Глибоке розумiння ролi науки в суспiльствi, ii цiлей i завдань, високий мiжнародний авторитет ученого, вiдданiсть науцi, невичерпна енергiя i високi моральнi якостi, суспiльно-полiтична дiяльнiсть, досвiд керiвництва великим науковим колективом стали вирiшальними аргументами при обраннi Бориса Євгеновича на пост президента Академii наук Украiни.
У 1963 роцi Б. Є. Патон був вибраний членом Президii АН СРСР. Робота на цiй посадi дала можливiсть ознайомитися з роботою iнститутiв АН СРСР, вивчити досвiд роботи Президii академii й ii вiддiлень. Мiж Борисом Євгеновичем i президентом АН СРСР академiком Мстиславом Всеволодовичем Келдишем встановилися довiрчi дiловi взаемини, творчi зв’язки, що переросли в дружбу i взаемну пошану.
У 1960-х роках Б. Є. Патон був единим президентом з усiх республiканських академiй, що зумiв протистояти безвiдповiдальному рiшенню першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова про передачу бiльшостi науково-дослiдних iнститутiв всiх академiй промисловостi. Саме тодi знаменитий академiк П. Л. Капiца, висловлюючи думку провiдних академiкiв краiни, сказав Хрущову: «Не робiть цього! Це все одно, що свиню стригти – виску багато, користi мало!» Але незважаючи на бунт академiкiв, Хрущов наполiг на своему рiшеннi i вивiв з системи АН близько 100 iнститутiв. І лише Б. Є. Патон устояв – умовив секретаря ЦК КП(б) Украiни П. Шелеста перейменувати технiчнi iнститути, з тим щоб пiдкреслити фундаментальний, а не прикладний характер академiчних дослiджень, внаслiдок чого з АН Украiни були переданi в пiдпорядкування мiнiстерств всього три iнститути.
* * *
