скачать книгу бесплатно
Весною 1912 року Скоропадському було присвоено звання генерал-майора i зараховано до почту Його Імператорськоi Величностi. Незабаром ввiрений йому лейб-гвардii Кiнний полк, в якому служили сини росiйськоi аристократii i який носив неофiцiйну назву «Полк росiйських шевалье», перетворився на один iз кращих в армii. У першому ж бою 6 серпня 1914 року полк розгромив нiмецьку бригаду, а його командир одержав вищу бойову нагороду – орден Святого Георгiя.
Лютнева революцiя застала генерал-лейтенанта Скоропадського командиром 34-го армiйського корпусу. Зречення царя привело до того, що, на думку багатьох украiнських громадських дiячiв, втратив значення Переяславський договiр. Розрив династичноi унii Росii й Украiни пожвавив украiнський нацiональний рух, i весною 1917 року в Киевi виник власний представницький орган – Центральна Рада. Хоча Скоропадському була чужа соцiалiстична орiентацiя Тимчасового уряду i Центральноi Ради, вiн був вiйськовою людиною i виконував накази командирiв. Одним iз таких наказiв йому доручалося «украiнiзувати» свiй корпус.
У жовтневi днi 1917 року, знаходячись в Генеральному вiйськовому комiтетi, Скоропадський отримав телеграму з Чигирина, де проходив Всеукраiнський козачий з’iзд. У донесеннi повiдомлялося, що вiн одноголосно вибраний отаманом Вiльного козацтва. Незабаром Скоропадський скликав опозицiйну Радi органiзацiю – «Украiнську громаду», у керiвництвi якоi стояли офiцери частин, що «украiнiзувалися», лiдери Вiльного козацтва i представники украiнськоi iнтелектуальноi елiти. Ідеологiя ii була доступна будь-кому: Украiна в анархii, Центральна Рада безсила змiнити ситуацiю на краще i мае бути замiнена твердою владою, такою, що користуеться довiрою народу, Найкращою формою влади, враховуючи iсторичнi традицii, може стати гетьманство.
29 квiтня в Киевi вiдбувся Всеукраiнський з’iзд хлiборобiв, 6,5 тис. делегатiв якого висловили незадоволенiсть полiтикою Ради, зокрема ii соцiалiстичними експериментами i нацiоналiзацiею землi. З’iзд ухвалив: «Для порятунку краiни нам необхiдна сильна влада, нам необхiдний диктатор, згiдно старовинним звичаям – гетьман». Без жодного опору влада тут же вибраного гетьмана розповсюдилася за кiлька днiв по всiй Украiнi. Лiдери Ради залишалися на волi й активно засуджували переворот, вiдкидаючи заклики про спiвпрацю. Коли до осенi 1918 року супротивники Скоропадського погодилися з фiгурою гетьмана як тимчасового Президента Украiни, було вже надто пiзно – шанс укрiпити нацiональну владу i зберегти краiну був упущений…
Недовгi 7,5 мiсяцiв правлiння Скоропадського проте залишилися в пам’ятi украiнцiв як перiод вiдносного благополуччя. За цей час уряд прийняв близько 400 законiв. Першими з них стали два – про вiдновлення права приватноi власностi на землю i вилучення за ринковою вартiстю частини землi у великих землевласникiв з метою надiлу нею малоземельних селян, а також про полiпшення правового стану й умов працi робiтничого класу. Найближчим часом був складений i прийнятий збалансований державний бюджет, забезпечена стабiльнiсть нацiональноi валюти, вiдновлено нормальне залiзничне сполучення, впорядкована фiнансова система. Гетьман сприяв перебудовi системи украiнськоi освiти, пiд його патронатом була створена Украiнська академiя наук. Проте якраз всi цi успiхи в побудовi незалежноi держави перетворили Скоропадського на лютого ворога вождiв як «червоноi», так i «бiлоi» Росii.
Трагiчна розв’язка настала в листопадi 1918 року. Термiново заклавши основу майбутнiх армiйських корпусiв, Скоропадський спробував створити силу, здатну протистояти розпаду держави. Одночасно гетьман зважився на крок у бiк природного союзника, 14 листопада 1918 року проголосивши федерацiю Украiни з майбутньою небiльшовицькою Росiею. Але саме ця заява i стала початком кiнця кар’ери Скоропадського.
У цiй ситуацii Скоропадський, все ще володiючи величезним авторитетом у вiйськах i серед козацтва, мiг узяти верховне командування армiею в своi руки. Але побоюючись звинувачень в диктаторських замашках, вiн хотiв покласти край братовбивчiй сварцi полiтичними методами. Французький консул з Одеси запропонував озброену допомогу Антанти, але Скоропадський уже тверезо оцiнив ситуацiю. І вiн, i украiнська державнiсть були приреченi…
Виiхавши за кордон, Павло Петрович мав намiр завершити полiтичну кар’еру, проте обставини знову змусили його зiграти важливу роль в украiнськiй емiграцii. Навколо Скоропадського об’едналися iнтелектуали, якi розробили концепцiю украiнського монархiзму, а гетьманський рух в Європi був настiльки могутнiм, що викликав побоювання державного Центру УНР, який претендував на те, щоб поодинцi представляти iнтереси Украiни.
При Гiтлерi Скоропадський не користувався особливою довiрою нацiонал-соцiалiстичних властей. Його впливу вистачало, щоб врятувати вiд репресiй ряд украiнських дiячiв, зокрема, вiн добився звiльнення нiмцями С. Бандери, А. Мельника i Я. Стецька. В кiнцi вiйни Павло Петрович з дочкою Єлизаветою намагався виiхати iз зони можливоi радянськоi окупацii. Але потрапивши в Баварii пiд бомбардування, колишнiй гетьман був важко поранений i 26 квiтня 1945 року помер у госпiталi католицького монастиря мiста Меттен. Потiм тiло його перепоховали на кладовищi в Оберсдорфi, де пiзнiше були похованi всi члени родини.
Так закiнчилося життя величного аристократа i генерала, що вибрав у важкi роки братовбивчоi вiйни шлях служiння рiднiй землi i став певною сполучною ланкою росiйських i украiнських громадських кiл на новiй полiтичнiй основi.
Хрущов Микита Сергiйович
(1894—1971)
Радянський державний i полiтичний дiяч, перший секретар ЦК КПРС i Голова Ради Мiнiстрiв СРСР
Народився Микита Сергiйович 17 (5) квiтня 1894 року в селi Калинiвка Курськоi губернii в родинi шахтаря. Пiсля здобуття початковоi освiти в церковно-парафiяльнiй школi з 14 рокiв працював слюсарем на заводi, чистильником казанiв, слюсарем на шахтi. У 1918 роцi вступив у ряди ВКП(б). Брав участь в громадянськiй вiйнi.
Починав свою кар’еру М. С. Хрущов зi знайомства з Лазарем Кагановичем, який на початку 1920-х рокiв очолював Компартiю Украiни. У 1925 роцi Хрущов зайняв свiй перший пост – партiйного керiвника Петрово-Мар’iнського повiту Сталiнськоi губернii. З 1931 року перебував на партiйнiй роботi в Москвi, в 1935—1938 роках – перший секретар Московського обласного i мiського комiтетiв партii. У 1938 роцi М. С. Хрущов стае першим секретарем ЦК КП(б) i кандидатом в члени Полiтбюро ЦК ВКП(б), а ще через рiк – членом Полiтбюро.
Пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни Хрущов входив в управлiння вiйськових рад Пiвденно-Захiдного напряму, Пiвденно-захiдного, Сталiнградського, Пiвденного, Воронезького i 1-го Украiнського фронтiв. Закiнчив вiйну в званнi генерал-лейтенанта.
З 1944 року Хрущов знов перебувае в обоймi вищого керiвництва Украiни – спочатку вiн зайняв пост Голови Ради Мiнiстрiв УРСР, а з 1947-го – першого секретаря ЦК Компартii Украiни. Смерть Й. В. Сталiна в березнi 1953 року iнiцiювала боротьбу за владу в СРСР. У цей момент, коли Голова Ради Мiнiстрiв Г. М. Маленков залишив пост секретаря ЦК, Хрущов став фактичним керiвником партаппарату, хоча аж до вересня 1953 року офiцiйно не був першим секретарем ЦК. «Боротьба за Кремль» досягла свого апогею. З березня по червень Л. П. Берiя за пiдтримки вiрних йому сил МВС зробив спробу захоплення влади. Щоб усунути суперника, Хрущов пiшов на спiлку iз Маленковим. У вереснi 1953 року Микита Сергiйович був призначений першим секретарем ЦК КПРС.
У липнi 1955 року вiдбувся черговий Пленум ЦК, головним питанням якого була пiдготовка до чергового XX з’iзду партii, призначеного на лютий наступного року. В цей час одна з комiсiй ЦК займалася реабiлiтацiею необгрунтовано репресованих пiд час сталiнських «чисток». Ознайомившись з ii доповiддю, Хрущов на засiданнi Президii ЦК запропонував створити ще одну комiсiю – з розслiдування дiяльностi Сталiна. Ця пропозицiя зустрiла рiзку вiдсiч з боку партiйних «зубрiв» – Молотова, Кагановича i Ворошилова. Проте «молодi» члени Президii (деякi з них опинилися в Полiтбюро завдяки Хрущову) – Булганiн, Сабуров, Первухiн, Кириченко, Суслов – пiдтримали генсека. Хрущов пообiцяв iм, що дiяльнiсть комiсii буде секретною i що розслiдування стосуватиметься «порушень соцiалiстичноi законностi», основна частина провини за якi лежить на Берii.
XX з’iзд КПРС почав свою роботу 14 лютого 1956 року. Спочатку все йшло у заздалегiдь намiченому i звичному руслi. Звiтна доповiдь, промови членiв Полiтбюро i делегатiв зi всiх куточкiв Союзу. 1436 учасникiв з’iзду голосно аплодували, вставали з мiсць i висловлювали вiрнiсть ленiнському курсу. І мало хто знав, яка боротьба велася навколо доповiдi про дiяльнiсть Сталiна. До останнього моменту не було ясно, чи буде ця тема взагалi обговорюватися на з’iздi.
З’iзд фактично завершився. Бiльшiсть iноземних i вiтчизняних гостей з’iзду i журналiстiв вже роз’iхалися. Й у цю мить до порядку денного з’iзду була включена доповiдь «Про культ особи i його наслiдки». Хрущов не дарма зволiкав. Вiн чекав, коли делегати з’iзду пiдтвердять його повноваження першого секретаря ЦК.
«Товаришi! У звiтнiй доповiдi Центрального Комiтету партii XX з’iзду, у рядi виступiв делегатiв з’iзду, а також i ранiше на Пленумах ЦК КПРС немало говорилося про культ особи i його шкiдливi наслiдки…» – так Микита Сергiйович Хрущов у нiч на 25 лютого почав свою iсторичну доповiдь. А далi була 4-годинна промова, що глибоко шокувала всiх присутнiх у залi. Деякi делегати, не соромлячись, плакали, а дехто навiть знепритомнiв. Чому так вiдбувалося, зрозумiти неважко. Ще недавно всi молилися на «свiтлий образ мудрого вождя». І раптом… Це була не просто констатацiя i критика окремих недолiкiв. Сталiн, «генiй радянського народу», був названий вiдповiдальним за всi бiди, що вiдбувалися з народом. Повна зневага принципiв колективного керiвництва i демократичного централiзму, вбивство Кiрова, катастрофiчний економiчний стан краiни, масовi репресii i терор 1930-х рокiв, «розстрiльний» XVII з’iзд партii (70 % учасникiв цього з’iзду були знищенi пiд час «чисток»), депортацiя кавказьких народiв. І багато iншого… Але, мабуть, найжахливiшим було звинувачення Сталiна в страшних поразках Червоноi армii в початковий перiод Вiтчизняноi вiйни. Був розвiнчаний мiф про Сталiна як про мудрого военачальника, завдяки якому Радянський Союз розбив гiтлерiвську Нiмеччину.
Дебати по доповiдi вирiшили не вiдкривати. Це й зрозумiло – дуже вже неймовiрним здавалося те, що почули делегати з трибуни з’iзду. Не зважилися видавати i повну версiю доповiдi. За вказiвкою ЦК на пiдприемствах i в установах були проведенi збори, на яких мiльйони радянських громадян були ознайомленi з основними положеннями доповiдi.
Звичайно, висновки доповiдi Хрущова на XX з’iздi були неповними. Все зводилося, по сутi, до ролi однiеi людини, при цьому замовчувався незаперечний факт, що винна була вся система, уособленням якоi е Комунiстична партiя. Існувала в доповiдi i вiдверта брехня, на зразок того, що Сталiн пiд час вiйни планував кампанii, користуючись тiльки глобусом. І все-таки доповiдь досягла своеi мети. Суспiльство, навiть не знаючи всiх подробиць, сколихнулося.
У червнi 1957 року була органiзована змова з метою усунення Хрущова. Пiсля повернення iз зарубiжноi поiздки вiн був запрошений на засiдання Президii ЦК КПРС, члени якоi сiмома голосами проти чотирьох зажадали його вiдставки. Хрущов скликав Пленум ЦК, що вiдмiнив рiшення Президii. Пiсля цього керiвники «антипартiйноi групи» – Молотов, Маленков i Каганович – дiстали вiдставку. У березнi 1958 року Микита Сергiйович зайняв пост Голови Ради Мiнiстрiв, зосередивши в своiх руках всi основнi важелi влади.
Перемога Хрущова, з одного боку, остаточно звiльнила краiну вiд небезпеки повернення сталiнiзму, але з другого – стала стартом згортання демократичних змiн. Багато в чому це стало i причиною Карибськоi кризи 1962 року, яка ледве не призвела до початку атомноi вiйни. І це ж стало причиною примусовоi вiдставки Хрущова в жовтнi 1964 року – единого подiбного випадку в iсторii СРСР.
На пенсii Микита Хрущов, iм’я якого було фактично викреслене з iсторii Радянського Союзу, писав мемуари. Помер вiн 11 вересня 1971 року в Москвi.
Кравчук Леонiд Макарович
(народився 1934 р.)
Державний i полiтичний дiяч, перший Президент Украiни
Леонiд Кравчук народився 10 сiчня 1934 року в с. Великий Житин Рiвненськоi областi. До приеднання захiдноукраiнських земель до УРСР Кравчуки мали всього 1,5 га землi, яка повинна була годувати всю родину. Доводилося наймитувати у заможних селян, тому родина пiшла в колгосп, сподiваючись врятуватися вiд злиднiв. Батько, Макар Олексiйович, став агiтатором, а матiр, Єфимiю
Іванiвну, вибрали в мiсцеву раду. З приходом нiмцiв батьковi доводилося тривалий час ховатися вiд переслiдувань, потiм вiн пiшов на вiйну i загинув. Мати все життя працювала в колгоспi.
У 1942 роцi Леонiд поступив у початкову школу, яку закiнчив через п’ять рокiв. Потiм Кравчук вчився в Городищенськiй школi-семирiчцi, у випускному класi вступив до комсомолу. Школу Леонiд закiнчив з вiдзнакою i в 1950 роцi пiшов на бухгалтерське вiддiлення Рiвненського кооперативного технiкуму. У 1953 роцi Кравчук, також з вiдзнакою, закiнчив навчання в технiкумi. Вищу освiту Леонiд Макарович здобув в Киiвському державному унiверситетi. Вчився вiн добре, отримав спецiальнiсть «економiст». З третього курсу Леонiд почав займатися громадською роботою i подав заяву про вступ до партii. У травнi 1957 року його прийняли кандидатом в члени КПРС, з 1958-го вiн став членом КПРС.
В унiверситетi Леонiд Макарович познайомився зi своею майбутньою дружиною – Антонiною Мiшурою з Сумськоi областi. Дiвчина була сиротою, добре вчилася. У 1959 роцi у молодого подружжя народився син Олександр.
Пiсля закiнчення унiверситету в 1958 роцi вони були направленi на викладацьку роботу. Наступним кроком в кар’ерi стала постiйна робота методистом-консультантом в Будинку полiтосвiти, потiм завiдуючим вiддiлом пропаганди й агiтацii Чернiвецького обкому КПУ. У 1967 роцi Кравчука направляють на навчання в Академiю суспiльних наук при ЦК КПРС, де вiн захищае дисертацiю. У 1970—1989 роках Л. М. Кравчук працюе в апаратi ЦК КПУ в Киевi. У головному партiйному органi Украiни Леонiд Кравчук пройшов шлях вiд завiдувача сектором до другого секретаря ЦК КПУ.
У 1990 роцi вiдбулися першi демократичнi вибори у Верховну Раду. Вони були вiдкритими i таемними, проходили за новими, вiдносно лiберальними законами. Леонiд Макарович був вибраний по 39-му округу Ямпiльському (Вiнниччина), в який входили два райони – Ямпiльський i Пiщаний.
Ця кампанiя мала велике значення для подальшого становлення Кравчука як полiтика. Голова Верховноi Ради Украiни В. А. Івашко подав заяву про вiдставку. Було названо 27 кандидатiв на пост, що звiльнився, почалася «спiкерiада». Леонiд Макарович, виступаючи перед депутатами, вiдразу пiдкреслив, що головною програмою для нього е прийнята Декларацiя про суверенiтет, яка житиме тiльки тодi, коли кожна теза, викладена в нiй, буде пiдкрiплена вiдповiдним законодавчим актом. Кравчук закликав якнайскорiше почати роботу над новою Конституцiею.
За кандидатуру Кравчука вiддали своi голоси 239 парламентарiiв. Пропозицiю про обрання Леонiда Кравчука Головою Верховноi Ради Украiни пiдтримали 292 депутати.
У зимку 1991 року Кравчуку вдалося переконати бiльшiсть депутатiв Верховноi Ради в тому, що Украiнi слiд прилучитися до проведення органiзованого Москвою референдуму з «бюлетенем Кравчука», який мiстив би таке питання: «Чи згоднi ви з тим, що Украiна повинна бути у складi Союзу Радянських суверенних держав на основi Декларацii про державний суверенiтет Украiни?». Пiд час республiканського опитування 80,17 % вiдповiли «так», що насторожило Москву. Вiдбувався процес поступового розвалу iмперii.
Сказати, що ситуацiя, яка виникла в Украiнi пiсля серпневого путчу 1991 року, була складною, значить, не сказати нiчого. Леонiд Кравчук як керiвник краiни розумiв, що будь-який рiзкий рух в ту або iншу сторону може вивести ситуацiю з рiвноваги, i тодi наслiдки будуть непередбачуваними. Кравчук вичiкував… І лише потiм, зваживши всi обставини, вiн iнiцiював ухвалення доленосного для Украiни рiшення. Звичайно, не варто переоцiнювати роль Леонiда Кравчука в тому, що 24 серпня 1991 року Украiна отримала незалежнiсть, але не варто ii i недооцiнювати. Головна заслуга Кравчука в тому, що вiдбулося це без кровопролиття i мирним шляхом.
Позачергове засiдання Верховноi Ради Украiни 24 серпня 1991 року проходило дуже бурхливо. Питання обговорювалися рiзнi, але всi розумiли, що головне, для чого зiбралися депутати, – це незалежнiсть Украiни. В ходi засiдання Леонiду Кравчуку кiлька разiв надавали слово, а в кiнцi засiдання вiн зачитав текст «Акту проголошення незалежностi Украiни».
1 грудня 1991 року, на перших в iсторii краiни вiдкритих президентських виборах, Леонiд Кравчук з кiлькiсною перевагою був обраний Президентом Украiни. Першим кроком президента Кравчука стало пiдписання документiв про створення Спiвдружностi Незалежних Держав. СРСР припинив свое iснування. За короткий термiн вдалося отримати вiдгуки вiд 120 краiн, i з 87-ма з них були встановленi дипломатичнi вiдносини.
У той самий час економiчний стан у краiнi погiршувався. Негативно вплинув на вiтчизняний господарський комплекс одностороннiй розрив економiчних зв’язкiв, iнiцiйований Москвою. Розвал фiнансовоi системи в 1992—1993 роках привiв до iнфляцiйного шоку. В результатi гостроi полiтичноi боротьби Верховна Рада восени 1993 року ухвалила рiшення про достроковi парламентськi i президентськi вибори.
Вибори президента були призначенi на 26 червня 1994 року. Бiльшiсть населення Украiни вiрила в перемогу Л. М. Кравчука. Дiйсно, в першому турi Леонiд Макарович перемiг, вiн отримав 37,68 % голосiв виборцiв проти 31,25 %, отриманих Л. Д. Кучмою. Але в другому турi Кравчук набрав 45,1 % голосiв, а Л. Д. Кучма – бiльше 52 %.
Дiставши вiдставку з поста президента, Леонiд Макарович активно займаеться полiтичною i громадською дiяльнiстю, кiлька разiв вiн обирався депутатом Верховноi Ради Украiни.
Л. М. Кравчук назавжди увiйшов до iсторii Украiни. З його iм’ям пов’язано здобуття незалежностi, ухвалення атрибутiв держави, утворення Спiвдружностi Незалежних Держав i створення умов для дистанцiювання вiд СНД, початок iнтеграцii в европейськi структури.
Кучма Леонiд Данилович
(народився 1938 р.)
Державний i полiтичний дiяч, Президент Украiни в 1994—2005 рр.
Революцii, що дарують народу свободу, – це святе. Але революцii не можуть бути вiчними, жодна краiна не стане державою i жоден етнос не стане Народом з великоi лiтери, якщо постiйно знаходитиметься в революцiйному станi. Украiна в серединi 1990-х рокiв втомилася вiд революцiй. Саме тому люди i вiддали своi голоси Леонiду Кучмi, полiтиковi-практиковi, який вiдрiзнявся вiд своiх суперникiв з президентськоi гонки саме своею спрямованiстю на наведення економiчного ладу.
Майбутнiй Президент Украiни народився 9 серпня 1938 року в селi Чайкине Чернiгiвськоi областi, на полiських болотах.
Коли вибухнула вiйна, Данило Прокопович Кучма пiшов на фронт i в 1944 роцi пропав безвiсти десь пiд Новгородом, а решта родини (мати Парасковiя Трохимiвна i трое дiтей) пережила гiтлерiвську окупацiю. У 1955 роцi Леонiд покинув рiднi пенати i вiдправився поступати до iнституту. Тодi ж вiн вперше в життi узяв в руки грошi, дбайливо накопиченi матiр’ю-колгоспницею.
Юнак, що вирiс у бiдностi, насамперед з’ясував, що на фiзтеху Днiпропетровського унiверситету – кузнi кадрiв для промисловостi, що бурхливо росте, – найбiльша стипендiя. І не роздумуючи, поступив саме туди. Леонiд з дитинства мав здiбностi до точних наук, тому вчився непогано, проявивши себе i в громадськiй роботi. Компенсуючи невеликий зрiст, самолюбний хлопець завжди i у всьому прагнув бути першим. Кривдникiв притискував по комсомольськiй лiнii, зате друзям допомагав усiм, чим мiг. І взагалi був, як то кажуть, душею компанii, не пропускаючи жодного студентського «заходу».
У 1960 роцi Леонiд успiшно закiнчив Днiпропетровський державний унiверситет i отримав спецiальнiсть iнженера-механiка. Протягом 15 рокiв вiн працював у ракетно-космiчному конструкторському бюро «Пiвденне» iнженером, потiм старшим iнженером, провiдним конструктором, помiчником головного конструктора. Молодий фахiвець вiдразу ж почав наглядати супутницю життя, i незабаром пiсля приходу в КБ на очi йому потрапила миловидна Люда Талалаева, що спiвала в самодiяльному хорi. Людмила, хоч i була росiянкою, родом з уральського мiста Воткинська, чудово виконувала украiнськi пiснi, добре готувала i взагалi стала iдеальною подругою Леонiда. У 1962 роцi вони одружилися, i незабаром у молодят народилася дочка Олена.
У той час 28-рiчний Кучма вже був провiдним конструктором КБ «Пiвденне» i возив розробки заводу для випробувань на космодром Байконур. Пiд час пiдготовки до чергового пуску на стартовому майданчику сталося ЧП – загорiлася ракета. Вiйськовi i цивiльнi чини, присутнi на стартi, кинулися врозтiч: всi пам’ятали про недавню катастрофу, що погубила десятки людей, включаючи Верховного маршала артилерii Неделiна. Не втратив самовладання лише Леонiд Кучма, який i органiзував гасiння готовоi вибухнути ракети. Незабаром пiсля цих подiй вiн був висунутий на Державну премiю, але тi, хто вирiшував це питання, сказали: «Молодий ще, нехай попрацюе».
З 1975 по 1982 рiк Леонiд був секретарем партiйноi органiзацii КБ «Пiвденне», потiм чотири роки працював першим заступником генерального конструктора КБ, а з 1986 по 1992 рiк – генеральним директором виробничого об’еднання «Пiвденний машинобудiвний завод». У 1990 роцi Кучма захистив кандидатську дисертацiю, а через два роки отримав звання професора. Нинi вiн – член ряду Академiй наук, що мае немало урядових нагород, серед яких найпрестижнiша в СРСР Ленiнська премiя за розробку ракет СС-18 i СС-20 i Державна премiя Украiни у сферi науки i технiки (1993).
Професiйна полiтична дiяльнiсть Кучми почалася з обрання його народним депутатом Верховноi Ради Украiни в березнi 1990 року. Вiн був серед тих депутатiв, якi наступного року ухвалили доленосне для Украiни рiшення, проголосивши ii незалежнiсть.
У жовтнi 1992 року Президент Украiни Леонiд Кравчук призначив Кучму прем’ер-мiнiстром нового реформаторського уряду молодоi республiки i доручив йому проведення грошовоi реформи. Проте майже за рiк його «прем’ерствування» «прориву до ринку» так i не вiдбулося. Вже через пару мiсяцiв iнфляцiя в Украiнi пiдскочила в три рази, рвонули вгору цiни на енергоносii, почали зупинятися заводи. А прем’ер все кидався мiж президентом i Верховною Радою, вимагаючи додаткових повноважень, i погрожував вiдставкою у разi невиконання цих вимог. Проте незабаром не тiльки лiмiт надповноважень, але i лiмiт довiри главi уряду був повнiстю вичерпаний.
Хитрий Кравчук все розрахував правильно: Кучма нiколи не зважиться на серйознi змiни. Який «риночник» з людини, яка все життя була упевнена, що «економiка» i «держзамовлення» – синонiми? До того ж президентовi було дуже зручно перекласти вiдповiдальнiсть за неминуче погiршення становищя в краiнi на вже «вiдiграну» фiгуру. В той момент нiхто не мiг собi навiть уявити, що саме ця фiгура через рiк переграе самого Кравчука.
У вереснi 1993 року чергове прохання прем’ера про вiдставку задовольнив Кравчук, а потiм i парламент Украiни. Пiсля вiдставки Кучма керував Украiнським союзом промисловцiв i пiдприемцiв, удосконалював збирання тролейбусiв у колишнiх ракетних цехах на рiдному «Пiвденмашi». Постати з попелу «вiдiграному прем’еровi» допомiг його колишнiй прес-секретар Д. Табачник, що запропонував шефовi в 1994 роцi стартову програму для майбутньоi президентськоi кампанii. Розрахунок був зроблений на електорат Сходу i Криму: виборцi цих регiонiв у той час вже «наiлися» нав’язливоi кравчукiвськоi украiнiзацii й iнтриг навколо автономii пiвострова на фонi безробiття, що росло.
На вiдмiну вiд Кравчука, Леонiд Данилович виявився для виборця простим i зрозумiлим. І працю в полi знае, i пiснi пiд гiтару спiвае, i дружину без потреби «в телевiзорi не показуе». До того ж на фонi фiнансово-кримiнальних скандалiв, в яких по самi вуха загрузла тодiшня киiвська елiта, провiнцiал, що «хотiв багато зробити», насилу говорив по-украiнськи i мав репутацiю «скривдженого владою», виглядав дуже непогано.
У результатi Кучма переграв свого опонента. Вiн хоч i поступився Кравчуку в першому турi, проте в другому турi виборiв отримав 52 % голосiв. 19 липня 1994 року Кучма дав урочисту присягу Президента – третього в украiнськiй iсторii пiсля Михайла Грушевського (у 1917 р.) i Леонiда Кравчука. У 1999 роцi Леонiд Кучма був переобраний на другий термiн.
Десять рокiв президентства Леонiда Кучми – дуже неоднозначний перiод в iсторii Украiни. Краiну, особливо пiд час другого термiну його перебування при владi, стрясали гучнi полiтичнi скандали, акцii протесту, звинувачення перших осiб держави, у тому числi i самого Кучми, в тяжких злочинах. Але все ж таки при ньому в Украiнi зберiгалася хай i вiдносна, але стабiльнiсть, була прийнята Конституцiя, проведенi грошова i ряд iнших важливих реформ. При Кучмi краiну покинула остання боеголовка, що стало юридичним пiдтвердженням без’ядерного статусу краiни, встановленого Декларацiею про незалежнiсть.
Перед президентськими виборами 2004 року Конституцiйний суд надав головi держави, що дiяв, можливiсть балотуватися на третiй термiн, проте той вiдмовився. Пiсля приходу до влади Вiктора Ющенка Леонiд Данилович подав у вiдставку i зараз займаеться громадською i добродiйною дiяльнiстю.
Роксолана
(1506—1558)
Наложниця, а потiм дружина турецького султана Сулеймана I Прекрасного, що здiйснила значний вплив на полiтику iмперii Османа
Улiтку 1520 року Рустем-паша, всесильний вiзир молодого султана Сулеймана, прогулювався по невiльничому ринку. Серед виставлених на продаж виснажених людей його погляд привернула молода дiвчина сяйливоi краси. Рустем-паша вирiшив купити ii i подарувати султановi. Таким чином, дiвчина могла претендувати на високе положення, оскiльки не вважалася рабинею. І вона скористалася своiм шансом сповна…
Точний час i мiсце народження жiнки, що згодом впливала на найважливiшi iсторичнi подii, невiдомi. Згiдно з найпоширенiшою версiею, Анастасiя (або Олександра) була дочкою священика Гаврили Лiсовського з невеликого мiстечка Рогатин (нинi – Івано-Франкiвська область). На той час ця територiя належала Речi Посполитiй i постiйно зазнавала набiгiв кримських татар. При одному з набiгiв 15-рiчна дочка священика була захоплена i потрапила в рабство. Їi, очевидно, спочатку переправили в Кафу (Феодосiю), де знаходився найбiльший невiльничий ринок, а потiм вона опинилася в Стамбулi.
Потрапивши в гарем, русоволоса дiвчина звернула на себе увагу султана Сулеймана. Їi прозвали Хуррем, що в перекладi означае «Та, що смiеться». Нам же вона бiльше вiдома пiд европеiзованим iм’ям Роксолана, тобто «русинка». Незабаром проста наложниця, яких у султана була велика кiлькiсть, стала його дружиною. Вона була не тiльки досвiдченою коханкою, але i цiкавою спiвбесiдницею, що добре зналася на мистецтвi i державних справах.
Не слiд вважати, що становище першоi й улюбленоi дружини, радника у всiх справах, прийшло до Роксолани само по собi. У художнiй лiтературi i в кiно ii образ часто iдеалiзуеться, але насправдi iй доводилося постiйно iнтригувати, бути жорстокою, iнодi вiддавати накази про вбивство неугодних людей. Але для тих часiв все це було типове, i Роксолана-Хуррем, щоб вижити, мала приймати «правила гри» султанського двору.
Первiсток Сулеймана i Роксолани, Мехмед, народився в 1521 роцi. У них було чотири сини – Мехмед, Селiм (що згодом успадкував трон пiсля батька), Баязид, Джангир – i дочка Мiрiам. У 1530 роцi вiдбулося пишне весiлля правителя iмперii i Роксолани (звичайно, перед весiллям вона прийняла iслам). Пiсля цього Хуррем отримала статус «баш-кадунi» – головноi (а по сутi единоi) дружини султана. Роксолана вважалася однiею з найбiльш освiчених жiнок свого часу, вона приймала послiв, вiдповiдала на листи iноземних правителiв, була в курсi подiй, що вiдбувалися в iмперii Османа i за ii межами. За ii наказом в Стамбулi побудовано декiлька мечетей, лазень i медресе. Ця незвичайна жiнка, що чудово розбиралася в полiтицi i цiнувала мистецтво, по праву зайняла свое мiсце в iсторii. Вона померла в 1558 роцi i, пiсля оплакувань невтiшного чоловiка, була похована зi всiма належними почестями.
Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович
(1570—1622)
Полiтичний i вiйськовий дiяч, гетьман реестрового козацтва, керiвник походiв до Криму i Туреччини
Майбутнiй гетьман народився, ймовiрно, близько 1570 року в селi Кульчинцi поблизу мiста Самбора (нинi – Львiвська область) i був вихiдцем iз занепалого шляхетського галицького роду православного вiросповiдання. Вiн закiнчив один iз кращих на той час польських учбових закладiв – Острозьку академiю на Волинi, а потiм вiдправився «за пороги», де пiд керiвництвом Самiйла Кiшки пройшов вiйськову школу.
Починаючи з 1590-х рокiв Сагайдачний вже брав участь у козацьких походах. З початку XVII столiття вiн постiйно знаходився в Запорозькiй Сiчi i брав участь у походах на Молдову i Лiвонiю у вiйнах (1600—1601 рр.). У 1605 роцi вiн був обраний кошовим отаманом Сiчi i очолив ряд вдалих походiв на Оттоманську Порту i Кримське ханство.
Сагайдачного вибрали гетьманом на початку 1610-х рокiв. Вiн вiдразу ж узявся за реформу вiйська, щоб не перетворилося вiльне козацтво в звичайнi зграi розбiйникiв. У своiх частинах гетьман пiдтримував жорстку дисциплiну, бо, як свiдчили сучасники, без палицi зовсiм вiдвикли вiд слухняностi козаки. Покарання за провину були нечувано жорстокими, але кращi воiни не нарiкали, вони розумiли, що гетьман таким чином змiцнюе iх бойовий дух.
Історики вiдзначають, що в гетьманськiй дiяльностi Сагайдачний керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердiстю i одночасно схильнiстю до компромiсiв. У 1618 роцi Польща звернулася до нього з проханням допомогти королю Владиславу, що рушив на Москву. У гетьмана на цей час були зовсiм iншi плани, вiн якраз вiв переговори з французьким послом Марконетом про союз проти турок, проте, оскiльки в справi брав участь сам Владислав, козаки не могли вiдмовитися. Запорозьке вiйсько в 20 тисяч шабель оволодiло Лiвнами й Єльцем, розбило ополчення Пожарського i Волконського, проте Москву узяти не змогло. В результатi укладеного миру Владислав i його прихильники програли, але на вiйськовiй славi Сагайдачного ця поразка анiскiльки не позначилася, бо самi запорожцi не потерпiли жодноi поразки у вiдкритому бою i до того ж повернулися додому з багатою здобиччю.
Сагайдачний перенiс столицю козацтва до Киева. Разом з усим Вiйськом Запорозьким вiн записався до Киiвського Богоявленського братства, а в 1620 роцi переконав ерусалимського патрiарха Феофана, що повертався з Москви, вiдновити на Украiнi православну iерархiю, знищену Брестською унiею 1596 року. Патрiарх висвятив Іова Борецького на митрополита Киiвського, а також ще чотирьох епископiв для Киiвськоi митрополii. Тодi ж гетьман надiслав до царя спецiальне посольство з проханням прийняти украiнських козакiв на московську службу. Польща примирилася з цим, тому що знову потребувала козакiв: турки завдали iй страшноi поразки пiд Цецорою. Польський король прохав у запорожцiв допомоги, i в серпнi 1621 року Сагайдачний з величезною армiею – 41 тис. вершникiв i артилерii з 22 гарматами – був уже на берегах Днiстра.
Бiльше мiсяця билися козаки з турками, здiйснювали зухвалi набiги на ворожу територiю, доходили до шатрiв турецьких военачальникiв. Але боi не дали вирiшальноi переваги жоднiй iз сторiн, i, не дивлячись на чисельну перевагу турецького вiйська, султан Осман II забажав миру, який був укладений 8 жовтня 1621 року на умовах, вигiдних Польщi. У цьому походi, пiд час однiеi з сутичок пiд Хотином, Сагайдачний був тяжко поранений.
Польський король щедро нагородив запорожцiв за подвиги пiд Хотином, але козацького гетьмана це не радувало – йому вже недовго лишалося жити. Пiсля тривалоi хвороби Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Киевi 20 квiтня 1622 року на руках у своеi дружини Анастасii вiд ран, отриманих у Хотинському бою.
Паскевич Іван Федорович
(1782—1856)
Вiйськовий i державний дiяч, генерал-фельдмаршал
За переказами, родина Паскевичiв походила з украiнського потомственого козацького роду полтавського полку, який бере свiй початок вiд Паська, старшини в армii гетьмана Богдана Хмельницького. Іван Паскевич народився 8 (19) травня 1782 року в Полтавi. Його батько посiдав посаду голови Верховного земського суду. Разом з другим сином, Степаном, вiн вiддав Івана в Пажеський корпус. Серед iнших учнiв корпусу Іван був представлений iмператоровi Павлу I, в 1798 роцi дiстав звання камер-пажа, а потiм – лейб-пажа. Здiбний хлопець сподобався iмператоровi, i при випуску з корпусу був зарахований в поручики лейб-гвардiйського Преображенського полку.
Пiсля правлiння Олександра I кар’ера Івана Паскевича дещо сповiльнилася. Шанс проявити себе молодому офiцеровi випав в 1806 роцi, коли почалася Росiйсько-турецька вiйна. Іван потрапив в розпорядження генерала Мiхельсона, який був призначений командуючим армiею пiвденного напрямку i вступив до Молдавii. У березнi 1806 року колона вiйськ вночi збилася з шляху. Паскевич самостiйно змiг знайти дорогу, за що згодом був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня.
У червнi 1809 року Іван Паскевич отримав звання полковника i став командиром Вiтебського мушкетерського полку, а в листопадi 1810 року вiн уже генерал-майор i командир 26-i пiхотноi дивiзii.
Коли вiйська Наполеона вторглися на територiю Росiйськоi iмперii, дивiзiя входила до складу Другоi армii пiд командуванням П. І. Багратiона. Перед Смоленською битвою на початку серпня 1812 року Паскевичу вдалося переконати вищих начальникiв дати бiй не у вiдкритому полi, де росiяни явно поступалися супротивниковi i були б швидко розбитi, а в самому мiстi. Нав’язавши французам важкi мiськi боi, росiйськi частини змогли перегрупуватися i виграти так необхiдний на той момент час. У Бородiнськiй битвi Іван Паскевич зi своею дивiзiею вiдчайдушно захищав (пiд час бою пiд ним було убито двох коней) редут на Курганнiй висотi, що увiйшов до iсторii пiд назвою «батареi Раевського». З шести полкiв 26-i дивiзii в строю залишилося близько 1200 чоловiк – одного полку. Потiм Паскевич воював пiд Малоярославцем, Вязьмою, Красним, був нагороджений орденом Святого Володимира II ступеня. Пiд час закордонного походу росiйськоi армii 1813—1814 рокiв дивiзiя Паскевича вiдзначилася у Битвi народiв пiд Лейпцiгом 4—7 (16—19) жовтня 1813 року, пiсля якоi ii командир отримав звання генерал-лейтенанта i був нагороджений орденом Святоi Анни I ступеня. У сiчнi 1814 року Івана Федоровича призначили командиром 2-i гренадерськоi дивiзii, разом з якою вiн брав участь в узяттi Парижа в березнi того ж року. Саме там, в Парижi, на одному з прийомiв iмператор Олександр I познайомив Паскевича зi своiм молодшим братом – тодi ще 18-рiчним Великим князем Миколою Павловичем, а згодом – iмператором Миколою I. Ця зустрiч переросла в дружбу, що визначила не тiльки подальше життя генерала Паскевича, але i багато в чому хiд iсторii Росii в другiй чвертi XIX столiття.
У 1817 роцi Іван Федорович одружився з Єлизаветою Олексiiвною Грибоедовою, троюрiдною сестрою О. С. Грибоедова. Через вiсiм рокiв, пiсля повстання декабристiв, вiн вступився за автора «Горя з розуму» перед царем i зумiв вiдвести звинувачення вiд свого родича. Треба сказати, що заступництво генерала стосувалося не тiльки людей з вищого свiту. Коли в 1816 роцi спалахнув так званий Смоленський бунт, Паскевич зумiв розiбратися в справi i встановив, що головна причина бунту – безконтрольне хабарництво мiсцевих чиновникiв. Пiсля цього звинувачення з переважноi бiльшостi селян були знятi.
В часи правлiння Миколи I Паскевич став однiею з найбiльш довiрених осiб iмператора. У 1826 роцi вiн був направлений на Кавказ як помiчник (фактично контролер) головуправляючого А. П. Єрмолова. Ставши в 1827 роцi замiсть Єрмолова командиром Окремого Кавказького корпусу i намiсником на Кавказi, І. Ф. Паскевич здiйснив ряд блискучих перемог спочатку в Росiйсько-перськiй (1826—1828 рр.), а потiм Росiйсько-турецькiй (1828—1829 рр.) вiйнах.
У червнi 1831 року Паскевич замiсть померлого І. І. Дiбича був призначений головнокомандуючим вiйськами, надiсланими на придушення Польського повстання. За неповних три мiсяцi вiн розбив сили повсталих i 26 серпня штурмом узяв Варшаву. За це iмператор подарував йому довiчний титул князя Варшавського.
У 1849 роцi І. Ф. Паскевич був призначений головнокомандуючим вiйськами, надiсланими до Угорщини для придушення антиавстрiйських виступiв. Пiсля початку Кримськоi вiйни вiн прийняв командування вiйськами на Захiдному кордонi i Дунаi (т. з. Дунайська армiя). Пiд час одного з боiв военачальник отримав важке поранення уламком снаряда i був змушений покинути армiю. 20 сiчня 1856 року Іван Федорович Паскевич помер у Гомелi.
Горбачевський Іван Якович
(1854—1942)
Хiмiк, бiохiмiк, епiдемiолог i гiгiенiст, громадський i полiтичний дiяч
У науцi iнодi бувае, що над тiею чи iншою проблемою безуспiшно б’ються знаменитi ученi, а рiшення знаходить який-небудь «вискочень». Так було i в XIX столiттi, коли провiднi хiмiки i бiохiмiки намагалися штучним шляхом отримати сечову (уреатну) кислоту. Лiбiх, Веллер, Фiшер, Розен – цi iмена були вiдомi всiм, хто хоч би поверхово був знайомий з хiмiею i бiохiмiею. А iм’я Івана Горбачевського до 1882 року було, по сутi, нiкому невiдоме. Але саме вiн першим здiйснив синтез сечовоi кислоти з глiцину, зробивши, таким чином, найважливiше наукове вiдкриття. І цим його внесок у науку не обмежився…
Син греко-католицького священика, що народився в селi Зарубинцi (нинi Збаразького району Тернопiльськоi областi) 5 (17) травня 1854 року, пiсля закiнчення Тернопiльськоi гiмназii в 1872 роцi поступив на медичний факультет Вiденського унiверситету. Закiнчивши його, молодий учений декiлька рокiв займався науковими дослiдженнями в хiмiчному i фiзичному iнститутах Вiдня.
Ще в 1838 роцi знаменитий хiмiк Юстус Лiбiх писав: «В органiчнiй хiмii немае речовини, яка приковувала б до себе бiльше уваги, анiж сечова кислота». Вiдкриття Іваном Горбачевським способу синтезу сечовоi кислоти стало найбiльшим успiхом у сферi органiчного синтезу вiд часу першого синтезу органiчноi речовини (щавелевоi кислоти) Ф. Веллером у 1824 роцi. Учений, якому на той момент ще не виповнилося тридцяти, був запрошений професором медичного факультету Празького унiверситету (з 1920 року вiн почав називатися Карловим). Згодом Іван Якович кiлька разiв обирався деканом медичного факультету цього унiверситету, а в 1902—1903 роках був його ректором. Весь цей час учений не припиняв своi науковi дослiдження. Зокрема, вiн одним з перших указав, що амiнокислоти входять до складу бiлкiв, i запропонував нову методику визначення змiсту азоту в сечi й iнших бiологiчних об’ектах. Його пiдручником «Медична хiмiя», написаним у 1904—1908 роках, досi користуються студенти чеських вузiв.
У 1906—1917 роках І. Я. Горбачевський був членом Вищоi санiтарноi ради, в 1917—1918-х – мiнiстром охорони здоров’я Австро-Угорщини – першим у свiтi мiнiстром охорони здоров’я. Вiн став одним з iнiцiаторiв организацii Украiнських унiверситетських курсiв, якi в сiчнi 1921 року були перетворенi в Украiнський вiльний унiверситет. У 1924 роцi Іван Якович був вибраний ректором унiверситету, згодом вiн п’ять разiв переобирався на цю посаду. Все свое життя учений прагнув до того, щоб украiнська наука була дiйсно украiнською. Вiн опублiкував декiлька робiт, присвячених украiнськiй хiмiчнiй термiнологii, пiдготував два томи пiдручника «Органiчна хiмiя» украiнською мовою (перший був виданий у Празi, другий, на жаль, так i залишився в рукописi).
Про величезний авторитет І. Я. Горбачевського серед колег-учених свiдчить той факт, що в 1900 роцi 46-рiчний учений став головою Мiжнародного лiкарського конгресу. Іван Якович був дiйсним членом академiй наук декiлькох европейських держав. Його знали i цiнували i в Радянськiй Украiнi, в 1925 роцi учений став членом Академii наук УРСР, йому було запропоновано мiсце професора в Харкiвському унiверситетi, але за станом здоров’я Іван Якович не прийняв цю пропозицiю. У 1941 роцi було ухвалено рiшення про вiдкриття медичного факультету Львiвського унiверситету, i планувалося, що 88-рiчний учений займеться органiзацiею учбового i наукового процесу. Але планам цим не судилося було збутися: 24 травня 1942 року Іван Горбачевський помер у Празi, де i був похований на кладовищi Святого Матея.
