скачать книгу бесплатно
Гудович Іван Васильович
(1741—1820)
Вiйськовий i державний дiяч, генерал-фельдмаршал
Кар’ера Івана Гудовича, уродженця села Розузкачечельке Подiльськоi губернii (нинi Ольгопiль Вiнницькоi областi), розвивалася стрiмко. Здавалося, що перед сином таемного радника, генерального малоруського пiдскарбiя[1 - Чин, вiдповiдний казначею.] Василя Андрiйовича Гудовича, вiдчиненi всi дверi. Вiн здобув блискучу освiту, вчився в унiверситетах Кенiгсберга i Лейпцiга. У 1759 роцi Іван поступив на вiйськову службу прапорщиком Інженерного корпусу, потiм був флiгель-ад’ютантом у графа П. І. Шувалова, одного з впливових вельмож елизаветинського часу.
Коли в кiнцi 1761 року на престол зiйшов Петро III, брат Івана, Андрiй Гудович став одним iз прибiчникiв iмператора серед офiцерiв. Потягнувся було за братом i Іван, призначений у той час генерал-ад’ютантом дядька Петра ІІІ, принца Георга Шлезвiг-Гольштинського. Але влада в Росii мае властивiсть мiнятися, i далеко не завжди передбачено. Петро III процарював 186 днiв, пiсля чого був позбавлений влади i через тиждень помер при загадкових обставинах. Катерина II, що зайняла престол, явно не полюбляла тих, хто пiднiсся при ii «гаряче любимому» чоловiку. Потрапили в опалу i Гудовичi. Іван був заарештований i помiщений пiд охорону суворого караулу.
Навiть пiсля того, як через три тижнi Іван Гудович був вiдпущений, здавалося, що на його кар’ерi, що добре починалася, можна ставити хрест. Проте в наступному, 1763 роцi, вiн уже командуе Астраханським пiхотним полком. По-справжньому ж талант военачальника Івана Гудовича розкрився пiд час Росiйсько-турецькоi вiйни 1768—1774 рокiв. У битвi пiд Хотином 11 липня 1769 року частини Гудовича спочатку вiдбили декiлька атак переважаючих сил противника, а згодом розбили турок, що засiли в Рачевському лiсi. Потiм були Ларгська i Кагульська битви, узяття Бухареста 14 листопада 1770 року, битва при Одалунах. У 1772 роцi Іван Васильович тяжко захворiв i покинув армiю, але як тiльки дозволило здоров’я, повернувся у вiйсько.
Пiсля завершення вiйни i пiдписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору Іван Гудович командуе дивiзiею, розквартированою в районi Очакова i рiчки Пiвденний Буг. У 1785 роцi указом iмператрицi Катерини II вiн призначений тамбовським i рязанським генерал-губернатором, iз збереженням посади iнспектора армii по iнфантерii i кавалерii. Коли в 1787 роцi почалася чергова Росiйсько-турецька вiйна, Іван Васильович проситься на фронт, де командуе корпусом. У ходi вiйни корпус Гудовича вiдзначився узяттям Хаджи-бея, фортецi Килiя i, особливо, штурмом Анапи в червнi 1791 року, коли 7 тисяч бiйцiв пiд командуванням Івана Гудовича зламали опiр 15-тисячного гарнiзону. За часiв цiеi вiйни Іван Васильович не тiльки успiшно командував вiйськами, але i влаштовував особисте життя – в 1788 роцi його обраницею стала Парасковiя Кирилiвна Розумовська, дочка останнього гетьмана Малоросii Кирила Розумовського.
У 1796 роцi iз-за чвар з фаворитами староi iмператрицi Катерини II Іван Гудович покинув службу. В часи правлiння Павла I вiн знову в армii, у фаворi у нового iмператора, отримав титул графа, в 1798 роцi призначений киiвським, а потiм подiльським генерал-губернатором. Проте за критику прусських порядкiв, що запровадилися в армii, в 1800 роцi вiн дiстав вiдставку.
Утрете Іван Гудович прийшов на державну службу в 1806 роцi. Знаходячись на посадi головнокомандуючого в Грузii i Дагестанi, вiн не тiльки енергiйно керував вiйськами в ходi чергового протистояння Росiйськоi iмперii й iмперii Османа 1806—1812 рокiв, але i доклав немало зусиль по боротьбi з епiдемiею чуми, що охопила Кавказ. У 1809 роцi Гудович був призначений головнокомандуючим у Москвi, наступного року його введели у Державну раду. Вiдзначитися у вiйнi з Наполеоном немолодий военачальник вже не встиг (це за нього зробив його син Андрiй Гудович) – у 1812 роцi вiн остаточно подав у вiдставку i 22 сiчня 1820 року тихо помер в рiдному Ольгополi.
Розумовський Кирило Григорович
(1728—1803)
Державний i полiтичний дiяч, останнiй гетьман Вiйська Запорозького, президент Імператорськоi академii наук
Чи добився б Кирило Розумовський неймовiрних висот, якби вiн не був братом Олексiя Розумовського, а той, у свою чергу, не зачарував своiм голосом i красою майбутню iмператрицю Єлизавету Петрiвну? Напевно, нi. Але навряд чи Кирило Розумовський увiйшов би до iсторii, якби всi його заслуги обмежилися тим, що вiн був молодшим братом фаворита царицi. Адже брати Розумовськi – i Олексiй, i особливо Кирило, – пiднiсшись, вiдстоювали не тiльки своi iнтереси (хоча про них вони нiколи не забували), але й iнтереси своеi батькiвщини – Украiни. А робити це було дуже непросто…
Кирило Розум народився 18 (29) березня 1728 року в селi Лемешi Козелецькоi сотнi Киiвського полку (нинi Козелецького району Чернiгiвськоi областi) в родинi простого козака. Через три роки його брат Олексiй потрапив до придворноi капели в Петербурзi i, звернувши на себе увагу Єлизавети, став ii фаворитом. Коли Єлизавета стала на престол у 1741 роцi, Олексiй був камергером, а в наступному роцi iмператриця i син козака таемно повiнчалися в пiдмосковному селi Перово. У 1742 роцi Олексiй викликав до Петербурга молодшого брата.
У 1743 роцi у супроводi ад’юнкта Академii наук графа Григорiя Теплова Кирило був вiдправлений на навчання за кордон. Хлопець побував у Берлiнi, де вчився у вiдомого математика Ейлера, слухав лекцii в унiверситетi Геттiнгена, вiдвiдав Францiю й Італiю. У 1745 роцi Розумовський (прiзвище вiн, як i його брат, змiнив у 1744-му) повернувся до Петербурга.
У 1746 роцi Кирило Розумовський був затверджений президентом Імператорськоi академii наук. Навряд чи призначення на цю посаду вiдповiдало вiковi, досвiду i можливостям 18-рiчного хлопця, але в указi Єлизавети було вiдзначено, що зроблене це «з мiркувань особливоi здiбностi, що вгледiлася в ньому, i придбаного в науках мистецтва», i охочих заперечити думку iмператрицi не знайшлося.
Пiсля смертi в 1734 роцi гетьмана Данила Апостола Украiна управлялася тимчасовою колегiею, що складалася з 12 чоловiк. У травнi 1747 року Єлизавета, що благоволила до Украiни (багато в чому, звичайно, завдяки братам Розумовським), видала указ «Про обрання в Малоросii гетьмана за колишнiми правами i звичаями». У лютому 1750 року на радi в Глуховi Кирило Розумовський був обраний гетьманом Вiйська Запорозького.
Треба сказати, що спочатку новий гетьман без особливого ентузiазму поставився до свого нового призначення. Тiльки у 1751 роцi, та i то пiсля того, що не залишилось можливостi для заперечень наказу Єлизавети, вiн вiдправився в Глухiв – тодiшню столицю Гетьманщини. Проте згодом ситуацiя змiнилася.
Указом iмператрицi була вiдновлена автономiя Украiни, спостереження за украiнськими справами було передане вiд Сенату в Колегiю закордонних справ, як це було при колишнiх гетьманах. За час свого правлiння К. Розумовський прагнув перетворити Украiну на самостiйну (наскiльки це було можливо) державу европейського зразка. Були проведенi прогресивнi судова i вiйськова реформи, прийнятi заходи щодо розвитку украiнськоi торгiвлi i промисловостi, гетьман мав намiр розвивати освiту, зокрема, вiдкрити в Глуховi перший украiнський унiверситет.
На жаль, бiльшiсть благих намiрiв Кирила Розумовського так i залишилися нереалiзованими. Програма модернiзацii Украiни i активiзацiя украiнськоi старшини, що послiдувала за нею, не входили в плани царського уряду, i ще при Єлизаветi, в серединi 1750-х рокiв, полiтичнi i економiчнi права украiнськоi автономii були твердо обмеженi. Катерина II прихильно ставилася до Кирила Розумовського, оскiльки той брав активну участь у двiрцевому переворотi 1762 року, внаслiдок якого вона зайняла престол. Але коли в 1764 роцi козацька рада подала iй петицiю з проханням зробити гетьманську владу спадковою, iмператриця розгнiвалася, викликала Розумовського до Петербурга i змусила зректися гетьманства. Кирило Григорович був «обсипаний» нагородами i почестями – йому дали чин генерал-фельдмаршала, призначили величезну пенсiю, подарували маетки. Але бiльше в Украiнi гетьманiв не обирали…
Останнi роки життя Кирило Розумовський провiв у своiй резиденцii в Батуринi. Тут вiн i помер 9 сiчня 1803 року i був похований в склепi на територii побудованоi за його наказом Воскресенськоi церкви.
Трощинський Дмитро Прокопович
(1749—1829)
Державний дiяч, президент Поштового департаменту, мiнiстр юстицii, меценат
Життя Дмитра Прокоповича Трощинського – це ще один яскравий приклад того, як людина, не маючи «стартового майданчика», зумiла пiднятися на державний олiмп i увiйти до iсторii. Син вiйськового писаря, що народився 26 жовтня 1749 року в Глуховi (нинi Сумська область), вчився грамотi у парафiяльного дячка. Такий початок «кар’ери», здавалося, мало що обiцяв. Але хлопець був наполегливий, розумний i кмiтливий не за вiком. Пiсля закiнчення духовноi семiнарii Дмитро потрапив в Малоросiйську колегiю, потiм став полковим писарем. Завдяки своiм якостям Трощинський припав до душi генерал-аншефовi князевi М. В. Репнiну, який узяв його секретарем, а потiм зробив управителем своеi канцелярii.
Не втрачаючи зв’язку з Репнiним, на початку 1780-х рокiв Дмитро працюе разом з iншим вельможею, що швидко набирав силу у той час, – своiм земляком О. А. Безбородьком. У вiдсутнiсть свого покровителя Дмитро Прокопович часто докладав про справи особисто iмператрицi, чим i заслужив ii прихильнiсть. У 1793 роцi Катерина призначила Трощинського своiм статс-секретарем i одночасно членом Поштового департаменту.
Як i багато його сучасникiв, при Павловi I Трощинський спочатку ще бiльше пiднiсся – вiн став сенатором i президентом Поштового департаменту, але потiм потрапив в опалу i був звiльнений зi всiх посад. Проте його кар’ера на цьому не закiнчилася…
У нiч на 12 березня 1801 року вiдставний чиновник був викликаний в iмператорський палац. Саме Дмитру Прокоповичу було доручено написати знаменитий манiфест про сходження на престол Олександра I, в якому цар вiдмовлявся вiд полiтики Павла I i урочисто присягався «управляти Богом нам врученим народом по законах i по серцю в бозi спочилоi найяснiшоi бабцi нашоi государинi iмператрицi Катерини Великоi». Трощинському було повернене звання сенатора i вiддiли поштового вiдомства. Незабаром вiн став членом Державноi ради i головою мiнiстерства удiлiв, яке управляло землями i майном iмператорського двору.
Незважаючи на благоволiння Олександра, Дмитро Прокопович не пiдтримував реформ молодого царя i в 1806 роцi вийшов у вiдставку, поселившись в полтавському маетку в с. Кибенцях. У 1812 роцi Трощинський був вибраний предводителем полтавського дворянства. Через два роки вiн зустрiчав iмператора, що повертався з-за кордону. Досвiдчений сановник знову потрапив у поле зору Олександра, який призначив його мiнiстром юстицii. На цiй посадi вiн пробув три роки, пiсля чого знову i на цей раз остаточно покинув службу. Помер Дмитро Прокопович 26 лютого 1829 року.
Крiм свого внеску в справи державнi, Д. П. Трощинський був вiдомий своею добродiйною i просвiтницькою дiяльнiстю. Зокрема, вiн був другом i покровителем багатьох украiнських письменникiв i художникiв – В. Капнiста, В. Боровиковського, П. Коропчевського, безпосередньо сприяв першому виданню «Енеiди» Котляревського, мав домашнiй театр, яким керував за допомогою Василя Гоголя-Яновського, син якого Микола – в майбутньому видатний письменник, також за участю Трощинського був улаштований в Нiжинську гiмназiю.
Завадовський Петро Васильович
(1739—1812)
Видатний державний дiяч, перший мiнiстр освiти Росiйськоi iмперii
Те, що Петра Завадовського балувала доля, це безперечно. Але не пiдлягае сумнiву i те, що вiн умiв користуватися благоволiнням долi i сильних свiту сього. Причому не тiльки заради свого блага, але i на користь iншим.
Родина Завадовських була хоч i знатною, але небагатою. Через це Петро, що народився 10 сiчня 1739 року на Чернiгiвщинi, був спочатку вiдправлений до дiда по материнськiй лiнii, а потiм на навчання в езуiтське училище до Оршi (яка тодi знаходилася у складi Речi Посполитоi). Закiнчив свое навчання Петро Завадовський в Киiвськiй духовнiй семiнарii, звiдки був направлений на службу в Малоросiйську колегiю. Здiбний i працелюбний хлопець звернув на себе увагу графа П. О. Рум’янцева, який в 1765 роцi був призначений генерал-губернатором Малоросii. Незабаром Петро став управителем секретноi канцелярii Рум’янцева, разом зi своiм покровителем брав участь в Росiйсько-турецькiй вiйнi, вiдзначився в декiлькох битвах.
У 1775 роцi Рум’янцев представив Петра Завадовського iмператрицi. Привабливий i красивий юнак справив враження на Катерину i став ii фаворитом. Це явно не входило в плани iншого повiреного царицi – Григорiя Потьомкiна, i вiн зумiв добитися вiддалення Завадовського вiд двору. Втiм, вiддалення це пройшло тихо i мирно – Петровi, ще недавно синовi бiдного офiцера, були подарованi обширнi маетки в Чернiгiвськiй i Могильовськiй губернiях. При Катеринi Завадовський займав рiзнi вiдповiдальнi пости – управителя Санкт-Петербурзьким дворянським i Мiським позиковим банками, голови комiсii законiв, керiвника спорудження Ісаакiiвського собору в Санкт-Петербурзi й iн.
В день воцарiння Павла I – 5 квiтня 1797 року – Петро Васильович отримав звання графа, але так само швидко потрапив у немилiсть i був вiдправлений у вiдставку. Здавалося б, доля вже далеко немолодого сановника – доживати свiй вiк у маетку, але через чотири роки Петра Завадовського знов було покликано на державну службу – цього разу Олександром I. 8 вересня 1802 року iмператор пiдписав указ про права i обов’язки Сенату i манiфест про утворення мiнiстерств. Того ж дня П. В. Завадовський зайняв пост мiнiстра народноi освiти – першого в iсторii iмперii. Пiд керiвництвом Петра Васильовича були утворенi учбовi округи (1803), вiдкритi унiверситети в Харковi, Казанi, Дерптi (нинi Тарту), Вiльно (Вiльнюсi) i затвердженi iх статути (1802—1804), iншi вищi учбовi заклади, гiмназii i школи. Граф вважав, що освiта повинна зближувати рiзнi соцiальнi верстви i бути безкоштовною, i, по можливостi, керувався цими принципами в довiреному йому мiнiстерствi.
В останнi роки життя Петро Васильович працював у Державнiй радi Росiйськоi iмперii, очолював Комiсiю зi складання законiв. Людина, що побачила за свое життя п’ять царювань, померла рiвно через 73 роки пiсля свого народження – 10 сiчня 1812 року. Похований Петро Завадовський в Санкт-Петербурзi, на Лазарiвському кладовищi Олександро-Невськоi лаври.
Розумовський Олексiй Кирилович
(1748—1822)
Державний дiяч, сенатор, мiнiстр народноi освiти Росiйськоi iмперii
Вiд шлюбу з Катериною Іванiвною Наришкiною останнiй гетьман Украiни Кирило Розумовський мав шiсть синiв i п’ять дочок. Первiсток, Олексiй, народився 12 вересня 1748 року в Санкт-Петербурзi. Разом з молодшими братами вiн вчився в спецiально створеному для них «iнститутi», де iм викладали ад’юнкти Санкт-Петербурзькоi академii наук. Потiм, в серединi 1760-х рокiв, продовжив навчання в Нiмеччинi, Англii, Італii. Пiсля чотирьох рокiв навчання Олексiй повернувся до Росii, як камер-юнкер служив при дворi Петра III, потiм Катерини II.
З дитинства звиклий до привiлейованого стану родини, Олексiй Розумовський пишався своiм походженням, проте не поспiшав просуватися по кар’ерних сходах. У 1775 роцi вiн був пiдвищений в дiйснi камергери, але вже в 1778 роцi вийшов у вiдставку i поселився разом з дружиною i дiтьми в своему пiдмосковному маетку Горенки. Проживши вiсiм рокiв як не дуже обтяжений турботами помiщик (як згадували сучасники, його головним захопленням були оранжереi, в яких росли екзотичнi рослини, зiбранi зi всього свiту), Олексiй Кирилович повернувся на державну службу, в 1786 роцi став сенатором i таемним радником i знову переiхав до Санкт-Петербурга.
У 1795 роцi граф Розумовський знову подав прохання про вiдставку. Що послужило причиною такого кроку, достовiрно невiдомо: за однiею з версiй, Олексiй Кирилович вiдмовився пiдтримати один iз запропонованих iмператрицею Катериною законiв i його «попросили» пiти, за другою – вiн розраховував зайняти пост мiнiстра комерцii, проте цей пост вiддали iншому, i вiдставка стала формою протесту i образи, згiдно з третьою ж версiею Розумовському довелося пiти через сiмейнi нелади.
Хоч би там як, Олексiй Кирилович знову поселився в Горенках, де перечекав останнiй рiк Катерини II i неспокiйне царювання Павла I. Важко сказати, чи розраховував вiн в черговий раз повернутися на службу, тим бiльше, що Олександр I спочатку не звертав на нього своеi високоi уваги. Але в 1807 роцi Олексiй Розумовський призначений на посаду опiкуна Московського унiверситету (ця посада мала на увазi i опiкування над Московським учбовим округом). З помiтних нововведень, упроваджених О. К. Розумовським на цiй посадi, можна вiдзначити указ про обрання ректора не на рiк, а на три (як було ранiше), а також органiзацiю товариства дослiдникiв природи i експедицiй по вивченню природи Московськоi губернii.
Вершиною кар’ери Олексiя Кириловича Розумовського стала посада мiнiстра освiти, на якiй вiн в 1810 роцi змiнив ще одного вихiдця з Украiни П. В. Завадовського. У першi два роки дiяльностi О. К. Розумовського на посту мiнiстра в краiнi були вiдкритi 72 парафiяльнi школи, 24 повiтових училища, декiлька гiмназiй та iнших учбових закладiв, вжитi заходи щодо полiпшення якостi викладання, вiдкрито декiлька наукових товариств; при Московському унiверситетi установлено першу кафедру слов’янськоi словесностi. При особистому сприяннi графа Розумовського був розроблений статут Царськосельського лiцею i вiдбулося його вiдкриття. Цiкаво, що Розумовський, в молодостi вольтер’янець i вiльнодумець, будучи мiнiстром, радикальним чином помiняв своi погляди i виступав за обмеження впливу iноземцiв на процес навчання i введення богослов’я як основноi дисциплiни. У 1816 роцi О. К. Розумовський подав у вiдставку, цього разу остаточно, i до самоi смертi жив у своему маетку в селi Почеп Чернiгiвськоi губернii, де i помер 5 квiтня 1822 року.
Каденюк Леонiд Костянтинович
(народився у 1951 р.)
Перший космонавт незалежноi Украiни
Треба сказати, що питання: «Хто перший украiнський космонавт?» – е предметом суперечок. Ще 28 квiтня 1960 року харкiв’янин Валентин Бондаренко був зарахований до першого загону космонавтiв. З 31 травня вiн проходив пiдготовку до космiчного польоту на кораблi «Восток». У кiнцi лютого 1961 року Валентин проходив десятидобове випробування в сурдо-барокамерi. В кiнцi експерименту в камерi сталася пожежа, Бондаренко був ще живий, коли його витягнули, але врятувати його життя лiкарям не вдалося.
Першим украiнцем, що побував у космосi, i четвертим серед усiх радянських космонавтiв, став Павло Попович, уродженець мiста Узин Киiвськоi областi. З 12 по 15 серпня 1962 року вiн зробив на кораблi «Восток-4» перший в iсторii груповий космiчний полiт спiльно з А. Нiколаевим, який пiлотував «Восток-3». Іншим разом у космосi П. Попович побував з 3 по 19 липня 1974 року як командир космiчного корабля «Союз-14» (разом з бортiнженером Ю. Артюхiним).
Всього з 1961 по 1991 рiк космiчнi польоти здiйснили близько тридцяти украiнцiв. Не виключено, що при певних обставинах серед них мiг опинитися i Леонiд Каденюк. Але доля розпорядилася iнакше. Саме вiн (якщо вже дотримуватися точних формулювань) став першим космонавтом – громадянином незалежноi Украiни.
Народився Леонiд Каденюк 28 сiчня 1951 року на Украiнi в селi Клишковцi Хотинського району Чернiвецькоi областi. У 1967 роцi Леонiд поступив в Чернiгiвське вище вiйськове авiацiйне училище, закiнчив його в 1971-му, пiсля чого працював у ньому ж льотчиком-iнструктором.
У 1976 роцi Леонiду Каденюку повезло – його зарахували в «дев’ятку», четвертий пiсля знаменитого «гагарiнського» набору загiн радянських космонавтiв. У 1977 роцi, не перериваючи тренувань в центрi пiдготовки космонавтiв, Леонiд закiнчив школу льотчикiв-випробувачiв при Науково-випробувальному iнститутi iменi В. П. Чкалова ВПС СРСР, отримав спецiальнiсть «вiйськовий льотчик-випробувач».
У кiнцi 1970-х рокiв Радянський Союз почав розробку нового напрямку своеi космiчноi програми – польоти на кораблях багаторазового використання «Буран». У 1978 роцi Леонiда Каденюка вiдiбрали в число тих, хто повинен був стати командиром радянських космiчних «човникiв». У 1978—1983 роках вiн проходив iнтенсивну пiдготовку до польотiв на кораблях типу «Буран». Свiй перший i единий полiт «Буран» в автоматичному режимi (у цьому, до речi, була його iстотна вiдмiннiсть вiд американських «човникiв», якi могли сiдати тiльки в ручному режимi) зробив 15 листопада 1988 року. Проте незабаром, в 1990 роцi, програма була згорнута. Пiсля цього Каденюка як командира космiчного корабля «Союз-ТМ» «перекинули» на пiдготовку до польотiв на станцiю «Мир».
Про те, що мiж Украiною i США пiдписана угода про розвиток космiчноi спiвпрацi, Леонiд Каденюк дiзнався по телевiзору. Вiн написав листа в Нацiональне космiчне агентство Украiни, i його включили в число 30 претендентiв на одне мiсце, «заброньоване» за украiнським космонавтом в космiчному кораблi «Коламбiя». Виявилось, що американцi шукали «суперпiлота», людину з великим льотним досвiдом, бiльше того, Каденюк проходив пiдготовку саме як пiлот корабля багаторазового використання. У 1996 роцi НАСА i Украiнське космiчне агентство зробили свiй вибiр – у космос вiд Украiни полетить Леонiд Каденюк.
У липнi 1996 року Леонiд прибув у США для проходження пiдготовки. 19 листопада 1997 року космiчний корабель «Коламбiя», на борту якого, окрiм Леонiда Каденюка, було шiсть американських астронавтiв, стартував з мису Канаверал. Однiею з головних цiлей польоту i експериментiв, що проводились украiнським космонавтом на борту «Коламбii», було дослiдження впливу невагомостi на розвиток рослин у космосi.
5 грудня 1997 року «Коламбiя» благополучно приземлилася. Так закiнчився полiт першого космонавта незалежноi Украiни, першого i, хочеться сподiватися, далеко не останнього.
Троцький (Бронштейн) Лев Давидович
(1879—1940)
Дiяч мiжнародного робiтничого i комунiстичного руху, державний, вiйськовий i полiтичний дiяч, теоретик марксизму, письменник
Троцький – одна з найбiльш суперечливих постатей не тiльки вiтчизняноi, але i свiтовоi iсторii. Для когось вiн – герой, створена ним iдеологiя – троцькiзм – досi мае масу прихильникiв у всiх куточках свiту. Для iнших же – кривавий кат, на совiстi якого дуже багато життiв. У будь-якому випадку, i тi, й iншi визнають: Троцький – це особистiсть величезного масштабу, i вiн завжди, що б не сталося на цьому свiтi, буде особою iсторичною i легендарною…
Лейба Бронштейн народився 26 жовтня (7 листопада) 1879 року в селi Янiвка Єлисаветградського повiту Херсонськоi губернii (нинi село Береславка Кiровоградськоi областi). П’ята дитина в заможнiй еврейськiй родинi землевласникiв, Лейба з семи рокiв вiдвiдував хедер – релiгiйну школу, проте навчання так i не закiнчив. У 1888 роцi батьки вiдправили хлопчика до Одеси, в реальне училище, потiм вiн переiхав до Миколаева.
Опинившись поза родиною, хлопець швидко проникся революцiйними iдеями, зблизився з «народниками», брав участь у створеннi в Миколаевi Пiвденноросiйського робiтничого союзу. У 1898 роцi Лейба був арештований i за вироком суду на чотири роки засланий до Сибiру. У 1902 роцi, залишивши дружину (з революцiонеркою Олександрою Соколовською вiн познайомився пiд час слiдства у своiй справi), утiк за кордон. У пiдроблений паспорт вiн вписав прiзвище старшого наглядача Одеськоi в’язницi Троцького, яке i стало його псевдонiмом на все життя.
Троцький влаштувався в Лондонi, в тому ж, 1902 роцi, вiн познайомився з В. Ульяновим (Ленiним), працював у революцiйнiй газетi «Іскра». У 1903 роцi Лев одружився з Наталiею Седовою. У 1905 роцi, коли в Росii спалахнула революцiя, Троцький нелегально повернувся на батькiвщину, був обраний заступником голови, а потiм головою Петербурзькоi ради робiтничих депутатiв. В кiнцi року був арештований i засуджений до довiчного поселення в Сибiру, але знову зумiв утекти з етапу i виiхати за кордон.
У 1908—1912 роках Троцький видавав у Вiднi газету «Правда», потiм переселився до Францii, звiдки в 1916 роцi був висланий до Іспанii, а вже iспанськими властями – до США. У травнi 1917 року Лев Давидович повернувся до Росii, де вже вiдбулася Лютнева революцiя. Але в липнi 1917-го, тепер уже за наказом Тимчасового уряду, Троцький знову зазнае арешту, правда, не довгого – у вереснi того ж року вiн вийшов на свободу.
Коли Ленiн запропонував захопити владу силою, Троцький, який до того моменту був вибраний головою Петроградськоi ради робiтничих i селянських депутатiв, гаряче його пiдтримав. Пiсля Жовтневоi революцii Лев Давидович увiйшов до першого бiльшовицького уряду, зайнявши пост наркома закордонних справ. Незабаром виявилися його розбiжностi з Ленiним. На мирних переговорах у Брест-Литовську з державами Четверного союзу, очолюваного Нiмеччиною, Троцький вiдхилив ультиматум нiмецького командування, оголосив про вихiд Росii з вiйни i демобiлiзацiю на всiх фронтах. Це розпорядження було скасоване Ленiним, i незабаром Троцький покинув пост наркома закордонних справ.
Невдовзi, втiм, послiдувало нове призначення, не менш значне, – у вереснi 1918 року Лев Давидович зайняв пост голови Реввiйськради й очолив роботу з формування Червоноi армii. У березнi наступного року Троцький увiйшов до першого складу Полiтбюро ЦК РКП(б) (партii бiльшовикiв). Вiн брав участь у створеннi Комунiстичного Інтернацiоналу, був автором його «Манiфесту».
З 1920 року, коли Ленiн через хворобу вже не мiг повнiстю контролювати хiд подiй, в РКП(б) загострилася внутрiпартiйна боротьба. Троцькому протистояв трiумвiрат Й. В. Сталiна, Г. О. Зiнов’ева i Л. Б. Каменева. Пiсля смертi Ленiна 21 сiчня 1924 року Троцький опинився практично в iзоляцii i в сiчнi 1925-го був усунений вiд керiвництва Реввiйськрадою. Вже через рiк Лев Давидович вступив у союз зi вчорашнiми супротивниками – Зiнов’евим i Каменевим, але боротьбу за владу знову програв. 7 листопада 1927 року вiн був виключений iз партii, а на початку 1929-го висланий за межi СРСР. Родина Троцьких жила в Туреччинi, Францii, Норвегii, з 1936 року влаштувалася в Мексицi. У той самий час в СРСР його заочно засудили до страти. У травнi 1940 року за наказом Сталiна була органiзована перша спроба замаху на Троцького, але вона провалилася. Проте вже 20 серпня Троцький був смертельно поранений iспанським комунiстом i агентом Москви Рамоном Меркадером i наступного дня помер у лiкарнi мiста Койокана.
Котовський Григорiй Іванович
(1881—1925)
Военачальник i полiтичний дiяч
Котовський – особа неоднозначна i незвичайна. Це була людина, яка «зробила себе самого». Певна рiч, хтось може заперечити: мовляв, Котовського зробила революцiя, i коли б не вона, то був би вiн вiдомий хiба що завсiдникам одеськоi «малини» i полiцейським приставам, у кращому разi – читачам бульварноi преси. Так-то воно так, та не зовсiм так. Непересiчнiсть Котовського визнавали навiть тi, хто, здавалося б, повиннi були ненавидiти його лютою ненавистю.
Народився Григорiй Котовський 12 (24) червня 1881 року в Бессарабii, в селi Ганчешти (нинi мiсто Хiнчешти, Молдова) у родинi заводського механiка. Його батько – обрусiлий православний поляк, походив iз старовинного польського аристократичного роду, який колись володiв маетком недалеко вiд Кам’янець-Подiльського.
Приблизно з початку 1904 року iм’я Григорiя Котовського все частiше починае мелькати в полiцейських зведеннях i розмовах обивателiв, що приписують йому уявнi i дiйснi «розбiйницькi подвиги». В кiнцi 1905 – на початку 1906 року Котовський та його поплiчники особливо «старалися»: десятки нападiв i нальотiв викликали жах i одночасно навiть якесь захоплення обивателiв. Так тривало до 18 лютого 1906 року, коли Котовського заарештували на однiй iз конспiративних квартир у Кишиневi. 31 серпня вiн утiк з Кишинiвського тюремного замку, що добре охоронявся, проте пробув на волi менше мiсяця. 24 вересня його ловлять i знов помiщають у камеру.
13 квiтня 1907 року почався суд над Котовським i його спiльниками. Незабаром був оголошений вирок – десять рокiв каторги. У лютому 1908 року Котовського вiдправляють у Миколаiвську каторжну в’язницю. Пiсля «екскурсii» по каторжних в’язницях iмперii вiн опинився в Забайкаллi на золотих копальнях, а пiзнiше його перевели на будiвництво Амурськоi залiзницi, звiдки 27 лютого 1913 року вiн утiк.
25 червня 1916 року хутiр Кайнари, де ховався Котовський, оточили пiвсотнi жандармiв. Григорiй намагався втекти, але, отримавши двi кулi в груди, був схоплений.
Цього разу з Котовським не церемонилися, i за своi дiяння вiн отримав, як кажуть, по «повнiй». Вирок суду був короткий i ясний. «Пiдсудного Григорiя Котовського, 35 рокiв, як уже позбавленого всiх прав засудити до страти через повiшення». У Котовського залишався один мiзерний шанс на порятунок, i вiн його використав. Котовський написав лист Надii Брусиловiй, дружинi командувача Пiвденно-Захiдним фронтом Олексiя Брусилова (того самого, чиiм iм’ям був названий знаменитий прорив, що увiйшов до всiх пiдручникiв вiйськовоi науки). Чому саме до неi? Рiч у тому, що чоловiк Надii Брусиловоi у той час, крiм iншого, утверджував смертнi вироки. Якимись неймовiрними шляхами лист Котовського дiйшов до адресата. І серце генеральшi тьохнуло! Жiнка була вразлива i, як багато хто, вiрила у безкорисливiсть вчинкiв Котовського, тому вона умовила чоловiка вiдмiнити смертний вирок.
«Котовський з’явився, буржуй сполохався!» – цiею репризою молодий Леонiд Утьосов вiтав звiльненого з в’язницi в травнi 1917 року Котовського.
У квiтнi 1919 року, пiсля того, як в Одесi й околицях встановилася Радянська влада, Котовський отримав посаду военкома Овiдiопольського вiйськового комiсарiату. Не така вже значна посада, проте це був тiльки початок. Уже в червнi Григорiй Іванович стае командиром 2-i пiхотноi бригади 45-i стрiлецькоi дивiзii. А ось це вже серйозно: пiд керiвництвом Котовського, що не мае, до речi, нiякоi вiйськовоi освiти, знаходяться три полки. Повоювати Котовському довелося немало – i проти бiлих, i проти махновцiв з петлюрiвцями, i проти полякiв, у бою з якими вiн був важко поранений i дивом вижив.
Громадянську вiйну Григорiй Котовський закiнчив командиром 2-го кавалерiйського корпусу – пост дуже високий. І отримав його Котовський завдяки своему другу, другiй людинi в керiвництвi Радянськоi Украiни Михайлу Фрунзе. Також за допомогою Фрунзе в 1924 роцi Котовський добився утворення Молдавськоi автономноi республiки у складi УРСР i став членом вiдразу трьох ЦВК – Союзного, Украiнського i Молдавського. Григорiй Іванович був сповнений планiв, адже разом iз Фрунзе, який на той час став наркомом оборони, вони представляли серйозну силу. І раптом…
«У нiч на 6 серпня в радгоспi Цупвiйськпромгоспу «Чебанка», в тридцяти верстах вiд Одеси, передчасно загинув член Союзного, Украiнського i Молдавського ЦВК, командир кавалерiйського корпусу товариш Котовський». Це коротке повiдомлення «Правди» вiд 7 серпня 1925 року потрясло всю краiну.
Це вбивство було i залишаеться однiею iз загадок радянськоi епохи. Вбивця, якийсь Мейер Зайдер, з яким Котовський був знайомий ще до вiйни, не ховався вiд слiдства. Паралельно iз справою Зайдера суд розглядав справу якогось нальотчика, що убив зубного технiка. У цiй справi вирок був однозначним – вища мiра покарання – розстрiл. Зайдеру ж, що убив «героя революцii товариша Котовського», дали всього 10 рокiв. Бiльше того, вже в 1928 роцi, не вiдсидiвши i третини термiну, вiн вийшов на волю. Втiм, уже в 1930 роцi Зайдер був убитий, за офiцiйною версiею – трьома ветеранами дивiзii Котовського.
Все це дае пiдстави припускати, що смерть Григорiя Котовського не була звичайним побутовим вбивством. Очевидно, в Кремлi почали припускати, що Котовський, набираючи силу з дня на день i дуже популярний у народi, та ще в тандемi з Михайлом Фрунзе, не менш популярним в армii, може скласти «небажану конкуренцiю». Утiм, чи був наказ прибрати Котовського, ми, очевидно, так нiколи i не дiзнаемося…
Кожедуб Іван Микитович
(1920—1991)
Найрезультативнiший льотчик в авiацii союзникiв у роки Другоi свiтовоi вiйни, тричi Герой Радянського Союзу, маршал авiацii
Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 року в селi Ображiевка Чернiгiвськоi губернii (нинi Сумська область) в небагатiй селянськiй родинi. Пiсля закiнчення школи в 1934 роцi поступив у Хiмiко-технологiчний технiкум мiста Шостки. І тут же, у Шостцi, Іван зробив своi першi кроки в авiацii, займаючись в мiсцевому аероклубi. З 1940 року вiн у рядах Червоноi армii, наступного року закiнчив Чугуiвську вiйськову авiацiйну школу льотчикiв, у нiй же почав службу на посадi iнструктора.
Життя льотчика-винищувача на вiйнi дуже коротке, i бойовi частини постiйно потребували поповнення. Саме тому iнструктора Кожедуба пiсля початку вiйни вiдправили не на фронт, а у тил, до Середньоi Азii, куди вiн був евакуйований разом зi всiею авiашколою. Іван проситься в дiючу армiю, але тiльки в листопадi 1942 року вiн отримуе призначення в 240-й винищувальний авiацiйний полк 302-i винищувальноi авiацiйноi дивiзii, що формуеться в Іваново. У березнi 1943 року у складi дивiзii І. Кожедуб вилетiв на Воронезький фронт.
Перший бойовий вилiт Кожедуба ледве не став для нього останнiм – його Ла-5 був прошитий гарматною чергою ворожого «мессершмiтта», а при поверненнi лiтак був обстрiляний радянськими зенiтниками, в нього потрапили два снаряди. Ла-5 вiдновленню не пiдлягав. Івана навiть хотiли вiдправити на пост оповiщення, але за нього заступився командир полку, який розгледiв у не дуже удачливому пiлотовi майбутнього аса. Тiльки сороковий вилiт Кожедуба закiнчився результативно – 6 липня 23-рiчний льотчик на Курськiй дузi збив пiкiруючий бомбардувальник Ю-87. Наступного дня вiн збив ще один «юнкерс», а 9 липня отримав перемогу вiдразу над двома «мессершмiттами».
До жовтня 1943 року Іван Кожедуб, на той час вже командир ескадрильi, зробив бiльше 100 бойових вильотiв i збив 20 лiтакiв супротивника. 4 лютого 1944 року йому присвоiли звання Героя Радянського Союзу. У травнi льотчик отримав новий лiтак Ла-5ФН (бортовий № 14), побудований на кошти колгоспника-бджоляра iз Сталiнградськоi областi Конева. У серпнi Кожедуб був призначений заступником командира 176-го гвардiйського полку i почав воювати на новому винищувачi Ла-7. 19 серпня за 256 бойових вильотiв i 48 збитих лiтакiв ворога вiн був удруге представлений до звання Героя Радянського Союзу.
В кiнцi вересня 1944 року до Прибалтики для боротьби з винищувачами-«мисливцями» супротивника була направлена група льотчикiв пiд командуванням Кожедуба. Їй належало дiяти проти групи асiв майора Хельмута Вiка, за яким числилося, якщо вiрити нiмецькiй пропагандi, 130 перемог. Протягом всього лише декiлькох днiв боiв радянськi льотчики збили 12 лiтакiв супротивника, втративши тiльки два своiх. Три перемоги були на рахунку Кожедуба. Зазнавши такоi нищiвноi поразки, нiмецькi аси були вимушенi припинити активнi польоти на данiй дiлянцi фронту.
Останню свою перемогу у вiйнi Іван Кожедуб отримав 17 квiтня 1945 року, в п’ятому за той день вильотi збивши два «фокке-вульфа». Вже пiсля перемоги над Нiмеччиною, 18 серпня 1945-го, вiн був нагороджений третьою «Золотою Зiркою».
За роки вiйни льотчик зробив 330 вильотiв, в 120 боях збив 64 лiтаки супротивника – бiльше, нiж будь-хто в авiацii антигiтлерiвськоi коалiцii.
Серед перемог Кожедуба е двi, що стоять осiбно. 17 лютого над Одером вiн збив винищувач Ме-262, ставши таким чином першим у свiтi пiлотом, що збив реактивний лiтак. А незадовго до закiнчення вiйни його «Ла» був атакований двома американськими «Р-51». Можливо, Іван Микитович i бачив, що перед ним союзники, проте часу роздумувати не було, i у результатi американськi лiтаки були збитi.
У 1945 роцi американськi пiлоти просто помилилися, прийнявши «Ла» за нiмецький «фокке-вульф». Але вже через чотири роки вчорашнi союзники стали супротивниками. Незабаром пiсля закiнчення в 1949 роцi Вiйськово-повiтряноi академii Іван Кожедуб був направлений до Кореi, де прийняв командування 324-тою авiацiйною дивiзiею. З квiтня 1951-го по сiчень 1952 року пiдлеглi Кожедуба отримали 216 перемог, втрати ж становили всього 27 лiтакiв.
У 1956 роцi І. Кожедуб закiнчив Академiю Генерального штабу, з 1964 по 1971 рiк був заступником командувача ВПС Московського вiйськового округу, з 1971 по 1978 рiк служив в Центральному апаратi ВПС, потiм у групi генеральних iнспекторiв Мiнiстерства оборони. У 1985 роцi Івану Кожедубу присвоiли звання маршала авiацii. Помер знаменитий повiтряний ас 8 серпня 1991 року в Москвi.
Малиновський Родiон Якович
(1898—1967)
Военачальник, державний дiяч, маршал, мiнiстр оборони СРСР
