Генри Лайон Олди.

Шлях меча

(страница 7 из 43)

скачать книгу бесплатно

   Після цього дивного ритуалу, який, певно, означав деяке прояснення думок, Коблан ступнув у куток і схилився над масивною запилюженою скринею, якої я спочатку не помітив.
   Залізнолапий, мов пушинку, підняв кришку – а вона важила приблизно стільки ж, як і я – запалив свічку, що стояла поруч на полиці, сховав кресало й заходився витягати зі скрині різні предмети геть незрозумілого призначення.
   Добірно вигнуті металеві жолоби, відполіровані до блиску або покриті витравленими візерунками й золотими накладками; кухлі без ручок, зате із кріпленнями з боків; плетива зі сталевих кілець і тонких пластин, що найдужче скидалися на частини верхнього одягу…
   Але металевого одягу?!
   Навіщо?..
   – Що це? – не стримавшись, запитав я в Коблана.
   – Я й сам до путя не знаю, – щиро зізнався спітнілий коваль. – Ще від прадіда мого залишилося. І йому – теж у спадщину перейшло. Прадід казав: ці штуки збруєю називаються. Мовляв, за старих часів люди їх на себе вдягали. Були неначебто любителі отаку вагу на собі тягати…
   Я підійшов ближче й придивився до витягнутої зі скрині збруї. Справді, на багатьох металевих частинах були шкіряні підкладки або повстяний підбій, а також численні ремінці й застібки, якими все це, очевидно, кріпилося до тіла.
   Піднявши вигнутий воронований щиток, я приклав його до своєї кукси. Якби п’ясть була на місці, щиток виявився б саме впору.
   «Ось якби тоді, на турнірі, була на мені така штука – ще невідомо, чи залишився б я без руки!» – мигнула в мене божевільна думка, і я вже зовсім по-іншому глянув на цю купу заліза.
   Здається, я почав розуміти, навіщо збрую надягали на себе. Але що ж це виходить?! Виходить, що предки весь час, під час кожної Бесіди, боялися залишитися без руки, ноги чи голови? Зброєю погано володіли – чи не довіряли Бесіднику?!
   Я згадав танець Кемаля аль-Монсора й Масако Тодзі. Одягни їх у збрую, змусь боятися одне одного – що вийде?!
   Та нічого не вийде…
   – А тепер – поглянь сюди, – перервав мої міркування Коблан.
   Я підвів голову – і побачив.
   Переді мною була залізна рука.
   Моя майбутня рука.


   Звичайно, це була не рука. Це була рукавичка, мистецьки сплетена з дрібних сталевих кілець, із пластинами на тильному боці. Доки я розглядав рукавичку, Коблан встиг скласти збрую в скриню, зачинив кришку й розшукав у черговій купі металевого мотлоху кілька гнутих штирів, які засунув у велику кишеню свого шкіряного фартуха.
   – Одначе з тиждень повозитися доведеться, – оголосив коваль уже цілком по-діловому. – Завтра й почнемо. Цей час поживеш у мене, а опісля – побачимо.
   – У тебе? – зачудувався я. – Навіщо? Тобто, звичайно, спасибі за запрошення, але…
   – Ось і домовилися, – перебив мене Коблан. – Ти ж був присутній при своєму народженні? Ану, відповідай – був присутній?!
   І саме питання, і манера, з якою його поставили, одразу воскресили в моїй пам’яті Друдла Муздрого.
Я навіть відчув у роті присмак горіхової пахлави… до чого б це?
   – Був присутній, – покірно погодився я. – Каюся…
   – Ото й при народженні нової руки теж повинен бути присутній! Щоб бути до цього причетним. Інакше… інакше вона просто не буде тебе слухатися.
   Схоже, Друдл мав рацію не лише щодо мене, але й щодо Коблана. Залишалося сподіватися, що два дурні все-таки зуміють знайти спільну мову.
   І я згідно кивнув.


   Отже, я тимчасово переселився в дім Коблана Залізнолапого, що примикав до кузні, розташованої на околиці Кабіра. Перебрався я сюди якось легко й одразу – заїхав до себе, попередив ан-Танью, що я тиждень або більше буду жити в коваля, і відправив уперед слуг зі зміною одягу й кількома суліями тахирського мускату – рука рукою, а своє вино нехай Коблан п’є сам.
   То ж вечеряв я вже в Коблана. Родини в коваля не було, а підмайстри їли мовчки, лише зрідка перекидаючись повсякденними словами. Відтак підвівся, подякував господареві за вечерю – справді ситну й смачну – і пішов у відведену мені кімнату. Невелику, щоправда, зате чисту й затишну.
   Ліжко, як і все в цьому домі, не вирізнялося вишуканістю й було жорсткувате, зате збите на совість. Відсутність перин мене не збентежила, і заснув я швидко – завтра чекав великий день.
   …Розбудив мене зранку сам господар.
   – Уставай, Чене! Пора до роботи… – прогудів його голос у мене над вухом, і я прокинувся.
   Прокинувся й з’ясував дві речі. По-перше, говорив Коблан, стоячи в дверях – а здавалося, що над самим вухом. По-друге, коваль уже встиг приготувати для мене одяг підмайстра: полотняні штани, простору сорочку й шкіряний фартух із величезною кишенею на животі.
   Я був щиро вдячний майстрові, бо відразу зрозумів, який матиму безглуздий вигляд у кузні в своїй шовковій кабі – мов павич у стайні, – та й за збереження мого франтівського вбрання ніхто б не поручився.
   «То що, Чене-дурню, чи сподівався ти коли-небудь, що носитимеш одяг підмайстра? – запитав я себе, беручи в ліву руку піхви з Єдинорогом і роздумуючи над тим, куди б їх причепити за відсутності пояса. – Але, з іншого боку, – чи гадав ти, що втратиш руку, погодишся з блазнем і, зізнавшись у власній дурості, з’явишся до Коблана Залізнолапого замовляти собі залізну руку замість відрубаної?»
   Ні. Не гадав. Ніколи ні про що подібне я й не думав. І меч у моїй руці немов став утроє важчий, відтягаючи п’ясть – але чомусь не до землі, а трохи вперед, начебто намагаючись повести за собою.
   Куди? У кузню? Що ж, ходімо… досить думи думати.
   «І правильно! – несподівано підтвердив усередині мене чийсь голос, який вельми скидався на Друдла Муздрого. – Дурням багато думати шкідливо – так і порозумнішати можна!»
   Я дослухався до поради, опустив меч на зім’яту постіль і взявся одягатись. На щастя, одяг був неспівмірно простіший, ніж той, до якого я звик, тож я впорався із ним і однією рукою. Відтак знову взяв Єдинорога – і завагався.
   І навіщо він мені потрібний у кузні? Буду, як дурень… а без меча, бач, буду розумний?
   – Бери-бери, – порадив від порога Коблан, який доти очікував мовчки. – Нехай теж побуде… не чужий же.
   Я з подивом глянув на коваля, а потім махнув рукою (тією, вкороченою) – ми, дурні, народ дивний, навіть один одного не завжди розуміємо…


   Моя майбутня рука лежала поруч із ковадлом на старому потертому ослінчику – здається, це на ньому я сидів учора, чекаючи появи Коблана. Навколо ослінчика були розставлені маленькі кілочки на круглих блюдцях-підставках, між ними натягнуті мотузки з безліччю вузлів і обривків пергаменту, що нагадували паперові гроші для поминання покійних предків; а по кутках ослінчика горіли чотири тоненькі свічки чорного воску й каганець з олією, у якій плавав кручений ґнотик.
   Кілька разів раніше мені доводилося бути присутнім у кузні під час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кінці цього ритуалу, і недовго – але там усе було інакше. Та й звісно, клинок ж бо – не рука… і ковалі там нормальні були, і замовники…
   Я повісив Єдинорога на один із вільних гаків, спіткнувшись і відбивши собі великий палець ноги об дворучний ґердан, що лежав біля стіни, – важку шпичасту палицю з головою, подібною до гігантського кокосового горіха. Судячи з ґерданових розмірів, орудувати ним міг сам лише Залізнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.
   У горні вже розжарювалися ті самі штирі, які Коблан учора відкопав у своєму царстві металу. Я сподівався незабаром з’ясувати, що коваль збирається з ними робити.
   – Поки що стій і дивися, – непривітно розпорядився Коблан. – Або можеш присісти. Якщо знайдеш куди. Ні, краще все-таки стій…
   І одразу, геть-чисто забувши про мене, він підступив до горна, мало не вліз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – підмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь. Міх зашумів старанніше, Коблан хмикнув, підкинув у горн вугілля, поворушив коцюбою і ще раз вилаяв підмайстра – по-моєму, просто так, про всяк випадок.
   Відтак підійшов до ковадла, трохи спостерігав за діями двох інших своїх помічників (ті чаклували над якимись обрізками), злегка скривився, але нічого не сказав – дав їм закінчити й покласти заготовку до горна.
   Потому сказав їм усе – і дуже докладно, з барвистими відступами.
   Відвівши душу, майстер сам узявся за діло: з несподіваною для його статури жвавістю схопив довгі щипці, що стояли поруч із горном, запустив їх у піч і спритно вивудив один зі штирів, що розжарилися начервоно.
   За мить штир опинився на ковадлі й коваль, притримуючи вже іншими щипцями (і коли він встиг їх перемінити?!), взявся методично постукувати середньої величини молотком, надаючи заготовці невідому мені поки що форму.
   Коли метал почав тьмяніти, остигаючи, Коблан поклав заготовку назад у горн і висмикнув замість неї іншу.
   Це повторювалося п’ять разів, після чого майстер вибрав собі один із найменших молоточків – у його лапах цей мініатюрний інструмент здавався смішним і недоречним – підкликав до себе того підмайстра, з-за фартуха якого визирала вже знайома мені зміїна голівка хвилястого криса, а тоді уп’явся в мене очима, немов щойно виявив мою присутність.
   – А ти чого стоїш? – крикнув він із обуренням. – Ану бери кліщі – і вперед!..
   І я, Чен із Анкорів Вейських, спадковий ван Мейланя, відчув себе ледарем-підмайстром, що ухиляється від роботи, і майстер піймав мене на цьому.
   Я квапливо підвівся, схопив лівою рукою кліщі, протягнені мені одним із підмайстрів, і з третьої спроби ніяково зачепив ними заготовку, допомагаючи собі обрубком.
   – Ближче, йолопе, ближче до себе перехопи, – майже добродушно пробурчав Залізнолапий, і я слухняно перехопив, мало не впустивши собі на ногу розпечену заготовку.
   – А тепер тримай міцніше, – Коблан подивився на мої невмілі спроби, пожував губами, немов збираючись і мене вилаяти для більшої переконливості, але промовчав – певно, вирішив, що я недостойний.
   І вони удвох із підмайстром загупали молотами по заготовці: Коблан – маленьким молоточком, а підмайстер – здоровенною кувалдою, опускаючи її точно в тих місцях, де вказував майстер.
   А я тримав. Заготовка, як жива, рвалася з кліщів, самі кліщі затято вібрували – але я тримав, до болю закусивши нижню губу, не відчуваючи онімілих пальців (і тих, що в мене були, і тих, котрих не було), доки Коблан не перехопив у мене потьмянілий штир кривими щипцями й сунув його назад у горн, вийнявши замість нього інший.
   І все повторилося спочатку. Я тримав, вони били. Вони – били, я тримав.
   І так – п’ять разів.
   П’ять разів. П’ять болісних вічностей, п’ять залізних штирів, п’ять пальців у руці…
   П’ять.
   Пальців.
   П’ять…
   Пальців.
   П’ять…
   Розуміння обпалило мене, як полум’я горна заготовку, я мало не закричав…
   Але тут усе й закінчилося.
   І Коблан Залізнолапий, майстер із дивацтвами, оголосив, що нам час обідати. Йому і різним неробам і ледарям, імена яких він і вимовляти відмовляється на голодний шлунок.


   Чи я зголоднів, як ніколи, чи ще щось, але обід у Коблана виявився анітрохи не гірший, ніж у мене – чудовий плов по-дубанськи з жовтим горохом, бараняча густа юшка піті з гострими пахучими приправами й аличею, свіжі фрукти, два сорти вина…
   Перший сорт – Кобланова отрута; і другий – мій мускат із сонячного Тахиру, який, крім мене, чомусь ніхто не пив.
   – Пригощайся, устаде, – я підсунув обплетену сулію Коблану.
   – Це в кузні я – устад, – Залізнолапий із сумнівом оглянув сулію, обережно підніс її до губ і майже одразу ж поставив на стіл. – А за столом я – Коблан, і ти знатніший від мене. Хоч і молодець ти, – несподівано зізнався коваль, і я завмер з набитим ротом. – Не кожен Вищий, до того ж однорукий, так одразу кліщі схопить і до ковадла стане. Не чекав…
   – І даремно, – усміхнувся я. – Що з дурня взяти?
   Коблан ошелешено вирячився на мене, побачив, що я усміхаюся – і раптом оглушливо зареготав. Я не стримався й розреготався слідом за ковалем. Підмайстри, що сиділи в кінці стола, несміло захихикали, але їхня боязкість невдовзі минула…
   Отак ми сиділи й сміялися – і гнітюча напруга останніх більше ніж двох місяців, що минули від того клятого дня, поступово відпускала мене. Я відчував себе колишнім, відчував, що знову стаю самим собою – веселим Ченом, душею товариства, легковажним і легковірним; таким, яким був…
   Ні, не таким. Я обманював сам себе й не міг обманути до кінця – отже, я вже був інший. Мав рацію емір Дауд. Багато чого в мені змінилося, і не лише зовні… Отакі справи, Чене-підмайстре!
   Я підсунув до себе сулію з мускатом і мало не перекинув її – такою легкою вона виявилася. Роздивившись ближче, з’ясував, що сулія майже порожня. Я з повагою глянув на Коблана, що захоплено жував.
   Тепер зрозуміло, чому він п’є лише своє вино. А я йому всього кілька бочок тоді запропонував, дурень…


   Дні змінювали один одного, палахкотів горн, висів у кутку кузні над шпичастим Коблановим ґерданом мій Єдиноріг, сам Коблан із підмайстрами лупили молотами, я в міру сил допомагав їм – тримав кліщами заготовки, крутив ножний привід шліфувального кола, іноді брав в уцілілу руку вже майже готові фаланги сталевих пальців, теплі після шліфування, і надовго стискав їх у кулаку або, за порадою Коблана, прикладав їх до руків’я свого меча.
   У мене більше не виникало сумнівів у тому, чи потрібно це. Розумів: потрібно.
   Металева рука народжувалася в мене на очах. Із ювелірною точністю коваль підганяв шарнірні зчленування, необхідні для майбутніх пальців і зап’ястя, і я лише дивувався, як однаково акуратно він міг працювати кувалдою й легеньким молоточком.
   Це справді був Майстер.
   І весь цей час древня рукавичка, сплетена зі сталевих кілець із пластинами, лежала на ослинчику, оточеному мотузяним загородженням; і рівно горіли чотири тонкі свічки й один каганець.
   Рукавичка чекала. Чекала свого часу.
   І дочекалася.
   …Коблан дістав із горна вже готову, загартовану й відпущену, що аж пашить жаром, руку і дбайливо опустив її – ні, не у воду.
   В олію.
   Із шипінням рука занурилася в цю купіль; здійнялася хмара густої, з різким запахом, пари. І коли рука вийшла назовні – вона тьмяно полискувала, і краплі гарячої олії стікали з неї, як краплі… краплі крові!
   Кістяк.
   Рука без шкіри.
   Мені стало холодно. У кузні, біля палаючого горна.
   Ми з Кобланом стали з двох боків над рукавичкою, кільчастою шкірою, що відображала колихкий вогонь свічок. Ми стояли один навпроти одного: він – із залізною рукою, що стікала олією, у своїх залізних лапах, я – з оголеним Єдинорогом у лівій, помітно зміцнілій останнім часом руці.
   Потім Коблан простягнув уперед металевий кістяк руки, я перехопив меч за клинок – і блискучі пальці торкнулися руків’я протягненого мною Єдинорога. Майстер притримав меч другою рукою, і моя власна долоня лягла зверху, стуляючи штучні пальці на руків’і меча.
   Краплі олії зривалися вниз і важко падали на рукавицю, що чекала своєї черги.
   Було тихо, лише гуділо полум’я в горні. Підмайстри стали за нашими спинами, торкаючись вузлуватих мотузок; підмайстри були такі ж мовчазно врочисті й серйозні, як і ми.
   І пролунав голос Коблана Залізнолапого, дивного коваля – немов ще одне полум’я гуділо в новому горні…

     Клянусь я днем початку світу,
     клянусь я днем його кінця,
     Клянусь я пам’яттю Муніра,
     божественного коваля,
     Клянусь землею й синім небом,
     клянуся водою й теплим хлібом,
     Клянусь я невимовленим ще я,
     останнім іменем Творця,
     Клянусь…

   …Коблан ще говорив, але я погано розбирав, що саме, а коли луна його голосу затихла під склепінням кузні, я заледве розтиснув металеві пальці й повернув меч на його гак. Потім ми з Кобланом одночасно торкнулися кільчастої рукавиці, трохи потримали руки, і коваль дбайливо витягнув рукавицю з чотирикутника свічок погасивши по дорозі каганця.
   Починалась остання стадія. Я вже знав, що мало натягнути рукавичку, як шкіру на кістяк, – пальці й шкіра повинні стати нероздільним цілим.
   І знову стукав молот, горів горн, плювався червоними іскрами розпечений метал, сичала олія, горіли свічки – цього разу вже навколо ковадла. Я бачив, що Кобланові незручно працювати, увесь час побоюючись зачепити й збити свічу; але я розумів – треба…
   Нарешті моя майбутня рука – остаточно готова, відполірована й з’єднана з кріпильними ремінцями й застібками – знову лягла на руків’я Єдинорога.
   Тепер ритуальні свічки були довгі, товсті й білі – їх мусило вистачити на всю ніч. Мій вузький і прямий меч лежав на вівтарі ковадла в обіймах сталевих пальців, а над ним – точніше, над штучною рукою, що стискала руків’я – висів на ланцюзі шпичастий Кобланів ґердан.
   Так було треба.
   І ще треба було, щоб ми тихо вийшли, щільно причинивши за собою двері…


   …Коваль підтягнув останній ремінець, застебнув пряжку – і я підвів до очей свою нову руку.
   Вона була дуже схожа на справжню, лише одягнену в залізну рукавицю. І її вага незвично відтягала мені передпліччя. Нова рука була припасована міцно, зручно, не зіслизала й не тиснула.
   І тут мені захотілося негайно повернутись додому, взяти спадкоємний ніж кусунгобу й зробити те, на що я не зважився на самому початку.
   Я чітко уявив собі, як вийду в товкотнечу денного Кабіра, від якої я відвик, знайду маленьку Чин і скажу їй:
   – Добридень, Чин! Поглянь, яка в мене є нова чудова рука! Хочеш таку ж?..
   Я навіть не намагався стиснути пальці. Це були не мої пальці. Це були взагалі не пальці.
   Мертвий метал.
   Мертвий.
   Залізна рука марним вантажем висіла на моїй куксі.
   Заради Восьмого пекла Хракуташа, на що я сподівався?!
   На диво?..
   Добридень, Чин… хочеш нову руку? Я тепер майстер, я вам усім можу зробити нові руки – і тобі, й Фальґримові, й емірові Дауду, й любому пустунові Друдлу…
   Хочете?!
   – Обідати ходімо, – ніби ніде нічого, буркнув коваль, і мені захотілося щосили вдарити його по обличчю.
   Мертвою рукою.
   Бажання було гостре і палюче, мов юшка піті, яка щойно закипіла.
   – Ходімо, ходімо, – байдуже повторив Коблан і вже від дверей додав: – Додому щоб і не думав повертатися… Пошлеш за новим одягом і вином. І ось що… частіше клади її на руків’я меча. Зрозумів?
   Я упустив руку й почув довгий і чистий дзвінкий звук.
   Виявляється, я зачепив ковадло.



   …Де я? Навіщо? Що це?!
   Ні!!! Ні…
   Я прокинувся в холодному поту й сів на ліжку. Я ще не остаточно відрізняв жахіття від яви, і тому поспішно запалив свічку й задивився на кляту залізну руку. Вона була на місці, і пальці її, як звичайно, були холодні й нерухомі – як і годиться металевим штирям, що закріплені в добре змазаних шарнірах і обтягнуті кольчужною рукавицею…
   Стій! Адже вчора увечері я, здається, зняв ненависну руку… Точно, зняв. А тепер вона знову на мені. Немов величезний павук, що присмоктався до живої плоті. Як так? Я ж пам’ятаю… Чи не пам’ятаю?
   Звечора я знову напився… так, напився, оскільки тепер мені це вдається легко. Я хочу напитися – я п’ю – я напиваюся. Отак. Лише вина мені для цього потрібно все більше й більше… Навіть Кобланової отрути.
   Отже, я напився, і мене досі хитає, і голова гуде, і язик у роті сухий і шорсткий, як наждак, і хочеться пити… пити… ой, як пити хочеться!..
   На столі – глечик. Що в ньому? Не знаю. Не пам’ятаю.
   Я заледве встаю з ліжка, на негнучких ногах роблю два-три кроки до стола й важко навалююся на нього всім тілом. Стіл міцний. Він витримає.
   Чи витримаю я?
   Стою так якийсь час. В голові й далі паморочиться. Мені зле. Мені дуже погано. Дуже погано мені!
   І не лише від вина…
   Пробую кліпати. Виходить, але якось не так, як раніше.
   Пробую підняти глечик. Виходить, але заледве.
   Пробую вміст глечика. Не впасти б…
   Тільки б не вино!
   Вода!.. Холодна й чиста.
   Я п’ю, п’ю, п’ю – я дуже довго п’ю – а потім виливаю частину благословенної вологи собі на голову. І стою мокрий, з’ясувавши, що заснув, не роздягаючись…
   Залишаю трохи води про запас – незабаром я обов’язково знову захочу пити.
   Стало легше. Трохи.
   Я відштовхуюся від стола й валюся на ліжко, дивом не промахнувшись. Подушку – вище. Ось так. Голові мусить бути зручно паморочитись – інакше вона ображається й починає кудись падати…
   Отже, на чому ми зупинились?
   Учора я напився. Укотре. Все заволокло хмільним туманом, і якоїсь миті мені здалося, що я зможу нарешті стиснути пальці своєї залізної руки – і, як останній ідіот, я взявся бити цією рукою об стіну, намагаючись змусити вперті пальці стиснутися в кулак.
   Біль від ударів тупо віддавала в культі, а я все вмовляв себе, що це болять кісточки неіснуючих пальців… ні, це болять мої залізні пальці, безвладно врізаючись у стіну й вибиваючи з неї шматки тиньку…
   Я ледве було справді не повірив у своє п’яне марення. Витверезівши на мить, я зі страхом і надією глянув на…
   На жаль, мене чекало гірке розчарування. Просто від ударів об стіну пальці трохи зігнулися – і в цьому не було нічого дивного.
   А я вже уявив…
   «Здається, я починаю божеволіти», – подумав я тоді. І це була не перша така думка.
   А потім хміль обступив мене з новою силою, і лють повернулася разом із ним – але не та мало не весела лють, коли я повторював про себе – можу, можу!.. ні, інша, зла й чорна лють опанувала мене – і я зірвав кляту залізяку, пожбурив на підлогу й довго, люто місив її ногами, боляче забиваючи пальці босих ніг – і опісля лежав і плакав, плакав ридма, як дитина, у якої відняли улюблену іграшку…
   І сам не помітив, як заснув. Мене мучили жахіття. У них сталева рука оживала й починала тягнутися до мого горла; я боровся з нею, але сили були нерівні – переляканий каліка проти скаженої сталі, одержимої манією вбивства – і холодні пальці стискалися в мене на шиї, розриваючи шкіру кольчужними кільцями, все глибше поринаючи в тіло, перериваючи подих…


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Поделиться ссылкой на выделенное