Генри Лайон Олди.

Шлях меча

(страница 6 из 43)

скачать книгу бесплатно

   – Як скажете, великий еміре, – ще раз поклонився я й відчув, що кажу не те й не так.
   Цього разу емір Дауд узагалі не відповів, і мені нічого не залишалось, як просто піти за ним.


   В особистих емірових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнірних переможців, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Ні, не своєю пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною відповідністю вдачі й навіть змінам настрою еміра Дауда. Цього, знаю по собі, не так просто домогтися, навіть маючи ідеальних слуг. Утім, де вони, ці ідеальні – крім, звісно, мого Коса…
   Зараз покої мали вигляд похмурий і навіть трохи лиховісний. Більшість свічок у канделябрах на стінах погасили, і по кутках зависли грузлі сірі тіні, немов очікуючи свого часу.
   Вогники решти свічок блукали по перлистій інкрустації стародавніх меблів, наче відкриваючи вхід у якийсь інший, потойбічний світ. Це було красиво, але водночас трохи моторошно.
   Хоча, здавалося б, зовсім недавно я й сам усерйоз хотів вирушити в цей позамежний світ тіней. І нічого, не боявся… та й зараз – не боюся.
   Емір Дауд жестом указав мені на атласні подушки, розкидані по всьому килиму, на підлозі. Я слухняно опустився на одну з них, а Дауд Абу-Салім влаштувався навпроти, тримаючись неприродно прямо.
   Спершу ми трохи помовчали. Я чекав, що скаже Дауд, а емір, певно, збирався з думками. Нарешті він заговорив – і, зізнаюся, від його слів я здригнувся.
   – Ти знаєш, що відбувається в Кабірі, – почав Абу-Салім без жодних передмов.
   Я не відповів. Я не був певен, чи треба тут відповідати, і якщо треба – то як?!
   – Звичайно, знаєш. І всі знають. І я знаю. Але якщо всім це не подобається, то мені це дуже не подобається. Як і тобі.
   – Мені подобається, – гірко усміхнувся я.
   – Не перебивай без потреби. Бо все значно гірше, ніж ти гадаєш, – жорстко сказав емір, кивнувши на мою покалічену руку.
   Це була перша людина, яка не намагалася не зауважувати мого каліцтва.
   – Що може бути гірше, ясновельможний еміре?
   – Те, що це відбувається не лише в Кабірі. Харза, Кимена, Бехзд, Дурбан… Одне слово, по всьому емірату й у багатьох суміжних землях. По кілька випадків на кожне місто, але цих міст доволі багато…
   Я напружився.
   – Учора я говорив із Емрахом іт-Башшаром із Харзи, – продовжив Дауд, дивлячись повз мене. – У нього загинув друг. Та шабля, що в Емраха замість пояса – пам’ять про покійного. Сліди привели іт-Башшара в Кабір. І він, як і ми з тобою, намагається зрозуміти, що відбувається. Ось лише гарячий надміру, як і всі харзійці. Нахрапом воліє… Казав – хоче знайти цих… людей. Якщо їх можна так назвати.
   Ось у чому річ! А я гадав… Мені на мить стало соромно.
   – Людей калічать і вбивають, – так само вів далі емір. – Нехай небагатьох.
Ти погодишся, що твоя рука – це небагато? І правильно зробиш. Але ми не маємо сил покласти цьому край. Ми – інші. Нам не зрозуміти, як зброєю можна вбивати. А вони, ті, кого ми шукаємо, – такі, які вони є. І, отже, частина з нас мусить уподібнитися їм. Іншого шляху немає.
   – Але це неможливо! – розгублено вимовив я.
   – Наші предки були здатні на це, якщо вірити легендам. Отже, можливо. І Емрах іт-Башшар хоче стати першим…
   Дауд Абу-Салім надовго замовк, і я не зважувався перервати його мовчання. Я й так розумів, ким хоче стати розпачливий Емрах і навіщо йому це потрібно. Ой, як я його розумів!..
   – Я хочу, щоб ти став другим, – нарешті вимовив емір. – Хочу – і не можу наказати тобі. Але інакше, зіткнувшись із Іншими, ти будеш… приречений.
   – Я?! А чому я?..
   – Не перебивай мене! І вислухай до кінця. Я припускаю, що Емрах, бажаючи помститися за друга, справді навчиться… – емір усе не міг вимовити потрібне слово. – І я навіть припускаю, що він зможе знайти корінь злочинів. Але я хочу, щоб у цей момент поруч із іт-Башшаром була людина, здатна не лише на… необачні вчинки, але й на розуміння. Інакше ми будемо гасити вогонь вогнем. Тим паче, що в Емраха напевно будуть послідовники. Помста – хвороба заразна, на кшталт чуми…
   – Так, заразна, – тихо погодився я. – Гірша від чуми.
   – Рано чи пізно ти сам дійшов би до цього, – кивнув емір. – Я лише трішечки підштовхнув тебе. Просто ти – один із небагатьох, здатних устояти на межі. І… ти вже змінився. Хіба ти не завважуєш?
   – Завважую, – хрипло мовив я, не впізнаючи власного голосу, і відкинув правий рукав халата, оголюючи обрубок. – Але ще я завважую й оце… Не годжуся я тепер у герої. Сам, без руки…
   – Ти будеш не сам. Пошуками будуть займатися й інші, крім Емраха з Харзи й тебе. А найвищу буллу, що забезпечить тобі сприяння по всьому емірату – а подекуди й поза ним – я вже заготував. Тепер що стосується твоєї руки…
   Емір якось дивно глянув на мене.
   – Є людина, який береться допомогти тобі, – закінчив він.
   Я відчув за спиною якийсь рух і швидко обернувся.
   Переді мною стояв блазень. Друдл Муздрий.
   Доволі кремезний чолов’яга, схожий на пустельного тушканчика, якщо можна уявити собі тушканчика з тхоровою непосидючістю, нахабністю портового пацюка й багатьма іншими сумнівними для тушканчика рисами. Восьмикутна фірузька тюбетейка дивом трималася на його поголеній лискучій потилиці, а численні плями на куцому вовняному халаті-джуббе промовляли про рясні обіди, що супроводжувалися не менш, а то й більш рясними узливаннями.
   Крихітні блазневі очки блищали двома чорними маслинами, а між ними червоніла слива кирпатого носа; місяць його обличчя вінчала чорна цап’яча борідка, немита й нечесана від сотворення світу. Або й довше.
   Таким стояв переді мною найблазенніший Друдл Муздрий, усміховище всього Кабіра.
   Зі своїм дурнуватим тупим кинджалом за поясом. До того ж, із дитячим маленьким ятаганом, якого тягав останнім часом.
   – Поговори з Вищим Ченом, Друдле, – спокійно мовив емір. – А я не буду вам заважати.
   Дауд Абу-Салім несподівано легко підвівся на ноги й беззвучно розчинився серед тіней.


   Я очікувально глянув на блазня. Друдл не звернув на мій погляд ані найменшої уваги й одразу ж плюхнувся на ту ж подушку, з якої щойно підвівся емір.
   У блазневих руках у невідь звідки опинилася таця з горіховою пахлавою, і він миттю набив солодощами свій рот, що розтягнувся аж до вух. По моєму, стільки пахлави не влізло б і в сідельний хурджин.
   – Ти дурень, – Друдл для певності тицьнув у мене товстим і липким пальцем. – Сперечатися будеш?
   Я спершу похлинувся, ніби це в мій рот набили гору ласощів, потім уявив, як я сперечаюся з Друдлом на запропоновану тему, й сам не помітив, як заперечно похитав головою – заперечуючи невідь що.
   – Отже, домовилися, – задоволено підсумував блазень. – Ти дурень. І я дурень. Тому поговоримо, як дурень із дурнем. Руку нову хочеш?
   – Зле жартуєш, Друдле, – упівголоса відповів я, відчуваючи, як у мені закипає гнів.
   – Це відповідає розумний Чен Анкор, – таця з пахлавою порожніла на очах. – А що відповів би дурень? Спробуємо ще раз… Руку нову хочеш? Кажи?!
   – Хочу!
   Я навіть не встиг зміркувати, що відповідаю. І справді стаю дурнем…
   Друдл жбурнув порожньою тацею об стіну й радісно застрибав на подушці, що сплющилася під його важким задом.
   – Вийшло, вийшло! – заволав він на всі покої, і я злякався, що зараз сюди збіжаться слуги – рятувати еміра від нічних демонів.
   Я озирнувся – про всяк випадок – і пропустив момент, коли в Друдла з’явилася нова таця. Із виноградом. Із рожевим гератським виноградом.
   – Так, продовжимо, – блазень задумливо пожував ягідку, плюнув кісточками в мідне кадило, не потрапив і досадно скривився. – Переходимо до другої частини наших дурних міркувань! А меч ти новий хочеш? Гарний…
   – Ні, – твердо відрізав я. – Не хочу.
   – Чому? – запитав блазень, хоробро об’їдаючи гроно виноградне. – Була одна залізяка, буде інша…
   Я похмуро усміхнувся.
   – Меч – не залізяка, Друдле. Меч – традиція роду. Меч – продовження мене самого. Дурень ти все-таки…
   – Ясна річ, – легко погодився блазень. – Я й не сперечаюся. А ти перестань зображати грозову хмару – свічки від страху згаснуть. Ти краще ось про що подумай: меч твій – залізний… Та знаю, знаю, що сталевий – не будь мудрагелем! Отож, меч – залізний, рука – жива… меч, як ми з’ясували, це продовження тебе самого… А рука?
   – Що – рука? – тупо запитав я.
   – Рука – теж продовження тебе самого? Чи ти справді дурень? За моєю думкою стежити не встигаєш? Ану, швидко відповідай! Рука – продовження чи не продовження?!
   У мене раптом запаморочилося в голові.
   – Продовження, – промимрив я. – Аякже… це ж рука. Жива…
   – Виходить, що в тебе, дурню Чене, два продовження? Одне – залізне, а інше – живе?
   – Виходить, що так, – приречено погодився я.
   А що мені залишалося робити?
   – І одне продовження – живе – тобі вкоротили… То, може, нам для рівноваги треба іншу частину подовжити, га? Залізну? Меч – залізний, півруки – залізні, а далі – як і раніше! І вийде в нас…
   – Не вийде, – тужно заперечив я, дивуючись, що взагалі обговорюю цю ненормальну ідею з ненормальним співрозмовником. – Невже ти сам не розумієш – пальці, долоня, зап’ястя… Це тобі не просто шматок заліза!
   – А меч – просто шматок заліза? – хитро прищулився Друдл, зрушуючи тюбетейку ще далі на потилицю.
   – Ні… меч…
   – Звісно, звісно – продовження тебе самого! Послухай, Чене, по-моєму, ти сам собі суперечиш! Ото вже справді – всі лиха з розуму!..
   Друдл схопився на ноги й затанцював навколо мене, плескаючи в долоні й кривляючись так, що йому міг би позаздрити опівнічний людожер якша.
   – А в Чена-дурня є залізна рука! – співав він противним фальцетом. – Є залізна рука – вічна штука отака!
   – Ні, – твердо заявив я. – Я в це не вірю.
   – Бо розумний, – напоумляв мене Друдл, танцюючи. – Був би дурень – повірив би. А в меч свій віриш?
   – У меч вірю.
   – Отже, і в руку повіриш. Ось здурієш – і повіриш. – Друдл був непохитний. – Та що я тебе, зрештою, як маленького вмовляю?! Тобі це треба чи мені? Ти мав би радіти…
   – Як дурень, – закінчив я недоказану думку. – Як усе просто – раз плюнути. Сходити в кузню до вправного майстра… Хто в нас зі зброярів у Кабірі верховодить? Ассатор іль-Убар? Чи Мансайя Одноокий? Сходити й замовити їм…
   – Ні, – Друдл раптом став напрочуд серйозний. – Ці відмовлять. Вони розумні, а ми з тобою – дурні. Отже, нам і коваль на кшталт нас потрібний…
   – І хто ж він? – поцікавився я.
   – Коблан. Коблан Залізнолапий, – вагомо відповів блазень. – Є на околиці такий коваль…
   – А чому саме Коблан?
   – Він теж дурень. Як я. І ти.



   Якщо в чомусь Кабір і був одностайний, то це в тому, що Коблан Залізнолапий – коваль із дивацтвами. Причому з багатьма. Майстром він вважався зразковим, і навіть, можна сказати, видатним – хоча зброя його роботи й поступалася за добірністю й тонкощами зовнішньої обробки виробам того ж Мансайї Одноокого. Утім…
   У тому й лихо, що було ще це «утім». Мало замовлень брав упертий Коблан, та й ті, на які погоджувався, брав не в кожного – і справа була не в шляхетності походження чи ваговитості гаманця замовника. Наскільки я знав від інших, коваль за все його життя жодного разу не зробив двох однакових або просто схожих клинків. А ще з невідомих причин він страшенно не любив вузьких мечів на кшталт естока мого дворецького Коса ан-Таньї чи того ж Єдинорога; навіть рідкісні в Кабірі шпаги, такі популярні серед заїжджих гостей із далекого Фіону, заслуговували, на думку Коблана, долі шампурів для шашлику.
   Та й то – шашлику з худих старих баранів. У найкращому разі.
   Загалом, на зброю, яка йому не подобалася, Коблан замовлень не брав. Навіть якщо така зброя заповідалася всуціль оригінальною і ні на що не схожою. А якщо замовник, якому відмовили, впирався і призначав подвійну чи потрійну ціну, Залізнолапий, дивлячись упертюхові в очі, скручував спіраллю штирі для міських воріт або кликав дужих підмайстрів, і вони безкоштовно виносили наполегливого клієнта на свіже повітря.
   Зате Залізнолапий міг два тижні поспіль поратися з якимось кривим ножем, замовленим сусідом-м’ясником, а тоді взяти за роботу сущі копійки. Але в тому випадку, якщо ніж м’ясникові був справді потрібний. Причому – конче.
   У цьому й була заковика. Зброяр Коблан робив лише те, що було необхідне людям. Можливо, зброя, яка виходила з під його рук, мала не настільки елегантний вигляд, як в Ассатора іль-Убара або Ахмета Кутого Нігтя (Мансайю я вже згадував), зате вона була саме тією річчю, якої конче потребував замовник.
   Зручність і надійність. Головне – надійність. І гранична простота у всьому. Нічого зайвого.
   Мабуть, Друдл дав мені й справді мудру пораду…


   Отож, наступного після заручин ранку я стояв перед дверима дому Коблана Залізнолапого – коня я відправив назад разом із Косом, що супроводжував мене, – і не без хвилювання налаштовувався на майбутню розмову з ковалем.
   Двері, що перепиняли мені шлях, були надзвичайно великі, важкі й окуті металевими смугами. Очевидно, роботи самого господаря. Поважні були двері. Міцні. І надійні, як будь-яка Кобланова робота.
   Ось лише навіщо? Щоб не сунули замовники, яким відмовили?
   Доки я міркував і вагався, двері відчинилися несподівано без рипіння, і на порозі зринув розпатланий молодик у коротких полотняних штанах, просторій сорочці й шкіряному фартуху, з-за якого визирав малий крис – кинджал із хвилястим клинком і зміїною головою на руків’ї.
   Дивної роботи був крис. Чи не Кобланової?..
   Підмайстер, схоже, впізнав мене. Не дивно – у Кабірі Чена Анкора багато хто знає, і не лише навіч. Але зараз ця думка чомусь не викликала в мене звичного почуття задоволення.
   – Проходьте, прошу, Вищий Чене Анкоре! Я зараз доповім устадові Коблану. Прошу…
   Ні, улесливості не було в голосі кошлатого підмайстра, і це несподівано заспокоїло мене. Я переступив поріг, і ми пішли вузьким темним коридором, а відтак підмайстер залишив мене у квадратній кімнатці без вікон, яку освітлювали тільки два смолоскипи, що немилосердно чадили.
   Мій провідник вийшов – певно, доповідати ковалеві про моє прибуття, як і було обіцяно – а я сів на єдиний (і чомусь п’ятикутний) ослінчик, який виявив у кутку, і взявся чекати.
   До речі, ослінчик був старий, але збитий на віки. Невже Коблан знічев’я бавиться столярським ремеслом? Навряд чи…
   Чекати довелося доволі довго. Коблан, безумовно, не шанував непрошених гостей. Хоча, судячи з розповідей, він і прошених шанував не більше. Що довше я сидів, то жорсткішим ставав ослінчик і частіше я згадував Друдла, переконуючись у тому, що я таки дурень. Мав рацію блазень – як не крути, а дурень, і все тут.
   Я глянув з одного боку, тоді – з другого, з третього, і це не поліпшило мені настрою. Гаразд, подивимося ще, яким виявиться цей Коблан. Якщо Друдл і щодо нього не збрехав…
   Двері, за якими зник мій провідник, відчинилися, і на порозі зринув майже голий здоровань у вже знайомому мені шкіряному фартусі. Спершу в мене навіть мигнула думка, що він відібрав фартух у підмайстра. Хоча ні, цей таки більший – і фартух, і здоровань.
   Усе його тіло поросло густою жорсткою шерстю – звісно, не шерстю, і не все, але спершу мені здалося, що все – і якщо на голові де-не-де виблискувала сивина, то в інших видимих мені місцях кучеряве волосся було бездоганно чорне.
   Цим волохатим чолов’ягою був Коблан Залізнолапий, і дуже великий. Утім, і одвірок був чималий, тож бо коваль (а хто ж іще міг стояти переді мною?!) у ньому цілком умістився.
   – Вищий Чен? – прокашлявшись, хрипким басом запитав коваль, і привітності в його голосі було стільки ж, як у гарчанні марно розбудженого лева.
   Я підвівся і поклонився, відчувши легкий біль у затерплому хребті.
   – А ви, я гадаю, устад Коблан… е-е-е…
   Не доказавши, я глянув на його руки. Ні, не руки – лапи. І якщо те, що я бачив, не було обманом зору, – коваль виразно заслуговував свого прізвиська. Так само, як і звання устада – майстра, що має учнів із правом на власне іменне клеймо.
   – А хто ж? – гмикнув Коблан. – Ходімо…
   І відійшов, пропускаючи мене вперед.
   За кілька хвилин ми опинилися в просторій і доволі світлій кімнаті, однак чомусь майже порожній. Крихітний різьблений столик на гнутих ніжках, килим на підлозі, приосадкувата тахта в кутку – і все.
   Ага – на столику надзвичайно гарний мідний глечик і дві піали.
   Коваль мовчки наповнив піали й присунув одну мені.
   – І? – очікувально й доволі непривітно запитав він, коли я зробив кілька ввічливих ковтків і поставив піалу на стіл.
   Вино було надміру міцне й гірке.
   – Чудове вино, – кривлячи душею, сказав я. – Просто чудове.
   – Таверна за рогом, – відрізав Коблан, опускаючись на килим і підтискаючи під себе великі волохаті ноги. – Хіба ти вино пити до мене прийшов?
   Не можу сказати, щоб початок розмови мене дуже обнадіяв. Зате розлютив і повернув самовладання.
   – Гидотне в тебе вино, устаде Коблане, – я сів навпроти й зухвало усміхнувся в обличчя ковалеві (вірніше, у ті острівці, що визирали з океану бороди). – Нагадаєш, я потім розпоряджуся, щоб тобі кілька бочок тахирського мускату доставили…
   Коваль глянув на мене зацікавленіше, а я гостріше відчув, у яку дурнувату ситуацію втрапляю.
   – Ось, – я засукав правий рукав і показав Кобланові обрубок. – Бачиш?
   – Бачу, – похмуро відповів коваль. – Не сліпий.
   – І я бачу, – жорстко сказав я. – Отож, я знову хочу тримати меч у цій руці.
   – Як ти це собі уявляєш? – запитав коваль, подумавши.
   – Погано уявляю, – чесно зізнався я. – Щось на кшталт залізної руки…
   І осікся.
   Коваль оглянув мене уважним поглядом з голови до ніг.
   – Ти дурень? – поцікавився він.
   – Так, – несподівано для себе самого підтвердив я.
   – Схоже, – погодився Коблан. – І хто тобі таке нарадив?
   – Та, – ухильно відповів я. – Ще один дурень…
   Коваль добряче ковтнув зі своєї піали, підвівся і пройшовся по кімнаті. Я відчув, що в горлі у мене пересихало, і теж поспішив піднести до губ піалу. За цей час Кобланове вино кращим не стало. Навіть навпаки.
   – Певно, Друдл? – раптом запитав Коблан, зупиняючись просто переді мною.
   – Він, – вичавив я, похлинувшись вином.
   Коваль задоволено хмикнув і знову заходився міряти кроками кімнату.
   – Друдл, Друдл, Друдл Муздрий, – буркотів він у такт ходьбі. – Друдл… Найлютіший язик Кабіра. І про мене, певно, казав, що я – дурень… Казав чи ні?
   Я зам’явся. Сказати правду – образиться коваль. Збрехати – однаково випливе, рано чи пізно. І взагалі, не люблю я брехати. Не люблю й не вмію.
   Я вже відкрив було рота, щоб сказати «так», але замість цього просто кивнув.
   Коваль зупинився посеред кімнати, трохи подумав про щось своє; потім, певно, дійшов якогось висновку й повернувся до стола.
   – Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довірчо повідомив мені Залізнолапий. – Геть. А так – поговоримо…


   …У кузні було дуже жарко. У кутку палав горн, бризкаючи довкруж гарячими червоними вилисками. Іншими джерелами світла були: невелике віконце під стелею й кілька запалених смолоскипів. Двоє підмайстрів ретельно лупили великим і малим молотами, надаючи хитромудрої форми розпеченій смузі металу – певно, ґарді майбутнього меча.
   Третій підмайстер орудував ковальським міхом, роздмухуючи горн – який і без того, на мій неосвічений погляд, горів доволі добре.
   По стінах на вбитих гаках були розвішано в зразковому порядку молоти, молотки, молоточки, зубила, кліщі, щипці й ще безліч інших інструментів, назви яких я не знав. Пахло вогнем (якщо вогонь має запах), розпеченим залізом і ще чимось незрозумілим, але приємно збудливим.
   Доки я з цікавістю оглядав кузню, Коблан нетерпляче махнув мені рукою, запрошуючи йти за собою.
   У протилежній від входу стіні кузні, за три кроки від горна, виявилася ще одні двері, яких я раніше не завважив. Коваль відчинив їх і, пригнувшись, щоб не знести головою одвірок, увійшов.
   Я протиснувся слідом.
   Це було якесь підсобне приміщення, але мені на гадку одразу спали два слова: царство металу.
   Тут справді виявилося царство металу. Чого лише там не було: просто смуги, бруски й листи сталі, бронзи, міді й різних сплавів, старі й нові інструменти, ціла й поламана зброя, кухонне начиння, ланцюги, деталі огорож… все це багатство було акуратно посортоване й розкладене так, що дбайливий хазяїн міг запросто відшукати будь-яку потрібну річ.
   Коблан оглянув свій склад, несподівано швидко запустив лапище в найближчу купу заліза й з гуркотом витягнув звідти якийсь дивний предмет – металевий циліндр завтовшки приблизно з передпліччя й завдовжки долоні на півтори, із двома отворами: скраю і збоку.
   Для чого ця штука призначалася й чому слугувала раніше, було абсолютно незрозуміло.
   Схоже, ковалеві це теж було не зовсім зрозуміло. Він повертів знахідку у своїх воістину залізних лапах, тоді скоса глянув на мене.
   – Може, краще не руку? – з деякою надією запитав Коблан. – Може, щось… щось отаке? Будеш до передпліччя пристібати, у дірку меч вставляти – я тобі руків’я перероблю… Безкоштовно. І швидко освоїшся. А рука – штукенція складнюща, і мороки з нею…
   Я чудово розумів, що Коблан має рацію. І не виключено, що я й справді навчуся працювати Єдинорогом, закріпленим у цій штуці – я вже подумки бачив залізний тримач, із якого хижо витикається клинок Єдинорога, я вже продумував деякі зміни в поєднаннях випадів і переміщень, я…
   То що, блазню Друдле Муздрий, хто із нас дурень?
   Обидва.
   Обидва дурні.
   – Ні, майстре, – вперто заявив я. – Засунь цю штуку… назад у купу. А мені рука потрібна. Першосортна. Не гірша, ніж мати з батьком зробили. Щоб пальці… і все інше.
   Коваль важко зітхнув, пробурмотів щось на кшталт: «І звідки він узявся на мою голову?!» – але відклав циліндр убік і продовжив пошуки.
   Якийсь час він нишпорив у своїх завалах із шумом аж ніяк не меншим, аніж лавина в горах Сафед-Кух, потім раптом випростався й лунко ляснув себе долонею по лобі, залишивши над бровами брудний відбиток.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Поделиться ссылкой на выделенное