Генри Лайон Олди.

Шлях меча

(страница 5 из 43)

скачать книгу бесплатно

   Болю ще не було – він прийде незабаром, але не одразу – і ось я з подивом дивлюся то на людину з великим мечем на плечі, що швидко віддаляється, то на чиюсь п’ясть правої руки, яка чомусь стискає руків’я мого – мого! – Єдинорога, який валяється поруч. Чому мій меч лежить у траві? Чому ці пальці вчепилися в чужий для них меч, як павук у тріпотливу здобич – чому вони теж лежать на траві?
   Чому зелена трава так швидко стає червона?!.
   А потім нарешті приходить біль, і в мене темніє в очах…
   …Скільки ж часу минуло відтоді? Тиждень? Місяць? Рік? Століття?.. Не пам’ятаю. Час зупинився, життя розсічене мерехтливим півколом, і все сховалося за мрячною завісою забуття й байдужості.
   І біль.
   Біль у руці, якої немає.
   Як мені жити далі? І чи варто – жити?
   Погляд мій мимоволі спрямовується в той куток, де на різьбленій лакованій підставці, привезеній іще моїм прадідом з Мейланя, спочиває спадкоємний ніж кусунгобу. Його я втримаю й у лівій руці. Його я втримаю й у зубах. Бо кусунгобу – не для турнірів і парадних виходів у люди. Це пропуск Анкорів Вейських на той світ. Один короткий рух зліва направо або знизу вгору…
   Я встав із ліжка. Похитнувся. Устояв.
   І довго дивився на ніж, розглядаючи потьмяніле від часу, але все ще гостре лезо. Відтак повільно простягнув руку.
   Ліву.
   Руків’я, покрите кістяними пластинками, зручно лягло в долоню. Занадто зручно. Я підкинув кусунгобу й піймав його клинком до себе. Сонячний промінь сковзнув по сталі, і ніж немов усміхнувся, підморгуючи й дражнячи мене: «То що, хлопче, зважився? Тоді ти будеш перший з Анкорів! Я вже зачекався…»
   Я задумливо похитав ніж у долоні.
   – Доведеться тобі ще почекати, приятелю, – невесело усміхнувся я у відповідь, акуратно кладучи кусунгобу на місце.
   Ніж розчаровано дзвякнув.
   І підбадьорливою луною відгукнувся із протилежної стіни мій Єдиноріг. Протяг, чи що?..
   Корячись якомусь неясному пориву, я перетнув залу і зняв меч зі стіни. Прямий меч Дан Ґ’єн. Родинний клинок. Частина мене самого.
   Тримати меч у лівій руці було трохи незвично. Ану спробуємо… тим паче, що тіло мене слухається погано, але все ж слухається.
   На перший раз я повільно почав із найпростішого. «Веселка, що простромлює хмари» у мене вийшла доволі стерпно, на «Синьому драконі, що залишає печеру» я двічі запнувся й зупинився посеред танцю, важко дихаючи. Звичайно, посилені заняття багато що виправлять, заново відшліфувовують рухи, але…
   Мені й так було доволі кепсько, щоб намагатися обманювати самого себе. Сторонньому глядачеві мої рухи могли здатися майже колишніми, але щось було не так. Щось невловиме, настільки тонке, що його неможливо було передати словами.
І я відчував, що це, швидше за все, не вдасться повернути жодними самокатуваннями.
   Хоча, може, справа в моєму пригніченому настрої?
   Я хапався за соломинку.
   Я ще раз виконав «Веселку…», потім одразу перейшов до дуже складних «Голок дикобраза», зім’яв усі переходи між круговими змахами, до болю в яснах стиснув зуби й ривком пішов на подвійний випад «Хвіст, що злітає,» з одночасним падінням…
   У дверях беззвучно зринув мій дворецький Кос ан-Танья і застиг на порозі, не бажаючи мене переривати. Однак я перервався сам. І зробив це з хворобливою поспішністю. Я не хотів, щоб Кос бачив мій убогий «Хвіст, що злітає», який розсипався на «голки»… Ото він і не побачив. Або побачив, але вдав, ніби не побачив. І що, Чене Анкоре, наступник ван Мейланя, тобі від цього легше? Ні. Мені від цього – важче. Хоча, здавалося б, далі нікуди.
   – До вас гість, Вищий Чене.
   – Хто?
   Чи до гостей мені?!
   – Шляхетна пані Ак-Нінчі, хис-чахси з роду Чибетеїв.
   По моєму, лише Кос ан-Танья, з його повагою до будь-яких традицій, міг навчитися без запинки вимовляти повне ім’я тієї, яку я давно називав дитячим коротким ім’ям Чин. Кос та ще родичі й земляки Чин із порослих лісом передгір’їв Хакаса, зрештою, їм те сам бог велів, хоча бога їхнього звуть так, що навіть Кос язиком подавиться…
   Ні, мені не стало веселіше від того, що прийшла Чин. Чен і Чин – так полюбляли жартувати близько знайомі з нами кабірці. То й що, Чене-каліко, усміхнися й відповідай бадьоро й спокійно, як личить вихованій людині!..
   – Запроси шляхетну пані.
   Кос відійшов убік, і майже одразу у дверях з’явилася Чин – злегка напружена й схвильована. А я на мить забув про себе й просто стояв, милуючись нею, як милуються портретом роботи великого майстра – лише замість різьбленої рами була дверна пройма.
   Чорний обтислий костюм для верхової їзди зі срібним вишиттям на грудях і рукавах лише підкреслював гнучкість її фігури (багато хто в Кабірі вважав би її надміру хлоп’ячою; багато хто – але не я). Кучеряве каштанове волосся легко спадало на оманливо тендітні плечі, а непокірні пасма на лобі були перехоплені тонким обручем із білого металу без звичайних розеток із камінцями – лише ледь помітне різьблення текло по обручу, і мова цього різьблення була древніша від численних мов, якими говорили, писали й співали в еміраті й довколишніх землях.
   Найдорожчий самоцвіт міг лише применшити цінність цього обруча – знаку Вищих роду Чибетеїв із Малого Хакаса; і найдорожча сукня не додала б маленькій Чин ані грана зачарування.
   І не сперечайтеся зі мною! Однаково я не буду вас слухати. Закохані й дурні – безнадійні, як сказав один поет, що не був дурнем, але був закоханий…
   Погляд зелених очей Чин із тривогою зметнувся до мене – але тут вона побачила Єдинорога в моїй руці й, навіть не встигнувши зміркувати, що рука – ліва, тривога в її очах змінилася радісною усмішкою.
   А я непомітно сховав куксу правої руки за спину.
   – Я рада вітати вас, Вищий Чене, і подвійно рада бачити вас на ногах і здоровим, судячи з оголеного меча.
   Вона переступила поріг і знову зупинилася, обома руками тримаючись за свою незмінну Вовчу Мітлу – немов інстинктивно відгороджуючись нею від мене й від того неможливого, небувалого жаху, який тепер незримо мене супроводжував.
   – І я радий вам, шляхетна пані Ак-Нінчі, – уклонився я у відповідь, намагаючись триматися до неї лівим боком. І, помовчавши, додав:
   – Я завжди радий бачити тебе, Чин. Нехай весь емірат провалиться у Восьме пекло Хракуташа – навіть корчячись на крижаній Горі Страт, я буду радий бачити тебе, коли ти пролетиш наді мною у Західний Край пелюсток. То як, схожий я на серцеїда?
   – Як я на еміра Дауда, – усміхнулася Чин і акуратно поставила свою Мітлу в збройовий куток для гостей.
   А я, сам не знаю чому, опустив поруч із її пікою Єдинорога без піхов – хоча зазвичай мій меч висів зовсім в іншому місці, трохи оддалік.
   Усюдисущий Кос уже встиг за лічені секунди накрити легкий стіл, із вигадливим безладом розставивши таці з солодощами, фрукти в приосадкуватих вазах, дві піали з найтоншої порцеляни, – у дверях зринув було хтось зі слуг, але Кос ан-Танья глянув на нього, і слугу як вітром здуло, – а тепер мій чуйний і чудовий дворецький ставив на центр стола керамічний чайничок із підігрітим вином.
   Білим, ліоським – судячи із запаху. Цікаво, коли це він устиг його підігріти, не виходячи з зали? І камін геть холодний…
   – Що нового в Кабірі? – запитав я, безуспішно намагаючись узяти чайничок правою рукою.
   Усмішка повільно сповзла з губ Чин. Я помітив, що вона старається не дивитися на мою покалічену руку, але, проти волі, погляд Чин раз-у-раз сковзав по куксі – і тоді пальці дівчини судорожно стискалися у тверді кулачки.
   І біль, біль, що пливе в зелених хвилях її очей – не мій біль, чужий, але краще б – мій…
   Я взяв клятий чайничок лівою рукою й ніяково розлив паруюче вино в піали, трохи проливши на скатертину. Гарячі краплі розпливлися, утворивши потворні плями.
   За цей час Чин отямилася й навіть змогла заговорити.
   – О, Кабір – велике й галасливе місто. У ньому відбувається стільки нового, що про половину дізнаєшся лише тоді, коли воно вже встигло стати старим. Що саме тебе цікавить, Чене?
   Звісно, делікатна Чин постаралася відповісти якомога ухильніше й безтурботніше. Що ж, яке питання, така й відповідь…
   – Мене цікавить, чи знайшли чоловіка, який…
   Я теж мимоволі глянув на свій обрубок і перевів погляд у куток, де розташувалися Вовча Мітла і Єдиноріг. Чомусь вид зброї не заспокоїв мене, як звичайно бувало. Не так блищала сталь, не так лежав меч, не так стояла розгалужена піка.
   Усе було не так.
   – Він… – Чин запнулася й поспішно надпила зі своєї піали. – Він зник. Мені Фальґрим і Діомед розповідали, а метушню на турнірі я й сама бачила, лише не розуміла нічого. Але знайшлися люди, які начебто помітили схожого чоловіка в каравані, що йшов у Мейлань…
   Вона раптом різко замовкла, зрозумівши, що бовкнула зайве. Так, певно, мені справді не варто було цього знати.
   Напевно – не варто. Але що сказане – те сказане.
   – Після його… е-е-е… його втечі в місті більше не траплялося нічого незвичайного? – якомога спокійніше поцікавився я.
   Прокляття, увесь час доводиться стежити за своїми руками…
   Чин насупилася й міцно стиснула губи. Вона вагалася. Але зробивши перший крок, ти приречений робити й другий.
   – Трьох людей убито і двох поранено за останні два тижні. Поранені описали двох… – вона довго не могла дібрати слова, так і не знайшла його й тихо закінчила. – Але їх так і не виявили.
   – Це не він?
   – Ні. Навіть не схожі. І зброя зовсім інша. Я не розумію, Чене…
   На її очі раптом навернулися сльози, і від недавньої стриманості не залишилося й сліду. Переді мною сиділа просто перелякана й розгублена дівчина, і мені хотілося втішити її, захистити від усіх і всього – якби не я сам був причиною переляку Чин, не зумівши захистити себе самого…
   Хто б мене втішив?! Здавалося, в тому, що могло б мене хоч трохи втішити, крилося щось темне й страшне – чи не гірше, ніж уже сталося.
   – Чене, я не розумію, що відбувається! Як… як може володар зброї піти на таке?! Поранити, скалічити, а тим паче – вбити! За що? І навіщо?! Це не додасть його імені ані гордості, ані пошани, та й саме ім’я доведеться вічно приховувати! Я не розумію… не можу зрозуміти… не можу!..
   Вона затулила обличчя долонями, і сльозою зблиснув діамант у персні на підмізинному пальці правої руки. Руки. Правої… О Перший ковалю Джанґаре, невже я навічно приречений із заздрістю дивитися на чужі руки?! Навіть якщо це руки коханої дівчини…
   Руки… і я заспокійливо погладив Чин по плечу вцілілою рукою.
   – Не плач, дівчинко. Люди, що знеславили своє право тримати зброю, не варті найменшої твоєї сльозинки. Ні, не лякайся, я кажу не про себе. Можливо, я заслуговую співчуття або жалю, але ганьби на мені нема, і прошу тебе – не жалій Чена з Анкорів Вейських! Бо може настати день – і я зроблюся вартим не жалю, а ганьби. І цього дня перестане боліти моя п’ясть, яка залишилася там, на турнірному полі. І дозрілий виноград мого життя стане в цей клятий день багряним і гірким вином завершення…
   Долоні Чин повільно розтулилися, і вона зовсім по-дитячому дивилася на мене великими круглими очима – але недитячими були переляк і надія в цьому погляді.
   А я все намагався зрозуміти – що ж я зараз наговорив їй?! Занадто сумбурно все вийшло, занадто рвучко й безглуздо… Щиро казав ти, Чене Анкоре Однорукий, але немов і не ти казав… вірніше, не тільки ти.
   Хто говорив разом зі мною? Чиї слова скидалися на мову древніх поем божевільного Масуда ан-Назрі? Хто передбачав страшне?..
   …Досить. Час розслабитися.
   – А зараз, шляхетна пані, дозвольте вас запросити? – і я плавно махнув обрубком у той куток, де стояла наша зброя.
   Продовження нас самих.
   – Матиму за честь, Вищий Чене. Але…
   – Ніяких але, пані! Хто, крім вас і краще від вас, може мені повернути колишнє вміння?
   Чин уважно подивилася на мене й мовчки кивнула.
   І ми пішли до зброї.
   Єдиноріг немов сам сковзнув у мою ліву руку. І все ж… Я ніяк не міг позбутися почуття неповноцінності. І наперед розумів – нічого не вийде.
   Піддаватися мені Чин не буде – я одразу ж побачу й відчую це. А на повну силу… До того ж, мені постійно хотілося перекинути меч у праву руку. І я усвідомлював – якоїсь миті, коли свідомість поступається місцем майстерності, я не витримаю.
   Перекину.


   …Силует вершниці вже давно розчинився в бузкових сутінках Кабіра, а я все стояв біля відчиненого вікна, дивився їй услід і чув – ні, не цокіт копит по бруківці, а мелодійний передзвін зброї, який звучав, коли стикалися мій Єдиноріг і Вовча Мітла Чин. Ось лише в сьогоднішньому танці я виявився занадто незграбним кавалером – і брязкіт виходив не такий радісний, як колись, найчастіше зриваючись на хворобливе деренчання…
   Та й звучав він недовго. Мало того, що вістря піки двічі завмирало впритул до моїх грудей – на довершення всього Чин зуміла вибити Дан Ґ’єна з моєї лівої руки, а такого досі не траплялося ніколи.
   Ніколи раніше.
   Ніколи…
   Сумний вийшов танець. Для обох – сумний. Тепер я знав…
   Знав, що відтепер моя доля – груба проза. Бо поезія співочого клинка мені більше недоступна.
   І Чин теж зрозуміла це. Не могла не зрозуміти. Не думаю, що зараз їй набагато легше, ніж мені.
   Утім…
   Я стояв біля вікна і дивився, як присмерк поглинає маленьку Чин, яку рідні й близькі друзі іноді називали Чорним Лебедем Хакаса.
   Я був її дуже близьким другом.
   Лети, лебедю…


   …Фальґрим, очевидно, задався метою всерйоз споїти мене. Він був над міру веселий і багатослівний, підкреслено голосно жартував (а голос у Білявого й так – ого!), постійно підливав мені вина й щосили намагався не дивитись на мою вкорочену праву руку, заховану в обвислому рукаві халата.
   Протягом останніх трьох днів я повною мірою встиг оцінити тактовність моїх знайомих. Усі були чудово поінформовані про руку бідолашного Чена Анкора й усі намагалися на неї не дивитися.
   І я теж.
   Ось лише нікому це не вдавалося. І мені – так само.
   – Наливай! – кинув я усміхненому Фальґримові. – Ох, долі наші тлінні, хто був – того нема… Піднімем чаші пінні, як казав поет!..
   Піднімати чашу можна будь-якою рукою. І я пив, пив – заливаючи кров’ю виноградної лози дорогий смугастий халат і мріючи сп’яніти до безпам’ятства.
   І – не п’янів. А тому слухав останні новини Кабіра в гучному виконанні свого приятеля – про майбутні заручини небожа еміра Дауда, Кемаля аль-Монсора Абу-Саліма й шляхетної пані Масако Тодзі; про прийоми й бали; про гостя міста – Емраха іт-Башшара з Харзи, якому єхидний і гострий на язик блазень еміра Друдл Муздрий встиг прищепити прізвисько Кінський Кліщ, і прізвисько таки пристала до бідолашного Емраха, як той-таки кліщ до кінського… – Фальґрим сміявся довго й зі смаком, після чого продовжив: про купецький караван із Бехзда, який приніс зовсім уже безглузді чутки; про…
   Фальґрим усе не вмовкав, але я вже погано слухав його, хоча це було й не дуже чемно. Два імені засіли мені в голові. Емрах іт-Башшар із Харзи й Друдл Муздрий – блазень, якого багато хто вважав радником еміра Дауда. Втім, одне іншого не виключало.
   Я згадав дивну поведінку харзійця під час нашої першої зустрічі у вежі Аль-Кутуна й після неї, згадував багатозначні Друдлові натяки, рясно присмачені нахабством… Обидва вони безумовно щось знали – щось таке, що аж ніяк не завадило б знати й мені!
   Що?
   Хоча… Я мимоволі скосив очі на порожній рукав. Що мені з цього знання, яким би воно не було? Всі знання світу не вартували п’яти звичайних міцних пальців…
   Фальґрим перехопив мій погляд – і осікся на середині фрази. Зрозумів – даремно, все даремно. Даремно намагався розвеселити, відволікти, напоїти… Не картай себе, Білявий, не ти в цьому винен. Я й так вдячний тобі за саму лише спробу.
   Обличчя молодого лорда Лоулезького стало серйозне і суворе. Зараз він був чимось схожий на власний дворучний меч еспадон Ґвеніль, що стояв позаду Фальґрима біля стіни поруч із моїм Єдинорогом. Мені навіть здалося, що мечі теж розмовляють один із одним – хіба лише вина не п’ють.
   …Звідки в мене такі думки? Сп’яну, абощо? – але й хміль мене сьогодні не бере…
   – Вибач мене, Чене, – зненацька тихо проказав Фальґрим, і його приглушений бас нагадав мені гуркіт віддаленого грому. – Я розумію, як тобі зараз… а якщо й не розумію, то здогадуюся. Коли б я не програв у тій клятій рубці…
   Він помовчав, рухаючи по столу свою спорожнілу чашу. Карбований дракон зі срібла, що обвивав її, підморгував мені кривавим оком.
   – У Кабірі кажуть, що ти хотів звести порахунки з життям, – глухо пророкотав далекий грім. – Я радий, що ти не зробив цього…
   – Я ще зведу порахунки, – криво усміхнувся я. – Але не з життям. Вірніше, не зі своїм життям.
   Фальґрим глянув на мене, не розуміючи, й потягнувся за вузькогорлим глечиком.
   Я й сам не дуже себе розумів. Може, в мені прокинулася кров моїх легендарних запальних предків із варварського Вея, гнучких і небезпечних, як клинки.
   Кров… Червона кров на зеленій траві.
   – Гонець від сонцесяйного еміра Кабірського Дауда Абу-Саліма! – сповістив з порога слуга – здорован-коротун із двома бойовими серпами-камами за поясом.
   – Запрошуй, – змахнув рукою Фальґрим, зрадівши, що таку слизьку й хворобливу розмову нарешті перервано.
   Як не дивно, я теж відчував полегшення. Хтось стверджував, що хворі люблять говорити про свої хвороби? Чи просто я – не хворий?.. А який я? Здоровий?!
   Цього гінця я не пам’ятав, але одягався він точнісінько так само, як і будь-який ґулям еміра – святковий чекмінь із темно-синього сукна, підперезаний червоним поясом, гостроверха шапка з косицею гінця, гостроносі ічиги на ногах… І неодмінний ятаган за поясом.
   Та й ґулям був такий самий бородатий і чорнявий, із тим же орлиним профілем, що й усі емірові гінці. Чи їх вирощують спеціально для Дауда?..
   – Великий емір Кабіра запрошує Фальґрима, лорда Лоулезького, до себе в палац. Сьогодні ввечері відбудуться заручини високоповажного Кемаля аль-Монсора Абу-Саліма зі шляхетною пані Масако Тодзі.
   Гонець відтарабанив усе завченою скоромовкою, відтак помітив мене – я відійшов до вікна, щойно він з’явився, – і квапливо продовжив:
   – Вас, Вищий Чене Анкоре, великий емір також запрошує на торжество. Посланий до вас ґулям не застав вас удома… – Він запнувся й несподівано закінчив: – А з вашого дворецького й слова не витягнеш!..
   Я стримано кивнув.
   Коли двері зачинилися за гінцем, відісланим на кухню, Фальґрим глянув у вікно, виявив за ним те ж, що і я – близький до завершення день – і перевів погляд на мене.
   – То що, Чене Анкоре Вейський, ходімо нареченого з нареченою обзирати? Бо темніти незабаром почне. Може, хоч там розвієшся…
   Я мовчки кивнув іще раз. Тактовні все ж у мене друзі…


   Пишна суєта свята, на яке ми з Фальґримом трохи спізнилися, одразу ж закрутила мене, справді даючи можливість ненадовго забутися – і я з радістю занурився в цей гучний вир, що блищить вишиттям одеж, сліпучими усмішками, поліруванням клинків і чаш із іскристим вином.
   Я із щирою радістю вітав знайомих, намагаючись не звертати уваги на співчутливі погляди; кланявся дамам й розсипався компліментами; навіть жартував, я був майже веселий, метушня облич і вітань витиснула з голови важкі думки: чого не зміг домогтися хміль вина, домігся хміль свята.
   Іноді мені здавалося, що все повернулося на круги свої, що все – як колись, і я сам – колишній чарівний і галантний Чен Анкор, душа товариства… і нічого не трапилося, немов і не було ніколи розрубаного тіла на кабірській вулиці, не було незнайомця з вигнутим дворучним мечем, не було неба, що падає на турнірне поле…
   Не було!..
   …Коли шум у залі раптово стих, я навіть не одразу зміркував, у чому справа, всерйоз захопившись розмовою з крихітним Сабіром Фучжаном, який умів напрочуд легко управлятися з величезним Місячним ножем Кван-до.
   Озирнувшись, я зрозумів, що наближається кульмінація сьогоднішнього вечора. Гості вже встигли звільнити центр зали, у кутку розташувалися товсті зурначі зі своїми дудками й згорблений старець із п’ятиструнним чангом – і тепер у колі залишилися двоє.
   Небіж еміра Кемаль аль-Монсор – міцний як на свій вік юнак – і його наречена, струнка й легка на ногу Масако з роду Тодзі.
   І відблиски вогників безлічі свічок грали на бездоганно відполірованих лезах: вузькій і довгій алебарді-нагінаті в руках пані Масако і важкого ятагана – у руках Кемаля.
   У руках…
   Я подумки осмикнув себе й почав із цікавістю чекати танцю на честь заручин.
   Нарешті вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – із неквапною гідністю і стриманою усмішкою, Масако Тодзі – низько й шанобливо, теж із усмішкою, але трішки лукавою.
   А потім нагіната пані Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетіла вгору, описуючи подвійне коло впритул до завмерлого Кемаля. Завмерлий – та не зовсім. Тричі лунав чистий дзвін металу – це стрімкий ятаган аль-Монсора злегка змінював траєкторію клинка нагінати. І одразу ж Кемаль зірвався з місця – і наречений із нареченою закружляли залою в дзвінкому, звитяжному танці під пронизливі зойки зурни й низьке ремствування чанга.
   Це було – Мистецтво.
   Справжнє.
   Двічі миготіло гнучке ратище, і мерехтливе лезо нагінати проходило впритул до шовкової Кемалевої каби; і двічі палахкий півмісяць ятагана торкався вишитої пов’язки, що стягала під грудьми візерунчасте кімоно пані Масако.
   Невдовзі упав на підлогу розрубаний пояс, і завихрилися звільнені поли халата аль-Монсора – але тієї ж миті одне із пасом чорного волосся Масако плавно лягло їй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.
   Наречений і наречена усміхнулись одне одному, і танець продовжився. Деякі гості, не витримавши, почали приєднуватися, і зал наповнився дзвоном і тупотом. Прекрасна пара! Вони були просто створені одне для одного.
   Як ми із Чин.
   Раніше…
   За моєю спиною хтось чемно кахикнув.
   Я обернувся. Переді мною стояв емір Кабіра Дауд Абу-Салім. Сам емір.
   – Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив він, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивіти. – За увесь час свята ми з тобою так і не встигли належно привітати один одного…
   – Вибачте, великий еміре, що я не встиг це зробити перший, – смиренно відповів я, схиляючи голову. – Для мене велика честь бути запрошеним на це свято.
   Здається, я сказав це надміру сухо, а вичавити із себе належну усмішку взагалі не зміг – усе, святковий вир у моїй голові змовк, і я зринув на поверхню таким же, яким був кілька годин тому.
   Емір ледь помітно поморщився.
   – Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далі неголосно, але вже іншим тоном сказав він. – Тут занадто гамірно. Ходімо в мої покої…


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Поделиться ссылкой на выделенное