Генри Лайон Олди.

Шлях меча

(страница 3 из 43)

скачать книгу бесплатно

   Я чемно поклонився Дитячому Вчителеві роду Абу-Салімів і вже було зібрався покинути залу – але раптово виявив за шкіряним поясом Придатка на помості, поруч із цікавим Учителем, ще одного Звитяжця.
   Цього я знав чудово. Та й хто у Кабірі його не знав?! Це був Дзютте Уламок, придворний блазель роду Абу-Салімів, з якого сміялися всі Звитяжці Кабіра – сміялися часто й із задоволенням, на що було безліч причин.
   По-перше, Уламок був тупий. У буквальному значенні цього слова. Його товстий чотиригранний клинок узагалі не мав заточки і, ледве звужуючись до кінця, найдужче нагадував обструганий ціпок. Нехай навіть і залізний ціпок, завдовжки майже як передпліччя дорослого Придатка…
   По-друге, ґарда Дзютте Уламка скидалася на останню пелюстку не до кінця обірваної квітки. Вона безпутно простягалася вздовж ні на що не здатного клинка й, не дійшовши до середини, відгиналася назовні, як вухо блазенського ковпака – я бачив такий ковпак на одному Придатку, ще в Мейлані.
   І по-третє, наш чудовий Уламок був мудрецем. Принаймні вважав себе мудрецем, про що голосно заявляв на кожному перехресті. Звитяжцям Кабіра це було дивно, а тому смішно.
   Дуже смішно. Тупий мудрець.
   Ха-ха.
   А чому це в блазня роду Абу-Салімів і в Дитячого Вчителя тієї ж родини один Придаток на двох? Адже вони не брати, як ножі-двійнята – Тао чи сокирки із гвардії іль-Рахша? Хоча, може, Придаток і раніше був один, просто вони його в місто по черзі виводили, то я й не завважив…
   Чи це новий Уламків жарт: блазень і Вчитель – брати?
   Можна починати сміятися?..
   …Звитяжці покинули залу Посвяти, розходячись по дому в пошуках кімнат, спеціально відведених для відпочинку й розваг, а Дитячий Учитель і придворний блазень родини Абу-Салімів і далі дивилися на мене з церемоніального помосту. Погляд їх був неприємно суворий і оцінливий; вони все дивилися, доки я не розлютився й не повів Придатка Чена через усю залу до помосту – і тоді їхній спільний Придаток швидко зник у проймі бічних дверей. Немов його Звитяжці хотіли дивитися – але не розмовляти.
   Я подумав, презирливо клацнув ґардою об метал устя піхов, і теж рушив до виходу.


   …Кімната, у якій я вже встиг пробути доволі довго, звалася алоу-хона – кімната вогню. Це було просторе приміщення на першому поверсі, вікна якого виходили в сутінковий сад, що тихо шелестів під дотиками легкого вітру; у західній стіні алоу-хона був камін із ліпними фігурами дивовижних птахів із боків, на кшталт мого домашнього.
   У каміні ліниво жевріли вуглини саксаулу й запашного алое, і земляна підлога була вистелена, згідно з традицією, звіриними шкірами.
   – Сперечайся чи ні, а все ж ти не маєш рації, Єдинороже, – не дуже напираючи, завважив Ґвеніль, розлігшись упоперек шкіри плямистого барса з Білих гір Сафед-Кух і поблимуючи відблисками вогню.
   Поруч із ним лежав Махайра Кресс, який майже не брав участі в розмові.
Крім нас трьох, більше нікого в алоу-хона не було.
   – Чому це я не маю рації? – відгукнувся я з кутка, де стояв, до половини увійшовши клинком у спеціальний отвір підставки для гостей, зсередини оббитої повстю.
   – Тому, – коротко відгукнувся гігант-еспадон зі свого ложа. Тоді подумав і додав: – Якщо у твоєму роду воліють обходитися без Посвяти, це не привід, щоб і решта від неї відмовилися.
   – Я й не наполягав, – почав було я, але Ґвен перебив мене.
   – Послухай, Єдинороже, а тобі ж сподобалося на Посвяті в Абу-Салімів! Не бреши, я ж бачу, що сподобалося!..
   – Так, сподобалося, – пробурмотів я й відчув, що червонію відбитим світлом вогнища. – І що з того? Я тут побряжчав із вами, душею відпочив і додому пішов – до турніру готуватися – а старому Фархадові лежати без діла стільки років і чекати… Доки ще посвячений Придаток виросте, доки його Дитячий Учитель вивчить, як слід…
   – А чому це Мейланьські Дани без Посвяти обходяться? – раптом зацікавився доти мовчазний Махайра. – Хіба ви перших-ліпших Придатків берете, аби дорослі? Один старий став – іншого знайшли?
   – Скривдити хочеш, Женцю? – в’яло поцікавився я для годиться, оскільки чудово знав, що Махайра і на гадці не мав мене скривдити.
   – Та ні, звісно, Єдинороже?! Просто цікаво… та й не схожий твій Чен на ненавченого! І минулий – як його, не пам’ятаю вже – теж несхожий був…
   – Навчають вони Придатків, – утомившись мовчати й слухати інших, знову вліз у розмову Ґвеніль. – І не гірше, ніж усі.
   «Ото спасибі, здорованю… ото вже від кого не очікував!»
   – Лише легкі вони, – продовжив між тим еспадон, – оці Дан Ґ’єни! Ти бач, Женцю – ні вигляду, ні солідності! Від мене разів у п’ять легші, та й від тебе удвічі… Ми, Лоулезькі еспадони, довго чекаємо, доки Придаток у повну силу ввійде, тому й рубаємо хоч волосину на воді, хоч ляльку турнірну навпіл…
   Я чітко побачив Придатка, розрубаного від ключиці до паху, здригнувся й пильно вдивився у Ґвеніля. Нісенітниця, цього просто не може бути!..
   Захопившись, еспадон не звернув на мене ані найменшої уваги.
   – А Дан Ґ’єни у своєму курному Мейлані Придатка з раннього дитинства самі в роботу беруть! Адже такого, як наш Єдиноріг, і дитя в руці втримає. Ото й виходить, що їм і без Посвяти можна! Самі вчать, самі й користуються…
   «Дитя, звісно, втримає», – про себе подумав я й згадав Придатка Чена у шестирічному віці, його батька Придатка Янґа в тому ж віці, їхнього предка Придатка Лю Анкора, якого я перевіз до Кабіра… Згадав і ті турботи, яких вартувало мені їхнє навчання. Доки вони мене правильно тримати навчилися, не випускаючи з рук і не спотикаючись!.. я ж не канат для того, хто падає, у мене щосили чіплятися не можна, у Дан Ґ’єнів упор на три пальці…
   – А-а-а, – розслаблено мовив Махайра.
   – Що «а-а-а»?! – озлився я. – Ми зі своїми майбутніми Придатками із самого, вважай, початку панькаємося, чистіше від Дитячих Учителів, а не чекаємо, як ти із Ґвенілем, коли нам уже навченого приведуть! Ось тому…
   Договорити мені не дали. Скрипнули двері, і важкий Придаток вніс в алоу-хона Шешеза Абу-Саліма. Їхня величність роззирнулися, вибрали найдальшу від входу стіну і там зависли одразу на двох гаках. На двох – це для граційності висіння, слід розуміти.
   Ще раз пройшлися по скуйовдженому хутру бордові чоботи з шагреневої шкіри із модними китицями на халявах – і двері зачинилися за Придатком Абу-Саліма.
   Шешез покрутився, влаштовуючись похиліше, і з цікавістю глянув на нас.
   – Чому замовкли, гордість Кабіра? – весело мовив Шешез зі стіни, і мені здалося, що веселість ятагана нещира. – Знову сперечаєтесь? Я до вас порадитися прийшов, а ви все щось ділите…
   – Радитись як правитель фарр-ла-Кабір, чи радитись як мій одвічний суперник у рубці, ятагане Шешезе?
   Ні, Ґвеніль узагалі не вмів дотримувати жодних пристойностей! Йому добре, він у Кабірі в гостях, а не у васальній залежності… щоправда, залежність моя радше на словах, а Ґвен сидить у столиці років на сорок довше від мене, і домом своїм давно обзавівся, і родину теж завести хотів, але відмовили йому, грубіянові дворучному…
   – І так, і так, – спохмурнівши, відповів ятаган.
   – А в якій важливій справі порада потрібна? – Махайра злегка ворухнувся й кінцем клинка заспокійливо торкнув Ґвеніля за масивну хрестовину.
   – Турнір хочу скасувати.
   – Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!
   – Боюся, – обірвав нас Шешез.
   Його зізнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повірити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабір, небіж Фархада іль-Рахша, чогось боїться!
   – Знаєте, певно, що вночі на вулиці Сом-Рукха сталося? Мені зранку доповіли; але чутки – вони швидші від моїх гінців…
   – Знаємо, – пробурчав Ґвеніль.
   – Чули, – відгукнувся Махайра.
   – Хто це був? – замість відповіді, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазі: вбитого чи вбивцю.
   – Шамшер Бурхан ан-Імр, із шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, підозрюються…
   Він усе не міг доказати, і коли нарешті зважився, мав такий, немов сам собі дивувався.
   – Підозрюються Тьмяні.
   Це було однаково, що сказати: «Підозрюється нічний вітер.» Або: «Підозрюється примара Травневого Ножа». Або ще щось у цьому ж дусі…
   Із Ґвенілевої пози було зрозуміло, як ставиться прямолінійний еспадон до такої, м’яко кажучи, дивної заяви. А Махайра раптом пожвавішав і з цікавістю чекав продовження.
   А я розумів, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гості, і не даремно зараз він перестав ламати комедію й заговорив усерйоз.
   Порослий лісом Лоулез – батьківщину Ґвеніля і його братів, – де на поодиноких пагорбах височіють похмурі замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олійні гаї Кімени, де жили родичі Махайри – у Мейлані вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез і Кімена лише зараз починали дізнаватися. Та й сам Кабір був ближче до Мейланя – я мав на увазі близькість радше духовну, ніж банальну кількість верблюжих перегонів – і тому Шешез зумів зважитись, а я зумів задуматися над його словами…
   – Що ти знаєш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Ґ’єне? – одразу запитав Шешез, завваживши мій стан. І вже іншим тоном: – Розкажи, Єдинороже… будь ласка.
   І я заговорив.
   – Ніхто достеменно не знає, як народжується Тьмяний клинок, або як народжений Звитяжцем стає Тьмяним. Дехто каже, що коли ламається й гине Звитяжець, його перековують у таємних кузнях і гартують у крові дикого звіра, домашнього звіра й у крові Придатка, який не досяг повноліття. І тоді відроджується Звитяжець, але дикою стає вдача його, а клинок – тьмяний і гарячий. А ще кажуть, що Звитяжець, який спожив Придаткової плоті – свідомо чи з недомислу – тьмяніє протягом півроку, але якщо візьме він участь у п’яти чесних Бесідах і двох турнірах із сильнішими від себе, то знову заблищить і відвикне від смаку забороненого. Різне кажуть і про різне мовчать… Чув я, що навіть новонароджений Звитяжець іще під час загартування потьмяніти може, якщо в суміш глини, річкового піску й вугільного пилу підмішати попіл від спаленого Придатка, який, до того ж, умер не своєю смертю…
   Я зупинився і якийсь час мовчав, дивлячись у вогонь. Поодинокі язички полум’я вистрілювали вгору гарячими жадібними клинками…
   – Нічого я не знаю про Тьмяних, – глухо пробряжчав я. – Нічого. Я ж із Мейланя зовсім молодий поїхав… а молоді – вони старих-дурних слухати не люблять. Так і я – слухався, а не слухав.
   – Як це нічого?! – обурився Махайра. – А це?..
   Від хвилювання він став трохи недорікуватий.
   – Єдиноріг має рацію, – відгукнувся зі стіни Шешез. – Це не знання. У це можна лише вірити. Або не вірити.
   Ґвеніль злегка ворухнувся, зрізавши жмут хутра з барсової шкіри, на якій лежав, і знову завмер.
   – Не вірю, – холодно проказав він. – Дурниці! Тьмяні, теплі… Жоден Звитяжець не буде навмисне псувати Придатків! Не чув про таке й зараз теж не хочу слухати!..
   – Але ж псували, – коротко брязнув Шешез Абу-Салім. – У Хаффі псували, і в Дурбані псували… І в Кабірі. То ж бо – вірю.
   – А я не знаю, – чесно сказав Махайра. – Не знаю, і все тут. А ти, Єдинороже?
   – Я не вірю, – відповів я і, після довгої паузи, закінчив. – Я певен.


   – …Шешезе Абу-Саліме фарр-ла-Кабіре… – Махайра немов пробував на вигин міцність цього імені. – А чому ваша величність прийшли за порадою саме до нас трьох? Чи все ж лише…
   По моєму, Кресс і мене хотів спершу назвати повним ім’ям. Але ні, напускна церемонність злетіла з нього, і Жнець просто закінчив:
   – Чи все ж лише до Єдинорога?
   Шешез відповів не одразу. А коли відповів…
   – Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лівої галузі Омели Кіменської, на прізвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Ґвеніля Лоулезького, відомого в Кабірі як Саморушна Скеля, і до Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна, прославленого під прізвиськом Мейланьський Єдиноріг. У Кабірі загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?
   Ятаган замовк, даючи нам змогу усвідомити всю нікчемність наших титулів перед тим, що сталося, і спокійно продовжив:
   – Думки інших Вищих, з якими я розмовляв сьогодні до вас, розділилися порівну. Тридцять шість за те, щоб проводити турнір згідно з традицією й не зважати уваги на прикрі випадки; тридцять шість – проти. І без вашої поради нам не зійти з дороги роздумів на узбіччя рішення. Ви – не наймудріші, не найстарші, але ви – останні.
   Я стояв ніби й не дуже близько до вогнища, та мені гостро запраглося викликати Придатка Чена, щоб він виніс мене із алоу-хона чи принаймні переставив якнайдалі від тепла, такого неприємного цієї миті…
   – Відмовитися від турніру через мейланьські казки? Нісенітниця! – відрізав Ґвеніль. – Ми за традиції! Правда, Женцю?
   – Неправда, – несподівано для мене заперечив Махайра. – Ніколи ще Звитяжці не вбивали один одного й не псували навмисне Придатків. Доки не з’ясується, випадкове те, що сталося, чи ні, турнір проводити не можна. Я вважаю так.
   Шешез задумливо похитався на гаках.
   – Ніколи, – пробурмотів він, – це сказано занадто невблаганно. Чесніше буде сказати, що за нашої пам’яті Звитяжці не вбивали один одного й не псували Придатків. За нашої, нехай довгої, але все ж обмеженої пам’яті… Проте, голоси знову розділилися. Тобі вирішувати, Єдинороже.
   Я згадав минулий турнір. Зелень поля, на якому велося одночасно дві дюжини Бесід, захоплення святом і пронизливий вітер, підбадьорливі вигуки з трибун і сонячні зайчики, що ухиляються від Звитяжців… а відтак довго – пам’ять про турнір, суперечки про турнір, нетерпляче очікування наступного турніру…
   І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин їзди від мого дому… зовсім поруч. Самотня кулька з тріснутої ґарди біля глинобитного дувала; і бурий запечений пил, у який лягали суворі списи Чиань…
   Я зважував дзвінку радість і гучний страх. Порожнечу смерті й спалах життя. Моя ґарда схожа на чашу, денцем до руків’ї; на самотню чашу ваг…
   Я зважував.
   – Якщо зі страху перед незнайомою смертю ми відмовимося від звичного життя, – нарешті вимовив я, і вогонь у каміні притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприємностей. Але тоді тінь розумної обережності ляже на всіх Звитяжців, і ми почнемо потроху тьмяніти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у наші Бесіди вповзе недовіра, і настане день, коли мій випад перестане захоплювати Ґвеніля, а Махайра позаздрить Шешезові. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – вийду на турнірне поле в належний строк, навіть якщо буду на полі сам. Або якщо буду знати, що можу не повернутися. Я сказав.
   – Ти не будеш на полі сам, – тихо відгукнувся Ґвеніль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобі обіцяю.
   Махайра весело заблищав, підморгуючи незвично серйозному й небагатослівному еспадонові.
   – Герої, – мовив він. – Дурні герої. Або героїчні дурні. Доведеться мені, бідолашному розумникові, з’явитися на турнір. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але іншої ви мені не залишили.
   – Ось і вони так сказали… – прошепотів Шешез. – Дивно…
   – Хто? – запитав я. – Що сказали?
   – Дитячий Учитель нашого роду… він сказав, що коли вирішувати доведеться Єдинорогові, турнір відбудеться. Немов передбачав…
   – Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?
   Я чекав. І дочекався.
   – Дзютте, – знехотя прошурхотів ятаган. – Дзютте Уламок.
   – Блазень? – зачудувався Ґвеніль.
   Цього разу Шешез промовчав.



   …І трибуни вибухнули вітальним дзвоном, коли круж сердитого тонконогого жеребця й маленького Придатка, що звівся на стременах, закружляв божевільний смерч семи ліктів у поперечнику – і у свистючій воронці миготіли то сталь величезного леза з шипом на тупому обуху, то загострений наконечник зворотного боку ратища, то жовто-багряні китиці з кінської шерсті…
   – Піддай, Кване! – не витримав я. – Піддай!..
   І Місячний Кван піддав. Жеребець, хриплячи, боком понісся по полю, дивом лавіруючи між укопаними дерев’яними стовпами – і падали мертві дерева без гілля й листя, біліючи косими зрізами, наїжачуючись вістрями зламів, верещащи, схлипуючи, тріскочучи… Смерч сповільнився, ставши тріпотливими крилами небаченого метелика, ще раз закружляли в повітрі осінні кисті – і ось уже спокійний і неквапний Кван-до, Місячний Вихор, упирається в землю поруч зі змиленим конем, що блимає кров’янистим оком.
   Не варто було мені, звичайно, запалюватися, та ще й підбадьорювати Квана ізвідси, з поля… Не до клинка. Мені зараз на інше налаштовуватися треба. Он, поле велике, на сімох майданчиках тривають Бесіди, на п’яти предмети рубають, далі Катакама-Ярі й Фрамея списові танці танцюють – а на якій трибуні найбільше Звитяжців зібралося?
   На західній.
   А чому?
   А тому, що на третьому західному майданчику переможець в останній рубці після всього зустрінеться з Мейланьським Єдинорогом – зі мною, себто…
   Ото й нічого мені на все поле бряжчати, ганьбитися!
   А рубка чудова була!.. Троє зійшлися – Ґвеніль, еспадон мій непоступливий, їхня величність Шешез Абу-Салім і так далі (стежить він за мною, чи що? І через те й рубається, бач, як ніколи…) і гість один заїжджий, теж дворучний, як і Ґвен, ім’я його в цій метушні запитати забув.
   Бачив я таких, ще у Веї бачив – там їх «Но-дачі» називали, «Довгий меч для поля», як у давнину казали. То й гаразд, нехай поки що Но-дачі побуде – мені його не титулувати, а так ж бо і меч він, і довгий, і для турнірного поля якраз… не образиться.
   Ляльку, ясна річ, уся трійця легко розрубала, на півзмаху – а далі почалося! Хто на що здатен, а здатні вони нівроку… Шешезові, як завжди, грубе сукно на сталевий дріт у дюжину шарів намотують, гостеві циновку з бамбукових смуг у рулон скатали, а Ґвеніль стовп крайній, що від Місячного Квана залишився, попросив листовою бронзою обшити на швидкоруч.
   Свиснули вони – було три предмети для рубки, стало шість! Ґвеніль на Шешеза покосився і своє коронне «волосся на воді» замовляє. Розсік, блиснув усмішливо й чекає. А ятаган по хустинці серпанковій полоснув – і не прорізав до кінця! Хустинка волога виявилася чи сам Шешез схибив, від турбот державних…
   Я й озирнутися не встиг – Но-дачі клинком повів з боку в бік, повільно так, плавно… Дзижчала поруч бабця, а тепер лежить на траві двічі по півбабці, і обидві половинки тихі такі, не дзижчать більше!
   Дивлюсь я на Ґвеніля й на суперника його: напрочуд схожі вони! Обидва дворучні, обидва без піхов – таких здорованів навіть із-за плеча не витягнеш, вони ж довші від перехвату руки! – обидва у своїх Придатків на плечах розляглися, і вдача в обидвох, певно, одна за одної м’якша й приємніша!
   Ось лише Ґвен двосічний і прямий, а гість однолезий і ледь-ледь вигнутий, наче не вирішив досі, яким йому бути. Ага, ще у Ґвеніля хрестовина здоровенна, а в Но-дачі недогризок якийсь овальний замість ґарди…
   А так – наче в одній кузні родили!
   І тут саме для мене «коров’ячу тушу» винесли й підвісили на потрійних ланцюгах. Це мішок шкіряний, і набитий він ізсередини різним металевим мотлохом дужче, ніж корова – кістьми. Зовсім трохи порожнього місця залишається, щоб протиснутися!
   Ні, все гаразд, протиснувся… і в прямому випаді, і в косому, і в тому, який рідня моя називає «Сплячий Єдиноріг бачить місяць за хмарами». Потім так зігнутися довелось, щоб у кістку залізну не в’їхати! Устиг лише небу подякувати за гнучкість свою вроджену й за пальці Придатка Чена, якими я його вчив гаки сталеві зі стін висмикувати й мух на льоту ловити, крилець не ушкодивши! Гаразд, нічого тепер даремно засмучуватися…
   Потім Придатки Ґвеніля й Но-дачі дрібні монетки ґітріфі в «корову» по черзі кидали, а я в місце влучення входив і назад зринав, доки монетка на землю зісковзувала. І тут Ґвеніль чомусь заблищав весь, немов капость яку придумав, і Придатка свого до мене веде.
   – Чуєш, Однорогий… – каже, а тут і Но-дачі поруч опинився, майже впритул. – Себто Вищий Мейланя Однорогий Дан Ґ’єне, – поправляється Ґвеніль. – Тут ми про одну річ засперечалися…
   І що з нього взяти? Він же не від злості, просто говір у нього такий, без тонкощів, як у всіх лоулезців. Пам’ятаю, як довго пояснював йому різницю між «однорогим» і «єдинорогом». Вислухав мене еспадон, не перебиваючи, а тоді й запитує:
   – Але ж ріг у нього один?
   – Один, – кажу.
   – То й нічого мені локшину на хрестовину намотувати! – відповідає.
   Локшина – це їжа така, Придаток Ґвеніля її дуже полюбляє. Поговорили, бач…
   Щоправда, відтоді він мене найчастіше правильно називає. А в турнірному запалі – як вийде.
   – …засперечалися, – продовжує між тим Ґвеніль. – Суперник мій цікавиться: мовляв, коли він мене в рубці переможе – завваж, «коли», а не «якщо»! – як йому з тобою в Бесіді працювати, щоб зовнішність твою чудову не ушкодити ненароком. Надто легкий ти, ото він і побоюється… Поступитися йому, чи що, нехай одразу й спробує?
   Усміхнувся я про себе, та взнаки не дав. Сам Ґвеніль під час першої Бесіди зі мною на цьому ж питанні й погорів, тож йому тепер когось іншого підставити – наймиліше діло!
   Повернувся я до Но-дачі, а той мовчить серйозно й чекає.
   – Тебе, – питаю, – у землю до проковки заривали?
   – Заривали, – відповідає. – На дев’ять років, як і слід.
   – Добре, – киваю. – А полірували, певно, днів п’ятнадцять?
   – Так, – відповідає, але вже на тон нижче.
   – Гаразд, – кажу, а сам у Придатка Чена над головою витягаюся на манір веселки. – Ти – гість, тобі й рубати першому. Нумо!..
   Молодець він виявився! Ґвеніль із першого разу посоромився, обережно вдарив, а цей із Придаткового плеча й полоснув навскоси, без замаху! Прийняв я його на півдоторку – ще подумав, що Ґвен важчий буде – а там із-під нього вивернувся, Придатка Чена вправо повів і в дугу зігнувся.
   Він ледь в землю не зарився, цей Но-дачі. Щоправда, «ледь» не рахується, особливо якщо він від землі впоперек Придатка мого пішов, на всю довжину, та ще й на рівні живота! Небезпечно, така штукенція не завжди вчасно зупинитися може, дарма, що він легший від Ґвеніля…
   То я й вирішив із ним не бавитися. Упав мій Чен, отак ось і впав, горілиць – а гість над нами пронісся, лише вітерцем хльоснуло. Придаток його з ноги на ногу перестрибнув, перечепився й поруч із нами рачки опинився.
   А як йому на ногах утриматися, якщо в нього сандалії на дерев’яній колодці й на двох ремінцях, а я ті ремінці на лівій сандалії, поки Придаток Чен на землі розкинувся, навпіл розрізав?!
   Ґвеніль тішиться – він такі жарти дужче, ніж Бесіди, любить – на трибунах вереск зі скреготом упереміш, а Придаток гостя вже на п’ятах сидить, і сам гість у нього на колінах лежить.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Поделиться ссылкой на выделенное