Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 9 из 37)

скачать книгу бесплатно

   Раптом поряд з собою Павлик побачив, як на плесковатому листку водорості заворушилася якась сірувата пляма, випустила лапки і вусики, підняла клешні. Ще мить – і крихітний, але найсправжнісінький краб оливкового кольору, з білою цяточкою на спині, швидко побіг по листку, лавіруючи між стеблинками витончених, але зовсім малесеньких гідроїдних поліпів – кладокорин, – які розрослися лісочком на цьому листку. Маленький черв'як наполовину висунувся в цей час із закрученої черепашки саме па шляху краба. Раніше ніж він встиг шмигнути назад у свою нірку, краб схопив його клешнею, вирвав усього з черепашки, послав у рот.
   Порушений Павликом і черепахою спокій відновився, і життя, яке було завмерло, знову вступило в свої права.
   Павлик забув про все, захоплений незвичайним видовиськом. Білі плями то тут, то там починали раптом рухатися і виявлялися то на спині темнозеленої креветки чи оливкового краба, то на маленькій золотистооранжовій красуні-актинії.
   – От хитрі! – промовив вголос здивований Павлик. – Як прикидаються!
   – Хто хитрий? – несподівано розлігся голос зоолога. – Хто прикидається?
   Павлик так захопився своїми спостереженнями, що забув, де він і що навколо нього. Проте він зараз же отямився і відповів:
   – Тут так багато тварин живе на водоростях, і всі дуже схожі на моховаток. Я їх навіть одразу не розрізнив…
   – А-а-а, це зветься мімікрія, бічо. Тварини набирають забарвлення або зовнішнього вигляду оточуючих предметів і завдяки цьому рятуються від ворога або робляться непомітними для здобичі, на яку вони полюють.
   Всюди між стеблами і листками водоростей почали з'являтися дивовижні створіння, яких Павлик не помітив у перші хвилини свого перебування в цій хащі. Всі вони були невеликі – п'ятнадцять-двадцять сантиметрів у довжину – і трималися у воді вертикально, ніби стоячи, їхні голови і шиї були дуже схожі на кінські, при цьому морди витягнуті в трубку, і посередині трубки на горбику, немов бородавки, стирчали догори два довгих промені, загнутих, мов ікла. На гордо вигнутій шиї стояла дибом розкуйовджена ріденька грива. Шия трохи нижче переходила в кругленьке черевце. На спині біля кінця шиі стояв плавець, схожий на розкрите півкругле віяло без ручки. Зараз же за коротеньким черевцем починався довгий гнучкий хвіст, скручений уперед спіраллю. Бліде попелястобуре забарвлення цих дивовижних створінь вилискувало часом то тьмяносинім, то зеленуватим кольором.
   «Ну, точнісінько шаховий кінь з хвостом», подумав Павлик.
   Це були дійсно морські коники, смішні і разом з тим граціозні створіння. Вони у великій кількості проносились у світлозелених щілинах між водоростями, то повільно, з важним виглядом випнувши черевце, гордо задравшії свої конячі голови і витріщивши здивовані очі, то лежачі! швидко розтинали воду, працюючи хвостом, немов гвинтом.
Деякі, обвивши кінцем хвоста стебла водоростей, погойдувались на них, мабуть відпочиваючи і наглядаючи здобич. При цьому їхні очі вертілися в різні боки незалежно одне від одного, як у хамелеона. Два морських коники, швидко пропливаючи назустріч один одному, несподівано зчепилися хвостами, переплелися ними. Вони робили відчайдушні зусилля, щоб розчепитися, тягли, смикалися в різні боки, з одчаєм повертаючи очима і зачепившись підборіддям за найближчі стебла.
   Павлик, затамувавши подих і розкривши рот у широкій посмішці, не зводив очей з цих комічних коників, які немовби зіскочили з шахової дошки. Несподівано перед самими Павликовими очима, стоячи повиснув у воді морський коник з великим одвислим черевцем. Він пильно дивився на Павлика, вирячивши очі під смішною розкуйовдженою зачіскою з кількох волосинок, що стирчали кожна окремо. Раптом на нижній частині черевця морського коника шкіра заворушилася, і відкрилася щілина. З щілини показалася маленька гостра мордочка, і зараз же з цієї кишені, що відкрилася, вискочила фігура крихітного коника, дуже схожого на великого, і така смішна, що Павлик не зміг далі стримуватися і голосно засміявся. Слідом за першим із кишені вискочили один за одним кілька десятків цих мініатюрних створінь. Вони граціозно кружляли навколо свого плавучого дому і раптом, стрімко кинувшись до нього, в одну мить сховалися в рятувальній кишені, власникякої моментально зник з очей здивованого Павлика.
   Павлик не одразу помітив, що саме так налякало цю життєрадісну родину. Потім серед плямуватих листків, які легенько ворушилися, він помітив очі, – похмурі, злісні, під понуро навислими бровами. Потім вималювались товсті, м'ясисті губи, вигнуті, опущені в кутках, з затиснутою в них тоненькою гілочкою водорості. Нарешті показалась і вся товста бізоняча голова, з кудлатими рогами і пучкуватою бородою. Здавалось, що вся риба складається із рухливих клаптиків і лахміття, які заміняли їй плавці та хвіст, а в більшості взагалі невідомо для чого були насаджені і теліпалися на голові, під головою, на щоках, за зябровими кришками. Багато білих плям – великих і малих – було розсипано по всьому тілу цієї незвичайної риби. Але саме ці дивовижні лахміття і плями робили її зовсім не помітною в хащі плямистих водоростей, що погойдувались.
   «Теж мімікрія, – подумав Павлик, – пристосовується…»
   Риба нерухомо повисіла кілька секунд, не зводячи похмурих очей з Павлика, потім, заспокоєна, повернулася до товстого стебла і почала тикати мордою в невеликий, з кулак, горбик, прикріплений над черешком широкого листка. Тільки уважно придивившись, Павлик помітив, що цей горбик є справжнім гніздом і що дивовижна риба прикріплює до нього принесену з собою гілочку. Гілочка вийшла з її рота, вкрита слизом, і міцно лягла на своє місце в стінці гнізда.
   Мабуть, будівництво гнізда на цьому й закінчувалось. Риба піднялася над ним і почала тертися черевцем об краї його стінок. З черевця показалася нитка ікринок, які рядами укладалися всередину гнізда.
   – Бічо! – знову несподівано і різко пролунав голос зоолога. – Починай пеленгувати! Напрям – зюйд-зюйд-ост, глибина – від вісімдесяти п'яти до вісімдесяти метрів, частота – двадцять тисяч кілоциклів, енергія – вісімдесят ват.
   Павлик швидко отямився і чітко, по-морському, відповів:
   – Єсть, Арсене Давидовичу! Напрям – зюйд-зюйд-ост, глибина – від вісімдесяти п'яти до вісімдесяти метрів, частота – двадцять тисяч кілоциклів, енергія – вісімдесят ват.
   Він поспішно зняв з пояса плесковатий ультразвуковий пістолет, визначив по компасу на лівій руці напрям, а по глибиноміру висоту. Потім, піднявши пістолет і натискуючи кнопку на ньому, почав описувати ним перед собою дуги, повільно, майже непомітно для ока опускаючи дуло все нижче і нижче,
 //-- *** --// 
   Павлик ріс далеко від батьківщини, далеко від її радісного життя, захоплюючої боротьби з грізними силами природи і пережитками минулих рабських років, далеко від її перемог і досягнень. Шість років, таких важливих для формування людини, він провів у капіталістичній Америці, в атмосфері ворогування людини з людиною – робітників з капіталістами, бідних з багатими, людей фізичної праці з інтелігенцією. Павлик жив самітно, без матері, яка померла в перший рік після їхнього переїзду в тихий патріархальний Квебек, без братів і сестер, без друзів і товаришів. Його єдиним другом була лише ровесниця – дівчинка Лена, дочка головного бухгалтера консульства. Вона була слабенька дівчинка, часто хворіла і в школу не ходила, а навчалася дома. Може, коли б діти відвідували одну школу, Павликові довелося б захищати слабу, боязливу Лену і він виявив і виховав би в собі мужність, але цього не сталося. З радянських дітей відвідував школу лише Павлик. Зазнаючи гоніння від дітей, які наслухалися від багатих батьків про «жахливих більшовиків», Павлик почав у школі з поступливості, яка згодом переросла в обережність, потім в постійну полохливість і, зрештою, в щось схоже на боягузтво. Коли б Павлик таким повернувся в Радянський Союз, він, мабуть, довго був би схожий на емігранта-іноземця серед радянських дітей.
   Але несподівано, пройшовши крізь смертельну небезпеку, Павлик потрапив на радянський підводний корабель, в тісне коло мужніх людей, в згуртовану сім'ю товаришів, які звикли до небезпек, уміють боротися з ними і перемагати. Вони привернули до себе його серце своєю життєрадісністю, своєю товариською спаяністю, своєю веселою дружбою, легкою і в той же час залізною дисципліною. Батьківщина – дужа, ласкава, мужня – прийняла Павлика в тісних просторах «Піонера». Вона набирала тут в його очах живих реальних форм, вона вдихнула в нього нові почуття, викликала в ньому пристрасне прагнення бути гідним її, палке бажання бути схожим на її кращих синів, до яких він так щасливо потрапив.
   За кілька днів, що минули після пам'ятної і щасливо перенесеної небезпеки, Павлик багато чому навчився. Він грунтовно ознайомився з своїм скафандром, який підібрав йому Скворешня з найменших розмірів, що були в запасі на підводному човні, з ультразвуковим пістолетом, дізнався, як користуватися ним як зброєю і для зв'язку та сигналізації. Він навчився орієнтуватися в морських глибинах по глибиноміру і компасу; навчився пеленгувати і приймати пеленгацію своїм радіоапаратом, випливати і опускатися на дно, регулюючи свій повітряний мішок за спиною; запускати і зупиняти гвинт, керувати рулями і допомагати їм руками та всім тілом.
   Всьому цьому, по суті не такому вже й складному, можна було досить швидко навчитися, і Павлик та його вчителі гордилися успіхами, яких він досяг. Було лише одне, що змушувало хлопчика таємно переживати і палати від сорому: при кожному виході з підводного човна ним опановував приступ одчайдушного страху, дрібний озноб пронизував його тіло, і він змушений був докладати неймовірних зусиль, щоб приховати страх від своїх нових друзів, йому здавалося, що він помер би від сорому, коли б вони дізналися, що він боїться.
   Павлик упевнено пеленгував своїм друзям з допомогою ультразвукового пістолета.
   Справа полягала в тому, щоб потрапити ультразвуковим променем у мембрану на грудях у когось із друзів. Там промінь перетворювався на чутний звук, і по частоті його визначалося, якого напряму треба дотримуватись, щоб дістатися до джерела звуку.
   Через три хвилини, обрізаючи кортиком водорості на Павликовому гвинті, зоолог говорив:
   – Ця черепаха мені не потрібна, Павлику. Краще б ти шукав мою Lammelibranchiata cephala. Я вже не наважуюсь навіть додавати своє ім'я до імені класу, який існує поки що в особі лише одного індивіда. Яке дике безглуздя!
   Він засмучено зітхнув.
   – Ну, Арсене Давидовичу, не сумуйте, – спробував заспокоїти його Павлик. – Ось побачите, не тут, то в іншому місці, але ми обов'язково знайдемо вам ту цефалу…
   – Ну ось ти і вільний, Павлику. Вдруге… Чекай, що це таке? – перебив раптом зоолог самого себе.
   Павлик глянув у той бік, куди повернувся учений. Крізь стебла водоростей Пазлик помітив постать великої людини в синюватому скафандрі, яка піднімалася вгору
   з допомогою заспинного винта. Людина тримала в руках щось яскравочервоне. Прослизнувши на відстані двадцятії метрів від зоолога і Павлика і злякавши зграйку сріблистих рибок, які ливнем пронеслися вниз, людина швидко зникла вгорі за густою стіною рослин.
   – Дивно, хто б міг бути тут? – запитав задумливо зоолог, продовжуючи нерухомо дивитися вгору. – Мені пригадується, що з підводного човна повинні були сьогодні вийти, крім нас з тобою, тільки Шелавін, Скво-решня, Цой та Марат… Скафандр цієї людини, мабуть, нульовий, а таких крупних людей у нас, здається, лише двоє – Скворешня і Горєлов… Але Скворешня зайнятий… Невже Горєлов?
   – Арсене Давидовичу! – перебив зоолога Павлик. – Для чого ж він піднявся вгору? Адже за наказом капітана ніхто не має права бути на глибині менше як п'ятдесят п'ять метрів від поверхні…
   Зоолог знизав плечима під скафандром.
   – Не можу зрозуміти. Проте він, здається, раніше ніж заховатися з наших очей, змінив напрям і ліг горизонтально… Ану я запитаю його по радіо. Адже скоро обід… – Зоолог глянув на годинника і додав: – Уже майже тринадцять годин.


   Своєрідне гудіння зумера – виклик до радіотелефону – відвернуло зоолога від його наміру. Тільки-но він і Павлик настроїли свої апарати на потрібну хвилю, як почувся збуджений голос Марата:
   – Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу! Товаришу Лорд! Відповідайте! Ви коли-небудь відповісте чи ні?
   – Так, я слухаю! Слухаю, Марате! – ледве встиг кинути в цей потік слів зоолог. – В чому справа?
   – Ідіть сюди швидше, товаришу Лорд! Чудова річ! Яка знахідка! Яка рідкісна знахідка! Ви йдете чи ні?
   – Та що там таке? – запитав зоолог. – Що сталося? Де ти? Звідки ти говориш?
   – Швидше, швидше! Самі побачите, – квапив Марат. – Швидше пливіть вест-норд-вест від місця ваших робіт; глибина – сто чотири метри; ви зустрінете масу скель… одну величезну, схожу на собор. За нею буде горіти мій ліхтар. Тільки швидше, а то я тут збожеволію…
   – Гаразд, гаразд, що ж хвилину пливемо! – крикнув зоолог, захопившись хвилюванням Марата. – Ми зараз же будемо у тебе з Павликом.
   – Ах, з Павликом! – вигукнув Марат. – Це добре! Тобі буде дуже цікаво, Павлику!
   Зоолог і Павлик неслись майже лежачи в синьозелених сутінках, розтинаючи шоломами і плечима воду і час від часу поглядаючи на компас та глибиномір.
   – Що цей дивак там знайшов? Як ти думаєш, бічо? – питав зоолог. – Ну що тобі варто сказати, Марате! В чім там річ, га?
   – Ніколи, товаришу Лорд, – відповів, задихаючись від якоїсь роботи, Марат. – Я тут поки що розкопки роблю. Ось побачите самі… Зараз тут будуть Цой і Скворешня. Я їх також викликав.
   Внизу показалося дно, засіяне темними брилами, густо поросле морськими ліліями, морським пір'ям, горгоніями, вапняковими водоростями, або нуліпорами. Воно повільно, непомітно для очей підвищувалося назустріч плавцям. Щоб не наткнутися на скелі, довелося перевести гвинт на п'ять десятих, а потім на дві десятих ходу. З зеленкуватих густих сутінків показалася висока похмура скеля, схожа на башту. її тісно оточували кілька інших – тонких, витягнутих, з шпилями.
   – Тут, мабуть, – сказав зоолог.
   Лавіруючи серед брил та осколків і уникаючи водоростей, вони тихо обігнули величезну скелю, за якою відкрилася невелика підводна галявина.
   Біля темної маси, що здіймалася на протилежному кінці галявини, рухалась з боку на бік яскрава, трохи розпливчата пляма світла.
   – Ось і ми! – сказав зоолог, запалюючи ліхтар на своєму шоломі.
   Павлик запалив і свій ліхтар. Стало досить світло. Марат з яскравою зорею, що палала на його лобі, стояв у змореній позі, спираючись на лопату, біля купи свіжонаритого піску і невеликих шматочків каміння. Було видно ного спітніле обличчя, повні захоплення і радості очі і чубок, що стирчав на тім'ї, – в скафандрі Марат буз позбавлений змоги боротися з ним: той, як завжди в таких випадках, стирчав з особливо торжествуючим, майже нахабним виглядом.
   – Ну, що тут у тебе? Показуй! – нетерпляче запитав зоолог.
   Морські пера, немов живі страусові опахала, ворушилися, схвильовані рухами Марата. По їхніх стовбурах і борідках часом пробігали зелені і голубі іскринки, то згасаючи, то знову спалахуючи. Золотистобронзові горгонії на високих, тонких, як вірьовка, стеблах піднімали спіральною доріжкою штопора свої надзвичайно тоненькі і ніжні відгалуження. Повсюдні морські їжаки, морські зорі, голотурії, офіури, молюски лежали, плазували по дну, карабкались по скелях, по темних стрімких боках того дивовижного підвищення, біля якого стояв Марат.
   Незважаючи на те, що це підвищення суцільно обросло вапняковими водоростями, здатними розвиватися навіть у цих, майже позбавлених світла глибинах, – одного погляду, кинутого на нього зоологом, було досить, щоб він закричав з захопленням і радістю:
   – Корабель! Іспанська каравела!
   Він кинувся до цих рештків давно загиблого судна і почав квапливо обривати все, що встигло покрити їх протягом багатьох віків, проведених ними під товщею чистих саргассових вод.
   – Очищайте, очищайте швидше цей кістяк! Шукайте пробоїну, щоб пробратися всередину! – схвильовано кричав він. – Це світове відкриття! Марате! Ти прославишся на весь світ! Як ти натрапив на цю виняткову, чудову знахідку? Як ти розпізнав її в такому вигляді.
   – Ага, я вам казав! – торжествував Марат, невтомно працюючи лопатою, якою він зачищав борти корабля. – Я був певний, що ви оціните її… Як я впізнав? Так само, як і ви: по кормі і по носі. Бачите, як вони підняті і як між ними борти опущені і вигнуті.
   Павлик, захоплений загальним хвилюванням, рвав руками водорості, хапав морські пера, не боячись опіків, які він неминуче дістав би, коли б доторкнувся до них голими руками.
   – Що за гарячка? – почувся раптом густий голос Скворешні. – Збожеволіли ви тут?!
   Разом з Цоєм він опустився на дно поряд з усіма, і якийсь час, чекаючи відповіді, обоє здивовано дивилися на своїх друзів.
   – Чого ти стоїш, каланча? – накинувся на Скво-решню, не припиняючи роботи, Марат. – Очищай корабель! Хіба не бачиш?
   – Еге! – вигукнув Цой. – Тут пахне археологією. Швидше до роботи, Андрію Васильовичу! – І він енергійно приєднався до зоолога, який зривав товсті стебла водоростей.
   – Корабель?.. Археологія?.. – протяг, все ще нічого не розуміючи, Скворешня. – А справді, схоже на корабель. Та що ви з ним думаєте робити? Ради чого очищати його від цієї погані?
   – Як вам не соромно, товаришу Скворешня! – обурився зоолог, упираючись ногою в борт судна і смикаючи з усіх сил пучок морських лілій, що не піддавалися. – Адже це стародавній іспанський корабель епохи Колумба і Кортеса. Це безцінна археологічна знахідка. Може, в його каютах і трюмах ми знайдемо дуже цінні історичні матеріали.
   – То чого ж ви одразу не сказали? – квапливо промовив велетень. – Корабель, корабель, а який корабель – не кажуть…
   Він засвітив свій ліхтар, витяг кортик, і робота закипіла з подвоєною силою.
   – Марате, піднімись на палубу, – сказав зоолог, – може, там легше пройти у внутрішні приміщення.
   Впустивши трохи повітря в свій заспинний мішок, Марат піднявся з грунту і швидко опинився на юті. Однак працювати там було зовсім неможливо. Ноги провалювалися серед уламків, зарослих коралами, нуліпорами, наповнених різноманітними поліпами, голкошкірими, молюсками. Все ж він спробував розібрати уламки, шукаючи входу до капітанської каюти, яка в каравелах того часу завжди містилася на юті, біля стерна. Внизу, під кормою, працював Скворешня, посередині – зоолог, а біля носа – Павлик. Корма осіла прямо на одну з скель, що оточували галявину, і задерлася догори, а носом судно наполовину зарилося в грунт. Між форштевнем і скелями було метрів з п'ять вільного простору. Далі пасмо скель відходило вбік і, слабо освітлене ліхтарями, губилося в густих сутінках глибин.
   Павлик кинув туди погляд. Йому здалося, що щось довге, блідосіре заворушилося біля скель. Він подивився уважніше, але нічого підозрілого не помітив.
   «Треба з іншого борту глянути, – подумав він. – Може, пробоїна там…»
   На хвилину ним оволодів страх, і серце забилося в грудях так сильно, ніби хотіло вирватись. Але друзі були близько, цікавість тягла, як на аркані, і Павлик, оглядаючись і тримаючи руку на рукоятці кортика, обережно обійшов форштевень.
   По той бік судна виявилася невелика галявина з розкиданими на ній брилами скель і купами дрібних уламків. Галявина замикалася невисоким півкруглим пасмом скель, серед яких чорніли плями невеликих гротів і печер, оброслих навколо отворів водоростями та різноманітною придонною фауною.
   Павлик обережно пробирався вздовж борту судна, обходячи і перелазячи через слизькі уламки скель. Час від часу бив кортиком по дерев'яних, але вже майже закам'янілих від часу і морської води бортах судна.
   Так він дійшов майже до корми, як раптом рука з кортиком, не зустрівши опору, легко провалилась кудись всередину судна. Серце Павликове завмерло від радості. «Пробоїна, – подумав він. – Сказати?.. Ні, огляну спершу сам!..»
   Все ж він хвилинку вагався. Було дуже страшно, але думка про радість Арсена Давидовича, про його подяку за таке відкриття і загальне схвалення та похвалу переборола страх.
   Кількома ударами кортика він обрубав гірлянди водоростей і просунув шолом з ліхтарем в отвір, що відкрився. Освітився невеликий простір. Купа якихось чотирикутних і круглих предметів, суцільно зарослих дрібними водоростями і черепашками, здіймалася зліва. В цих предметах Павлик розпізнавав ящики і бочки. Заплутуючись ногами в хащі водоростей і морського пір'я, яке від роздратування безперервно мерехтіло зеленими і жовтими вогниками, Павлик зробив крок всередину судна. Пробоїна виявилася величезною і легко пропустила хлопчика. Він став на найближчий ящик, посковзнувся на суцільному зеленобурому килимі з дрібних, як мох, вапнякових водоростей та поліпів і провалився ногою в щілину між наваленими в купу предметами.
   Він ледве звільнив ногу з пастки і, піднімаючись, помітив, що у вільному просторі, праворуч від входу, вгорі і внизу, ворушилися і звивалися якісь довгі товсті, немов гадючі тіла. «Канати, мабуть, суднові», подумав Павлик. Він зійшов з ящика і, обходячи купу, почав обережно пробиратися в глибину трюму. Через два кроки він наткнувся на східці, що здіймалися до палуби. Ледве він ступив ногою на перший східець, як почув голос Скворешні:
   – Ага! Ось воно де пробоїна! Тільки зовсім невелика. Ахтерштевень розбитий!
   – Покажіть, покажіть! – відповів голос зоолога і тут же додав: – А де ж Павлик?
   Він не встиг закінчити фразу, як залунав гучний тривожний крик Марата:
   – Восьминоги! Восьминоги повзуть! Бережіться!
   – Ну що ж, приймемо бій, але знахідку не кинемо, – спокійно промовив зоолог. – Рукавиці надіти! Марате, йди до нас! Треба бути вкупі. Павлику! Павлику! Швидше до мене! Де ти?
   Заціпеніння, яке охопило Павлика при першому тривожному вигукові Марата, зникло. Він крикнув:
   – Я тут, тут! Біжу до вас!
   Павлик кинувся до виходу, але заплутався в чомусь ногою, упав і, намагаючись тремтячими руками звільнити ногу, бубонів:
   – Я іду… Я зараз… Почекайте мене…
   В ту ж хвилину він почув гучний голос Скворешні:
   – Ах, чорт візьми! Рукавиці загубив! А цієї звірини тут понад десяток повзе. Ах ти, гадина! Брешеш… брешеш!.. Ні, брат, мене голими руками не візьмеш!
   Звільнивши ногу і обпираючись за спиною обома руками, Павлик збирався уже встати. Раптом він відчув, що руки ззаду немов чимось міцно зв'язані, сплетені.
   Нічого ще не розуміючи, Павлик рвонувся, звільнив праву руку і схопився за рукоятку кортика. Але щось довге, гнучке перехопило руку і з непереборною силою притиснуло її до грудей. Протягом кількох секунд по Павликових грудях, по його животу, спині і ногах, звиваючись і витягуючись, проповзали якісь інші товсті гнучкі гадюки; вмить все Павликове тіло виявилося густо обплетеним, і він не мав змоги поворухнути ні ногою, ні рукою. Павлик підняв очі і вигукнув від жаху:
   – Восьминог!..


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное