Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 32 из 37)

скачать книгу бесплатно

   Капітан налетів на Скворешню, обурено схопив його за плече, з усієї сили трусонув і крикнув:
   – Що ви робите? Хто вам дозволив? Припиніть цей гуркіт! Як ви могли забути, що ми біля населеного острова?
   Влетіло всім: і Скворешні, і Козирєву, і старшому лейтенантові. Вони стояли мовчки, не знаючи, чим виправдатися. Вони розуміли, що допустили серйозну помилку.
 //-- *** --// 
   Нгаара стояв у своєму ветхому каное й тихо, ледве помітними рухами весла гнав його у відкритий океан…
   Далеко позаду в темряві слабо світилась маленька миготлива цятка. Це жінка Нгаари, Ангата, розклала на відлюдному пустинному березі вогнище, щоб хазяїн домівки міг легко знайти свою халупу, коли, закінчивши ловлю, повертатиметься із здобиччю до своєї голодної сім'ї.
   Нгаара тяжко зітхнув. Навіть перед заходом сонця і в короткі сутінки, коли риба найкраще клює, жодна не підійшла до його стальних гачків, жодна не доторкнулась до їхньої наживки, і навіть священний гачок, терпляче і благоговійно, потай від чужих очей зроблений самим Нгаарою з гомілкової кістки його покійного «татка», – і цей гачок риба презирливо, наче не помічаючи його, обминала. Коли настала ніч, Дгаарі довелося взятися до раків та крабів. Їжа поганенька, але нічого іншого не залишалось. Одначе і в цьому полюванні невдача переслідувала бідного Нгаару. Лише кілька невеликих крабів та з десяток здорових сіро-зелених раків, тихо скрегочучи клішнями і панцирами, копошилося на дні його каное. Сітка волочилася по дну, наче навмисне вибираючи місця, де найменше здобичі. Без сумніву, Аху-аху-татана, злий дух, умишляє щось лихе проти Нгаари. Тимчасом уже пізно, скоро треба повертатися додому, до берега. Зараз обмілина закінчиться, дно обірветься й стрімко піде вниз.
   Враз у голові Нгаари з'явилася нова думка. На цьому стрімкому схилі ніхто не ловить крабів. А що коли спробувати й спустити по ньому сітку трохи глибше? Хто знає, може, якраз там сила-силенна здобичі? Треба спробувати! Сором буде такому досвідченому рибалці і нирцеві, як Нгаара, могутньому мисливцеві в розквіті сил, повернутися з зовсім порожнім каное до голодної родини!
   Нгаара зважився. Ось сітка потягнула вірьовку з каное. Нгаара почав ще обережніше гребти. Він тихо шепотів імена Меа-кахі – бога рибалок, Маке-маке – бога яєць морської ластівки, які Нгаара з небезпекою для життя добував і приносив йому в жертву, і навіть Хава-туу-таке-таке – яєчного бога – та його шановної дружини Віе-хоа.
   Вірьовка, все швидше й швидше розмотуючись, вже підходила до кінця й раптом, ослабнувши, повисла. «Нове дно! – радісно подумав Нгаара. – І цього ніхто не знає!» Тепер треба було обережно тягти наверх по схилу обриву… Нгаара підгріб назад на три-чотири довжини свого каное, взявся за вірьовку й потягнув її. Вірьовка натягнулась і далі не пішла. У Нгаари впало серце.
   Сітка, очевидно, зачепилась за щось на дні.
Нгаара потягнув сильніше, але з попереднім наслідком. Тоді з гнівним та засмученим серцем він вилаяв останніми словами і Єзуса білих, і стародавніх своїх богів, і навіть самого Татану, злого духа.
   Що лишалося робити? Не кидати ж сітку, яка годує Нгаару та його сім'ю, платить податки, платить борги старому Татані – Робінсону – за горілку, за тютюн, за гачки… Щоправда, тут надмірно глибоко, але такому нирцеві, як Нгаара, навіть уся довжина вірьовки не страшна. А якщо акула? Це було б неприємно, але ніж за поясом, і акулі не поздоровиться.
   Нгаара скинув стару фуфайку, потерті, в рясній мозаїці латок, штани і тихо, сторч головою, шугнув у чорну воду. Хоча, за звичкою, він зараз же розплющив під водою очі, але в кромішній пітьмі, порівнюючи з якою зоряна ніч нагорі здавалася сутінками, він не побачив вірьовки. Лише пошаривши рукою, він піймав її і швидко почав спускатися по ній вниз.
   І раптом його широко розплющені очі побачили щось таке, від чого дрож забобонного страху пройняв усе його тіло.
   Далеко внизу, в безодні океану, сяяло величезне сріб-листотуманне скло, неначе місяць, зійшовши з неба, занурився в темні води і поширює там своє сильне світло, а навколо нього танцюють яскраві білі цятки, немов підводні духи зустрічають свого володаря священними веселими танцями. Зненацька глухий співучий удар долинув звідти, з глибини, і потряс усе задубіле тіло Нгаари. Удар за ударом, удар за ударом, розмірені й могутні, вони линули, здавалося, звідусіль, наче велетні били по дивовижному, як гора, гарбузу – барабану рапануйців. Зелені й оранжові кола попливли перед очима Нгаари, який уже почав задихатися, і, тремтячи від священного жаху, він рвонувся вгору, намагаючись нічого не бачити й не чути. Але приголомшливі удари гнали, переслідували, наздоганяли його, поки, нарешті, він, майже збожеволілий, не вискочив біля самого борта каное. Він вчепився в нього тремтячими, ослаблими пальцями й довго, ікаючи від страху, не міг віддихатися. Трохи отямившись, Нгаара з острахом оглянувся й, переконавшись, що він один, приклав вухо до води. Чорна безодня оглушила його новим ударом, він підскочив, як пружина, перевалився через борт каное й упав на дно. І знову йому здалося, що навіть дно човна ледве помітно й розмірено здригається від таємничих ударів, що доносилися знизу, і тоді, остаточно втративши розум, Нгаара скочив, вихопив ніж, одним змахом відрізав вірьовку від дорогоцінної сітки, годувальниці сім'ї, і відчайдушно, немов рятуючи життя, почав працювати веслом…
   Цілу ніч він був наче у гарячці, кидався на своєму очеретяному ложі, бурмочучи та викрикуючи страшні слова про оповитий сріблястою хмарою місяць, що поринув у безодню океану; про танок зірок навколо нього та гуркіт священного барабана, що супроводжував танок. І дружина його Ангата, охоплена розпачливим жахом, голосила разом з ним усю ніч, а вранці прийшли сусіди й родичі, і звістка про страшне видіння Нгаари нечутно понеслась по острову, охоронювана, наче таємниця, від білих, які, звичайно, не повірять у видіння Нгаари й будуть переслідувати та жорстоко карати єретиків і віровідступників за повернення до своїх стародавніх богів.
   Але минуло кілька днів, і старий Те-хаха, одурманений спиртом і весь просякнутий ним, одержавши у Ро-бінсона склянку горілки за мішок кокосових горіхів, розплескав йому дивну таємницю острова. І через кілька годин бронзовошкірий боцман Рібейро перевіз таємницю в шлюпці на борт моторної шхуни «Санта-Марія», яка доставила Робінсону нову партію спирту, гнилого ситцю, готового одягу «останнього фасону» та різних барвистих брязкалець. І першим почув про цю таємницю дон Хуан Гомец Гонзалес, журналіст із Вальпарайзо, який випадково забрів сюди, на цей невеселий острів, як приятель і гість капітана шхуни. Того ж самого дня, ввечері, журналіст, отямившись від сонячної спеки і передчуваючи несподівану сенсацію для своєї газети, в шлюпці дістався до місця, вказаного старим, постійно п'яним Те-хаха. Зупинивши шлюпку напроти халупи Нгаари, дон Хуан пірнув у воду й повернувся зовсім приголомшений. Він бачив сріблястотуманну сяючу кулю, і хоча не чув гуркоту барабана, але прийняв на віру слова Нгаари про нього, передані Робінсону старим Те-хаха. І вже рано-вранці шістнадцятого серпня радіостанція «Санта-Марія» передавала у Вальпарайзо, редакції газети «Ель-пополо», довгу, з потрясаючими подробицями кореспонденцію під сенсаційним заголовком: «Таємниця острова Рапа-Нуї». Того ж дня, ввечері, ця сенсація рознеслася вже по всьому світу, збентеживши і спантеличивши вчених та мандрівників, а за ними й мільйони читачів газет.
   На віддалі в п'ятсот кілометрів на північний захід від острова радіограму з «Санта-Марії» перехопив маленький жовтолиций радист з крейсера, що мчав на всіх парах у південно-східному напрямі. Радист доповів про радіограму своєму командирові, і капітан Маеда прочитав її з неприхованою цікавістю й задоволенням…
 //-- *** --// 
   Козирєв утратив сон, не знав відпочинку. Кок підводного човна Бєлоголовий змучився, воюючи з ним із-за кожної ложки супу. Козирєв майже не виходив з лабораторії. Його веснянкуваті щоки запали, очі гарячково палали, густа руда чуприна, здавалось, потемніла, втратила свій вогнистий колір. Загадка терміту змучила його. Здавалося, Козирєв вичерпав уже всі можливі комбінації його елементів. Усвідомлення, того, що справа зайшла у безвихідь, зводила Козирєва з розуму. Вже третю добу з ним працював Цой, підготовляючи спроби, виконуючи доручення, звільняючи його від чорної роботи. Ніщо не допомагало.
   Сьогодні вночі в справу втрутився, нарешті, зоолог. З рішучим виглядом, із склянкою та мензуркою в руках, він підійшов до Козирєва, який сидів за лабораторним столом із затисненою між долонями головою, і категорично запропонував йому, посилаючись на наказ капітана, випити трохи «от цього винця». Козирєв механічно випив і знову втупив свій порожній погляд кудись у простір. Однак «винце» зоолога подіяло досить швидко. Через п'ятнадцять хвилин Цой відвів Козирєва, що засипав на ходу, в його каюту, роздягнув і уклав на койку. Ледве доторкнувшись головою до подушки, Козирєв відразу міцно заснув.
   О четвертій годині ранку, за півгодини до загальної побудки, Цоя розбудив стукіт у двері його каюти. Він насилу продер очі, встав і відчинив двері. Перед ним стояв напіводягнений Козирєв, з червоними плямами на щоках і палаючим вогнищем скуйовдженого волосся.
   – Цой! – прохрипів він. – Цой! Ти хімік!.. Ти мусиш знати… Мені нема коли зараз ритися в довідниках… Скажи, скільки хлористого магнію в морській воді?
   Цой спочатку розгубився. Сон оповивав ще туманом його втомлений за день мозок, але вже в наступну мить він отямився.
   – Далеко від берегів, – відповів він академічним тоном, – скрізь у Світовому океані склад води однаковий. Середня кількість розчинених у ній солей дорівнює тридцяти п'яти грамам на тисячу грамів води; хлористого ж магнію завжди й скрізь міститься десять процентів і вісімсот сімдесят вісім тисячних від загальної кількості солей у воді, тобто три грами й вісімсот сім міліграмів чистої ваги на кожний кілограм води…
   – Ну, а в Фінській затоці? – нетерпляче перебив Козирєв, переступаючи з ноги на ногу, готовий, здавалося, кинутися на Цоя, який так вдумливо та повільно тягнув свою мову.
   – У Фінській затоці, де середня солоність всього лише близько п'яти грамів солей на тисячу грамів води, хлористого магнію міститься ті самі десять процентів і вісімсот сімдесят вісім тисячних від загальної кількості солей, тобто в абсолютних цифрах усього лише п'ятсот сорок чотири міліграми на тисячу грамів води…
   – Майже чотири грами в океані, і всього лише близько половини грама у Фінській затоці! – простогнав Козирєв з виглядом глибокого відчаю! – О, дурень! О, ідіот! Як я не подумав про цю різницю! Адже наш підводний терміт розрахований тільки на солоність Фінської затоки, де робилися спроби! Тільки на півграма хлористого магнію в кілограмі води! Тимчасом тут, в океані, його чотири грами! Чотири грами, Цой! А наш терміт так жадібно поглинає цей надлишок хлористого магнію… О, дурень! О, ідіот!… Як я не подумав про це!
   Козирєв раптом стрепенувся. Очі його заблищали. – В лабораторію, Цой! – весело й бадьоро крикнув він. – В лабораторію! Сьогодні терміт розгориться так, що навіть цей чортів метал заплаче пекучими сльозами!
   Козирєв повернувся і майже бігом кинувся в дальній кінець коридора, туди, де за центральною рубкою, проти біологічного кабінету, містилася лабораторія.
   Через п'ять хвилин Козирєв і Цой, немов змивши з себе всю втому цих днів, стояли біля своїх робочих столів, упевнено беручись за останні, вирішальні спроби.
   День п'ятнадцятого серпня дійсно міг би вважатися днем удач.
   Насамперед зранку запрацювала радіостанція, і капітан зміг, нарешті, після сімнадцяти днів вимушеного мовчання, послати урядові докладні відомості про аварію, якої зазнав підводний човен.
   Другою перемогою цього чудового в усіх відношеннях дня було закінчення ремонту носової гармати. Спроби, зроблені головним акустиком Чижовим для перевірки її роботи, пройшли блискуче. Корабель повернув собі свою грізну зброю – свою високу боєздатність – і міг уже не відчувати себе безсилою іграшкою випадковостей.
   Незабаром після обіду вступили до ладу обидва інфрачервоних розвідники: після сімнадцятидобової сліпоти підводний човен повернув собі зір. Щоправда, це ще не був повний зір – не всі ультразвукові прожектори були готові, але і їх уже закінчували ремонтувати. Це було для акустиків питанням всього лише двох днів.
   І, нарешті, з п'ятнадцятої години під дюзовим кільцем шалено горів новий терміт, що не піддавався впливу підвищеного вмісту хлористого магнію в океанській воді. Уже через двадцять хвилин після початку горіння терміту реакція розвинула температуру в п'ять тисяч п'ятсот градусів.
   Через півтори години напруженого й неспокійного спостереження за ходом реакції, переконавшись, що вона проходить правильно, Козирєв відчув раптом надзвичайну слабість. На одну мить він навіть впав у забуття і з обм'яклими, повислими ногами та руками безсило лежав у воді в хмарі пари, наче медуза з розпущеними пасмами щупальців. Правда, він зараз же опам'ятався, проте капітан, що знаходився поблизу нього і помітив його стан, лагідно, але настійливо порадив йому піти відпочити.
   І Козирєв зразу, не відмовляючись, погодився.
   Цей день можна було б назвати днем удач, якби не три обставини, що затьмарили його, особливо в очах капітана.
   О чотирнадцятій годині, після першої, успішно закінченої спроби під водою, обидва інфрачервоних розвідники були підняті на поверхню. З обережності, зважаючи на небезпечну близькість населеного острова, їх, проте, не пустили в повітря, а повели, як двох величезних черепах, по поверхні води. Відбите на куполі екрана чисте небо з круглим сонячним диском майже в зеніті досилало в центральний пост спокійний привіт. Капітан збирався вже віддати наказ про повернення розвідників, коли зненацька на горизонті, в його північній частині, з'явилася чорна цятка, яка швидко росла й скоро набула несподіваних зловісних обрисів.
   – Гідроплан! – вигукнув старший лейтенант.
   Літак незабаром перейшов на купол екрана. Опинившись над острівцем, він зробив кілька кругів, то опускаючись, то піднімаючись, потім взяв курс на південь і скоро зник за горизонтом.
   – Дивно… – замислено промовив капітан. – Звідки він? Що йому тут було потрібно? Начебто він чогось шукав… виглядав…
   Тривожне почуття опанувало капітана і вже не залишало його.
   Тимчасом попереду чекали нові неприємності.
   Досі опитування команди не дало нічого такого, що могло б внести хоч якусь ясність у загадкову обстановку Еибуху. Сьогодні ж, у звичайний час доповідання про хід слідства, комісар зміг повідомити капітана про нові матеріали, які дозволяли зробити досить важливі висновки. По-перше, лейтенант Кравцов, здоров'я якого давно вже почало кращати, сьогодні, з дозволу зоолога, дав свої перші показання. З цих показань цілком вияснилась неприпустима безтурботність лейтенанта, який не доповів командирові про серйозну аварію механізмів корабля і самовільно, всупереч суворому наказові, випустив Горєлова з підводного човна і навіть після цього не викликав капітана в центральний пост. Лейтенант виправдовує самовільну видачу пропуску Горєлову тим, що не можна було гаяти жодної хвилини, бо, за словами Горєлова, засмітились дюзи і щомиті загрожував вибух. А про видачу пропуску лейтенант не доповів командирові тому, що збирався спочатку перевірити справність сигналізаційних приладів в посту управління, після чого мав намір викликати капітана, але не встиг уже цього зробити, бо стався вибух.
   Комісар доповів при цьому капітанові, що настрій у лейтенанта дуже пригнічений і він цілком усвідомлює, наскільки легковажною і злочинною була його поведінка в цей винятково відповідальний момент.
   По-друге, комісар доповів, що сьогодні він дістав можливість проникнути в заповнену водою газопровідну камеру через зовнішній отвір, що відкрився за зірваним кільцем дюз. Як відомо, нагадав комісар, перше ж обслідування дюз на початку ремонтних робіт виявило цілковиту їх справність, крім якихось незрозумілих чотирьох дір з гвинтовими нарізками, просвердлених в камері згоряння центральної дюзи. Звідки вони взялися в ній, хто й навіщо їх просвердлив – до цього часу невідомо.
   У газопровідну ж камеру сьогодні пощастило проникнути лише після тривалої роботи по розчищенню вузького отвору від кінців газопровідних труб, що густо сходилися в ньому. Вибух заподіяв у камері, звичайно, особливо великі руйнування: всі прилади та апарати, що були в ній, стали цілком непридатними.
   На сигналізаторі тиску газів знайдено залишки якогось ящичка. Корнєєв і Козирєв, обслідувавши камеру разом з комісаром, одностайно визнали, що ящичок цей є для сигналізатора стороннім і що його могли поставити тільки з певною метою – позбавити сигналізатор зіткнення з зовнішнім середовищем і не дати йому можливості сигналізувати про зміну тиску газів у камері. Мета ця явно злочинна і могла бути наслідком тільки лихого, злочинного наміру.
   Почувши останні слова комісара, вимовлені з ледве стримуваним хвилюванням, капітан підвів на нього погляд, повний гніву й обурення.
   – Отже, ваш висновок? Хто міг це зробити? – тихо спитав він, ледве розтуляючи губи.
   – Тільки Горєлов, – переконано відповів комісар.
   – Так, тільки він, – як і до цього, тихо підтвердив капітан. – Ви запропонували Корнєєву та Козирєву зберігати повне мовчання про це відкриття?
   – Так, Миколо Борисовичу, але акт обслідування бони підписали.
   – Коли ви розраховуєте закінчити слідство?
   – Я вважаю, що воно вже закінчене, Миколо Борисовичу, і можна було б приступити до складення висновку.
   – Добре. Завтра в цей же час подайте мені його з усіма матеріалами. Можете йти, Василю Єгоровичу. Я зараз пошлю радіограму в штаб.
 //-- *** --// 
   О шістнадцятій годині, коли капітан у тяжкому роздумі ходив по центральному посту, головний електрик доповів йому, що запас електроенергії в акумуляторах вичерпується і його вистачить лише на дві доби. Потрібно негайно почати зарядку. Однак по підводному схилу берега нижній кінець трос-батареї навряд чи дійде до необхідної глибини, де можна було б знайти достатньо низьку температуру.
   – Як же все-таки добратися до неї? Корнєєв злегка знизав плечима.
   – Треба спробувати спочатку тут, – можливо, підводний човен знаходиться над великою глибиною.
   – Спробуйте, товаришу Корнєєв, але скоріше. Акумулятори повинні мати повну зарядку. Ми не знаємо, що нас чекає у найближчі дні, а може, й години.
   Корнєєв пішов. У центральному посту залишилися тільки капітан, старший лейтенант, що робив якісь розрахунки, та Марат, зайнятий ремонтом щита управління.
   – Мені не дає спокою цей гідроплан, – звернувся капітан до старшого лейтенанта. – Навіщо він сюди прилітав? Чого він тут шукав?
   – Ці зони досить часто відвідують китобійні флотилії, – відповів старший лейтенант, – а їх плавучі бази-фабрики нерідко мають у своєму розпорядженні літаки для розшуку здобичі. Можливо, й цей гідроплан – звичайний розвідник китобійців.
   Почувся стук у двері.
   – Зайдіть! – голосно сказав капітан.
   Увійшов Павлик з інструментами в руках. Він тихо пройшов у куток, де порався Марат, і півголосом сказав йому:
   – Пошкодження провода я знайшов у камері електролізу і вже полагодив його.
   – Добре, Павлику, – також напівголосно похвалив Марат. – Тепер допоможи мені тут. Прикріпи на місце ось ці проводи та кнопки.
   – Єсть прикріпити проводи та кнопки! – тихо, але чітко відповів Павлик, беручись до справи.
   Капітан ледве помітно всміхнувся і, стежачи за роботою хлопчика, повернувся до перерваної розмови:
   – Можливо, це і звичайний китобійний розвідник, але мене тепер з подвійною силою турбує положення «Піонера». Він занадто відкритий. Далеко від берега, мало не у відкритому океані надто легкий доступ до нього.
   – Так, стоянка не зовсім безпечна, – згодився старший лейтенант, – але, на жаль, ми ще позбавлені руху, та, правду кажучи, і сховатись нікуди.
   – От це й погано. А сховатись треба було б до закінчення ремонту…
   Павлик нерухомо стояв обличчям до стіни, начебто забувши про роботу й прислухаючись до розмови. Він хотів повернутися, щось сказати, але язик немов приріс до горлянки: він зовсім не звик розмовляти з капітаном. Нарешті, відчайдушним зусиллям волі він повернувся й тихо, тремтячим голосом промовив:
   – Дозвольте, товаришу командир…
   – Говори, говори, Павлику!
   – Тут ми знайшли… я та Іван Степанович… дуже хороше місце… Чесне піонерське! – несподівано закінчив Павлик і замовк, розгубившись.
   – Ну, чого ж ти? – усміхнувся капітан. – Говори, не соромся.
   – Ми знайшли велику-велику печеру. Підводну. Туди десять «Піонерів» можуть сховатися! – І квапливо, наче побоюючись, що зараз з нього розсміються, продовжував: – Ви не вірите? Чесне піонерське! Спитайте Івана Степановича. Ми обидва бачили. Ми її гарненько обдивились…
   З проясненим обличчям капітан скочив із стільця і схопив Павлика за плече.
   – Що ти кажеш, Павлику? Це вірно? І велика?
   – А далеко звідси? – зацікавився і старший лейтенант.
   – Велика! Здоровенна! Зовсім недалеко! На п'яти десятих півгодини ходу! Не більше!
   – Хлопчику мій, ти вісник радості! – вигукнув капітан. – Адже це величезна удача! Марате, відшукайте Івана Степановича! Скоріше!
   Через хвилину Шелавін був у центральному посту й потвердив усе, що сказав Павлик: печера величезна, наче елінг для дирижабля, дно та стіни рівні. «Піонер» там знайде чудове сховище. Каштан був надзвичайно задоволений і ласкаво поплескав Павлика по плечу.
   – Я зараз же відправлюсь туди, – сказав він у радісному збудженні. – І ви зі мною, Іване Степановичу. І ти, Павлику.
   – Але ж дюзи ще не працюють. Як же ви переведете туди підводний човен? – втрутився старший лейтенант.
   – Двадцять чоловік у скафандрах – тисяча кінських сил! – засміявся капітан. – Вистачить вам цього, Олександре Леонідовичу, щоб відбуксувати «Піонер» у підводний док?
   – Вистачить, вистачить! Прекрасна, чудова ідея!
   У центральному посту зразу запанував веселий, піднесений настрій.
   Через півтори години капітан, Шелавін та Павлик повернулись на підводний човен після рекогносцировки. Капітан був незвичайно пожвавлений і задоволений: печера виявилась чудовою, а дно її – трохи нижче рівня знаходження підводного човна; взагалі все виявилось таким, що кращого й побажати не можна було.
   На відкидній площадці капітан зустрів Корнєєва і Марата. Корнєєв скористався з цієї зустрічі й зразу ж доповів, що зарядка акумуляторів тут неможлива: нижня частина трос-батареї на глибині чотирьохсот шістдесяти метрів лягла на дно й далі не пішла.
   – Марат пропонує, – продовжував Корнєєв, – на руках віднести трос-батарею по схилу далі в море. Ідея хороша, і, якщо дозволите, товаришу командир, я зараз же почну споряджати його й відправлю.
   – Марате! Марате, голубчику! – притиснувшись шоломом до шолома свого друга, благав у цей час Павлик. – Візьми мене з собою, будь ласка…
   – На руках? – здивувався капітан, продовжуючи розмову з Корнєєвим. – Але, щоб добратися до необхідної температури, треба буде випустити не менше двох тисяч метрів троса! Адже це величезна вага… навіть у воді…
   – Він це передбачив. Дозвольте, Миколо Борисовичу, йому самому пояснити вам свою пропозицію.
   – Розповідайте, Марате, – сказав капітан.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное