Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 10 из 37)

скачать книгу бесплатно

   Над ним у вінку товстих канатів, що розходилися у всі боки, висів величезний чорний дзьоб з загнутим гострим кінчиком. Трохи вище, за вінцем в глянцюватокоричневій округлій масі поблискували зеленуватим світлом двоє величезних, як чайні блюдця, очей. Вони байдуже і нерухомо дивилися в Павликове обличчя, і він почував, як під їх холодним поглядом стигне його кров, німіє тіло, ціпеніє мозок. Він хотів крикнути, покликати на допомогу, але з горла вирвалися лише хриплі, невиразні звуки. Потім він відчув, що якась нездоланна сила тягне його в напрямі до виходу.
   Протягом цього короткого часу Павлик чув голосне сопіння, лайку і крики Скворешні:
   – Цілься йому в очі, Марате! В очі, в очі! В тіло безцільно! Ось так… так!.. А-а-ах! А-а-ах! Ось тобі! Не опирайся його щупальцям! Хай він сам притягує тебе ближче до очей…
   – Він мені руку притис до тулуба, – чувся здавлений голос Марата. – Скільки їх… Скільки їх!.. Все нові… Цой! Цой! Допоможи!..
   – Єсть допомогти, – спокійно відповів Цой. – Ага!.. Не люблять, голуб'ята, електроструму. Корчаться, як березова кора на вогні.
   – Притуляйтеся до стінки, до борту! – закричав зоолог. – Не розходьтеся! Павлику! Павлику! Де ж ти?
   – Арсене Давидовичу! – знову почувся рівний голос Цоя, – Без рукавиць Скворешня тут мало корисний. Хай він краще пошукає Павли…
   І раптом все змовкло. Ліхтар на шоломі погас. У щільній темряві, яка огорнула Павлика, нічого не було видно, окрім двох виблискуючих зеленуватим полум'ям, немовби лукавих очей і всюди спалахуючих іскринок на морському пір'ї. Павлик почував лише, що його повільно тягнуть туди, де ледь зеленіє якийсь слабий просвіт – вихід із трюму.
   В дикому, непереборному страху він забився в своєму скафандрі і, плачучи, захлинаючись сльозами, з відчаєм у голосі закричав:
   – Рятуйте!.. Арсене Давидовичу!.. Марате!.. Відповіді не було. Мелькали уривки думок, і серед них майнуло: «Зіпсувалося радіо… Чому?.. І ліхтар… Обоє разом… Чому?»
   Раптом крихітна надія промайнула в свідомості Павлика: «А може, восьминог нічого не зробить з скафандром. Меч-риба не пробила його. Кашалоту не під силу…»
   І справді, вій лише тепер усвідомив, що не почуває ніякого тиску, ніяких болей від могутніх, мабуть, стискувань велетенського головоногого. Павлик одразу відчув себе бадьоріше. Очі вже звикли до темряви і, приглядівшись, він побачив, що восьминог, нависаючи над ним двометровим горбом, тримає його, обплутавши трьома гнучкими руками, а рештою упирається в дно і плазує до виходу. Гладке тіло і руки легко розсунули переплутану запону водоростей і вислизнули з трюму разом із здобиччю.
   Зовні було світліше. Глянувши вгору, Павлик помітив над судном легке сріблисте сяйво.
   «Вони ще там… – подумав він, – Б'ються…» Знову страх охопив його.
Що, як вони загинуть? Ма-рат говорив, що цих страховиськ так багато… Хто тоді прийде до нього на допомогу? І що буде робити з ним восьминог, якщо не здолає скафандра? А що, як він все-таки розгризе скафандр? Павлик з острахом подивився на величезний гострий дзьоб головоногого. Арсен Давидович недавно розповідав йому, що восьминоги здатні розгризти і роздрібнити найтвердіші черепашки… Дурниці!.. Такий твердий метал!
   Восьминог відповз метрів на десять від судна і зупинився. Очевидно, йому не терпілось, голод квапив його. Величезні щупальця-руки, хвилюючись, звиваючись, стискаючись в бугри і розтягуючись, підтягали Павлика до дзьоба. Безсумнівно, восьминог напружував усю силу своїх рук, щоб роздавити оболонку цієї дивної здобичі, раніше ніж почати пожирати її. Однак всі його зусилля були даремні. Це, мабуть, почало дратувати тварину. Світло в її очах з зеленкуватого ставало жовтуватим, по тілу почали пробігати барвисті хвилі, міняючи кольори і відтінки: за фіолетовою хвилею бігла, непомітно зливаючись і переходячи в неї, сіра, бура, за нею коричнева, потім раптом спалахнули і пролітали вздовж всієї поверхні тіла білі і чорні блискавки, і знову бігли і наскакували одна на одну барвисті смуги. Незважаючи на жах свого становища, Павлик, як заворожений, застиг на кілька секунд.
   Раптом він відчув, що ноги його мимоволі починають згинатися в колінах і все більше й більше притискуються до тіла. Стало боляче. З кожною секундою біль робився дужчим, гострішим. В той же час руки восьминога легко, як горіх, перевернули Павлика головою донизу і почали пригинати голову до живота. Те, чим так гордився Крєпін, створивши свій скафандр, – гнучкістю, – перетворювалось тепер в слабке місце і загрожувало загибеллю Павли-кові. Восьминог скручував Павлика, притискуючи його ноги і голову до живота.
   Павлик не витримав і закричав від невимовного болю. І в ту ж мить, немов злякавшись цього крику, восьминог послабив свої страхітливі обійми і підкинув високо над собою – майже на десять метрів – величезні, як удави, руки.
   Павлик упав на пісок і, ще не отямившись від перенесеного болю, в першу мить нічого не міг зрозуміти. Але вже в наступну мить він побачив, як зовсім близько від нього пронеслась гігантська тінь надзвичайно великої риби, зупинилась над ним, а хвіст, з ворота завбільшки, ворушачись плазом згори вниз, навіть не зачепивши Павлика, відкинув його одним хвилюванням води назад до пролому в борті судна. Павлик м'яко перекинувся і сів спиною до судна.
   «Кашалот!» вирішив він, як тільки зміг добре розглянути свого несподіваного рятівника.
   Перед ним був чудовий представник сімейства з войовничого підзагону зубастих китів, не менше двадцяти п'яти метрів завдовжки, його велетенська тупа, немов вертикально зрізана спереду голова займала близько третини довжини і мала майже два метри в товщину. Під нею, майже під прямим кутом, звисала довга вузька щелепа, вся утикана рядами великих конічних зубів. Маленькі бичачі очиці злісно блищали з обох боків посеред голови, дивлячись на ласу здобич.
   Голова кашалота була вже вся оплетена товстими руками восьминога. Вони то відділялися від неї, і тоді шматки шкіри, відірвані присосками, розліталися в сторони; то знову прилипали до тіла ворога, стискуючи його. Одна з рук восьминога – довга десятиметрова змія – потрапила в розкриту пащу кашалота і, немов відрізана ножицями, звиваючись і вигинаючись в корчах, повільно опустилася на дно.
   Кашалот був, мабуть, старим, досвідченим бійцем, його чорна, шовковисто-лискуча шкіра була усіяна, немов величезними віспинами, круглими, величиною від п'ятака і до чайного блюдця поглибленнями – слідами від присосків гігантських головоногих. Кілька великих шрамів – сліди китобійних гарпунів – перерізали його широку спину і круті боки. Біля самої голови ще стирчав уламок гарпуна, який глибоко впився у тіло кашалота. Другий уламок, менший і тонший, виднівся в боку величезної тварини, ближче до хвоста.
   Однак цього разу він зустрів, очевидно, не менш досвідченого і небезпечного противника. Втративши одну з своїх рук, восьминог на одну лише мить послабив решту і, викинувши могутній струмінь води з своєї воронки, пересунувся під черево кашалота. Тут він був у певній безпеці, оскільки страшна щелепа кашалота не могла його дістати. Решта сім рук обвилися навколо тулуба ворога і з попередньою силою стиснули його. Одна за одною, як стальні пружини, вони звивалися догори, вириваючи кружки і смужки шкіри у кашалота і знову обвиваючи його. Очі восьминога, нерухомі і люті, горілії жовтим полум'ям, кільця навколо них видувалися. Він глибоко і сильно дихав, і вода вливалася під його мантію, грізно роздуваючи тіло, і викидалася з воронки, як з потужного насоса, утворюючи навколо коловороти, у яких крутилися маленькі тваринки, порожні черепашки, обривки водоростей, галька, пісок і муть.
   Випустивши з очей ворога і безцільно клацаючи нижньою щелепою, кашалот завертівся на місці, зачепив хвостом борт судна і зірвав з нього величезне полотнище водоростей. Струмінь води звалив при цьому Павлика на дно, але він зараз же знову сів, притиснувся до судна під нижнім вигином його корпусу і завмер, боячись зрушити з місця. В наступну мить, мабуть зрозумівши, де заховався восьминог, кашалот опустився на дно, всією своєю вагою придавив до нього двометрове тіло ворога. Однак, розпластавшись під черевом кашалота, восьминог продовжував стискувати його і рвати його шкіру. Тоді кашалот, повільно рухаючись назад, почав волокти восьминога по дну, по гострому камінню. Швидко восьминог відчув згубність свого маневру, його рихле, холодцювате тіло почало вкриватися глибокими порізами і ранами, відривалася шкіра і шматки м'яса, і сам він поступово з'їжджав з черева до голови, до страшних щелепів кашалота. Цей повільний і вбивчий рух кашалота був спрямований саме в бік судна, до того місця, де закам'янілий у смертельному переляку Павлик стежив за боротьбою підводних велетнів. Жива гора насувалася боком на нього, загрожуючи притиснути до борту корабля. Він хотів тікати до носа корабля, але боявся поворухнути навіть пальцем, щоб не привернути до себе увагу розлютованих бійців. Він оглянувся, надіючись прослизнути в пробоїну і заховатися в корпусі судна, але пробоїна виявилась надто далеко. Ось кашалот протяг свою здобич ще трохи, і його страшна паща і не менш страшні руки восьминога опиняться зовсім близько від Павлика.
   Павлик, нарешті, не витримав, схопився на ноги і в приступі відчаю почав хапатися за стеблини водоростей, морських лілій і гідрополіпів, намагаючись видратися по них нагору. Він чіплявся ногами за прирослі до боків судна черепашки, пальці рук впивалися в якісь щілини. В смертельному жаху, ковзаючись і обриваючись, він вперто ліз вгору, з боєм відвойовуючи кожен сантиметр. Він дістався вже майже до половини висоти судна, коли гора наздогнала його. З страшною силою вона вдарила його по ногах. Ноги зірвалися з ненадійної опори, з рук вислизнув пучок водоростей, і, повернувшись, мов на осі, Павлик обличчям і грудьми упав на слизьку спину кашалота. Падаючи, він встиг помітити, що кілька рук восьминога захоплені величезною щелепою, і велетенське головоноге безпомічним мішком звисло, під головою кашалота. Павлик сковзнув по боці кашалота вниз, але зараз же чомусь зупинився і повис на ньому. В ту ж мить кашалот здригнувся, люто кинувся вбік від судна, відкинувши спотворене, але ще живе тіло восьминога, і несамовито завертівся над галявиною з Павликом, що висів на його боці.
   Не можна було зрозуміти, що сталося. У всякому разі, Павлик, нічого не розуміючи й інстинктивно хапаючись руками за слизьку спину кашалота, якимсь далеким куточком свідомості дбав тільки про те, щоб не впасти і не потрапити під жахливі удари хвоста, який з страшною силою працював зовсім близько.
   В наступну мить кашалот метнувся догори, потім кинувся вниз, з надзвичайною швидкістю промчав над судном і зник у темних глибинах океану. Останнє, що встиг помітити Павлик, були яскраві промені світла від чотирьох ліхтарів і чотири людські постаті в густому клубку щупальців, що звивалися, як змії. Потім все зникло. Густий морок оточив Павлика і з нездоланною силою давив на його груди і голову, відкидаючи назад ноги, немов намагаючись зірвати його з місця і кинути в жахливу гігантську м'ясорубку позаду… Павлик насилу пригнув голову до спини кашалота і, знеможений, зовсім знесилений, з мокрим від сліз обличчям, заплющив очі…


   Марат відкрив очі і байдуже подивився навколо себе. Потім раптом рвучко піднявся і сів на ліжко.
   – Він поніс Пазлика! – закричав він у відчаї. – Він поніс його! Врятуйте Павлика, товаришу командир. Швидше! Швидше!
   В одній білизні Марат схопився з ліжка, кинувся до дверей, намагаючись кудись бігти, щось робити. Ні капітан, ні зоолог, ні комісар, який стояв оддалік, не встигли його втримати. Але в цю хвилину в дверях з'явився Горєлов, і Марат опинився в його довгих, дужих руках.
   – Що ти говориш, Марате? Хто поніс? Звідки ти знаєш? – схвильовано запитали капітан і зоолог, відводячи хворого на місце.
   – Я бачив, – бурмотів Марат, безсило опускаючись знову на ліжко. – Кашалот… Величезний… пронісся над нами… тримав Павлика на собі…
   Він знову стомлено заплющив очі, його звичайно смагляве обличчя посіріло, і здавалося – він знову непритомніє.
   Зоолог, в білому халаті, знову взявся за Марата.
   – Що це може означати? – запитав капітан.
   – Розуміється, марення, і більше нічого, – сказав Горєлов.
   – Так, швидше за все, – погодився зоолог, розтираючи груди Марата. – І це змушує мене побоюватись, що у нього щось схоже на струшення мозку. Мабуть, від електричного удару рукавицею восьминог в передсмертних корчах кинув Марата на стінку корабля. У всякому разі, ні я, ні Скворешня кашалота не бачили.
   В госпітальний відсік увійшов океанограф Шелавін.
   – Ви про кашалота? – запитав він, глянувши крізь криво надіті окуляри на зоолога. – Правду кажучи, я теж за все своє життя такого екземпляра ніколи не бачив. Абсолютно!
   Всі здивовано глянули на Шелавіна і потім перезирнулись.
   – Про якого кашалота ви говорите, Іване Степановичу? – запитав зоолог.
   – Та про того ж самого кашалота, який промчав наді мною, як божевільний, переплутав усі мої кулі, зірвав з місця буй з батометрами… Взагалі зіпсував всю мою сьогоднішню роботу по вивченню течій. Він так нісся, немов почував себе на гарпуні.
   – Коли ви його бачили? – швидко спитав капітан.
   – Години зо три тому.
   – Де ви були в цей час?
   – На гідрофізичній станції номер три, глибина триста метрів, у вісімнадцяти кілометрах на південний схід від бази.
   – Якого напряму він дотримувався?
   – Точно: з норда на зюйд.
   – Якраз у напрямі від галявини восьминогів до станції номер три! – з здивуванням у голосі сказав зоолог. – Чи може це бути звичайним збігом?
   У цей час Марат глибоко зітхнув і повільно відкрив очі. Він спокійно оглянув усіх, що його оточували, і слабим, переривчастим голосом промовив, немов продовжуючи розмову:
   – Я виразно… Ясно бачив… Павлик висів… на боці кашалота. Кашалот пронісся над нами… не далі ніж в десяти-п'ятнадцяти метрах… На його спині… біля голови… стирчав уламок гарпуна.
   – Вірно! – закричав, розводячи руками, Шелавін. – Абсолютно вірно! Стирчав! Справді, уламок стирчав! Значить, ми бачили того самого негідника. Він мені всю станцію зіпсував.
   – Але чому ж, в такому разі, ви не бачили Павлика на боці кашалота? – схвильовано спитав зоолог.
   – Кашалот міг пройти повз Івана Степановича не тим боком, тільки і всього, – сказав капітан, думаючи в той же час про щось інше.
   – Що ж тепер робити? Бідолашний хлопчик! – прошепотів зоолог, стискаючи в кулак свою бороду. – Бідолашний хлопчик…
   – Не може бути сумніву: він уже давно загинув, – зауважив Горєлов. – Що ж можна зробити?
   Він міряв великими розмашистими кроками госпітальний відсік у проході між ліжками: чотири кроки вперед, чотири назад.
   Комісар швидко повернув свою сиву голову до Горєлова, і на його молодому з жвавими очима обличчі відбилося щире здивування.
   Капітан також здивовано глянув на Горєлова і звернувся до зоолога.
   – Лорд, ви певні, що він не залишився на судні чи біля нього?
   – Цілком певний! – відповів зоолог. – Знищивши більшу частину восьминогів і розігнавши решту, я і Скво-решня старанно оглянули судно. Ми бачили пробоїну, яку Павлик знайшов, бачили розтерзаного восьминога незвичайних розмірів…
   І, немовби вражений несподіваною думкою, він вигукнув:
   – Я починаю розуміти! Як я одразу не догадався! Адже восьминоги і взагалі головоногі – це любима страва кашалотів. І тільки кашалот в змозі був спотворити, покалічити восьминога таких розмірів. Все сходиться, капітане! Немає сумніву, біля нас по той бік судна разом з нашою битвою відбувався бій кашалота з восьминогом. І наш бідолашний Павлик якось ув'язався в нього.. перебив його. Адже кашалот навіть не скористався своєю перемогою. Він кинув здобич, не поласувавши нею.
   – Тоді ясно, що Іван Степанович бачив того самого кашалота, що й Марат, – задумливо сказав капітан.
   Горєлов перестав ходити, і всі мовчки дивилися на капітана, почуваючи, що зараз вирішується Павликова доля.
   – Ну, нічого! – сказав, нарешті, піднявши голову, капітан. – Кашалот від нас не втече.
   Горєлов подивився на годинник – було вже шістнадцять годин з хвилинами – і квапливо звернувся до капітана:
   – Гляньте, Миколо Борисовичу. Я зайшов сюди доповісти вам, що мені необхідно вийти з підводного човна і перевірити роботу двох лівих дюз. Я сьогодні оглядав їх зсередини і зверху. Вони, здається, трохи забилися, і, можливо, доведеться розібрати їх та прочистити. Дозвольте, я зараз же цим займусь.
   – Дві дюзи вийшли з ладу? – швидко повернувся до Горєлова капітан. – Коли ж це могло статися? Адже ми прийшли сюди з справними дюзами.
   Горєлов зам'явся. Він важко переступив з ноги на ногу і повільно сказав:
   – Я й раніше помічав, що не все гаразд в їх роботі…
   – Товаришу військінженер, – холодно заговорив капітан, – чому ви мені не доповіли про цю несправність раніше? Ви не виконали найелементарніших вимог правил розпорядку на військовому кораблі в бойових умовах. Я змушений зробити вам зауваження! Товаришу військінженер, ці дюзи зовсім вибули з ладу чи ні? Якщо ні, то скільки процентів потужності вони втратили?
   Червоні плями вкрили обличчя Горєлова.
   – Дюзи з ладу не вийшли, товаришу командир, і втрата потужності незначна – процентів п'ять-вісім.
   – Гаразд! – капітан повернувся до обох учених. – Ви можете на якийсь час лишити без нагляду свої апарати і прилади?
   – Можемо! – була одностайна відповідь.
   – Підводний човен іде доганяти кашалота. Приготуйтесь!
   – Ура, товаришу командир! – крикнув слабим голосом Марат. – Ура, дорогий товаришу командир!
   Капітан посміхнувся до нього і звернувся до Горєлова.
   – Федоре Михайловичу, – сказав він трохи м'якшим голосом, – негайно приготуйте двигуни. Втрата навіть десяти процентів потужності в даному випадку не має значення.
   Горєлов зблід так, як це буває іноді з дуже смаглявими людьми: його обличчя стало сіруватожовтого, воскового кольору, але біля щелепів грали жовна, і очі дивилися твердо й рішуче.
   – Товаришу командир, – сказав він трохи хриплим від хвилювання голосом, – як головний механік вважаю своїм обов'язком доповісти вам, що підводний човен повинен лишатися на місці. Йти, не прочистивши дюзи, надто рисковано. Особливо… через якогось хлопчиська, який, по суті, вже давно і напевне загинув…
   Почуття дисципліни, яким так гордяться радянські моряки, перебороло, і після першого мимовільного руху, схожого на підготовку до стрибка, Марат лишився нерухомо
   лежати на ліжку з розширеними очима, витягнувшись, як туга струна. Зоолог промимрив щось, хоч і невиразне, але, напевно, люте. Комісар мовчки, але пильно дивився на Горєлова. Шелавін розгублено моргав і переводив короткозорі очі з Горєлова на капітана і назад, вражений таким вільним поводженням з «підводним богом», яким завжди був у його очах командир підводного човна.
   Обличчя капітана лишалося холодним, але очі дивилися твердо, прямо, і це створювало неззичайне враження.
   – У нас не нарада, на якій можна було б критикувати мої розпорядження, – не підвищуючи голосу, сказав капітан. – Потрудіться негайно виконати мій наказ. За роботу дюз в межах зниженої на десять процентів потужності ви несете цілковиту відповідальність. За неприпустиму дискусію в умовах бойового походу на вас буде накладено дисциплінарне стягнення. Ви можете йти до свого поста, товаришу військінженер.
   Капітан пильно подивився в обличчя Горєлова. Після майже невловимого вагання, яке тривало одну мить, Горєлов мовчки поклонився і, опустивши голову, човгаючи великими ногами, повільно вийшов з тоспітального відсіку.
 //-- *** --// 
   Стоячи в центральному посту біля вахтового начальника старшого лейтенанта Богрова, зоолог ледве відчув поштовх від першого вибуху в кормовій дюзі. Це було о шістнадцятій годині п'ятнадцять хвилин. «Піонер» ледве здригнувся і вирушив у путь. Старший лейтенант перевів важільок на щиті управління до чергового ділення. Почулися нові вибухи – один за одним, дедалі частіші, і зоолог відчував уже не поштовхи, а дрібне, що майже зливалося, дрижання.
   Із сусідньої радіорубки крізь відкриті двері почувся голос старшого радиста Плетньова:
   – Павлику!.. Павлику!.. Відповідай!.. Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»…
   Праворуч на сусідньому невеликому столику курсограф автоматично наносив на свою карту шлях, пройдений підводним човном. Такий самий курсограф містився на столі біля щитка управління.
   Біля круглого столу всередині поста над голубою картою рельєфу дна Саргассового моря схилився капітан. Не піднімаючи голови, він сказав:
   – Олександре Леонідовичу! Загальний напрям – зюйд, курс – зигзагоподібний, через кожні п'ять хвилин змінювати з зюйд-веста на зюйд-ост і назад. Вислати розвідників з обох бортів на повну дистанцію. Корпус розігріти, іти на парі, глибина – п'ятсот метрів, швидкість – вісім десятих. Треба зважити на дюзи…
   – Єсть, товаришу командир! – відповів старший лейтенант Богров і точно повторив дані йому розпорядження.
   – Лорд, яку швидкість може розвинути кашалот? – запитав капітан, вислухавши відповідь лейтенанта.
   – Це залежить, капітане, – сказав зоолог, – від тих причин, які змушують його тікати, а також від статі, віку, величини і сили даного екземпляра. Під впливом простого переляку дорослий, середньої сили кашалот-самець проходить від восьми до десяти і навіть двадцяти миль на годину, а з гарпуном у спині, під впливом болю, страху і люті він тягне звичайного китобійного човна з швидкістю до тридцяти миль. Судячи з оповідань Марата та Івана Степановича про розмір нашого кашалота, він, мабуть, робить зараз не менше як тридцять миль.
   – Таким чином, – зробив висновок капітан, випрямляючись над столом, – він попереду в нас на відстані шістдесяти-сімдесяти п'яти миль. Якщо тільки він різко не змінив напрям, ми повинні його знайти і наздогнати не пізніше, ніж через дві – дві з половиною години.
   В радіорубці голос Плетньова монотонно повторював:
   – Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»… Відповідай, Павлику… Відповідай… Павлику!.. Павлику!.. Говорить «Піонер»…
   На круговому і склепистому екрані мелькали тіні великих і малих риб. Вони пересувалися на ньому від носа підводного човна до його корми і танули там, як невеликі безформні хмаринки. Найменших ознак руху підводного човна зоолог не відчував: на повному ходу не було вже ні струсів корпусу, ні навіть найменшого дрижання. Тимчасом, як показували прилади на щитку управління, підводний човен, окутаний тонкою оболонкою з гарячої пари, роблячи близько восьмисот вибухів за хвилину, нісся уже з швидкістю сімдесяти п'яти миль на годину.
   Кожні п'ять хвилин «Піонер», плавно повертаючись, змінював напрям. Курсограф негайно відмічав на своїй карті ці повороти. Зненацька на екрані, попереду по правому борту, показалася густа темна маса, яка швидко рухалася напереріз шляху підводного човна. Під цим місцем екрана зараз же спалахнула червона лампочка і почувся дзвінок автоматичної тривоги. І капітан і лейтенант, нічого не роблячи для того, щоб уникнути зустрічі з цією масою, лише уважно стежили за ЇЇ наближенням. Рівно через п'ять секунд підводний човен сам нахилив свій ніс і, змінивши глибину, пройшов якраз під величезною густою зграєю якихось великих риб.
   – Теж автоматика? – запитав здивований зоолог, Йому вперше довелося бачити таке самостійне поводження корабля.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное