скачать книгу бесплатно
– Ну то бiжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.
– Е нi, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.
– Отож, – кинув Толябун i вибiг iз хати.
– Ну й поморочилися з тобою, поки спiймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти менi поганого зробила? Із левом щось там не подiлили, – а менi яке до того дiло? Я до тебе завжди ставився добре. В душi. Так що ти, може, тее… Якщо тi з ружжом прибiжать – заступишся за мене? Я навiть одну лапку можу тобi розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобi?
– Заступлюся, – мовила Люська. – Я й сама дивуюся, що у вас спiльного з тим Толябуном? Ви такий розумний, iнтелiгентний Вовк – i подружилися з цим грубим невiгласом.
– Отож, отож, – запишався Вовчисько, вмощуючись на диванi. – Нiчого в мене з ним спiльного нема. Це ти правильно пiдмiтила. Сiв на мою шию, ще й поганяе, живодер. Це вiн менi наказав тебе впiймати. Хiба ж я сам до такого додумався б? Погрожував менi. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навiть вiдпущу. Точно, вiдпущу. Бiжи собi до своiх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи нi? Скажи, не бiйся, я ж Вовк добрий.
Люська зрозумiла: Вовк i не думае вiдпускати ii, тiльки правду хоче випитати. Але що задумали цi двое?
– А якщо я признаюсь, ви розкажете менi про Болотяника?
– А ти звiдки знаеш? – вибалушив очi Вовк.
– Із вашоi розмови з Толябуном.
– Гаразд, розкажу, коли так, – погодився сiроманець. – То ти…
– Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вiчi.
– Невже? – зрадiв Вовк.
– Так.
– І нема Кабана?
– Нi. Вiн уже мiсяць на змаганнях.
– І рушницi нема?
– І рушницi.
– О, як добре, – усмiхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, нiхто в мене не стрiлятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув вiн на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нiчого кращого, як з’iсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож вiдпустити тебе я нiяк не можу, бо хочу iсти. Сьогоднi вночi, значить, тобто вже завтра на свiтаннi, коли сон наймiцнiший, ми з левом перевдягнемося в Болотяникiв i нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобi боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоiв ii Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обiд, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибiжить?!. Ти ж його обдурила, а вiн цього не любить.
Вовк витягнув iз кишенi жменю насiння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на пiдлогу.
Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзiв? Звiдси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото – страшно Болотяника. У лiсi вже темно… Хоча яка рiзниця – темно в лiсi чи свiтло, якщо вона все одно не може вирватися звiдси. Люська трохи випростала затерпле тiло, i тут щось гостре вп’ялося iй у бiк. Зайча вiльною лапкою намацало в кишенi свое дзеркальце. Дзеркальце! Адже краем його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час вiд часу лупае на неi з дивана ледачим оком. Видно, не судилося iй уже побачити матусю. А якi матуся пече коржики! А як готуе солодку моркву! А якi спiвае колисковi, коли Люська хворiе.
Од тих пiсень самi собою злипаються очi…
А якщо спробувати?…
Люська, злегка прокашлявшись собi пiд носик, упiвголоса завела:
Котику маленький,
Котику сiренький,
Не ходи по хатi,
Не буди дитяти.
– Давай-давай, – пiдохотив ii Вовк, – спiвати не заборонено. Я навiть люблю, коли спiвають. У мене дуже нiжна душа. І добра…
Дитя буде спати,
Котик колисати, —
тамуючи дрож у голосi, якомога лагiднiше виводило зайча.
А-а-а-а-а-а-а.
Скiнчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлi, люлi», а потiм «Ой на кота-воркота» i вже десь на серединi пiснi помiтила, що Вовкова лапа звiсилася з дивана й насiння з розчепiреноi жменi посипалося на пiдлогу. Тодi Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не вiдповiдав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до дiла, але тупi краi не брали грубий мотуз. Тодi зайча мить подумало i з силою натиснуло дзеркальцем об пiдлогу. Хруснувши, воно розпалося на двi половини. Люська легко розрiзала пута гострим краем скла i за пiвхвилини була вiльною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила ii й так само навшпиньках вийшла за дверi. Нiчне повiтря обхопило Люську прохолодною свiжiстю, i зайченя кинулось у темiнь. Одбiгши трохи, закинуло сокиру в гущавину – «Тепер не знайдуть», – а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»
То повернувся з розвiдки Толябун.
У темрявi, якоi Люська боялася бiльше за все на свiтi, кожен кущ ввижався iй левом, кожен лужок – Страшним болотом, а пень – Болотяником. Гiлки хапали ii за плечi, корчi пiдставляли нiжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона бiжить, Люська не могла сказати з певнiстю. І вже коли на обрii засiрiв свiтанок, натрапила на Суничну галявину. На неi вiйнуло запахом стиглих суниць…
Звiдси дорога вже була знайома, i Люська побiгла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на свiтаннi». Ще трохи, ще – i зайча мало не зiткнулося зi своiми друзями.
– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обiймати та цiлувати ii. – Де ж ти ходила?
– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотiв Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотiв пожартувати…
– Вибач йому, я нiчого не знав, – мимрив Буцик.
– А я й не сердилася зовсiм, – розчулено вiдповiла Люська. – А ви, бiдолашнi, мабуть, цiлу нiч не спали?
– То пусте! Дрiбницi! – кричали в один голос Буцик iз Бурмосиком.
– Люсь, я забув тобi сказати найголовнiше, – мовив Буцик. – Пiслязавтра ми йдемо шукати твою маму.
– Як добре, – зрадiла Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун iз Вовком.
Друзi кинулися стежкою до хати й зачинили дверi.
– Як же ми будемо боронитися? В нас немае нiякоi зброi, – стривожився Бурмосик.
– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогiв, – мовила Люська.
– Тобто як це з моiх рогiв? – обурився Буцик. – Зрiжете iх, чи що?
– Та нi! Ми прив’яжемо до твоiх рiжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як тi опиняться на прицiлi.
– Якось воно несподiвано, – почухав потилицю Буцик.
Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосикiв пружинний еспандер, з яким вiн робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався iз трясовини! Здавайтесь усi!» – i дикий Толябунiв рев. За мить у дверi загупало, аж хата задвигтiла.
– Дверi вони не виламають, – заспокоiла Люська.
– А ми iх самi вiдчинимо, – сказав Буцик. – Тiльки чим би це… мене зарядити?
– А ось, – зняла Люська з печi горнятко. – Думаю, пiдiйде.
– Пiдiйде, – одказав Бурмосик i натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, i тiльки-но знову загупали, рвучко розчинила iх.
Із свистом прорiзавши повiтря, горнятко вгатило Вовковi в груди. Щось булькнуло в горлi у звiра, i вiн повалився з ганку на лева. Але Толябун вчасно вiдскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.
– Вбили! Друга вбили! Бандити! – заревiв лев i кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.
Та вiн помилився: друг залишився живий. Вiдпочивши на землi хвилин зо три, Вовк прочуняв i пошкандибав до тину.
– Ну як ти? – пiдскочив до нього левисько.
– Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замiсть того, щоб помогти, п'ятами накивав. Друг називаеться!
– Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, – виправдувався лев. – Треба помститися iм. Треба щось iнше придумати.
– Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все менi дiстаеться, – запхинькав Вовк. – І вiд мисливцiв, i вiд поросят, а тепер iще вiд оцих, – показав на будиночок.
– О! Розпатякався! Чого ти рюмсаеш? Ми, хлопцi, героi чи не героi! Та ми таке можемо! Гори звернемо. – Лев ходив попiд тином, i раптом просто з неба впала йому пiд ноги якась каменюка. Вiн зиркнув угору й побачив, що кинув ii дядько Кажан, але, пiдслiпуватий, не влучив.
– Киш менi звiдси, курка общипана! – крикнув лев. Вiн ухопив грудку й пожбурив ii вгору. Кажан зойкнув – грудка попала йому в крило – й полетiв геть.
– О! Бачив? – радiв лев. – Отак треба!
– А вiн зараз усiх звiрiв скличе, – заскиглив Вовк. – Тiкаймо звiдси, поки не пiзно.
– Нiзащо, – бадьорився лев. – Або я, або вони. – І тут погляд його впав на стiжки. – Придумав! – зрадiв Толябун. – У тебе сiрники е?
– Є, – вiдповiв Вовк. – Дома.
– Ну то мерщiй по сiрники! Зараз ми iх викуримо.
– Легко сказати, – швидше, – занив Вовк. – У мене й досi в грудях коле.
– У всiх коле, – вiдказав суворо лев. – Побiг би я, так ти ж усе попсуеш!
– Ну, гаразд, – погодився Вовцюга й покушпелив додому.
– Щось вони задумали, – звернувся до товаришiв Буцик. – Один кудись побiг, а другий зостався. Що в нас е з набоiв?
– Двое горняток, – вiдповiла Люська, – два чавунцi – великий i малий, – три виделки…
– Чотири полiняки, – докинув Бурмосик.
– Немало… Якщо влучно стрiляти…
– Погляньте! – крикнув Бурмосик.
Усi кинулись до вiкна. Перескочивши через тин, лев ухопив стiжка й понiс його до хати.
Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стiжок.
– Га-га-га! – зареготав лев. – Стрiляйте, стрiляйте, хоч десять рокiв.
– Дай-но полiно, – гукнув Буцик.
Полiно мелькнуло в повiтрi, але не влучило i зникло десь у кущах.
Лев тим часом кинув сiно пiд хату, метнувся назад i вхопив другий стiжок.
Тарiлка вдарилась об стiжок, i знов почувся голосний Толябунiв смiх.
– Ану, спробуймо виделкою, – пiдказало зайча.
По тому, як завищав i застрибав на однiй нозi Толябун, друзi здогадалися: виделка влучила в цiль.
Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свiй вантаж пiд хату i чкурнув за тин. Там витяг iз лапи виделку й став чекати Вовка.
Незабаром прихекав i той з коробкою сiрникiв.
– Тепер слухай, – мовив лев. – Он бачиш – пiд стiною два стiжки. Сухiсiнькi, як порох. Досить кинути сiрника – i вся хата пiде з димом. Нашi друзi, звiсно, не чекатимуть, поки згорять разом iз нею, i вискочать. Отут ми iх i в мiшок. Просто i генiально! Ну, гайда!
– Що гайда? – затремтiв Вовк. – Ризикувати своiм здоров'ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.
– Лiзь, боягуз нещасний.
– Не полiзу, – затявся Вовк.
– А свiжину щодня iсти хочеш? А панувати в лiсi теж хочеш?
– Не хочу!
– Вже забув усi нашi плани, зрадив?
– Не забув, але здоров'я дорожче.
– Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров'я, знаеш, як прибувае. Щохвилини!
– Гаразд, – повагавшись, вiдповiв Вовк. – І звела ж мене лиха година з тобою.
– Давно б так, – мовив лев. – Диви! Бери стiжок i пiд його прикриттям пiдповзеш до хати. Там пiдпалиш разом iз моiми двома. А я не забарюся з торбою.
Вовк припав до землi.
Вдарилась перед ним i розбилася на друзки тарiлка, пролетiла над головою виделка. Ховаючись за стiжок, звiр помалу просувавсь уперед.
