скачать книгу бесплатно
Митькозавр iз Юркiвки
Ярослав Стельмах
…Історiя ця починалась зовсiм звичайно. Друзi-п'ятикласники Сергiй та Митько приiхали на лiтнiй вiдпочинок у село. Вчителька ботанiки дала iм завдання – зiбрати колекцiю комах. Але хто ж мiг уявити, що замiсть комах хлопцi почнуть полювати… на страшну химеру, що живе в озерi. Звiдки взялась та потвора, як ii захопити? Друзi починають дiяти…
Про незвичайнi, таемничi пригоди Сергiя та Митька (i не тiльки iх) весело розповiдае вiдомий украiнський письменник Ярослав Стельмах у своiй книжцi повiстей та оповiдань «Митькозавр iз Юркiвки».
Ярослав Стельмах
Митькозавр iз Юркiвки
Голодний, злий i дуже небезпечний, або Якось у чужому лiсi
Повiсть-казка для дiтей та звiрят.
Пригоди зайченяти Люськи, злого льва Толябуна, великого природолюба Буртiуса та декого ще у зовсiм чужому лiсi
Роздiл І
У далеких i таемничих африканських джунглях жив лев Толябун. То був злий i невдоволений з усього лев. Коли свiтило сонце, вiн ричав через те, що йому було жарко; коли наставала темрява, вiн дратувався, що йому прохолодно; натщесерце ричав од голоду, а пообiдавши – од того, що вже наiвся. Його дратувало все на свiтi: дерева, рiчка, пташки, мiсяць, звiрi, а через те, що вiн виказував свое роздратування голосним ревiнням, тiльки його й чутно було з ранку до ночi.
Усiм Толябун страшенно набрид, але ж його боялись i нiчого не могли вдiяти. Вiн безкарно поiдав бiдних звiряток i зрештою так знахабнiв, що мало не зжер навiть одного природолюба. Мандрiвник цей, на iм'я Буртiус, дослiдив усе на свiтi i тепер прилетiв на моторнiй повiтрянiй кулi до Африки, щоб дослiдити i ii. Прив'язавши свою кулю до якогось пеньочка, Буртiус прихопив двi пiдзорнi труби, три бiноклi, термос iз кавою, записник i, згораючи вiд бажання що-небудь дослiдити чи зробити яке-небудь важливе вiдкриття, рушив уперед.
Безсумнiвно, то був найвидатнiший дослiдник усiх часiв i краiн. Ледь ступив вiн кiлька крокiв, а вже зробив цiннi вiдкриття, якi тут же старанно занотував у записнику. Давайте й ми поглянемо на списанi рукою видатного вченого аркушики й прочитаемо:
Нiчого дивного, що од цих великих вiдкриттiв Буртiус дуже стомився i зголоднiв. Тож вiн розстелив на землi невеличку скатертину, видобув iз похiдноi торбинки, в якiй мав звичку носити найнеобхiднiше, тобто харчi, пирiжок iз м'ясом i заходився iсти. Не встиг учений вiдкусити вчетверте, як увагу його привернув якийсь здоровенний звiр. Вiн виткнувся з-за кущiв, утупив пожадливий погляд у Буртiусiв пирiжок i почав наближатись.
– Е, нi-нi, – мовив великий дослiдник, одразу зметикувавши, до чого воно йдеться, i ховаючи руку з пирiжком за спину, – я й сам голодний!
Другою рукою вiн розкрив свiй щоденник i вже хотiв було записати вiдкриття № 4: «В Африцi живе величезний звiр з чотирма лапами, довгим хвостом i жадiбними очима», але не встиг. Знахабнiлий i кровожерливий Толябун – а то ж, звичайно, був вiн, – дико заревiв i кинувся вперед.
Вiд того страшного ревiння вчений знепритомнiв i впав на свою скатертину, де й пролежав три години i чотирнадцять хвилин iз затиснутим у руцi пирiжком. А хижий невихований Толябун пiдбiг до торбинки i вмить зжер усе, що в нiй було.
А було в нiй немало: вiсiм пирiжкiв iз м'ясом i сiм iз повидлом, чотириста грамiв цукерок «Ану, вiднiми!», коробочка монпансье i три яблука. Як бачите, не можна випробовувати долю, – я маю на увазi назву цукерок. Та не про те мова. Всi припаси поклала до торбинки турботлива Буртiусова матуся, яка в цей час думала, де ж то ii синочок, i тихенько зiтхала. Адже всi матусi завжди думають про дiток.
Умить проковтнувши всi припаси, лев кинувся до повiтряноi кулi. А щоб ви знали, до всiх повiтряних куль знизу причеплений мiцний кошик, аби мандрiвникам було де сидiти i тримати консерви, мiшки з пiском та балон iз летючим газом.
Отже лев залiз у кошик, бо сподiвався знайти ще якусь поживу, коли це вiдчув, як лапи йому слабнуть, голова йде обертом… Вiн голосно заревiв, не розумiючи в чому справа, i тiеi ж митi обважнiло гепнув на дно кошика i затих.
Минуло чимало часу, поки звiрята надибали в травi хороброго Буртiуса.
– Ой, хто це? – скрикнули Мавпочка, Бегемотик i Жирафеня в один голос.
Не встиг учений вiдкусити вчетверте, як увагу його привернув якийсь здоровенний звiр.
– А он, дивiться! – вигукнула Мавпочка, вказуючи туди, де мiж дерев бовванiла повiтряна куля. Сонце ii вже добряче нагрiло, i куля рвалася вгору, та не могла злетiти, стримувана мiцним мотузом.
– Ого, – зачудувавсь Бегемотик, – таке здоровенне. Це трохи схоже на дядька Слона, але ж дядько Слон, по-моему, не вмiе лiтати, та й кошика в нього нема.
– Ото ж бо й воно, – погодилося Жирафеня. – Давайте пiдiйдемо ближче.
І всi трохи боязко рушили вперед.
– Ой, менi здаеться, я вже десь бачила ось це, – мовила, злегка затремтiвши, Мавпочка, показуючи на Толябунiв хвiст, що звисав iз кошика.
– Ой, – додала вона по хвильцi, затремтiвши дужче, – менi здаеться, я навiть знаю, на кому оте он бачила.
– Ой, – прошепотiла вона, тремтячи вже так, що й усi задрижали, – менi здаеться, там – Толябун!
Тiльки-но Мавпочка вимовила це iм'я, як усiх мов вiтром здмухнуло з галявини, а в навколишнiх кущах зашурхотiло: то тремтiли звiрятка.
– Це таки лев, – сказало Жирафеня. Воно ж було найвище й побачило, хто лежить у кошику. – Але чому вiн тодi не вискочив зi своеi засiдки й не кинувся на нас?
– Або чому ж вiн тодi не реве, як завжди, – задумливо промурмотiв Бегемотик. – Тут щось не так.
– Менi здаеться, – втрутивсь у розмову маленький Носорiг, який любив усякi подвиги, – цей вiдважний незнайомець вступив у смертельний двобiй з Толябуном, i вони обидва загинули.
– Правильно! – пiдхопив Бегемотик i гiрко заридав. – Такий хоробрий дядечко – i загинув.
– Але як же вони могли битись, якщо дядечко тут, а лев аж он де, – засумнiвалося Жирафеня.
– Я знаю, – вигукнув Носорiг. – Вiн помер од ран.
– Але щось я не бачу на ньому ран, – заперечило Жирафеня й пiдбiгло до Буртiуса.
Всi поспiшили за ним. Справдi, на незнайомцевi не було не те що ран, а бодай маленькоi подряпини.
– Таемнича смерть, – прошепотiв маленький Носорiг. Вiн любив читати рiзнi пригодницькi книжки.
Та тiльки-но вiн мовив цi слова, як Буртiус розплющив очi, звiвся на лiктях i голосно чхнув.
– Будьте здоровi! – гукнули всi.
– Дякую, дякую, друзi! – вiдповiв дослiдник i вже нацiлився схопити до рук свiй щоденник, аби мерщiй записати кiлька нових вiдкриттiв, коли побачив затиснутий у правицi недоiдений пирiжок.
– А де це, – стурбовано запитав Буртiус, – величезний звiр з чотирма лапами, довгим хвостом i жадiбними очима?
– Вiн там, – вiдказали всi хором, одразу ж здогадавшися, про кого йдеться. – У кошику, прив'язаному до тiеi штуки.
– Та штука, – поважно мовив Буртiус, – зветься повiтряною кулею, i я прилетiв на нiй дослiджувати вашi краi. І вже, мабуть, немало дослiдив би, якби не мое вiдкриття номер чотири.
– А що це за вiдкриття? – поцiкавився Бегемотик.
– Отой же звiр, – вiдказав Буртiус. – Вiн так мене налякав, що я знепритомнiв з переляку, точнiше, е-е-е, заснув з несподiванки! От я йому зараз покажу, – рiшуче вигукнув хоробрий дослiдник, кинувшись до своеi повiтряноi кулi.
– Не ходiть туди, – загукали звiрятка. – Вiн вас з'iсть.
– З'iсть? – здивувався Буртiус. – Що ж це за цабе таке?
– Це лев Толябун, – пискнула маленька Зебра.
– Лев? Лев… Ах, лев, – знiчено повторив дослiдник. – Виходить, я зробив поки що тiльки три великих вiдкриття. Просто я ще нiколи не бачив лева i думав, що вiдкрив його.
– Ну i як вiн поводиться?
– Жахливо! Просто жахливо! – закричали всi навперебiй. – Вiн ображае нас i лякае. Через нього ми боiмося ходити до школи i навiть гуляти. Вiн уже з'iв кiлькох наших товаришiв.
– А тепер нахваляеться з'iсти мене, – прошепотiв Бегемотик. – І обзивае череватеньким опецьком.
– Каже, що мiй рiг зроблено з картону, i вiн коли-небудь одiрве його та приб'е у себе в барлозi, щоб вiшати капелюха, – поскаржився маленький Носорiг.
– А менi повисмикував усього хвоста, граючись у iндiанця, – вигукнув iз гущавини Павич. Вiн уже тижнiв два сидiв там, чекаючи, поки вiдросте новий хвiст.
– Вiн тiльки те й робить, що страхае нас…
– Так вiн же справжнiсiнький бандит, – обурився Буртiус.
– Але стривайте, що вiн робить там, у моему кошику?
– Спить, – одказало Жирафеня.
– Ах, негiдник! – зарепетував раптом Буртiус, побачивши свою порожню торбинку. – Моi пирiжки! Моi пампушки з повидлом. О, моi цукерки! Де ви тепер? Я знаю де! Ви в черевi цього ненажери, кривдника безневинних i беззахисних звiряток, цього басурмана, харцизяки i песиголовця! Але стривай-бо! Стривай! – Буртiус схопив свiй кошик i заглянув у нього. Звiрi здивовано перезирнулися. – Таблетки! Моi таблетки! – почули вони.
Тут ми зробимо невеличкий вiдступ i пояснимо дивну поведiнку мандрiвника.
Буртiус об'iздив уже стiльки краiн, перечитав таку кiлькiсть книжок, познайомився зi стiлькома людьми i зробив таку силу-силенну вiдкриттiв, що частенько почав забувати, що вiн знае i чи знае що-небудь взагалi. «Це вiд перенапруги, – казала його матуся. – Любий природолюбе Буртiусику, тобi треба вiдпочити. Не можна так перевтомлювати свою голiвку». Але дослiдник уперто не хотiв вiдпочивати. Ледь повернувшись з однiеi подорожi, вiн вирушав у другу i, нехтуючи порадами матусi, писав про своi мандри книгу за книгою. Це й призвело до сумних наслiдкiв, що неодмiнно трапляються, коли ми не слухаемо своiх матусь. Одного разу, приiхавши з Пiвнiчного полюса, Буртiус, як завжди, зачинивсь у своему напакованому книжками i всякими цiкавими речами кабiнетi й засiв за нову книгу. Учений свiт нетерпляче чекав на ii появу. Через два тижнi Буртiус закiнчив роботу й понiс книгу до редакцii. Але що то була за книга! Замiсть спостережень на Пiвнiчному полюсi Буртiус написав «1000 способiв приготування яечнi». А цю книгу вiн опублiкував iще сiм рокiв тому. Мало того, пiд кожним номером вiд першого до тисячного було написано одне i те ж: «На змащену вершковим маслом чи смальцем пательню розбити одне, два, три, чотири, п'ять або бiльше яець, залежно вiд апетиту. Тримати на вогнi до повного приготування».
Любитель природи нахвалявся випустити доопрацьований варiант, у якому мiстилось би двi тисячi рецептiв, i втерти носа всiм кухарям та вченим планети. Однак цей задум так i залишився незавершеним, бо дослiдника-кулiнара поклали до лiжка. «Перевтома, – сказали лiкарi. – Вiн занадто багато працюе».
Одужавши, невтомний мандрiвник одразу ж почав лаштуватись у подорож до Африки.
– Тiльки одна умова, – попередила його матуся. – Я певна, що й там, далеко вiд рiдноi домiвки, ти працюватимеш день i нiч. Ось тобi пакетик, а в ньому таблетки для сну. Рiвно о дев'ятiй годинi вечора маеш ковтати одну таблетку й одразу засинатимеш. А вранцi прокидатимешся, сповнений сил i енергii. Я покладу пакетик до твоеi торбинки з харчами. Тож не забувай вчасно приймати лiки.
І от тепер, зрозумiвши, що разом iз iжею лев ковтнув таблетки й заснув, Буртiус зайшовся од смiху.
– Тепер цей ненажера спатиме й спатиме, – реготав вiн. – Тож давайте придумаемо, як його провчити, щоб вiн запам'ятав це назавжди i бiльше нiкого не кривдив. Для початку бiжи, Бегемотику, зв'яжи його, поки не прокинувся.
Звiрята наблизилися до повiтряноi кулi. Бегемотик полiз до кошика.
– Ой, дивiться, що я знайшла, – мовила, нахилившись над Буртiусовою торбинкою, Мавпочка. – А ось ще, i ще. Скiльки iх тут!
– Чого? – здивувався мандрiвник.
– А ось, дивiться, – Мавпочка простягла вперед лапку. Якiсь маленькi горошинки бiлiли на ii долонi.
– Таблетки, – прошепотив Буртiус. – Це ж таблетки. Виходить…
Договорити вiн не встиг. Могутне ревiння розiтнуло тишу, i над краем кошика повiтряноi кулi з'явилася розлючена левова морда.
– Рятуйтеся хто може! – закричав Бегемотик, одскочивши вбiк: адже вiн устиг зв'язати левовi тiльки переднi лапи.
Зв'язанi могутнi лапи сперлися на край кошика. Ще секунда…
І раптом Буртiус вихопив iз-за пояса ножа, якого завжди носив при собi, й кинувся вперед.
Звiрi завмерли: невже цей безстрашний чоловiк сам-один зiтнеться з хижаком? На мить лев отетерiв, але лише на мить. Ось очi його хижо заяскрiли, вiн трохи подавсь уперед…
І саме тут Буртiус з розмаху вдарив ножем по туго напнутому мотузу, що тримав повiтряну кулю. Не встиг нiхто й отямитись, як вона рвонулась угору, швидко набираючи висоту. З пiднебесся пролунало жахливе моторошне ревiння лютого, обдуреного, але вже не страшного лева. Вдячнi мордочки всiх звiряток повернулися до вiдважного природолюба.
– Що трапилося, професоре? – запитав маленький Носорiг.
– Думаю, ви вже й самi здогадались, – одказав той, полещений словом «професор». – Виявляеться, лев з'iв лише двi-три таблетки, а не весь пакетик, як я гадав, бо той розiрвався. А коли Бегемотик зв'язував йому лапи, проснувся. Та я радий, що все так добре скiнчилося.
– І ми радi i дуже вам вдячнi, шановний Буртiусе, – мовила Мавпочка. – Але як же ви тепер без повiтряноi кулi? Як дiстанетеся додому?
– Хе-ге, – мовив, посмiхаючись, Буртiус. – Коли-небудь я прилечу сюди вдруге i розповiм вам, як я один мандрував на плавучiй крижинi, як вижив на островi, де були самi лише крокодили, як без ковтка води два тижнi йшов пустелею. Та це вже наступного разу. А зараз менi час iти, бо матуся моя хвилюватиметься. Лишайтеся здоровi.
І вiн пiшов, цей скромний i хоробрий мандрiвник, у грудях якого билося добре i чуйне серце. А звiрята з глибокою вдячнiстю i сльозами на очах дивились йому вслiд.
Може, колись, читачу, я розповiм тобi про всi отi незвичайнi пригоди вiдважного Буртiуса i про пригоди, яких вiн зазнав, поспiшаючи додому, до своеi матусi.
Але зараз ми не можемо полишити без нагляду лева. Вiн сповнений лютi, жадоби помсти, вiн голодний, вiн летить не знати куди i ще може заподiяти чимало лиха.
Тож попрощаемося з нашим любим Буртiусом i рушимо слiдом за Толябуном.
Роздiл II
У вiвторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собi лiсом зайча. У прегарному настроi дибало воно лiсовою стежкою i лизькало цукрового пiвника на паличцi – вранiшнiй гостинець вiд матусi. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати пiвника один раз на кожнi п'ять крокiв, то чи стане його на дорогу до лугу в кiнцi лiсу, де ростуть такi гарнi квiтки, або ж на скiльки лизiв взагалi стане того пiвника.
Безперечно, то були дуже важливi питання, i, поринувши з головою в складнi обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тiльки паличка.
«Ой-йо-йой», – подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий пiвник мiг спурхнути з палички й сховатися десь у кущах. І раптом воно вздрiло неподалiк якусь здоровецьку бiлу кулю, що виднiла помiж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувiв вiтру, сiпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадiйно в гiлках i не могла вже злетiти.
«Ух ти!» – вигукнуло зайча i, згораючи од цiкавостi, пострибало до кулi.
Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузцi, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звiра з довгим хвостом. Вiн лежав на травi зi зв'язаними переднiми лапами i дивився на зайча.
– 3-з-д-д-ра-а-с-т… – пробелькотiло зайча i зупинилося про всяк випадок на безпечнiй вiдстанi.
– Здрастуй, здрастуй, серденько, – ласкаво озвався звiр. – Як живеш?
– Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… – вiдповiло зайча. Не те, щоб воно злякалося, нi, просто в нього була така звичка – в деяких випадках трошки заiкатися.
– Чудово! Це справдi чудово! – вигукнув жовтий звiр. – Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зi мною халепа! – Тут вiн ображено замовк i зволоженими очима подивився перед себе.
«Бiдний», – мiркувало зайча, пiдступаючи ближче, i спитало:
– Яка халепа?
– Бачиш… До речi, як тебе звати?
