скачать книгу бесплатно
То е чистая вода…
Цього разу на головi в «королеви» красувався вiночок волошок, але iжею в хатинi й не пахло.
– Ой, гляди, – сказав голодний Бурмосик. – З неробами часом трапляються усякi неприемностi.
– Так неробам i треба! – озвалась Люська. – А нам iз вами чого боятися, крiм вовка й лева, звичайно. Адже ми завжди при дiлi. Правда, менi гарно в цiй коронi? – спитала Люська. – Чомусь ви не радi…
– Радi-радi, – озвався Бурмосик. – Навiть дуже, – й заходився розтоплювати пiч.
– Ти сказав би iй що-небудь, – говорив Буциковi Бурмосик, коли вони вкладалися спати. – Хай хоч трохи нам допомагае…
– Та якось незручно. Все-таки наша гостя. Бiдна дiвчинка! Вона так натерпiлася через того лева. Хай мине день-другий.
Та минуло кiлька днiв, а по зайчатi не видно було, щоб воно дуже журилося. До роботи Люська й не думала братися.
Тодi вночi, як усi поснули, Бурмосик полiз на горище, де у скриньцi в нього лежали всякi дуже потрiбнi речi – гайки, шурупи, цвяхи, мотки дроту, – i видобув iз тiеi скриньки шматочок кривого дзеркала. Цей шматок подарував йому минулого лiта директор заiжджого цирку за те, що Бурмосик допомагав розставляти стiльцi. Саме в останнiй день, коли артисти пакувалися в дорогу, одне велике криве дзеркало з кiмнати смiху розбилося.
Навшпиньки Бурмосик прокрався до Люсьчиноi кiмнати, узяв зi столу ii люстерко i, притуливши до того уламка, провiв чотири рази склорiзом. Ще мить – i вiн уже тримав два невеличкi, однаковi за розмiром дзеркальця. Але одне було правдиве, а друге – криве, хоча на вигляд вони нiчим не вiдрiзнялися.
Залишивши на столi криве дзеркальце, Буцик сховав Люсьчине i лiг спати.
Лише мiсяць, що зазирав у вiкно, бачив те. Але мiсяць, як вiдомо, бачить усе, що дiеться вночi, а говорити не вмiе.
Прокинувшись, як завжди, о тiй порi, коли тiнi од сонця найкоротшi, Люська полежала ще трошки, вирiшуючи, з яких квiтiв вона сьогоднi сплете вiночок, тодi скочила з лiжка, наспiвуючи, сягнула по дзеркальце й заглянула в нього. Але що це? Замiсть ii, Люсьчиних, великих очей на неi дивилися манюсiнькi свинячi очка, а пiд ними висiли щоки-пампушки. Їi акуратненький ротик тепер роззявлявся до самих вух, здоровен на голова трималась на шийцi-сiрнику. То була якась потвора!
Затремтiвши вiд жаху, Люська випустила дзеркальце з рук. Вона обмацала свою мордочку, шию, вуха – на дотик усе здавалося таким, як було, але, поглянувши в дзеркальце знов, Люська зрозумiла, що вся ii врода кудись щезла.
Опустивши голову на лапки, зайча гiрко заридало. «Вже не спiвати менi так весело, – думало воно, – не вистрибувати на однiй нiжцi, не плести вiночкiв – навiщо вони тепер! А як я з’явлюсь на очi Буциковi та Бурмосиковi?
Вони мене тепер не любитимуть. І мама не впiзнае свою доньку. Мало того – всi смiятимуться з мене. – І раптом згадала натяк Бурмосика на те, що з неробами трапляються усякi неприемностi. – А я ж труджуся цiлiсiнькими днями… Цiлiсiнькими днями…»
І тут Люська спохватилася, що нiхто за ii життя не називав ще цiлоденнi гуляння, спiви й збирання квiтiв – роботою. Вражена своiм вiдкриттям, вона ще довго сидiла на лавi. Пiдвелась, обмотала голову рушником i знову сiла. Тодi схопилась на рiвнi ноги, внесла дров, розтопила пiч. Люська не вмiла готувати, але не раз бачила, як це робила ii матуся.
Смерком на стежцi, що вела до хатки, з’явилися двi постатi. Одна несла лопату, друга – моток мотузка й сокиру.
– А вони точно тут ходять? – почувся левiв голос.
– Аякже! Три днi вистежував! – вiдповiв йому з темряви Вовк. – Дiвчисько все по лiсу тинялося: назбирае, знаеш, квiтiв цiлий оберемок, вмостить на макiвцi та й ходить собi, у дзеркальце милуеться. Якби ж то не опiки, я ii враз би схопив. А то сам знаеш: пiвтора тижня лежав, рани вигоював. Хiба тепер прудко побiжиш? Раз зовсiм близько од мене була – я по-пластунськи пiдкрався ззаду, а тут вона, як на зло, свое дзеркальце витягла i ненароком сонячного зайчика менi просто в очi. Налетiв зослiпу на мурашник, та i зараз ще покусаний увесь. Отож i кажу: дiвчисько все по лiсу тинялося, а це з двору не потикаеться. Обмотало голову рушником i вчора цiлий день город пололо.
– Ну й дурний, – озвався Толябун. – Хитрiстю треба брати. От вони, скажiмо, цiею дорогою ходять, а я iм пастку i влаштую. Зайча, кажеш, у дзеркальце задивляеться? От навколо нього й крутитися треба. Слабке мiсце шукать. Не в хату лiзти напролом, а зробити так, щоб само з хати виткнулось. Зрозумiв? Е-ех, щось не видно живностi у твоему лiсi, – бурчав лев. – Куди вона вся подiлася?
– Зачаiлись усi, не розумiеш хiба? Ревеш, як навiжений. Казав же тобi, щоб не галасав. Не слухаеш. Ото й позалазили всi у нори, поховалися в хащах. Як тепер до них добратися?
– Бояться, значить, – зрадiв лев. – Чують героiв. Спершу цих трьох з’iмо, тодi решту, а потiм до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Гиги! А то вже скучили по менi, мабуть, любi звiряточка. Ой! Все тiло болить пiсля того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба – лампою швиргатися. Стiй! Отут, здаеться, пiдходяще мiсце!
Лев увiгнав лопату в землю.
– Зараз ми iм таку гойдалочку встругнемо, – вiв далi. – Вирубай-но поки ломаку, чи що.
Сокира загупала по деревинi.
Лев тим часом зробив на мотузцi зашморг, закинув його на верхiвку дубочка й потягнув до себе. Петля мiцно обхопила дерево.
– Готово! – пiдскочив Вовк.
– Добре! Ану, давай разом потягнемо.
Дубок хитнувся й похиливсь.
– Досить! – командував лев. – Тепер обмотай разочок круг кiлка. А тут – ще одну петлю i на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зiскакуе з кiлочка, дубок розпрямляеться й смикае вгору зашморг разом iз тим, хто в нього потрапив.
І Толябун на радощах почав плигати через голову i примовляти:
З доброi моеi ласки
Не минуть нiкому пастки!
Толябун не помилився. Вiн так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста i потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ i тепер завис у повiтрi, пручаючись, що було сил. Але сили були нерiвнi, та й тонкi гiлочки вже трiщали.
– Рубай! Рубай мотуз! – репетував лев. – Чого ти стоiш?
Вовк пiдняв був сокиру, але враз опустив.
– Зовсiм нова мотузка, – мовив iз жалем. – Я нею ще нi разу не користувався. Може, краще хвоста?
– Ти що, пришелепку, здурiв? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!
Вовк нехотя махнув сокирою, i лев гепнувся на землю.
– Хух, – вiдсапнув вiн. – Оце так! Мало не затягло!
– А мотузка ж яка, – зiтхнув Вовк. – Золото, а не мотузка, цiни iй не було.
– У-у, довбешка твоя порожня! – визвiрився на нього лев. – Мотузки йому жалко. Бiжи зараз же по нову!
– Ще й по нову… – скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.
Вiдпочивши, лев зметикував, що вiдтято не такий уже й довгий шмат. Тож вiн знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив ii на стежцi. Почекавши ще трохи Вовка, вiн подався додому. «Стрiну дорогою, – подумав. – А не стрiну, так пошукае мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»
А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозi, а навпростець, через лiс. Лева на мiсцi вiн уже не застав i, розмiркувавши, що Толябуновi набридло чекати i вiн гайнув додому, лаючись, i собi повернув назад. Та заледве ступив кiлька крокiв, як щось мiцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорi, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Лев же, анiтрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в лiжко, одвернувся до стiни й захропiв.
А вранцi Толябун, ухопивши ножаку й мiшок, почимчикував неквапом iз хати.
І вже там, високо вгорi, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гiллi висiло щось дуже велике. «Ого, – подумав Толябун (сонце свiтило йому в очi й заважало як слiд роздивитись), – вони там, здаеться, обое. Оце пощастило». Вiн потягнув вiльний кiнець мотузка на себе, дубок нахиливсь, i просто Толябуновi пiд ноги хряпнувся сплутаний, увесь синiй Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, i Вовк знову сховався у верховiттi. «Це ж вiн од висiння посинiв, – мiркував Толябун, тягнучи мотуз. – Невже задушило?» – І коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.
– Вовчику, ти живий? – спитав несмiливо, але той не ворухнувся. Тодi лев завдав собi на плечi бездиханне тiло друзяки й поплентав до хати.
У Вовковiй хатi пахло всiлякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.
– Ну як тобi, легше? – питав лев Вовка.
– Та наче одпустило трохи, – вiдповiв той кволо. Сидiв, укутаний ковдрами, на диванi, звiсивши ноги. – Та ще й нежить пiдхопив – цiлу нiч на вершечку гойдався. А надворi ж не тепло. Думав – настала моя годинонька.
– Настала! Та хiба для таких героiв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякi подвиги й творити!
– Ох, ситий я вже тими подвигами, – простогнав Вовк. – ЬСазав же: не треба чiпати. І зарiкався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо iм спокiй. Ну нащо вони тобi?
– Це вже справа честi, – похмуро вiдказав Толябун. – Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тiльки хитрiстю треба. А потiм до мене гайнемо, у Афф…
– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.
– Що таке? – сполошився лев.
– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов'яне все.
– Хiба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходiмо, я поможу.
– Не, зараз не пiду. Поки дiйдемо, вже смеркне.
– А ти що, темряви боiшся? – зареготав лев.
– Нi, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всi бояться.
– Болотяника? Це ж хто такий? – зацiкавився Толябун.
– Та невже я тобi про нього нiчого не розповiдав?
– Нi.
– Е-е, то ти нiчого не знаеш. Ну то слухай.
– Ану-ну, – пiдохотив його лев.
Вовк вiдкашлявся:
– У нашому лiсi, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й пiдступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсiм не схоже на болото, а нiби велике поле, поросле травою й квiтами. Але то тiльки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кiлька крокiв, як сердегу одразу засмокче пiдступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке палiччя, i воно безслiдно зникало в глибинi. Навiть жаби не живуть там, а тiльки комарi. Мами лякають трясовиною неслухняних дiтей, але туди й так мало хто навiдуеться.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнiшим. Кiлька рокiв тому однiеi грозовоi ночi з самоi його середини, – звiдти, де в туманi бовванiють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грiм – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нiчого й не було, але вiдтодi й почалися дивовижнi речi.
Мало не щодня чулися з того мiсця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарiв, нiби бачив постать у бiлому, яка бiгала по тванi, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачае й недочувае, тож мiг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а вiдтодi до болота взагалi нiхто не потикаеться. Помiркуй сам. Хто може бiгати по трясовинi, наче по твердому, та ще й кричати? Не iнакше – якась мара, Болотяник заманюе на грузьке невиннi жертви. Ще й понинi можна почути iнодi тi крики. Тому й побоююсь я пiдходити до того мiсця смерком, не те що вночi.
– А може, то марсiянин, га? – несмiливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про лiтаючi тарiлки. Може, саме одна така тарiлка зламалася й ляпнулась в болото?
– Воно так гахнуло тодi, нiби не тарiлка, а цiлий баняк!
– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобi одне в головi. Скоро вже, крiм полумискiв, взагалi нiчого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна е в хатi?
– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж двi!
Вiн полiз у закапелок i витягнув на свiт потрiпанi книжки:
– О!
– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозумiло, – сказав, ледве глянувши на заголовки. – «Їстiвнi гриби» i «Читанка» для першого класу. Годi було вiд
тебе чогось iншого й сподiватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоiдний, – а «Читанка» навiщо?
– Ге-ге, – засмiявся Вовк. – Вiдiбрав у якогось малюка. Я ii пiд чавунець пiдкладаю, коли iм, бо стiл полiрований.
– Зрозумiло, академiку! Слухай, – зблиснули раптом левовi очi. – Кажеш, усi в лiсi знають про Болотяника?
– Усi, усi.
– І бояться його?
– Ще й як.
– Ідея! – гукнув лев i вискочив надвiр.
Ухопив простирадло, що сушилося на жердинi, обмотався ним i з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тiльки-но його постать у бiлому з'явилась на порозi, як Вовк заревiв:
– Болотяник! Рятуйся! – i метнувся у дверi.
– Стiй! Ти що, здурiв? Це ж я! – вхопив його за хвiст лев, скидаючи з себе простирадло.
– Ху! Ну й налякав! – одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. – Аж душа в п'ятах.
– Якщо вже ти так налякався, – радiв лев, – то що буде з отими куцохвостиками! Уявляеш? Та вони зацiпенiють од страху! Ось ми iх чим вiзьмемо!
– То ти хочеш… – почав був Вовк.
– А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду – i хапай iх голими руками. Молодець я чи нi?
– Молодець! – одказав Вовк. – Стратьог!
Роздiл VI
Буцик iз Бурмосиком запаслися дровами на зиму i з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.
– І що найголовнiше, – казав Буцик, – ти помiтив: останнiм часом вона дуже змiнилась.
– Таки змiнилась, – охоче пiдтвердив Бурмосик.
– А якою стала роботящою! По хазяйству вже собi раду дае. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу мае вплив колективу, тобто нас iз тобою.
– Але не тiльки це, – озвався Бурмосик.
