скачать книгу бесплатно
– А що ще?
– Та бач… – мовив Бурмосик. – Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скiльки днiв ходить iз замотаною рушником головою?
– Каже, бiдна, що голiвка болить. І лiки не допомагають.
– Так знай же, що нiяка голова в неi не болить!
– Не болить? – здивувався Буцик.
– Нi, – вiдповiв Бурмосик. – Просто я пiдсунув Люсьцi замiсть ii дзеркальця – криве, з того уламка, що менi подарували минулого лiта циркачi! І тепер вона думае…
– Ай-я-яй, – урвав його Буцик. – Бiдна дiвчинка! Ну навiщо ж ти так?
– Бо вона нiчого не робила.
– Та ми ж i самi чудово обходились. Бiдна дiвчинка, як iй гiрко! Не чекав я од тебе такого.
– Я ж пожартував. А Люсьцi од того тiльки користь, бо у неi в головi однi тiльки квiточки були. Ти ж сам бачив.
– Сьогоднi ж розкажи iй про все, – вiв свое Буцик. – Вона ж, певно, дуже страждае.
– Та я й сам збирався. Тiльки розказувати не буду, а пiдмiню дзеркальце i все.
– Хай хоч так, – погодився Буцик.
Люська iз обмотаною рушником головою стрiла iх на порозi. У хатi була чисто вимита пiдлога, вiкна сяяли прозорiстю, з печi смачно пахло.
– Як вам працювалося? – спитала Люська, насипаючи в тарiлки.
– Чудово! – вiдповiв Буцик. – Бо знали, що вдома нас чекае така господинька.
– Та що там, – зашарiлась Люська. – Гм… А пам'ятаеш, Бурмосику, ти казав, що з неробами може щось трапитись? Нас це, звiсно, не стосуеться. А чи бувае так: потiм, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?
– Авжеж, бувае, – швидко вiдповiв Бурмосик, зиркнувши краем ока на Буцика. – Неодмiнно.
– А коли? – нетерпляче згукнула Люська.
– Та… Зовсiм небагато часу мае минути. Здаеться, тиждень.
– Ой, завтра якраз тиждень, – тiльки й мовила стиха Люська.
А вранцi, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця i на радощах скрикнула. Замiсть манюсiньких свинячих очок у неi були ii, Люсьчинi, великi очi, замiсть щiк-пампушок – ii колишнiй ротик, i навiть вушка були ii – довгi й пухнастi.
О, як зрадiла Люська! Вона знов застрибала на однiй нiжцi, замахала лапками, закричала «Ура!», тричi оббiгла довкола хати, тодi швиденько метнулася за хвiртку й сплела собi маленький, ну зовсiм маленький вiночок; а наостанок ще й заспiвала свою улюблену пiсню.
Тодi збiгала до криницi, набрала води, кинулась у хату, сягнула на пiч по чавунець i… Щось блискуче й маленьке впало з печi на долiвку.
– О, та це ж дзеркальце! – вигукнула Люська. – Мабуть, Бурмосик приготував його менi в подарунок i поки що заховав.
І вона вже хотiла покласти дзеркальце назад, але не втрималась i заглянула в нього.
Із дзеркальця на сторопiлу Люську глянули манюсiнькi свинячi очка, пiд ними висiли щоки-пампушки, замiсть рота… Та що там казати, ви ж самi знаете, як усе виглядае в кривому дзеркалi.
Бiдна Люська обмацала всю себе, вiдтак вхопила свое дзеркальце…
І тодi зрозумiла, що вона зовсiм не мiнялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.
«Виходить, вони насмiялися з мене, – подумала Люська. – З мене, з найврод… Нi, просто зi своеi подружки…»
Понуро сидiло дiвча.
Зашумiла лiщинонька,
Зашумiла лiщинонька,
Заплакала дiвчинонька, —
наче з самого серця полилися тужливi слова, i великi сльози покотилися з Люсьчиних очей на долiвку.
Раптом за вiкном щось зашурхотiло, i чийсь улесливий голос запитав:
– Хто це спiвае таку гарну пiсню?
Зайча замовкло. Далi втерло сльози й здивовано зиркнуло на вiкно. Але там нiкого не було.
Минула якась хвилька, i той самий голос запитав iще улесливiше i нiжнiше:
– Хто це такий гарний спiвае так добре таку чудову пiсню?
Люська зиркнула у свое дзеркальце i, ледь усмiхнувшись, пискнула:
– Це я!
– Та хто ж, хто? – чулося знадвору, i тодi Люська, забувши про всяку обережнiсть, пiдбiгла до вiкна, визирнула й повторила, любенько посмiхаючись:
– Це я!
Тiеi ж митi могутне лаписько вхопило ii за вушка, висмикнуло з вiкна, наче моркву з грядки, i вкинуло в мiшок.
І вже звiдти Люська почула голосний регiт:
– Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаеш, що таке плакати, моя гарнюнька.
Вовк перекинув мiшок через плече й побiг у лiс. Куди й навiщо – про це Люська могла тiльки здогадуватись, але уява ii не малювала нiчого приемного.
На приятелевi кроки Толябун пiдхопився з дивана й кинувся до дверей.
– Ну як?
– Принiс, – вишкiрився у посмiшцi Вовк. – Пiддурив! Ось маеш, – провiв лапою по мiшку.
Зайча злегка ворухнулося.
– Скiлькох?
– Що значить скiлькох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вiкна, а я його за вуха – i готово.
– А в хатi ще хтось був?
– Я й не знаю. Може, був, а може, й нi. Хто ж його вiдае? Через стiни, хе-хе, не видно.
– «Не видно!» Бовдур! – аж засичав Толябун. – То треба було у вiкно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться ii шукати…
– Ага, у вiкно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам iди i зазирай. І взагалi, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуешся, страждаю за трьох, а вiн ще обзиваеться. Нiякоi культури! Сам бовдур! – витрiщився на Толябуна Вовк.
– Та гаразд уже, гаразд, – буркнув лев. – Ну як ти не здогадався! Якщо в хатi нiкого не було, то залiз би туди сам
i почекав iх. Вони ж нiчого не пiдозрюють. Тiльки в дверi, а ти iх по тiм’ячку. І вся розмова.
– Так-то воно так, але ж у них вiкна забитi, ти ж знаеш!
– Що тобi ту дошку одiрвати чи вибити! Сокиру взяв би iз собою.
– Ага, а вони мене знову гасом.
– Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз i спитаемо, хто вдома був! – зрадiв Вовк, глянувши на мiшок.
– Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мiшок i витрусив на пiдлогу принишклу Люську.
– З-д-здра-аст, – пiдвелась вона на ноги. – З-з-здр-а-аст, Толику…
– Здрастуй, серденько, – засмiявся Толябун. – Ну от i здибались. Приемно, що ти мене не забула. Як живеш?
– Д-д-о-об-р… – прошепотiла Люська i схлипнула.
– Ти вважаеш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тiльки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.
– Нi! – раптом вигукнула Люська i, замруживши од страху очi, висолопила язика.
– Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж зацiпило Толябуновi. – Та я… Та я тебе!.. – Вiн кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовкiв голос.
– Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивiдати в неi дещо… – І вiн багатозначно клацнув пальцями.
– І то правда, – схаменувся Толябун i гарикнув:
– Ти була одна в хатi?
– Нi, – одповiла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.
– А з ким?
– Із Буциком та Бурмосиком, – вирiшило обдурити зарiзяк зайча. – До них саме прийшов у гостi дядько Кабан i принiс iм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всi сидiли у сусiднiй кiмнатi, i дядько Кабан показував iм, як iз тiеi рушницi стрiляти.
– Рушниця, – посмiшка на Вовковiй мордi згасла. – Погане дiло. Пам’ятаю, раз зустрiв я дiвчинку, чи то Червоний Очiпок…
– Та облиш ти своi спогади дурнi, – урвав його лев. – Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.
– Із ним краще не зв’язуватись. Мiсцевий дзюдоiст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…
– І звела ж мене доля з боягузом, – зiтхнув лев. – Чого ти трусишся? Ну i який же вiн, цей дядько Кабан? – блимнув на Люську.
– Здоровенний! – Люська зрозумiла, що вона на правильнiй путi. – Отакий на зрiст. Отакенна шия. А плечi – у дверi не влазить.
– Ну i як же вiн усе-таки до вас улiз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.
– А боком. Та й то ми його всi втягували – аж хата трiщала. Коли ступае – дошки на пiдлозi вгинаються. А ручиська – як вашi три!
– Ну-ну, – замислено озвався лев.
– А рушницю принiс iз трьома цiвками, – розписувала далi Люська. – Одна стрiляе шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немае, одразу кинуться сюди, i я вже не знаю, що тодi буде.
Люська зовсiм розходилася, побачивши, як стривожились ii вороги.
Запала мовчанка.
– Ну, я пiшов, – першим звiвся на ноги Вовк, ухопив вiдро й попрямував до дверей.
– Ти куди? – пiдвiв голову лев.
– Город поллю.
– Город? Так уже ж смеркае.
– Ну то й що? Треба городець полити.
– А Болотяник? Чи ти вже його не боiшся?
– Не боюся, – вiдрубав Вовк. – Пiду.
– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобi дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кiнця доведе, хто у вирiшальний напад пiде? – Люська нашорошила вуха. – Втiкаеш?
– Ну й тiкаю, – зiзнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цiвок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрiчатися.
– Цить, – гримнув лев. – Ще невiдомо, чи це все правда, чи дiвчисько не збрехало.
– Все чиста правда, – подала голос Люська.
– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до iхньоi хати i гляну – вигадки то чи нi. А ти побудь iз дiвчиськом – от тiльки зв’яжу ii. – Лев пiдiйшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покiнчимо з тими, то всiма трьома й поласуемо. А то що з неi одноi – i од землi не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…
– Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…
