скачать книгу бесплатно
– А що там таке? – спитав лев. – Я теж хочу.
Прилетiвши здалеку, вiн не дуже розумiвся на тонкощах тутешньоi мови.
– Що треба! – вiдрубав Вовк. – Тобi яке дiло? Іди собi своею дорогою. Я ж тебе не чiпаю.
– Ах ти ж задрипанцю! – скипiв Толябун. – «Що треба!» Та ти знаеш, iз ким маеш справу? Я цар звiрiв!
– У нас царiв немае! – Вовк штовхнув вiзка. – Кожен собi хазяiн.
– Та почекай же, – заступив йому дорогу лев. До такоi мови вiн не звик у себе в джунглях. – Ми ж iз тобою начебто родичi, а ти мене так стрiчаеш.
– Родичi? – здивувався Вовк. – А ти хто ж такий?
– Я – лев. Чув, мабуть?
– Та чув… Звiдки ж ти тут узявся?
– Отож-бо! З Африки самоi. Прилетiв до нас один, увесь бiноклями обвiшаний, компасами… Я його з’iсти хотiв, але спершу дай, думаю, перевiрю, що в кошику лежить, який до повiтряноi кулi прив’язаний. Залiз iздуру, а куля та знялась i залетiла аж до вас.
– З’iсти, кажеш, його хотiв? – похмуро перепитав Вовк. – Я теж якось на дiвчинку надибав. Як ii звали – забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, – цвiргоче, – до бабусi йду, а бабуся в хатцi живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й вiдчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри ii нацупив, лежу – онучку чекаю. А онучка – не в тiм’я бита, мисливцiв навела. Тi як пальнули з обох цiвок! Що там було – страх. Вiдтодi я людей не чiпаю. Не-е, нема дурних. І тобi не раджу.
– Еге, бачу, не пощастило тобi, – спiвчутливо промовив лев. – Ну, а я таки з’iв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.
Толябун вирiшив не розказувати, як усе було насправдi.
– А тепер що ж думаеш робити? – поцiкавився Вовк.
– Погостювати трохи хотiлося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого iсти, – поскаржився Толябун, з надiею зиркнувши на Вовка.
«Еге, його пусти! – тим часом думав Вовк. – Такому iжi не настачишся. Он мордяка – хоч об дуба бий».
– Менi багато й не треба, – правив далi левисько. – Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…
– Охо-хо, баранця, – зiтхнув Вовк. – Якось я перестрiв одного. А вiн менi: «Роззявте, – каже, – пащу, я в неi сам стрибну, щоб вам зручнiше було». Я, дурний, i роззявив. А вiн як розбiжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я вiдтодi зарiкся iх чiпати. Не-е. І тобi не раджу!
– Ти ба! – здивувався Толябун. – Ну й не таланить тобi! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спiймаю. Воно менi буде язика показувати! – затрусився вiн од неприемноi згадки. – А тодi можна й додому.
– О, правильно! – пожвавiшав Вовк. – У гостях добре, а вдома краще – це всяк знае. Ходiмо зараз на ту кулю подивимось. Треба – вiдремонтуемо. Сядеш на неi i тютю додому. Що тобi тут робити?
– Еге, тю-тю! А керувати нею я вмiю? А коли ще далi мене занесе, на Пiвнiчний полюс? До бiлих ведмедiв! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тодi й додому, своiм ходом. Ну то як, приймеш?
– Та прийму вже, – знехотя погодився Вовк, бо зрозумiв, що так просто од лева йому не вiдкараскатись. – Із радiстю. – А сам подумав: «Прилетiв же на мою голову i на мою шию».
– А нащо ти оце воду тягаеш цiлими бочками? – поцiкавився лев, крокуючи поруч.
– А що ж, вiдрами? Поки поллеш усе, так ухекаешся, що ого-го.
– Що поллеш?
– Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.
– Город? – аж зупинився лев. – Так у тебе город?
– А ти що, глухий? – чемненько озвався сiроманець.
– І ти його поливаеш?
– Поливаю, бодай воно все засохло!
– А навiщо?
– А iсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повiтрям менi харчуватися? Отож i готую борщик, картоплю варю.
– Оце так-так! – проказав Толябун. – А дичина? Та, зрештою, пiдбiжи до сiльця та вхопи курку чи порося яке.
– Е-е, – протягнув Вовк, – були тут поросята. Трое. Зачинились у будиночку, i нiяк iх не вiзьмеш. Полiз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямiсiнько в окрiп. Ошпарився увесь.
– Та що це в тебе всi пригоди якiсь нещасливi? Аж за серце хапае.
– Ти краще вхопив би за ручки та помiг менi, – невдоволено буркнув Вовк.
– А, давай-давай, – погодився лев.
Отак, штовхаючи поперед себе вiзок iз бочкою, вони прибули на Вовкове подвiр’я.
– Ну й гидота! – казав лев, наминаючи картоплю. – І як ти iси ii?
– А так, як i ти! – буркнув Вовк. – Гидота-гидота, а чавунця як не було.
– Голодний дуже. Ото й iм.
– А я ситий?
– Якби ж оце м’ясця! Свiженьких вiдбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глинi.
– Ех-хе-хе, – i собi зiтхав Вовцюга. – Де вони, тi золотi часи? Я вже давно вегетарiанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачнiше буде.
– Ну, я розумiю, – мовив по хвилi Толябун. – Я тут звiр новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибiеш?
– Отож бо й воно, що новий, – зiтхнув Вовк. – Не знаеш нiчого. Тут, брате, такi дiла, що зарiкся я м’ясо й рибу iсти.
– Щодо м’яса – зрозумiло. Ну, а рибу чого ж?
– Та розумiеш, лисиця якось пiддурила. «Іди, – каже, – на рiчку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пiшов, а хвiст мiй…
– Та годi, годi, – урвав розповiдь лев. – Слухати не можу. Знов у дурнi пошився. Ну та нiчого. Нас тепер двое. Не хлопцi, а орли! Героi! Голоднi не будемо. Я собi тут план один прикидаю. Тiльки кебету треба мати, а не в окрiп лiзти. Ще про нас заговорять. Усi в нас отут будуть! – стиснув пазурi в кулак.
«Добре йому поради давать, зайдi африканському, – подумав Вовк. – Ще невiдомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:
– Добре було б. А то вже на смик перепався.
– Хо-хо, на смик! – зареготав лев. – Видать, тобi петрушка на користь iде. Здоровий, як бугай.
– Та де там здоровий, – одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на своi бiцепси.
«Таки е, е ще сила молодецька», – вдоволено подумав.
– Слухай, – мовив, – а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?
– Та розумiеш, – зам’явся лев. – Втекло, капосне, од мене, десь тут бiгае. Все одно спiймаю, аби тiльки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, – каже, – по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злостi навiть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадаеться, звiдки ми прибiгли, не втече додому?
– Ну то не бiда, – засмiявся Вовк. – Слухай-но.
І хоч поблизу нiкого не було, вiн зашепотiв щось левовi на вухо.
– О, молодця! – похвалив той. – Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми – сила. То ходiмо!
І обое подалися з хати.
Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що ряснiло яскравими квiтами.
– Ой, якi гарнi квiти, – мовило в захватi зайча. – Було б у нас бiльше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.
– Запам’ятай це мiсце, – мовив серйозно Бурмосик, – i обминай його десятою дорогою.
– Чому?
– Тому що насправдi це не поле, а Страшне болото, i сюди нiхто нiколи не потикаеться. Поглянь он туди, – вказав лапкою Бурмосик.
Вдалинi, посеред болота, клубочився i здiймавсь угору густий туман.
– Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманюе в трясовину, тож нiколи не гуляй у цих мiсцях, якщо не хочеш потонути.
– Ой, як страшно, – притулилась Люська до Бурмосика, – а який вiн, цей Болотяник?
– Це таемниця, i нiхто не знае ii. Та, мабуть, нiколи й не знатиме, бо вiн не виходить iз туману, а тiльки вряди-годи квилить – так жалiбно й моторошно водночас. Того ж, хто пiде на поклик, враз засмокче.
– Добре, що ти попередив мене, – притихла Люська. – Але якi гарнi квiти, – додала з жалем. – Так i хочеться сплести з них вiночок.
– Може, зайдемо до нас, i ти поiси? – запропонував Бурмосик.
– Нi-нi, – заперечило зайча. – Ти ще не знаеш, скiльки часу я можу бiгати, гратись, зовсiм не вiдчуваючи голоду. Ходiмо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.
– Так-то воно так, але ж суницi я нiс для Буцика. Та й пiсля того, як ти пригостилася, iх уже не майже повен кошик, а майже пiвкошика. Ну гаразд, вистачить, – i вони заспiшили на посвист Буциковоi коси, що вже линув iз-за дерев.
Роздiл IV
Буцик саме кiнчав косити й збирався трохи передихнути, перш нiж класти сiно у вал очки, коли угледiв Бурмосика. Поруч iз ним весело дрiботiло зайченя.
– Добридень, Буцику, – наче до давнього знайомого, привiталася Люська. – Я ваша нова подружка.
– Я знайшов ii на Суничнiй галявi, – пояснив Бурмосик.
– І як же ти опинилася в наших краях? – спитав Буцик. І Люська розповiла про свою скруту.
– Ваш лiс теж хороший, але ж вiн для мене зовсiм чужий. Так, зовсiм чужий лiс, – закiнчила вона i схлипнула.
– Стривай-но, – мовив Буцик. – А як свiтило сонце, коли ти бiгла од лева?
– Яскраво.
– Я не про те. Звiдки воно свiтило?
– Спочатку в лiве очко, потiм у праве, – чи, може, навпаки? А потiм у обидва, а потiм у спину, а потiм… Я вже не пам'ятаю. А навiщо це тобi?
– Бо якщо сонце свiтило тобi в праве око, значить, ти бiгла звiдти, – вказав Буцик рукою. – А якщо в лiве, – то он звiдки. Зрозумiло?
– От бачиш! – скрикнув Бурмосик. – Я знав, що Буцик обов'язково щось придумае.
– Авжеж, – озвалася Люська. – Але я не пам'ятаю: я була дуже налякана.
– Так-так, – замислився Буцик. – Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лiсi?
– Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всi боки летiла.
– От по цьому дереву ми й дiзнаемося, звiдки ти прибiгла. Що ж, на сьогоднi, певно, досить, – глянув вiн на скошену траву. – Ходiмо!
Довго шукати не довелось.
– Ось, здаеться! – крикнув Бурмосик.
– Ой-ой-ой, – наблизившись, похитав головою Буцик. – Не хотiв би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаемо, звiдки прибiгла Люська. З пiвночi.
– Хiба, – здивувалась Люська, – а менi здаеться, iз заходу.
– А по-моему, вона прибiгла з пiвдня, – докинув Бурмосик.
Друзi перезирнулись.
– То звiдки ж я прибiгла? – сумно запитало зайча.
– Звичайно, у школi нас учили розпiзнавати сторони свiту, – сказав Буцик, – та я вже забув, як воно робиться. Адже два мiсяцi тривають канiкули. Є така штука, – мовив вiн по хвильцi, – яка визначае оцi самi сторони свiту. От тiльки як вона зветься? Бомпас чи момпас…
– Може, монпансье? – облизнулась Люська.
– Або «Золотий ключик», – i собi пiдхопив Бурмосик.
– Та нi, цукерки тут нi до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звiдки ти прибiгла.
