скачать книгу бесплатно
Нiчний репортер
Юрiй Павлович Винничук
Подii повiстi «Нiчний репортер» вiдбуваються у Львовi в 1938 роцi. Журналiст Марко Крилович, якого прозвали «нiчним репортером» за його нiчнi репортажi з життя мiського дна, береться розслiдувати вбивство кандидата в президенти мiста. При цьому вiн потрапляе в рiзноманiтнi як любовнi, так i кримiнальнi пригоди, iнколи ризикуючи життям.
Марковi неофiцiйно допомагае комiсар полiцii Роман Обух, якого начальство вiдсторонило вiд розслiдування вбивства. А тим часом у справу втручаються нiмецькi й советськi шпигуни, розслiдуванням зацiкавлюеться також польська контррозвiдка. Окремий iнтерес виявляють i кримiнальнi кола.
Перед нами постае мальовничий i яскраво описаний злочинний свiт тогочасного Львова, шинки-мордовнi, батяри, заклади для повiй. Читачевi доведеться разом з героями розплутувати загадку за загадкою на тлi тривожного настрою львiв'ян, якi живуть у передчуттi вiйни.
Винничук Юрiй Павлович
Нiчний репортер
Передмова
Цю повiсть я почав писати у 1979-му, а у 1980-му завершив з тим, що вона матиме продовження. Великих надiй на публiкацiю я не мав. Писати кримiнал про советський час так, як того вимагала тогочасна ситуацiя, я не мiг, менi це було страшенно нудно та, зрештою, я й не читав нiчого про бравих мiлiцейських слiдчих. Виховувався я на зарубiжних детективах i прочитав iх безлiч, переважно польською i чеською.
На ту пору вже лежала без руху перша частина «Дiв ночi», яку опублiкувати я не мiг. Вiдтак до неi додалися гори списаного паперу новоi повiстi, передруковувати весь текст було лiньки. Я видрукував лише один роздiл i послав у журнал «Днiпро» та занiс у львiвський «Жовтень». Редактор «Днiпра» Володимир Дрозд повiдомив, що повiсть про Львiв його не цiкавить. Роман Іваничук, який завiдував вiддiлом прози в «Жовтнi», сказав, що iм теж не пiдiйде.
Гори паперу залишилися спочивати до кращих часiв. А потiм я про них забув. Хоча вже з 1990-х можна було те все публiкувати. Та я мав певнi сумнiви щодо того, чи вартуе воно друку. А недавно я залiз у тi папери, став читати i побачив, що вийшла цiлком пристойна повiсть. Я ii набрав на комп’ютерi, допрацював, збагативши реалiями, про якi не мав поняття в тамту советську епоху, i ось вона перед вами.
Мiй герой – журналiст, який потрапляе в рiзнi часом небезпечнi пригоди. Вiн випивае i курить. А курить тому, що в той час закурив i я. Мое захоплення цигарками потривало лише чотири роки, а спокусила мене на них дiвчина, з якою я мав роман. Завершився роман, i завершилося курiння.
Але розлучитися зi своiм героем я так просто не мiг, бо надто збiгалися з ним усi нашi звички. Як я мiг не випити, якщо герой повiстi бухар? Ми ж з ним одне цiле. І коли вiн падае в обiйми розкiшноi кралi, то я падаю разом з ним. Цiле щастя, що коли його б’ють по головi, я не мушу пити пiгулки вiд болю.
Тепер я з непозбувною бентегою дивлюся на ще одну купу паперу, де причаiлося продовження цiеi повiстi, i думаю, чи братися за ii передрук i допрацювання…
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Четвер
22 вересня 1938 року
1
Сльотавий, хоч i теплий, вересневий день, у вiкнi пливе лiс, потiм – розлогi пасовиська, бiля потокiв бiлiють гуси, в очеретах рачкують хлопчаки, намацуючи риб, – пейзаж простий до нудоти, але й так нема що робити, бо газету, яку прихопив зi собою в потяг, я вже проглянув. Доводиться дивитися у вiкно, а щойно вiдведу погляд, очi моi виловлюють навпроти старушенцiю в усьому чорному, ще й у чорнiй хустинi, може, вона на похорон чи з похорону, ii вуста мiцно стуленi, погляд вiдсутнiй, вона вся заглиблена в себе. Поруч з нею мандрiвний купчик з валiзою, набитою всiляким крамом, точнiше непотребом, з яким вiн ходить вiд дверей до дверей i меле весь час один i той самий текст, бо нi на що iнше не здатен, а потiм, повернувшись додому, виправдовуеться перед дружиною за те, що знову пролетiв, бiльше витратив на дорогу, анiж заробив. Бiля мене вмостилася груба молодиця з широкими клубами i великим бюстом, вона куняе i важко посапуе, наче ковальський мiх, ii сапання мене розморюе, i хочеться теж заплющитися й не думати нi про що. Час вiд часу вона спохоплюеться, полохко роззираеться, навiщось поправляе довгу спiдницю i знову ховаеться у свою мушлю. Купчик питае дозволу взяти газету, прошу дуже, кажу я i подаю йому, вiн втелющуеться в першу сторiнку i скрушно хитае головою – новини не вiщують нiчого доброго, це справдi так.
– «22 вересня 1938 року. Італiйцi продовжують воювати в Ефiопii, – читае вiн навiщось упiвголоса. – Ефiопськi партизанськi загони сковують значнi сили iталiйськоi армii. Імператор Хайле Селасiе, який змушений був покинути батькiвщину, виступив з промовою у Женевi». Це добре, це добре, – хитае вiн головою, – що вони сковують iталiйську армiю. Гiтлер не може нею скористатися на повну силу. «На Яблоновських, в дiльницi Львова, густо заселенiй нiмцями, з’ява на вулицi молодика, вбраного в короткi штани i бiлi панчохи до колiн, викликала сенсацiю». Ага, – пiднiмае вiн пальця вгору, – i до нас уже прийшла гiтлерiвська мода. Скоро цих молодикiв стане значно бiльше, мода заразлива… Е-е… «В Народному домi вiдбулося украiнське вiче на пiдтримку автономii Закарпатськоi Украiни». Чи ти ба, – обурюеться вiн, – автономii iм заманулося. Чого доброго i тут забагнуть автономii. Ви чули? Того Бандеру знову намагалися визволити. Але полiцiя не спить, не. «Змову викрито!» Але е й добрi новини: «В Академii Гандлю Закордонного побито шiсть жидiв, в Унiверситетi – двох». Давно пора показати iм iхне мiсце. Ви чули, що е державний план переселення всiх жидiв до Уганди? Чудова iдея!
Не вiдчувши вiд жодного з присутнiх нi вiдповiдi, нi схвалення його глибокодумних роздумiв, вiн рiшучим рухом складае газету i кладе на столик. Настае нарештi тиша.
Уганда! Так, так, модна останнiм часом тема. Всi деталi майбутнього переселення обговорюються дуже поважно, наша газета теж про це писала, а я навiть брав iнтерв’ю в цадика, який обурювався цими чутками i заперечував, що евреi тiльки й чекають, щоб виiхати до Уганди.
Моя мандрiвка до Станиславова така ж несподiвана, як i таемнича, ще вчора я поняття не мав про те, що почув сьогоднi вранцi. А все почалося з дзвiнка i чийогось скрадливого шепоту, який поцiкавився, чи не хотiв би я довiдатися про те, яким чином виросла кар’ера Томашевича, як вiн збагатився, а тепер став найвiрогiднiшим претендентом на посаду президента мiста. Ну, якщо чесно, менi начхати на усiх цих томашевичiв, якi, як квiточки з лайна, раптом розцвiли буйним цвiтом, бо запах лайна з них i так не вивiтрився, але пiсля того, як редактор узяв мене за груди i струснув, а в головi моiй задзенькотiли усi тi пляшки, якi я випорожнив за останнiй мiсяць, коли перебував у невагомому станi, я змушений був отямитися. Інакше б мене знову викинули з газети. Я конче мусив нарештi щось розкопати й написати таке, що викликало б свiжий iнтерес до газети. Недарма ж мене прозвали «нiчним репортером», бо власне я найбiльше й тинявся по рiзних зачучверiлих кнайпах i мордовнях[1 - Мордовня – шинок, в якому часто б’ються.], по пiдпiльних казинах, спелюнках[2 - Спелюнка – злодiйський притон.] i борделях, дiставав по писку, а то й майхром[3 - Майхер – нiж.] по животу, падав обриганий у рiвчак, бо, окрiм як нахлятися з тими, хто хляв, iншого способу добути щось цiкаве чи сенсацiйне не було. Звiсно, щоб вони не мали жодних пiдозр щодо мене, я не повинен був вiд них вiдрiзнятися, мусив говорити iхньою мовою, пити те, що й вони, лаятися, як вони, i реготати, як вони, вгощати в кнайпах повiй, дозволяти iм гладити себе по головi, i не лише по головi, цiлувати мене у вуха i шию, мусив курити опiум в борделi, щоб i там щось вициганити для себе корисне, а потiм, щоб те все не вивiтрилося, виходив до дерев’яного кльозету на дворi i при тьмяному свiтлi жарiвки занотовував ключовi слова, сенс яких нiхто окрiм мене не второпав би. А поволi вже так втягнувся, що не треба було менi й компанii. Я сам собi став компанiею – i це було найгiрше.
Та ось я таки отямився. Я сiв перед дзеркалом, подивився на свое неголене обличчя тридцятишестирiчного чоловiка, який нiчого путнього в своему життi не добився, але знайшов на свою сраку безлiч проблем i набив стiльки гудзiв за короткий час, що iншому й за все життя стiльки не набити, подивився i важко зiтхнув: «Марку, ти мусиш виборсатися з тоi трясовини, в яку сам себе затягнув. Мусиш!»
Якраз напередоднi редактор заповiв усiм готувати матерiали до виборiв i копати якомога глибше, i то про всiх, незалежно вiд симпатiй. При цьому вiн зi спiвчуттям поглянув на мою втомлену життям мармизу, бо досi я до полiтики не пхався. Моя сфера зацiкавлень зводилася до клiентiв з-пiд темноi зiрки, менi з ними було легко, я серед них був своiм, i навiть, коли мене били по писку, то наступного дня ставили цьмагу[4 - Цьмага, гара – горiлка.], обнiмали i казали: «Ти тiко, Мацьку, не гнiвайся! Йо?» Та йо, йо, бо чого би не йо?
Ну, i так ся стало, що Томашевич мене враз зацiкавив, хоча якби не той дзвiнок, то гудзик би вiн мене обходив. Хоча його стрiмкий злет не одного журналiста дивував i змушував розгадувати цю загадку, але без успiху. Невiдомий запропонував зустрiтися в Єзуiтському парку[5 - Єзуiтський парк – парк І. Франка.]. Я мав прогулюватися, а вiн до мене, мовляв, пiдiйде. Файно е. Я поголився, попшикався одеколоном, якого ще зосталося трохи на днi, вбрав чисту, хоч i недбало напрасовану голубу сорочку, поверх неi – темно-синю маринарку, напуцував своi чорнi штиблети i знову поглянув у дзеркало. Хе! На мене дивився дуже пристойний чоловiк, який завше мав шалений успiх в жiнок, допоки не став на них дихати таким перегаром, вiд якого ворони з гiлок падали. Лише тиждень без алкоголю – i ось тобi наслiдок! Я знову той самий, що був.
Ранок був шмаркатим, парк безлюдним, з дерев скрапувала вода, пiд ногами лежали мутнi дзеркала калюж i вiдбивали похмуре небо, густi крони i загаслi лiхтарi. Я походжав туди й сюди, заклавши руки за спину, коли раптом почув позад себе той самий вкрадливий шепiт:
– Не озирайтесь, пане Крилович. Ідiть неквапно вперед. Отже, якщо вас цiкавить Томашевич, ви мусите з’ясувати, з чого почалися його афери. У цьому вам поможе нотар Йосип Мартинюк, який багато чого знае, бо власне вiн був свiдком того, як Томашевич несподiвано збагатився. І продовжуе збагачуватися, але вже завдяки оцьому… Вiзьмiть. – Тут я вiдчув, що у руку менi кладуть щось схоже на папку. – Не озирайтеся. Вiдрахуйте до двадцяти i можете озирнутися.
В калюжi я побачив темну постать в плащi з пiднятим комiром i в капелюсi. То був високий барчистий чоловiк, лiву руку тримав у кишенi плаща, великий палець був назовнi. Вiн теж, мабуть, помiтив свое вiдображення, хоч i не чiтке й таке ж мутне, як сама калюжа, i рiзко розвернувся та закрокував до виходу з парку. Я розгорнув папку й побачив iнтимнi знимки, на яких старшого вiку добродiй обнiмав напiвоголених дiвчат у якомусь борделi. Обличчя того добродiя було зашкрябане так, що розпiзнати нiзащо не вдасться. Що означали цi знимки? Як вiн сказав: «…продовжуе збагачуватися, але вже завдяки оцьому?» Отже, мова про шантаж? Томашевич шантажуе цього пана? Того, кому цi знимки було вислано з пропозицiею викупу? Але це не той, чие вiдображення я побачив у калюжi, бо вiн худий, високий, а добродiй на знимках товстий…
Я озирнувся: парк знову обезлюднiв.
2
Цiкаво! Мартинюка я знав давно, але нiколи нi слова не чув вiд нього про Томашевича, не мав поняття, що вiн колись ним займався, та, зрештою, i я ним не цiкавився, але несподiвана пiдказка зiрвала мене з мiсця, i я, не зволiкаючи, того ж таки ранку подався до нотаря. Я був переконаний, що вiн не крутитиме голови, а розповiсть усе, що знае, хоча б задля спомину про колишню студентську дружбу.
Мартинюк мав свое бюро на Легiонiв[6 - Легiонiв – пр. Свободи.]. Вранцi ця вулиця була не така запруджена, як вечорами, коли Корсо[7 - Корсо – прогулянкова зона вздовж проспектiв Т. Шевченка та Свободи.] заполонювали сотнi мiщан, що вийшли прогулятися й себе показати, коли треба було пильно дивитися на кожного зустрiчного, щоб не пропустити вiтання i самому гречно привiтатися. Тепер можна було йти швидко, нi з ким не розминаючись, але я не квапився, я думав, чи варто вже сьогоднi головному редакторовi розповiсти про те, чим я збираюся зайнятися, i доходив висновку, що радше нi, краще це зробити, коли стаття вже буде писатися, якщо, звiсно, буде писатися, бо, може, то все нiчого не варте, може, Томашевич – то такий звичайний собi кар’ерович, до якого претензii можуть бути такi ж, як i до сотень iнших.
Я увiйшов до брами i пiднявся на поверх. Таблички на дверях не було. Мартинюк не афiшував себе i працював лише з вузьким колом заможних клiентiв, цього йому вистачало на життя. Якщо чесно, я б не хотiв мати з ним справу, бо той темний свiт, в якому вiн крутився, нiчого доброго не мiг вiщувати. Але справа – то одне, а отако мило собi побалакати про когось – iнше.
– О, нiчний репортер! – вигукнув вiн, йдучи менi назустрiч з розкритими обiймами. Ця його звичка вдавати безмежно щасливого чиiмсь вiзитом, видно, так i не щезла.
– Не грай вар’ята, – охолодив його я. – Ти вже, мабуть, нюхом чуеш, що прийшов я не для колежанських розмов або з пропозицiею вискочити на п’ять дека.
– Та вже ж… – вiн опустив руки, i поволi його театральна щаслива маска почала сповзати з обличчя. – Сiдай i не церемонься. Висипай все, що маеш.
Вiн гугнявив i, видно, був застуджений.
– Висипаю, – сказав я, вмощуючись у крiслi i виймаючи записника. – Мене цiкавить Томашевич. Колись, як з’ясувалося, ти ним займався.
Вiн здивовано глянув на мене:
– Цiкаво, хто тебе про це поiнформував?
– Знаеш, у нас, репортерiв, трапляються цiлком несподiванi контакти. Я не знаю, хто цей чоловiк, але оскiльки наш редактор зобов’язав нас копати довкола всiх кандидатiв на посаду президента мiста, то пiдказка незнайомця якраз в пору. Чому б i не з’ясувати шлях стрiмкого злету Тимошевича до вершин?
– А моя iнформацiя тобi потрiбна, звичайно ж, не для того, щоб його оспiвати. Хочеш його скинути з вершин? Маеш якiсь особистi порахунки?
– Нi, нiчого такого. Здаеться, там не все чисто з його кар’ерою.
– Господи! Та таких, у кого не все чисто з кар’ерою, сотнi. Але чим я тобi допоможу? Я займався ним шiсть рокiв тому. Пiсля того бiльше нiколи не мав нiчого з ним спiльного. Невже тобi така давня iнформацiя чимось допоможе?
– То був початок його кар’ери. Шiсть рокiв тому. З чогось треба починати. Я хочу рухатися з того пункту.
– Але слухай… – вiн розвiв руками, – в мене вiдтодi не збереглося жодного матерiалу. А з пам’ятi…
– Ну, про свою пам’ять прошу менi не нарiкати, якщо ти мiг цiлу годину рецитувати Овiдiя латиною.
Вiн усмiхнувся – йому було приемно, що я згадав про ту його рiдкiсну пам’ять.
– Добре. У 1932 роцi Галицьке Акцiйне Товариство броварiв поглинуло Товариство шинкарiв, а воно й не заперечувало i з радiстю влилося. То була дуже непопулярна спiлка, бо бiльшiсть шинкарiв так до неi i не долучилися. Отже, iм вигiднiше було стати маленьким колiщатком у великiй машинi. А Товариство броварiв, засноване ще в 1897-му, було i е за кiлькiстю працiвникiв i за величиною капiталу найбiльшим у Польщi. За продукцiею пива Львiв зараз випереджае всi iншi польськi мiста. Коли я цi документи читав уперше, спало менi на гадку, що до об’еднання дiйшло надто нагло. Закон, який встановлював правила злиття товариств, був прийнятий лише рiк перед тим i мав багато бiлих плям. Одну з таких плям, власне, й використали органiзатори злиття.
– Зачекай, – перебив я, – поясни, як тобi взагалi спало на думку цим зайнятися. Кого ти представляв?
– Мене найняв голова Товариства шинкарiв. Я повинен був припильнувати всю законнiсть злиття i захищати iхнi iнтереси.
– Добре. Продовжуй.
– Головною бiлою плямою було те, що за приписами Товариства шинкарiв жiнки, власницi шинкiв, узагалi не мали права голосу, хоч i належали до тiеi спiлки. Тому на засiдання, де вiдбувалося голосування про злиття обох товариств, були запрошенi тiльки повноправнi члени – чоловiки. І нiхто не звернув уваги, що параграф другий дiючого закону вимагае голосування усiх членiв, незалежно вiд уставiв окремих товариств.
– Ти був присутнiм на тому засiданнi?
– Мав би, – кивнув вiн. – Але не був. Голова Товариства шинкарiв запрошення менi надiслав, але я з незрозумiлих причин його не отримав. За якийсь час менi прислали копiю меморандуму. Тобто коли все вже вiдбулося. Таким чином, я не змiг вчасно втрутитися й простежити усю законнiсть того злиття. Але вже в самому меморандумi я знайшов купу недоречностей. Одне тiльки те, що не було дотримано умови другого параграфу, ставило пiд сумнiв усю законнiсть злиття обох товариств. Але не це мене зацiкавило, не те, що вiдбулося на тих зборах. Займали мене подii, якi вiдбулися перед тим i пiсля того. Коли я простудiював конто Товариства шинкарiв за останнi п’ять лiт, то задумався, чи мае пан Томашевич ходити на свободi, чи любуватися небом в чорну кратку.
– Ти ще менi не сказав, яку вiн взагалi там ролю грав.
– Томашевич у них був секретарем i касиром. А тепер хвильку уваги, – при цих словах Мартинюк пiдвiвся, пiдiйшов до шафи i вiдчинив дверцята. Я побачив рiвнi ряди папок з налiпленими позначками. Вiн вийняв одну з них, хвильку погортав i продовжив: – Ось воно… Членський внесок становив 65 золотих рiчно. Дохiд з членських внескiв за рiк виносив у середньому близько 20 тисяч золотих. Видатки – освiтлення, опалення, податки, страхування, поштовий збiр, витрати на листування, участь у з’iздах i т. д. – неповних 12 тисяч.
– Отже, щороку економили 8 тисяч.
– Так. Все це йшло у iхнiй фонд. Коли ж Товариство шинкарiв мало злитися з Товариством броварiв, останне конто було… зараз скажу… – вiн перегорнув кiлька сторiнок, – 47 тисяч 920 золотих. Це з останнього щорiчного звiту Томашевича головi Товариства. Цiкаво, що перед реестратором товариств не звiтував, бо його Товариство не було зареестроване.
– А як у тебе закралася пiдозра, що звiти були сфальшованi?
– Не так вiдразу. Звiсно, вони мали вигляд дещо аматорський, але були достовiрними. Щоб ти зрозумiв, що мене в них насторожило, мусив би зазирнути до балансових звiтiв. До злиття обох товариств дiйшло восени. Умова про злиття була пiдписана в листопадi. А за цiеi обставини мусило Товариство Томашевича пiдготувати свiй балансовий звiт.
– Це менi ясно. Проте й досi не розумiю, де тут закопаний пес.
Мартинюк усмiхнувся, вочевидь, насолоджуючись тим, як я заковтнув хробачка.
– Йдеться про iхнiй фонд. В чорновому звiтi вiн мав 47 920 золотих. А в протоколi передачi фонду шинкарiв у фонд броварiв схуд до 22 тисяч. Рiзниця начебто пiшла на витрати, пов’язанi зi злиттям.
– Але ж це логiчно. Вони потребували правникiв…
– Як я вже казав, Товариство економило щороку 8 тисяч. Конто зафiксувало звiт за 1931 рiк. Рiк 1932-й не фiгурував, але ж то був майже повний рiк, i можна смiливо додати до тих сорока семи ще тисяч вiсiм. А тепер вiднiми вiд цiеi суми конто, пред’явлене перед злиттям. Вийде 33 920 золотих. А таких витрат вони нiяк не могли зазнати. І головне… витрат не було взагалi.
– Як то?.. – здивувався я.
– Усе взяло на себе Товариство броварiв. Мало хто про це знав. Але Томашевич був у курсi всiх справ.
– І нiхто нiчого не помiтив?
– Це було не так легко помiтити. Для цього потрiбнi були три незалежнi одна вiд одноi iнформацii. Перша – чорновий звiт Товариства шинкарiв, який бачив лише голова. Друга – рiчний звiт, який було надiслано реестратору товариств, i бачив його лише реестратор, бо Товариство броварiв було зареестроване. І третя – угода про злиття. Таким чином не було нiкого, хто мiг би бачити усi цi документи вкупi. Кожен з них бачили рiзнi люди.
– Але ти бачив?
– Лише пiсля того, як у мене закралася пiдозра щодо махiнацiй Томашевича. А в кого такоi пiдозри не виникло, тому, природно, й на гадку не спало звiряти всi цi документи. Тим бiльше, що тут був ще один гачок, – промовив вiн iз таемничою мiною. – Товариство Томашевича втрачало щороку окремих членiв. Не багато, але все ж йому членства убувало. Це й було однiею з причин, чому вони запрагнули злитися з броварами. Друга причина – львiвське пиво пiднiмалося в цiнi, вигiднiше було завозити його з-поза Львова, мiська скарбниця на цьому програвала. Отже, в iнтересах мiста було приспiшити злиття товариств, щоб шинкарi могли отримувати пiльги. Але ж бiльшiсть шинкарiв перебувала поза Товариством, а iнтереси мiста й iнтереси окремих шинкарiв не збiгалися. Шинкарi не мали жодних патрiотичних зацiкавлень наповнювати бюджет мiста. Їм простiше було возити пиво з iнших мiст або продавати, скажiмо, самбiрське пиво пiд виглядом чеського. Тому, коли iдея злиття стала вiдома, шинкарi втратили ще ряд членiв. А що це означае? А те, що той рiк мiг i не принести стiльки прибутку.
– Тобто могло й не бути прибутку в 8 тисяч?
– Так.
Мiй ентузiазм починав малiти. Виходить, все те, що було кiлька хвилин тому поставлене з нiг на голову, тепер знову набрало природного вигляду.
– Словом, – зiтхнув я, – ти попав пальцем в небо.
– Не зовсiм.
– Ти ж не будеш перечити, що коли одна сторона вирiшить покрити всi витрати якоiсь трансакцii, то це не означае, що в другоi сторони витрат не буде взагалi. Томашевич мiг мати безлiч проблем. Може, мусив iздити по рiзних мiстах, де були фiлii Товариства? От тобi й витрати.
– Схожих версiй можна накопати ще з десяток. Але я з’ясував ще дещо. Томашевич за кiлька мiсяцiв перед злиттям мало не постав перед судом через борг перед банком. А борг складав якраз 30 тисяч.
– І куди пiшли цi кошти?
– Можливо, на купiвлю вiлли в Брюховичах. Цього я вже не знаю.
Я свиснув вiд несподiванки, хоча мене не покидало вiдчуття, що Мартинюк зараз внесе якiсь уточнення, i справа знову перестане бути кримiнальною. Але вiн мовчав.
– Чому ти не договорюеш?
Вiн знизав плечима:
– Це все.
– Як все? – не повiрив я.
– А так. Я свою мiсiю виконав, моiх послуг бiльше не потребували.
– Ти ж казав, що тебе найняв голова шинкарiв.
– Так, але пiсля злиття управа Товариства змiнилася. Головою було обрано iншого чоловiка.
Я вiдчув, що вiн втрачае iнтерес до розмови i волiв би мене позбутися. Та тiльки все це мало було схоже на Мартинюка, якого я завше знав, як фанатика.
– І ти так просто вiдiйшов вiд справи? – запитав я.
– А що менi залишалося?
– Якби я тебе не знав стiльки лiт, я б, може, й повiрив.
– Гадаеш, я й далi продовжував копатися в цьому?
– Звичайно. Інакше це був би не ти. Мусиш договорити правду. Так просто мене не позбудешся.
– Аякже, вам, писакам, тiльки що скажи…
– Даю слово, що нiчого з того, що скажеш далi, не виплине, якщо ти на цьому наполягатимеш.
– Ти даремно так пожвавлюешся. Моя дiяльнiсть в зв’язку з цiею справою дiйсно на цьому припинилася. Просто одного разу я прийшов до своеi канцелярii i застав неймовiрний розгардiяш. Все було потрощене – стiл, крiсла, шафа. Однi папери порванi, iншi розкиданi, а тi, що стосувалися обох товариств, взагалi щезли. Потiм увечерi мене пiдстерегли в темному мiсцi i накопали в свое задоволення.
Це було щось нове i запахло смаленим. Я вiдчув, що влiзаю туди, куди лiзти, мабуть, не надто безпечно. Але чи таке зi мною вперше?
– Отже, треба починати з нуля, – зiтхнув я. – Знайти усi три документи, потiм з’ясувати, скiльки членiв втратило Товариство за звiтний перiод, i врештi, чи мав Томашевич витрати, пов’язанi зi злиттям, i якi.
