скачать книгу бесплатно
– А тi, що напали на мене, – люди Томашевича? – поцiкавився я.
– Напевно.
– Уявляю iхнi писки, коли вони принесуть шефовi ту статтю. Як ви гадаете – яким буде його наступний крок?
– Вирядить своiх хлопчикiв до типографii, – вiдповiв мiй рятiвник цiлком буденно.
– Що? – я отерп. – Томашевич пiде й на це?
– Чом би й нi? Цього разу вони можуть прихопити пукавки. Що ви iм зробите голiруч?
– Там е охоронець.
– Той старигань? Не смiшiть мене.
– Ч-чорт… я викличу полiцiю.
– І що? Приiде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всi вдома, та й заберуться.
– Який же вихiд?
– Допишiть в кiнцi своеi статтi ще кiлька слiв.
– Кiлька слiв? Яких?
– Зовсiм невинних. А я з хлопцями чергуватиму бiля типографii аж до ранку. Ми маемо чим привiтати гостей.
– То що я повинен дописати?
Вiн продиктував, я занотував i здивувався:
– Тiльки й усього?
– Звичайно. А ви думали казна-що?
– Цi слова для вас мають якесь значення?
– Хочемо, щоб було ясно – Томашевич зiйшов назавжди з арени. Щоб нi в кого не закралися сумнiви, що на нього чекатиме суд. Ну, ось ми й на мiсцi. Щасливо.
– Дякую за все, – сказав я, вилазячи з авта. – Ми бiльше не побачимося?
– Хтозна. Львiв тiсний.
Редактор вже на мене чекав i поспiхом вихопив з моiх рук статтю та почав читати, час вiд часу гмикаючи, шлякаючи та огокаючи, а в мiру прочитання черговоi сторiнки вiдразу передавав набiрникам. Коли закiнчив, подивився на мене зi спiвчуттям i зiтхнув:
– Ну, не знаю… Не знаю, чим це закiнчиться. Але якщо Томашевич подасть до суду, то цього разу пiдеш до цюпи ти.
Так вiн натякав на тi трафунки, коли доводилося йому вiдсиджувати, бо редакцiя не могла собi дозволити заплатити штраф.
Я пробув у типографii всю нiч. Невiдомо, чи хтось намагався нам перешкодити, бо друкарськi машини так гучно джеркотiли, що до наших вух не долинуло нiчого пiдозрiлого.
На свiтанку з’явилися газетоношi, i я нарештi полегшено зiтхнув – все вже позаду. Я пiшов до вмивальника, кiлька разiв хлюпнув холодною водою в обличчя, потiм витерся чистим газетним папером i вiдчув, що просто валюся з нiг.
– Бувайте, хлопцi! – гукнув я. – Передайте шефовi, щоб до обiду мене не рухав.
Свiтанок зустрiв мене голосним пташиним щебетом, вулицi щойно почали прокидатися, двiрники якраз припинили шурхати мiтлами i розходилися по своiх закамарках. Я йшов з почуттям виконаного обов’язку, з задоволенням уявляючи, як читають мою статтю тi, хто стояв за Томашевичем, та й сам Томашевич. Але це ще був не кiнець. Я й не здогадувався, що до кiнця ще дуже далеко i що нинiшнiй день – це тiльки початок справжнiх клопотiв.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
П’ятниця
23 вересня 1938 року
1
Мене розбудив дзвiнок. Прокляття! Таки не дадуть вiдiспатися, але, глянувши на годинник, я заспокоiвся – перша! Шiсть годин сну – це навiть бiльше, нiж я розраховував про-спати. Тому я одразу прокинувся невимовною симпатiею до того невiдомого, хто мене цiлком вчасно розбудив. Дзвонив редактор. Голос його був похмурий i захриплий. Таке враження, що це не я, а вiн усю нiч провiв у типографii. Першi ж його слова змусили мене охляп впасти у крiсло i вiдчути, як усерединi все захололо. Я спазматично ковтнув липку слину i прохрипiв:
– По-повторiть…
– Повторюю: годину тому Томашевича знайдено мертвим. Вiн застрелився.
– Зачекайте, я зараз…
Я вискочив у лазничку, запхав голову пiд кран, потрусив нею i вiдчув, як там усе знову стае на мiсця. Тодi повернувся i знову приклав слухавку до вуха:
– Де його знайшли?
– В Брюховичах. Там у нього вiлла. Зараз до тебе iде твiй кумпель – комiсар Обух. Я сказав йому, що ти вдома вiдсипаешся. Я зле зробив? – у його голосi вчувалися кпини.
– Та нi. Рано чи пiзно вiн однаково б мене знайшов.
– Марку, – тепер це було сказано з теплотою i батькiвською турботою.
– Ну?
– Ти герой! Чуеш? Тисну тобi граби[17 - Граби – руки.].
Татусьо! Вiн знав, коли мене варто пiдбадьорити, а коли й по шиi дати. В цю мить я б його розцiлував.
– Дякую. Я не знав, що так вийде.
– Нiчого. Було б гiрше, якби такий жевжик прорвався нагору. Кiнцiвка тобi вдалась – як у воду дивився. Ну, файно. Завтра будеш?
– Умгу.
– Честь.
Я поставив чайник на вогонь i закурив. Як вiн сказав? «Кiнцiвка тобi вдалась?» Я повторив це вголос i тодi зрозумiв: це тих кiлька слiв! Он воно що! Мартинюк правду казав: я потрапив у спритно нарихтовану пастку. Я просто пiдказав Томашевичу вихiд зi становища – застрелитися. Бо тих кiлька слiв не мали жодноi двозначностi, вони звучали цiлком ясно: «Що ж, для пана Томашевича залишаеться тепер лише одна перспектива. Невмолима, невiдворотна i правдива… Там – у шухлядi стола причаiвся рiшенець».
Авжеж! Я ж бо думав, що мова про в’язницю! І натяк на те, що в шухлядi стола лежать затвердженi документи кандидата на посаду президента мiста. Якi вiн тепер мусить знищити i вiдмовитися вiд виборiв. Так я собi думав. А однак це не було про в’язницю.
Я налив собi кави i сiв бiля вiкна. За вiкном моросив дощ.
За кiлька хвилин ввалився Обух, мокрий як хлющ.
– Я просто звiдти, – пояснив. – Поки обнишпорив усе довкола тiеi вiлли, вимок до рубця. Дай менi халат, нехай те все пiдсохне. У нас буде довга розмова. Тож зроби i менi кави. І канапку не пошкодуй.
Я заварив йому каву, намастив хлiб маслом, зверху поклав сир. Вiн перевдягся в мiй халат i закутався, як лялька.
– Я змерз, як пес. Дай менi ще чогось мiцнiшого.
– «Stock» вiд Бачевського[18 - Бачевський – фабрикант найкращих горiлок, вiдтак i синонiмом горiлки стало його прiзвище.]?
– Те, що треба. Шеф тобi телефонував?
– Аякже.
– Ти що – спав?
– Я всю нiч був у типографii.
– Якого чорта? Без тебе не могли, чи що?
– Зараз тобi все розповiм.
– Але спочатку я. – Вiн перехилив келишок, закусив канапкою, запив кавою i промовив: – Спочатку мушу тобi сказати, що ти свинтус вищоi марки. Стiльки лiт знатися, а ти нi пари з вуст. Якби ти бодай учора передав менi назбиранi матерiали, я б йому не дав так просто вислизнути з рук. Це, зрештою, й не по-товариськи. Чи я тобi мало помагав? Здаеться, вже давно було мiж нами домовлено дiлитися iнформацiею. Я щось не так кажу?
– Та так, але на носi були вибори, i я квапився. Газета потребувала скандалу.
– Це не виправдання. Ти, бачу, й далi граеш такого собi фiльмового супера. Воно, звичайно, приемно вiдчути себе героем дня, але все мае своi межi. Якби тобi ще одну клепку до голови, то з тебе, може, люди й були б, а так… Словом, ти фраер i бiльше нiц. Але що вже тут пережовувати… Виливай менi все за порядком. Я уважно слухаю.
– Там усе в статтi е.
– Е-е, не роби з тата вар’ята. Знаемо, що е, а чого нема. Розкажи, як ти цiею справою зайнявся, де знайшов документи i так далi.
– Почалося з того, що зателефонував менi невiдомий i запропонував зустрiтися в Єзуiтському парку. Там вiн передав менi оцю папку i пiдказав, у кого я можу довiдатися бiльше про минуле Томашевича.
Обух узяв папку i з цiкавiстю переглянув знимки.
– Ти його бачив? – запитав.
– Вiн стояв за спиною. Правда, я трохи роздивився його вiдображення в калюжi. Але пiзнiше вiн до мене вже вiдкрито пiдiйшов, очевидно, коли переконався, що я клюнув. Решту iнформацii я довiдався в Мартинюка.
Я розповiв Обуху все, не приховуючи i вчорашнього iнциденту. Вiн слухав не перебиваючи, вiн завше умiв слухати. Колись ми з ним були не розлий вода, юнаками приедналися до Шостоi стрiлецькоi дивiзii армii УНР пiд командою полковника Марка Безручка. Скiльки ж нам тодi було? По п’ятнадцять. Але вже голоси погрубшали, заросилися вуса, й ми збрехали, що нам по вiсiмнадцять. Пережили ми разом облогу Замостя в 1920 роцi, разом i вискоки уночi робили, забиваючи сонних будьонiвцiв. За оборону Замостя ми отримали медалi, але до украiнського унiверситету вступити не змогли, бо його не було. Ми змушенi були навчатися в Таемному украiнському унiверситетi. Ромко вчився на юридичному, а я на фiлософському факультетi. Коли унiверситет розiгнали, ми довчалися в Празi. А повернувшись до Львова, кожен пiшов своею дорогою – я на роботу в газету, а Ромко, завдяки своiм фронтовим заслугам, змiг дослужитися до комiсара полiцii. Комiсаром полiцii вiн, мабуть, i на емеритуру пiде, бо ранг iнспектора йому не свiтить, хiба би в католицизм перейшов. Що й казати – то колега на амiнь[19 - Колега на амiнь – товариш до смертi.], не раз мене з тарапатiв[20 - Тарапати – клопоти.] витягав, не раз i життя рятував, бо якась сила постiйно мене пхала туди, де можна гудза набити, а фiгу з маком заробити.
– Ага, таки попiкся! – радiсно вигукнув вiн, дослухавши мою iсторiю. – А я казав не раз, що твоя самодiяльнiсть до добра не приведе. Ну-ну, сiв ти з ними до авта, i що далi?
– Дорогою питаю, що тепер буде чинити Томашевич, а той каже: пошле своiх хлопцiв у типографiю. Це менi, звiсно, не сподобалося. Але вiн запропонував, що буде зi своiми хлопцями чергувати всю нiч. А за це я маю дописати кiлька слiв.
– Ага! Це часом не про те, що «в шухлядi причаiвся рiшенець»? – Я винувато кивнув. – Тепер здогадуешся, який рiшенець причаiвся у його шухлядi?
– Тепер здогадуюся – там був револьвер. Комусь було вiдомо, що тримае вiн його саме там.
– Хе! Тут не треба великого розуму. Бiльшiсть саме там i тримають зброю, щоб була напохватi. – Обух пiдвiвся i став мiряти кiмнату. Мусив притримувати халат руками, бо його атлетична фiгура ледве в ньому вмiщалася. – То тебе, Марку, взули капiта-а-ально. А бач, Мартинюк вiдразу розкусив. То мудрий хлоп. Не такий, як ти, беньо[21 - Беньо – людина, яку легко обдурити.]. Шляк трафить! – Вiн спинився передi мною. – Дав би я тобi зараз доброго лупня! Але ти ще менi потрiбен. Навiть без тоi останньоi клепки. Подумати тiльки! І тобi навiть на думку не спало зi мною зв’язатись!
– Чому нi? Спало, коли побачив з вiкна, що мене пантрують. Навiть телефонував тобi.
Обух налив собi ще коньяку i сiв на канапу.
– Та-ак, поставмо все на своi мiсця. Комусь треба було, щоб Томашевич врiзав дуба. Але делiкатно i без зайвого галасу. Вбити – складно, клопоту не оберешся. Тодi вирiшують iнсценiзувати самогубство. Для цього нацьковують тебе. А ти, як хорт, зачувши запах скандалу, кинувся в атаку. І ось ти публiкуеш свою бомбову статтю. Томашевич читае, гарячково шукае вихiд. Бiда! Мрiям про президентство кiнець! Життя йде пiд укiс! Але кiнцiвка, як i кожна кiнцiвка, особливо врiзаеться в пам’ять. Вихiд е. Вiн у шухлядi. Томашевич iде на вiллу, бере револьвер i стрiляе собi до рота.
– До рота?
– А я тобi не казав? Але тут, мiй любий, не все купи тримаеться. На мiсцi Томашевича ти б застрелився?
– М-м… – замислився я. – Не знаю.
– Уяви собi – ти Томашевич. Твоя полiтична кар’ера полетiла шкереберть. Тебе чекае суд. Але суд це тiльки формальнiсть. Ти всього лише втратиш яких двадцять чи там тридцять тисяч золотих. А що тепер такi грошi для нього? Це тодi, коли вiн тiльки починав свою кар’еру, були великi грошi i багато для нього важили. Зараз це при його маетках – крапля в морi. Ну, а кар’ера… При його грошах! Дiдько з нею. Поiде куди захоче i почне все з початку.
– До чого ти ведеш?
– До того, що ти йолоп царя небесного. Тих кiлька слiв, про якi думаеш, що вони зiграли вирiшальну ролю, – пса вартi. Тi хлопцi так чи iнак все одно чекали б на тебе цiлу нiч. Їм треба було, щоб твоя стаття за будь-яку цiну з’явилася. І знаеш чому? Бо Томашевича було наперед заплановано вбити. Ясно тепер? Твоя стаття мала пояснити причину самогубства. До речi, дуже майстерно нарихтованого. Пояснити всiм, але не менi. Менi якраз тоi клепки не бракуе.
– А де докази?
– Доказiв нема.
– Тодi це просто твоя фантазiя.
– Кримiналiст без фантазii, як пiп без кадила. Там, на вiллi, я нiчого не знайшов. Але я бачив саму вiллу. Не може чоловiк, який мае таке багатство, застрелитися з-за дурницi. Були скандали куди гiршi, а нiхто не стрiлявся.
– Тобто думаеш, що його було вбито? Але за що?
– Якби я це знав, то здогадався б i хто. Взагалi це, сам розумiеш, тiльки пiдозра. Доказiв нi на грiш. Просто здоровий глузд не може прийняти версii самогубства.
– Займешся розслiдуванням?
– Хе-хе! Ко-ле-го! Я йно тiльки простий собi комiсар Обух з платнею 335 золотих i роблю те, що менi накаже пан iнспектор з платнею 700 золотих, який пильно слухае, що йому скаже пан надiнспектор з такою самою платнею або ж сам пан головний комендант полiцii з платнею 1000 золотих. Менi наказали сьогоднi ж здати рапорт про факт самогубства. Тож я не маю змоги виглуплюватися. Бо завтра мене вже чекають важливiшi справи. Наприклад, пограбування церкви у Винниках.
– А ти що – вже подiлився з кимось своiми пiдозрами?
– Не треба було й дiлитися. Наш комендант iнспектор Владислав Гождзевскi i шеф штабу контррозвiдки Конарський застали мене на вiллi у той момент, як я нишпорив довкола будiвлi. Якщо перед тобою самогубство, очевидне самогубство, то який дурень буде шукати чиiсь слiди в саду?
– Але стiй… – насторожився я, – шеф штабу контррозвiдки?
– Уяви собi?
– Який дiдько його туди принiс?
