скачать книгу бесплатно
– Один документ е, копiю я тобi дам. Вiн був у мене вдома, коли вчинили напад на канцелярiю. Вiн стосуеться того боргу, який виплатив Томашевич якраз перед злиттям.
– І де цей документ?
Вiн потер долонею пiдборiддя.
– Треба згадати. Зателефонуй пiзнiше. Тобi доведеться багато чого вiдкопати самому. Тiльки це не така легка справа. Томашевич зараз фiгура набагато значнiша, нiж тодi, коли ним займався я. А все ж i тодi знайшов можливiсть менi зашкодити. А тепер… Я не буду тебе вiдмовляти, але, як на мене, це справа безнадiйна. Що з того, що ти роздобудеш його махiнацii шестирiчноi давностi? Це геть не пояснить нi генези його злету, нi теперiшнього фiнансового становища. За його спиною завше хтось стояв, це було менi давно зрозумiло. Хтось iз верхiв i досi чи то вiд нього залежний, чи то мае перед ним зобов’язання. Вони не дадуть тобi ходу.
– А що було з Томашевичем пiсля злиття?
– Вiн пiшов звiдти i став працювати у фiрмi, яка торгувала солодом i хмелем. А незабаром став ii головним директором, а вiдтак ендеком. Приеднався до партii народноi демократii… Ну i потрапив до мiськоi ради, бо завдяки йому партiя набрала на десяток крiсел бiльше. Його цiнять. І хтозна, чи незабаром вiн не стане президентом мiста.
– До того начеб i йдеться. І це все, що ти про нього знаеш?
– Кажу ж: я бiльше ним не цiкавився. Лише одного разу, рокiв два тому, до мене звернулися в справi оболонi на Замарстиновi. Там було пасовисько. І Томашевич купив його чотири роки тому для випасу худоби, бо начебто збирався розводити кiз альпiйськоi породи. Так i було записано в актах. Та раптом на оболонi розпочалося будiвництво. Жодних альпiйських кiз там нiколи нiхто не бачив. Люди, якi мали хати по обидва боки оболонi, почали скаржитися, я iм оформив тi скарги, але суд вони програли.
– А будiвництво розпочав Томашевич?
– Нi. Вiн перепродав пасовисько вже як мiсце пiд забудову, заробивши в десять разiв бiльше.
Я поклав перед ним папку.
– Ось, поглянь.
Вiн здивовано розгорнув папку i з зацiкавленням став роздивлятися знимки. Я оповiв йому про зустрiч в парку. Висновок його був такий самий, як i мiй: Томашевич шантажував, очевидно, своiх полiтичних опонентiв. Як йому вдалося органiзувати цi знимки з борделю – невiдомо, але ось вони у всiй красi.
– Тепер ти бачиш, що я тим бiльше повинен зробити все, аби вiн не став президентом мiста? – запитав я, згортаючи папку.
– Твоя справа. Товкти головою в стiну теж приносить свою користь. Стаеш твердолобим. Щодо зубiв, то я вже не певен.
Я пiдвiвся i хотiв iти, коли вiн мовби опам’ятався i пригадав собi щось, при цьому вагаючись, чи варто менi те оповiдати.
– Стривай, – сказав замислено. – Щоб мене совiсть не мучила, пiдкажу тобi ще дещо. Ти мене запитував про членiв, а нiчого про акцiонерiв.
– А акцiонери не були водночас членами? – здивувався я.
– Були. Всього було п’ять акцiонерiв. За умовами угоди, акцii померлого акцiонера переходили у власнiсть живих. Пiв року тому померло трое. Нагло. Один за другим.
– Отже, зосталося двое… І всi акцii перейшли були iм?
– Так.
– І хто вони?
– Одного ти знаеш.
– Та йди! Невже Томашевич?
– Вiн.
– Хто другий?
– Це невiдомо. Імена акцiонерiв тримали в секретi. Вiдомими вони ставали щойно в день смертi.
– Як же ти довiдався iм’я Томашевича?
– Справа виглядала так. Судово-медична експертиза попри деякi пiдозри полiцii не побачила в тих наглих смертях жодного кримiналу. Просто людська необережнiсть, збiг випадковосте й i т. д. Вiтольд Погоржельський розбився на автi – злетiв з мосту в Днiстер. Роман Корда послизнувся пiд час ожеледi i вдарився потилицею об бровку. А Ян Фурса звернувся до мене i просив поради. Вiн пiдозрював, що тут щось не чисто. Ним опанував страх. Але з такими пiдозрами йти на полiцiю було смiшно. Я порадив йому поки що взагалi не виходити з дому i нiкого не приймати в себе. На запитання, кого вiн пiдозрюе, вiн так промовисто на мене поглянув, що я здогадався i запитав: «Томашевич?» І побачив, як вiн сiпнувся. «Вiн теж акцiонер?» – запитав я. Вiн кивнув. Того другого не хотiв назвати. А за два мiсяцi вiн вчадiв – комин забило сажею. Усi цi два мiсяцi вiн сидiв удома.
– Тобто всi смертi трагiчнi.
– Розгорни будь-яку газету, – недбало промовив Мартинюк, – це такi буденнi випадки, на якi мало хто увагу звертае. О, будь ласка: лише цiеi ночi вчадiла цiла родина – батько, його донька i двi ii колежанки. Запалили грубку вуглем, а шуберт вiдкрити забули.
– То чекай… – роздумував я. – Двое акцiонерiв усе ще живi. А iхнi акцii викупило Товариство броварiв?
– Акцii так. Але акцiонери володiли ще чотирма кам’яницями, якi давали стабiльний прибуток, i трьома ресторацiями. Члени Товариства нiчого про це не знали. Хоча все це було придбане за час iснування Товариства.
– Тобi про те розповiв той Фурса?
– Так.
– Отже, хтось i далi перебувае пiд загрозою…
– Якщо ти думаеш, що хтось iз цих двох органiзував iхнi вбивства, то це дуже смiливо. Полiцiю в цьому не переконаеш.
– Ким були тi, що загинули?
– Цi люди не мали нiчого спiльного з шинкарями, як i сам Томашевич, хоча вiн i вважався скромним секретарем. Всi iншi були службовцями банку, вiйськовими, пiдприемцями. Вони створили Товариство з единою метою – нажитися. Товариство було легальним, а от акцiонери – засекреченi. Нiчого подiбного зараз у нас неможливо, а за Австрii такi казуси траплялися. Тим бiльше, що один iз акцiонерiв, пан Корда, належав до цiсарськоi родини. По вiйнi нiхто на це уваги не звернув, i все залишилося, як було.
3
На вулицi було далi мокро й похмуро, сiялася дрiбна мжичка, але така несмiлива, що рiдко хто вiдкривав парасолю, волiючи використовувати ii як паличку. Перехожi увихалися на хiдниках вiд авт, коли з-пiд колiс вилiтали ряснi бризки. Неподалiк брами, з якоi я вийшов, стояв високий чоловiк в сiрому плащi i сiрому капелюсi, насунутому ледь не на очi. Вiн дивився з-пiд лоба на мене так, мовби збирався щось сказати. Щось у ньому було знайомим. Чи не той самий, що передав менi папку зi знимками? Вiн стояв до мене правим боком, не видно було, де його лiва рука. Я вдав, що нiчого не помiтив, хвильку зачекав, доки вiдважиться пiдiйти, закурив, але вiн i не зрушив з мiсця, лише час вiд часу повертав голову в мiй бiк, але якось так знiчев’я, мовби ненароком.
Я кинув недопалок до смiтника, перейшов дорогу, перетнув Легiонiв, i пiшов догори Сиктуською[8 - Сиктуська – вулиця Дорошенка.]. Щось мене муляло, щось не давало спокою. Я озирнувся i знову побачив його – вiн iшов згорбившись, з руками в кишенях, наче весь заглибився в себе i своi проблеми. Але, вочевидь, стежив за мною.
Зранку я випив лише каву i нiчого не iв, коли зателефонував невiдомий. Тепер я вирiшив зайти до снiданкового покою Мусяловича. Повiсив плаща i парасолю на крiсло за вiльним столиком та пiдiйшов до буфету. Передi мною стояли двi молодички, якi жваво щебетали про забаву, на яку iх було запрошено, але вони ще не визначилися зi своiми сукнями. Вони взяли заливнi язики, салатки i пампухи до чаю. Я добряче зголоднiв, тому вибрав помiдорову зупу, котлет[9 - Котлет – вiдбивна.] з тушкованою капустою i бурячки, розрахувався на касi й отетерiв: за столом, який я зайняв, уже сидiв той самий чоловiк, хоча вiльних столiв було кiлька. Я поставив тацю на стiл, сiв i подивився на нього. Його обличчя було таким сiрим, як i його плащ, очi тривожно бiгали, але в рухах була впевненiсть i рiшучiсть. Його тривога породжувалася не страхом, а звичним станом хижака, який завше мусить бути на сторожi.
– Я знаю, ви помiтили, що я стежив за вами, – промовив вiн хрипким голосом. – Але на вулицi я не хотiв розмовляти.
– Ви розмовляли зi мною в парку, – вiдказав я, зауваживши, що лiву руку вiн тримае в кишенi, виставивши великий палець. – Маете ще якусь до мене справу?
Вiн закашлявся, прикриваючи рота хустинкою. Потiм вiдповiв:
– М-м… скорше навпаки. Це я вам потрiбен.
– Звiдки така певнiсть?
– Нюх, пане Крилович. Нюх… а вiн мене нiгди не пiдводить.
– Хто ж ви такий?
– Я член органiзацii, яка пильнуе дотримання справедливостi. Ми обстоюемо права робiтникiв.
Я бачив, що вiн кпить i геть не скидаеться на робiтника.
– О! Щось я нiколи не чув про таку органiзацiю.
Менi стало нудно i я почав iсти. Вiн якусь хвилю стежив за рухом моеi ложки, врештi знову заговорив:
– Ми зовсiм недавно розпочали нашу дiяльнiсть.
– Добре, – кивнув я. – Пояснiть – отi знимки з борделю, якими Томашевич шантажуе, хто там зображений?
– Цього я вам не скажу. Вiн шантажуе не одну особу, а кiлькох.
– Чого ви домагаетесь?
– Справедливостi. Його треба зупинити.
– А звiдки я можу бути певен, що ви саме той, за кого себе видаете? Може, ви якраз людина Томашевича?
– Ще сьогоднi будете мати можливiсть переконатися. Я дам вам одну адресу в Станиславовi. Чоловiк, до якого ви звернетеся, допоможе у збираннi матерiалiв.
– Виходить, мене позбавили будь-якоi iнiцiативи. Гадаете, я самостiйно не доберуся до сутi?
– Доберетеся, але це займе далеко бiльше часу. Ми просто хочемо вам допомогти. Самому вам доведеться порпатися надто довго. А вибори не за горами. Уявляете, що буде з державою, коли усiлякi томашевичi займуть вiдповiдальнi пости?
– Ого! То ви ще й полiтикою займаетеся.
– Не без цього. Ми не були певнi, що вас зацiкавить ця справа.
– Ви й зараз не можете бути певнi.
– Ваш вiзит до Мартинюка говорить сам за себе. А ще ви сьогоднi ж таки поiдете до Станиславова.
Його нахабство мене нервувало, але я вже сидiв на гачку, я вже попався, i протестувати було б марно та й не в моiх iнтересах.
– Щось вашi методи стеження мало схожi на поведiнку робiтничоi органiзацii, – закпив я.
– Гадаю, ви пробачите нас за цю маленьку сваволю. Часи мiняються, мiняються й методи, все прогресуе.
Помiтивши, що вiн збираеться йти, я запитав:
– Де менi вас шукати?
– Ми вас самi знайдемо.
Вiн встав i знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столi, там, де перед тим лежав лiкоть його правоi руки, залишився папiрець. Я сягнув мовби за кошичком з нарiзаним хлiбом i, пiдхопивши записку, сховав ii до кишенi. Робив це якомога непомiтно, хоча гаразд i не усвiдомлював, навiщо така обережнiсть. Але якщо незнайомець не подав менi записку просто в руку, то, мабуть, на це були якiсь причини. Обидвi молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи i далi щебетали, я зостався в залi сам. При буфетi молода вродлива касирка поправляла на головi зачiску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи i без того повнi вуста. Кого тут було остерiгатися?
Я закiнчив iсти, розгорнув записку i прочитав: «Станиславiв. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Вiдтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка пiдняла брови:
– То не телефонна станцiя, – але тут же вибачливо засмiялася i пiдсунула телефон.
Далi вона не зводила з мене очей, але мiй дзвiнок був геть не цiкавим, бо я телефонував на двiрець, щоб довiдатися, коли вирушае потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:
– В таку погоду? – похитала вона головою. – Передавали – там сильна злива. Навiть блискало.
– То нiчого. Справи е справи.
– І Бистриця вийшла з берегiв. Так що дороги позаливало.
Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нiкуди не iхати. Може, й вона належить до таемноi органiзацii?
– На кого ви працюете? – запитав я.
– На кого? Та ж на Мусяловича! Хiба не знаете? З восьмоi ранку до десятоi нас тут трое, бо заля вже повна. З десятоi до першоi я одна, а вiдтак нас знову трое. Але ще тiльки одинадцята, а вже порожньо. І то ся називае снiданковий покiй?
Вона зiтхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим вiдливом й великi очi, рiвний носик i верхня губка були злегка задертi. Не може бути, щоб така краса не мала кавалерiв.
– А коли зачиняетеся? – запитав я.
Касирка зацiкавлено поглянула на мене:
– А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмiй вечора.
– Ви вгадали. Як вас звати?
– Яся… е-е… тобто Ярина. Ясею мене тут колежанки прозвали.
Я перейшов з польськоi на украiнську:
– Ну, бачите, iм’я таки свiдчить, ким ви е насправдi. А то вже думав, що прикидаетеся полькою.
– Не, де там! Чого би мала прикидатися? Я iх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Вiся…
Вона розсмiялася, демонструючи своi гарнi бiлi зуби.
– Добре, Ясю, забiжу ще до вас i запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрiй, як зараз.
– У мене завше гарний настрiй.
4
Моi спогади про сьогоднiшнiй ранок перебив вигук провiдника:
– Станцiя Станиславiв!
Усi заметушилися, затраскали дверi в передiлах, перон зустрiв гучною музикою i калюжами, прибиральники змiтали воду на колiю. Злива давно вже ущухла, але слiди ii були повсюдно, хмари розступилися, i сонце ласо випивало калюжi, земля парувала. Вийшовши з двiрця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:
– Перепрошую, як менi потрапити на Вовчинецьку?
