скачать книгу бесплатно
– Ти авантюрист! – Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. – Ти сам лiзеш у багно i тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо свiту! Я вже мав з ними… – Вiн затнувся i тремтячими руками витягнув папiросу та закурив. – А тепер не хочу.
– Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобi зателефонували? – Я схопив його за обшлаги маринарки i струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рiвноваги. – Говори! Це було пiсля того, як я пiшов? – Мартинюк кивнув. – Вони тебе попередили, що для тебе погано закiнчиться, якщо допоможеш менi? Так?
Знову кивнув.
Я опустив руки, i вiн охляп упав у крiсло. Його жалюгiдний вигляд мене трохи остудив.
– Звiдки ж iм стало вiдомо, що я зайнявся Томашевичем?
– Мабуть, вони чекали цього. Можливо, довiдалися плани своiх ворогiв.
– Ворогiв? Маеш на увазi тут органiзацiю з дотримання справедливостi?
Мартинюк здивовано зиркнув на мене, якусь мить вивчав мене з такою уважнiстю, наче хотiв переконатися, чи я остаточно не з’iхав з глузду, потiм розреготався спазматичним смiхом, аж йому сльози виступили.
– Що тут смiшного? – сторопiв я.
– То це вони пiдiслали тобi iнформатора?
– Вони.
– І вони допомогли тобi знайти тi документи?
– Так. А що?
– Та нiчого. Просто такоi органiзацii не iснуе.
– Вона недавно створена.
– Їi нiколи не було i нема. Хто, як не я, мав би про те знати? Ти попався на гачок, як дурний карась.
– Але ж вони менi дiйсно помогли.
– Тiльки невiдомо, з якою метою. В Томашевича е не тiльки впливовi друзi, а й впливовi вороги. І теж з верхiв. Ось тобi й органiзацiя.
– Дiдько з ними. Я цим зайнявся i не збираюся вiдступати.
– Тiльки не вплутуй мене. З мене досить.
– Менi потрiбен лише той документ. І я клянуся, що залишу тебе в спокоi. Розумiю, що ти його не тримаеш нi тут, нi вдома. Скажи де, i я сам поiду за ним.
– Ну, гаразд. В мого брата на селi, – видушив Мартинюк ледь не з полегкiстю.
Його брат був священиком.
– В нього та сама парафiя?
– Так, в Рудно. Вiн тебе не забув. Можеш смiливо до нього iхати. Але пильнуйся. За тобою обов’язково буде хвiст. Я б не хотiв, щоб i мiй брат мав клопоти.
– Я тебе не пiдведу.
– Мiж iншим, хто тобi дав тi матерiали?
– Колишнiй працiвник Товариства пан Дутчак.
– Дутчак? Звiдки вони в нього? Це неймовiрно. Тут щось не те. Йому, мабуть, дали уже готовi папери, щоб вiн iх тобi передав. Сам Дутчак нiколи не мiг би iх роздобути.
– Знаеш, менi однаково, хто, як i звiдки. Головне, що вони в мене в руках. До речi, з’ясувалося, що за звiтний перiод членiв Товариства шинкарiв не тiльки не поменшало, а навпаки – побiльшало.
– Та йди! Оце номер!
– Вiн менi передав i цi данi. Однi члени покидали спiлку, а iншi вливалися. Крiм того Дутчак впевнений, що Томашевич не зазнав жодних витрат. Броварники взяли на себе все. Отже, Томашевичу довелося витратитися хiба на канцелярськi приладдя.
– Тобi повезло. Але саме це й викликае в мене пiдозру, чи не розставленi для тебе полапки. А це цiлком можливо. Менi всi цi вiдомостi так легко не давалися. Хтось тобi помагае. Але хто? Це можуть виявитися не дуже поряднi особи. І хтозна, чи, скориставшись твоiми послугами, вони потiм не спрямують свого удару проти тебе самого?
6
Ми колись не раз iздили з Мартинюком до його брата в Рудно, особливо на свята. Все ж таки Рiздво, Великдень i Трiйця мають особливу атмосферу саме десь на селi, анiж у великому мiстi. Але перш нiж пiти на автобус, я довго петляв рiзними вуличками, щоб виявити, чи нема за мною хвоста. Правда, не хотiв при цьому й зрадити себе, що дуже прагну вiдiрватися, а вдавав, наче роблю закупи. В однiй крамницi купив пляшку вина, в другiй родзинки, бо отець iх дуже любить, у третiй, четвертiй i п’ятiй запитав зеландського сиру. У шостiй купив голландський. Часто озирався за вродливими панночками, хоча й не за надто вродливими теж, а за одно придивлявся до перехожих, що прямували у моему напрямку. За якийсь час я почав уже вирiзняти чоловiкiв, якi незмiнно за мною волочилися, вони вдавали, що захопленi розмовою i навiть не пiдводили голiв, коли я озирався. Один з них був огрядний червонопикий бурмило з великою круглою, як гарбуз, головою i бiлим волоссям, а другий – худий глистоподiбний пiцик, який iшов так, нiби пританцьовував.
Було непросто позбутися iх, але львiвськi брами наче саме для таких випадкiв створенi. Я пройшовся кiлька метрiв по Легiонiв i пiрнув у наскрiзну браму «Гранд-готелю», звiдки був прямий вихiд на паралельну вулицю – пасаж Гаусмана[10 - Пасаж Гаусмана – вулиця Крива Липа.], але не побiг туди, а спокiйно завернув до буфету. Вони ж, знаючи, що це наскрiзна брама, помчали до другого виходу. Я тим часом вийшов з готелю i взяв таксi. За кiлька хвилин я вже iхав в автобусi в напрямку Рудна.
Старший Мартинюк, Антiн, звiсно, мене вiдразу впiзнав. Я виклав на стiл гостинцi, вiн вiдкоркував вино, i ми мило побесiдували, згадуючи старi добрi часи. Потiм я розповiв йому про свое розслiдування, а вiн без зайвих розпитувань взяв з полицi старий календар «Просвiти» i вийняв з нього потрiбного менi папiрчика.
– Як гадаете? Буде вiйна? – запитав мене опiсля, киваючи на свiжу газету «Дiло», яка ряснiла тривожними новинами. – Ви там, газетярi, певно, бiльше знаете.
– Невiдомо, отче. Гiтлер непередбачуваний, – вiдказав я.
– Якщо буде, то, можливо, це ще один шанс для нас. Що скажете?
Вiн перебув усi фронти, воював з 1914-го i до 1921-го, але не втратив вiри.
– Ця вiйна, мабуть, буде страшнiша за тамту, – сказав я.
– Так… Дивiться, що пише кореспондент «Дiла» з Нiмеччини: «Буде чи не буде вiйна? Це е темою всiх розмов каварняних, родинних тощо i в Нiмеччинi, хоча зовнiшньо нi на вулицi, нi в крамницi, нi в банках не вiдчуваеться передвоенного специфiчно-панiчного настрою. Все йде нормальним ходом; одначе нiмецький органiзацiйний хист вже тепер ясно i всюди помiтно. Вже зроблено перепис населення для споживчих карток на випадок вiйни, роздiлено функцii мiж мешканцями кожного дому на випадок повiтряного нападу; спiшно в спецiяльних курсах довчають цивiльне населення, як боронитися вiд бомб та рiжних нещасть, що нестимуть вiйськовi лiтаки; хто не мае ще протигазових масок, мусить iх негайно придбати. На курсi оборони протиповiтряноi атаки, на який ходжу i я, якийсь панок, якого згiдно з сучасною совiтською термiнольогiею треба, мабуть, назвати «висуванцем», питае лектора-iнструктора, чи впускатимуть до пiдземельних захистiв вiд протиповiтряних бомб i жидiв. Учитель терпеливо пояснюе рiжницю мiж протижидiвською нiмецькою полiтикою та елементарною гуманнiстю, i характеристична рiч, що всi слухачi йому спочуваюче притакують». А далi вiн про те, що ви сказали перед тим: «Ще за тиждень перед аншлюсом Гiтлер не знав, що так швидко вiн буде в силi зреалiзувати свою здавна вилелiяну мрiю. Тактична i психольогiчна помилка Шушнiга, вiдсутнiсть помочи французького уряду, нетривкi вiдносини мiж Парижем i Льондоном спонукали його негайно i твердо прийняти свое рiшення (що фактично було б тяжко зробити в демократичнiй державi з ii важким апаратом – парляментом, партiями, групами тощо). Правдоподiбно, що i в сучаснiй кризi нiмецький канцлер не знае, як вiн остаточно поступить».
– Ну, власне. Але не тiльки Гiтлер непередбачуваний, а й Сталiн теж. Поки що обое нарощують сили.
– І на чиему боцi опинимося ми? – сумно зiтхнув вiн. – Знову як зерна пiд жорнами.
– Ну, певно, що анi на нiмецькому, анi на советському. Якщо ми вже раз боронили Польщу, то будемо боронили i вдруге. Може, того разу вона не вiдречеться вiд нас.
– Будемо боронили хiба з розпачу, бо встояти не вдасться.
– Але, прошу я вас, по Австрii – черга на Чехословаччину, – вiн пiдняв догори вказiвного пальця. – Муссолiнi зажадав плебiсциту в Чехii не тiльки для нiмцiв, але i для полякiв, мадярiв та iнших нацiональностей. А ця «iнша» нацiональнiсть – украiнцi Закарпаття. Якщо вдасться, то вони могли б проголосити свою самостiйнiсть. Що ви на це?
– Непогана нагода, отче. Але що бiльше я вчитуюся в такi новини, то все бiльше занурююся в свiй невилiковний песимiзм.
– А я не, – похитав вiн головою, – я не. Я вiрю, що того разу нам вдасться.
Не хотiлося його розчаровувати в його мрiях i надiях i я перевiв розмову на iншi теми, а вiдтак розпрощався. Була друга, коли я вернувся до Львова i ще з двiрця зателефонував до редакцii.
– Де ти волочишся? – вибухнув пан редактор.
– Я вiдкопав карколомний матерiал. Лишiть для мене сторiнку на завтрашне число.
– Дiдька тобi лисого, а не сторiнку! Вже все спляновано.
– За три днi почнуться вибори. Моя стаття повинна з’явитися завтра, iнакше все намарне. Послухайте, пане Левку, якщо моя стаття затримаеться бодай на день, вона вже не буде варта картопляноi лушпайки. Уся робота пiде коту пiд хвiст. Зрештою, самi переконаетесь. Ви ж мене знаете не вiднинi. Я не буду робити з мухи слона.
Весь той час, поки я торохтiв, вiн невдоволено бурчав. Врештi видушив:
– Та воно так… але… коли ти ii доставиш?
– До десятоi вечора привезу в типографiю.
– То вона ще не написана? – Вiн аж захлинувся праведним обуренням, i, доки ще не опам’ятався, я сипонув:
– Майже написана. На чорно. Мушу то все видрукувати на машинi. Не переживайте, до десятоi привезу.
– Ну, дивись. Рiвно о десятiй я накажу набирати сторiнку з заплянованим матер’ялом.
– Згода.
Пфу-у-у! тепер щодуху додому i за роботу.
7
– А, пане Марку, шо то ви так рано додому? – привiтав мене сторож чи то пак шимон, як називали сторожiв у Львовi.
– Маю роботу, а нiде менi так добре не працюеться, як вдома.
– А так-так, по собi знаю. В рiдному кубельцi теплiше i затишнiше, як деiнде.
Пан Амброзяк був милим уклiнним старушком, iнколи я з ним перекидався кiлькома словами i вгощав чаркою, коли вiн приходив вiтати з Рiздвом чи Великоднем. Сторожi не отримували платнi, але мали право на службове помешкання в партерi i збирали оплату вiд мешканцiв за вiдкривання брами пiсля десятоi вечора. Тому за пiв години до десятоi на вулицях Львова можна було помiтити велике пожвавлення: всi намагалися дiстатися дому вчасно, хоч i було це лише спортивним завзяттям, а не проявом скупостi, бо тi традицiйнi десять грошiв, якi отримував шимон за вiдкривання брами, жодноi поважноi ролi не грали, але за цi грошi вiн мiг купити на вибiр двi булочки, головку капусти або кiльо бульби. Ще сторожам перепадало щось вiд вуличних музикiв та мандрованих продавцiв, яких впускали на подвiр’я, але то все були дрiбнi грошi, бiльше заробляла панi шимонова пранням та вудженням м’ясива для всiеi кам’яницi перед святами.
Вулиця Длугоша[11 - Длугоша – вулиця Кирила i Мефодiя.] пiднiмаеться вгору до вильоту вулицi Святого Марка[12 - Святого Марка – вулиця Кобилянськоi.], а потiм спадае на дiл до Супiнського[13 - Супiнського – вулиця Коцюбинського.], по ii лiвому боцi вишикувалися кам’яницi, а праворуч височить сiрий мур, за яким розкинувся унiверситетський ботанiчний сад, повний екзотики. З мого вiкна виднiються в шклярнях пальми, фiговi й цитриновi дерева, навiть справжнiй товстелезний баобаб, i якщо уважно приглянутися, то можна помiтити, як пурхають барвистi пташки. Бiля кожного дерева табличка з латинською назвою рослини. Кажуть, що Карл XII, здобувши Львiв, перескочив той мур на конi, але то хiба мусив бути кiнь з крилами. Тепер пiд тим муром мають зупинку усi песики, а як стемнiе, то не лише песики. Коли я пiзнив до школи, то стрiмкiсть моеi вулички помагала добiгти вчасно. В самому низу прилаштувалася маленька крамничка «Масло, цвяхи, мило, мастило, шварц». Пан Покiзяк, як нема покупцiв, сидить перед входом на ослiнчику i вiтаеться з кожним, хто його минае. Моя кам’яниця виросла на розi Длугоша i, мабуть, найстрiмкiшоi у Львовi вулицi Святого Марка, де розмiстилася старовинна студня зi смачною водою, яка не раз рятувала львiв’ян пiд час облог, коли мiсто було вiдтяте вiд добростанських водотягiв.
Я так захоплено клацав на машинi, що й не помiтив, як почало сутенiти, отож, зробив перерву, щоб очi вiдпочили, i, не запалюючи свiтла, пiдiйшов до вiкна, поклавши до вуст папiроску. Сутiнки витiкали з хащiв ботанiчного саду i заполонювали вулицю. Проторохтiв фiякр i зупинився в самому низу на початку Святого Миколая[14 - Святого Миколая – вулиця Грушевського.] пiд лiхтарем, дорожкар[15 - Дорожкар – вiзник, дорожка – фiякр, бричка.] розгорнув газету, користаючи снопиком свiтла, i захопився читанням новин. Я черкнув сiрником та вiдразу ж його погасив, коли мою увагу привернула чиясь тiнь попiд муром: хтось чаiвся за акацiею. Я завмер, катуляючи папiросу у вустах, i став уважнiше вдивлятися. З горiшнього краю вулицi хтось спускався швидким кроком. Тiнь з-за акацii вигулькнула йому назустрiч. Здаеться, це той червонопикий бурмило, що стежив за мною. Вiн нетерпляче зиркав то на браму мого будинку, то на годинник. Коли той, що спускався згори, наблизився, я впiзнав у ньому мого другого переслiдувача. Порiвнявшись, вони перекинулися кiлькома словами, зиркнули в мiй бiк i почали прогулюватися туди й назад. Цiкаво, хто iх пiдiслав? Томашевич чи та дивна органiзацiя?
Стаття вже майже готова. Ще година – i я ii завершу. Потiм вичитаю, а вiдтак буду мати ще з пiв години на дорогу до типографii на Зеленiй. Я зашторив вiкна, запалив свiтло i сiв за стiл. О пiв на десяту я склав машинопис учетверо i сховав пiд сорочкою за спиною. Зверху одягнув вiтрiвку, а до внутрiшньоi кишенi поклав машинопис минулорiчноi статтi, яка мала напрочуд вдалу назву «З життя одного афериста».
Моя брама не мала вильоту на рiвнобiжну вулицю. Вийти я мусив просто на моiх переслiдувачiв. Я мав знайомого комiсара полiцii Романа Обуха i думав, чи не варто йому зателефонувати, щоб прислав кого-небудь захистити мене. Однак ця спасенна думка навiдала мене запiзно, бо його не виявилося анi в комендатурi, анi вдома, а нi до кого iншого я з такою просьбою звернутися не мiг. Ще можна було б зателефонувати пожежникам i зголосити на вулицi пожежу, але така забава робиться тiльки з телефонноi буди, а не з помешкання. Задорого менi вийде.
Я вимкнув свiтло i подивився у вiкно. Тi двое вже не прогулювалися, а помiтивши, що свiтло згасло, стали проти моеi брами i навiть не вдавали, що зайнятi розмовою. Правда, я не вчорашнiй i вже потрапляв у подiбнi ситуацii. Але не скажу, що це було приемно. Моя вуличка фактично рiдко бувала людною, цим вона й подобалася – своiм затишком i меланхолiйним настроем. Але в цiй ситуацii нiчого привабливого не було. Тепер затишок став моiм ворогом. Нiхто менi не прийде на допомогу. Я болiсно роздумував, що маю чинити. Годинник показував за двадцять п’ять десяту. Ну, що ж, зволiкати нема як.
Я вiдчинив на кухнi шафку, де зберiгалися крупи, i всипав собi до кишенi двi жменi гороху. Потiм спустився, тихенько пiдiйшов до брами, щоб не почув сторож, i визирнув крiзь вузеньку щiлину. Переслiдувачi стирчали непорушно. Раптом менi здалося, що вони мене вже бачать, бо бурмило вийняв руки з кишень. В правiй руцi щось було. Щось невелике. Револьвер? Я зволiкав. Глянув на годинник – за двадцять десята. Час летить, як скажений.
З помешкання шимона долинав брязкiт начиння i запах смаженоi картоплi, шимонова щось чоловiковi вичитувала, а вiн лiниво боронився. Нi, iх я не маю бажання вплутувати в це – вiд тих бузувiрiв на вулицi можна очiкувати всього.
Першою думкою було рвучко розчахнути браму й кулею вилетiти на вулицю. Але я пересилив себе i вийшов з брами цiлком спокiйно, навiть не зиркнувши на них. Я йшов, краем ока стежачи за переслiдувачами. Вони рушили водночас зi мною, якийсь час iшли протилежним хiдником, та ось почали переходити вулицю, i я втратив iх з поля зору, лише чув iхнi кроки – однi важкi, слонячi, другi – дрiботливi. Я наддав ходи. Та кроки позаду мене усе ближчали й ближчали. Вони йшли швидше за мене. Як це iм вдавалося? А на вулицi й далi жодноi живоi душi. Пан Покiзяк зачинив свою крамничку i погасив свiтло.
Я вже чув за плечима iхнiй надривний сап i шморгання носом. Мабуть, нас роздiляло зо два метри, не бiльше. Я вiдчув жар на своiх плечах. Ну, що ж – либонь пора… І я рвонув, як жеребець на перегонах. Я мчав щодуху, вкладаючи у цей бiг всi своi сили, я бiг, а моi очi дивилися на рятiвне свiтло лiхтаря, де закiнчувалася моя вуличка, i хоч фiякр уже поiхав, але там таки мусить бути людно, i я вже навiть розрiзняв окремi постатi, освiтленi вiтринами.
Чути було, як важко хекають моi переслiдувачi, не далеко ж я вiд них одiрвався. Тодi я сипонув позад себе горохом, хтось iз них поiхав ногами i гепнувся, але притьма зiрвався на ноги й, сиплючи прокльони, далi бiг. Зненацька хтось вискочив менi навперейми, я зробив карколомне сальто, перечепившись за його ногу i, охнувши, важко впав на брук. Удар забив менi подих. А за мить мене вже шарпали з усiх бокiв чиiсь руки, i, хоча я ще не зовсiм отямився, але вiдчайдушно намагався захистити внутрiшню кишеню вiтрiвки. Цим спровокував нападникiв, i пiсля короткого борюкання вони врештi добралися до кишенi й забрали папери.
– Ось воно! – вигукнув хтось iз них, кинувши оком на заголовок.
– Ну, чого став! – кинув другий, i той, до кого звернулися, розмахнувся – в його руцi був той невеличкий предмет, який я уже зауважив, – металева рурка.
Зараз вiн опустить ii на мою бiдолашну голову i до самого ранку я дивитимуся захоплюючий сон, який складатиметься з мерехтiння зiрок i спалахiв падаючих метеоритiв. Я викинув руки вперед – це все, що я мiг встигнути, але удар забарився. Раптом пролунав чийсь приглушений скрик, клекотливий хрип, щось чвакнуло, на ноги менi впало чиесь тiло. Я вiдповз назад i не повiрив очам: кiлька чоловiкiв немилосердно гамселили один одного. Той, що впав менi на ноги, худий, довготелесий, звiвся навкарачки i, заточуючись та спльовуючи кров, побiг у темряву. Бурмило з зусиллям вiдiрвався вiд тiеi недружелюбноi компанii i теж кинувся навтьоки. Трое задиханих незнайомцiв залишилося бiля мене. Один з них запитав:
– Стаття при вас?
– Так.
Я впiзнав голос того, що дав менi адресу Дутчака.
– Слава богу, – вiн допомiг менi пiдвестися. – Здаеться, ми вчасно наспiли. Вас не дуже потовкли?
– Та нi, – промовив я, обтрiпуючи одяг. – Я лише боляче вдарився об брук.
– Але ж вони щось витягли у вас iз кишенi.
– То стара стаття. Я навмисне ii сховав у куртцi. А ця ось, – я поплескав себе по спинi.
– Ви в типографiю?
Я глянув на годинник – за вiсiм десята.
– Якщо встигну.
– Ми вас пiдкинемо на автi.
Авто стояло за рогом.
– Як вам вдалося так вчасно? – запитав я.
– А ми тут прогулювалися неподалiк. Бачимо – комусь хочуть завдати хвилеву клямру[16 - Завдати хвилеву клямру – на якийсь час оглушити з метою грабунку.]. Ну ми й пiдбiгли.
– Ви менi так i не скажете, звiдки ви?
– Я ж вам уже сказав.
– Такоi органiзацii не iснуе.
– А ви уявiть собi, що iснуе, i все стане на своi мiсця. Так простiше.
Водiй, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах.
