скачать книгу бесплатно
– А, то е, прошу вас, вiдразу за мостом. Йдiть попри двiрець, вiдтак звертаете праворуч попiд мiст i – просто. І то е Вовчинецька.
Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, якi потопали в садах, а деколи в хащах. Бiля корчми стояло кiлька возiв, конi неквапно жували овес iз торбин, що були прив’язанi iм до ший, i вiдганяли хвостами мух. Я йшов не поспiшаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився бiля хати, яка нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших.
– Чи тут мешкае пан Дутчак? – запитав я стару жiнку, що поралася в городчику.
Вона спочатку уважно мене роздивилася, потiм гукнула кудись в небо:
– Мiську! Злазей! Хтось до тебе прийшов!
З вiконця на стриху висунулася кудлата голова.
– До мене? А хто то?
– Я зi Львова.
– А-а, то ви… Заходьте. Я зараз.
Я зайшов на подвiр’я. З дверей визирнув чоловiк рокiв за шiстдесят i запросив до хати.
– Вас Марком звати?
– Так. Ви знали, що я приiду?
– Ага… Прошу сюди, – вiн завiв мене на кухню i посадив за стiл. – То ви займаетеся, як я чув, паном Томашевичем…
– Мене цiкавить той час, коли вiн був секретарем Товариства.
– Я робив там i кiлька разiв навiть провадив ревiзiю.
– А тодi, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревiзiю?
– Лиш на початку року, а вже потiм тiсно перед самим злиттям ревiзiя ся не робила, бо мусилисьмо готувати купу рiжного паперу, залагоджувати своi справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.
– Якi ви страти тодi понесли?
– Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кiлька документiв.
Вiн вийшов на хвильку i повернувся зi старою, потертою папкою. У папцi лежали всi три документи, про якi говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.
– Дивуетеся, звiдки я то маю? Я iх сам визбирав. Бачите, сесi копii навiть в нотарiуса завiренi.
– Ви що – пiдозрювали Томашевича в махiнацiях?
– Не тiко пiдозрював. Я знав, що вiн махлюе. Але не мав доказiв. Вiн забив нам баки, що Товариство мае понести страти при тому злиттi. А я потiм, вже коли ся злили, дiзнався, що всi страти покрило Товариство броварiв. Тодi я почав нишпорити за доказами. Але заки-м iх знайшов, вже було пiзно. Томашевич зара став велике цабе. А я пiшов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чувем, жи тим дiлом займаеся нотар Мартинюк вi Львовi. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потiм нашо вiн менi ся здав?
– А як то було з втратами членiв Товариства шинкарiв? Багато iх вiдходило?
– Та трохи вiдсiювалося, але того року бiльше прийшло, як пiшло.
– Чим це пояснити?
– Ну, видите, коли ми стояли на слизькiм, що не вiдали, чи маемо щезнути, чи нi, то й члени вiдходили. Але як постала така можливiсть злитися з бiльшою i мiцнiшою спiлкою, то тодi й членства побiльшало.
– Як вважаете – злиття було вам вигiдне? – запитав я.
– Та не, – похитав вiн головою. – Вигiдним воно було тiльки формально. Нам треба було змiцнювати власну спiлку, але нiц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.
– Це Томашевич подав iдею про злиття?
– Так. Але коли нам ту iдею пiдсунув, то вже щось там з’ясував i пiдготував грунт. Так що до нас почали заходити рiжнi добродii i намовляти, аби хутше вирiшувати.
– А на тих ваших зборах голосували тiльки чоловiки. Хоча новий закон змiнив цю умову. Повиннi були голосувати всi члени, з жiнками включно.
– Всю законнiсть мав стерегти нотар Мартинюк. Але вiн не приiхав на збори.
– Ви йому послали повiдомлення?
– Послали. Тiко вiн чомусь його не отримав.
– А хто саме посилав?
– Правду кажучи, мав то зробити голова, але вiн доручив менi. Вiн якраз тодi захворiв i на роботу не ходив. Ми жили по сусiдству, от вiн i звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тодi я пiшов до Томашевича запитати адресу нотарiальноi контори. Томашевич сказав, жи якраз мае вiдсилати якiсь папери Мартинюковi, то заодно пiшле й те запрошення.
– Може таке бути, що вiн його взагалi не вiдсилав?
– Тепер я си гадаю, що так воно й було.
– Чому голова доручив це вам, а не вiдразу Томашевичу? Адже дiлове листування – обов’язок секретаря. Може, не довiряв Томашевичу?
– Хтозна. Тодi вiн нiчого такого не говорив.
– Отже, у його вiдсутнiсть усi справи вiв секретар?
– Так.
– І збори готував вiн?
– Голова вийшов на роботу за два днi до зборiв. Так що i вiн там щось готував.
– Ви можете точно сказати: Товариство броварiв покрило всi витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?
– Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився нi на правникiв, нi на рахiвникiв, то знаю достеменно.
– Але ж вiн напевно iздив до Варшави й назад. Це було необхiдно.
– Вiн iздив, але чи се було необхiдно? Товариство броварiв не лише покривало витрати, а й взагалi робило все, що треба. Томашевич мав тiльки пiдготувати документацiю на мiсцi. Але ми тодi про те не знали i думали, що вiн дiйсно ганяе туди-сюди у справах. Навiть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбiльше двiстi золотих, ну гора – триста. Там якийсь папiр купити, папки, те, се… Але то дрiб’язок.
– А що ви чули про акцiонерiв Товариства?
– Того я вам не скажу. Знав я лиш одного Фурсу. Були й iншi, себто тi, що Товариство заклали. Але що то за люди, я не знав. Вiд них лише надходили вказiвки чи циркуляри через Томашевича, вiн з ними контактував.
– Ну, добре, дякую вам, пане Дубчак. Хочу ще встигнути на потяг до Львова.
– То ви таки нинi хочете iхати? Я вас проведу.
Вiн вручив менi папку i провiв до мосту.
5
Просто з двiрця я знову завiтав до Мартинюка. Вiдразу було видно, що мiй новий вiзит жодноi приемностi для нього не справляе.
– Я прийшов за тим документом.
Вiн подивився на мене якось насмiшкувато i розвiв руками:
– На жаль, нiчим тобi не допоможу.
– Як то? – сторопiв я. – Ти ж казав, що маеш його.
– Мав, – буркнув вiн невдоволено.
– І вже нема?
– Нема.
– А де ж вiн?
– Звiдки я знаю? Нема i все, – вiн вiдвiв очi набiк, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь iншим.
– Ти знову щось вiд мене приховуеш.
– Дурницi. Шiсть лiт минуло. Вдумайся. Був у мене той папiрчик. Але коли? А зараз нема.
– Ти хоч шукав його?
– Ну, шукав.
– Вiн що – вивiтрився?
– Може, й так. Просто зараз його в мене нема.
– А в кого е?
– В банку.
– Але ж я не нотар i не адвокат, не маю жодних повноважень перевiряти банкiвськi рахунки.
– Я тебе попереджав – це справа безнадiйна, – вiн промовисто зиркнув на мене. – Подумай: навiть якщо виявиться, що Томашевич дiйсно привласнив тi грошi, то коли ти iх повернеш, ощасливиш кожного робiтника знаеш скiлькома золотими? У спiлцi броварiв понад тисячу членiв. В результатi кожен з них отримае по кiльканадцять золотих. Чи варто це такоi бучi, щоб якийсь Ковальський повернув собi таку мiзерну суму?
Менi не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк.
– Дивно, як рiзко помiнялися твоi намiри, – похитав я головою.
– Помиляешся. Все, як було. А ти ж, до речi, ще нiчого не довiв, – провадив вiн, усмiхаючись. – Може виявитися, що Томашевич чистий, як снiг. І що тодi? Чи так, чи сяк – шкура не варта вичинки.
– Ти говориш не своiми словами. Чому ти зранку про це мовчав?
– Хiба я не казав, що справа безнадiйна?
– Казав. Але не намагався мене переконати. Тебе купили? Коли вони встигли?
– Ти звар’ював. Твiй напiр заведе тебе колись на лаву пiдсудних. Чого ти добиваешся? – Вiн уже почав гарячкувати i нервово перебирав пальцями по столу. – Нiчого з цього не вийде! Нiчого! Зрозумiв? Не дадуть тобi ходу. І ти ж погориш.
Вiн уже втрачав рiвновагу, бо не вдалося йому приховати своiх нервiв, а можливо, й страху.
– Не прикидайся, що ти так переймаешся мною, – промовив я глузливо. – Насправдi тремтиш за свою шкуру. А такi томашевичi тим часом…
– Ти кипиш тiльки тому, що переконався, що залiз у слiпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславовi?
– Уяви собi. Маю всi три копii документiв. Завiрених нотарiусом.
Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилiк, який тиждень не поливали. Вiн клiпав очима i червонiв усе густiше й густiше.
– Як… як це тобi вдалося?
– Що – фахова заздрiсть? Тобi довелося порпатися стiльки часу, а я за кiлька годин отримав майже всi докази.
– Ти сам розумiеш, що цього замало, – голос його був надтрiснутий. Я таки його добряче покатував.
– Решту я дiстану i без твоеi допомоги. Але той документ про сплату боргу ти менi таки даси. Або дiстанеш нову копiю з банку.
– Це фантастика. Щоб добути нову копiю, треба мати санкцiю. Хто менi ii дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли вiн йде на президенти мiста? Це не смiшно.
– Тодi дай стару копiю.
– Але ж я сказав – не маю.
– А зранку мав?
– Думав, що мав.
– А тепер передумав?
Вiн уже втрачав терпець.
– Слухай, я хочу спокiйно дожити вiдпущений менi вiк, – промовив крiзь зуби. – Це безглуздо – лiзти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумiеш?
– Нi.
