скачать книгу бесплатно
– Я голо-о-о-ден!
І мусили люди щоп’ятоi доби вiддавати йому якусь худобу; аж ось настав такий час, що худоби забракло – вже все пожер Страхопуд. І тодi до нього пiшло двое дiтей-близнюкiв, хлопчик i дiвчинка. І поки дiвчинка, зiйшовши на одну гору, вiдвертала Стра-хопудову увагу, хлопчик з другоi гори розстрiляв його з лука. В останньому передсмертному поривi потвора досягла дiвчинку i вбила.
Люди спалили потвору, а гори на честь дiтей назвали Петрос i Близниця.
Морськi люди
Коли переводив Мойсей народ еврейський через Чермне (Червоне) море, пiд час утечi евреiв з Єгипту, Бог звелiв йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – i води розiйшлися в обидва боки, звiльняючи рiвну дорогу на протилежний берег. Щойно тiльки евреi вийшли з дна моря, як наспiли «фараони» (тобто египтяни) i собi кинулися бiгти дном моря. Як уже вони були посерединi, Бог прорiк до Мойсея: «Махни рукою на море!» Мойсей махнув. Води зiмкнулися, i вiд «фараонiв» не лишилося й слiду.
Люди фараоновi перетворилися на риб з головами людськими. І конi, i зброя перетворилися на риб, i на рибах з коней шерсть кiнська, i шкура на них завтовшки з палець.
Пiвриби-пiвжiнки, що живуть у морi, називаються мемозина-ми. Вони мають великi перса i чудове волосся, вродливi й надiленi знадливим голосом, дуже гарно спiвають та так, що море затихае i не хвилюе, а люди можуть заслухатися навiки. Їм приписують створення всiх вiдомих у народi пiсень i казок. Склавши нову пiсню, вони записують ii на каменi i кидають на берег. Там само розповiдаеться про моряка, що був очевидцем саме такого випадку: «Оце, – каже, – п’ють горiлку бурлаки, а на камiнь дивляться. П’ють i дивляться, а потiм давай спiвать бурлацьких…»
По суботах, коли зазвичай грае море, на поверхню його випливають «морськi люди» й починають спiвати рiзних пiсень, а чумаки стоять у цей час на березi й навчаються вiд них, а потiм розвозять всюди по мiстах i селах.
Часто траплялося, що мемозини своiм спiвом присипляли цiлi кораблi – геть уся корабельна залога поринала в глибокий сон, i тодi вони перекидали корабель або виводили на скелi й кидали напризволяще. Вiдiгнати iх вдавалося тiльки гарматними пострiлами.
Бог для них i iжу особливу призначив. Чоловiки-фараони iнколи виходять на берег i марширують закутi в залiзо, а зброя iхня аж ряхтить вiд сонця.
Морськi люди з нетерпiнням чекають, коли настане кiнець свiту. Пiд час шторму вони вистрибують з води i, переслiдуючи корабель, весь час питають:
– Чи скоро настане кiнець свiту?
Бувалi морцi на те вiдповiдають:
– Вчора свiт скiнчився! Вчора!
Впiймати Морську людину дуже важко, бо вона здатна перерiзати хвостом будь-яку сiть. Одного такого були впiймали i три днi тримали у шаплику. Вiн сидiв, скулившись i витрiщивши очi, та коли врештi випустили його в море, вiн почав стрибати й плескати в долонi.
Святий Юрiй та бiдний вовк
Вув собi бiдний вовк, що трохи не здох з голоду: нiде нiчого не пiймае. От i пiшов до святого Юрiя, котрий звiрами порядкуе, просити iжi. Приходить до нього та приставився таким бiдним, таким бiдним, ще гiрше, нiж був.
– Святий Юрiю, – каже, – милостивий, дай чого iсти, бо пропаду з голоду.
– А чого тобi iсти?
– Чого дай, то дай.
– Отам на луках пасеться попова кобила, вона нiяк не пiдбiжить, оту й з’iж.
От вовк мерщiй вiд святого – трюх-трюх – так бiжить! Та до кобили:
– Здорова була, кобило. Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв.
– Що ж ти таке, що ти мене будеш iсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Їй-богу, – каже, – вовк.
– Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене iсти?
– А з голови.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’iсти, то починай з хвоста. Поки доiси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситiшаю. Тодi ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так, – каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвiст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знае вже, чи на сiм, чи на тiм свiтi. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собi та й думае: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!»
От вiн знов потяг до святого Юрiя просити iжi.
– Святий Юрiю, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоiсти, а то опухну з голоду.
– Хiба, – каже святий Юрiй, – тобi кобили мало?
Вовк лаеться:
– Хай, – каже, – з неi шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наiвся, а мало пики не розбила…
– Ну, коли так, – каже святий Юрiй, – то пiди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’iж.
Пiшов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране.
– Здоров.
– Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв.
– А що ти таке, що iстимеш мене?
– Вовк, – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Нi, iй-богу, – каже, – вовк.
– А коли ж ти вовк, то як ти мене iстимеш?
– Як iстиму? З голови почну, та й увесь мiй – не як.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’iсти, то стань краще он там над яром i рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо, – каже вовк.
От став вiн якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяе: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наiвся. Сiв тодi сердега та й плаче:
– Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…
Думав-думав та й пiшов знову просить iжi до святого Юрiя.
– Святий Юрiю, – каже, – милостивий. Чого дай, то дай попоiсти, а то пропаду з голоду.
Святий Юрiй каже:
– Такий з тебе iдець. Тобi якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: пiди, там чоловiк по дорозi згубив сало – то й твое, воно нiкуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на мiсце – аж лежить сало. Вiн сiв та й думае:
«Добре, з’iм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Пiду спершу нап’юся, а тодi вже й з’iм».
Пiшов. Поки там до рiчки та од рiчки, а чоловiк оглядiвся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От сiв та й плаче:
– Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не iвши п’е.
Сидiв-сидiв, а iсти аж-аж-аж… Йде знову до святого просити iжi.
– Святий Юрiю, – каже, – милостивий! Чого дай, то дай попоiсти, а то вiку не доживу.
– Та й набрид же ти, – каже, – з тiею iжею. Та що вже з тобою говорити, пiди, там, недалечко вiд села, пасеться свиня, – оту й з’iж.
Пiшов.
– Здоров, свине.
– Здоров.
– Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв.
– А що ти таке, що ти будеш мене iсти?
– Вовк!
– Брешеш, – собака.
– Нi, – каже, – вовк.
– Хiба ж, – каже, – вовковi iсти нiчого?
– Нiчого, – каже.
– Коли ж, – каже, – нiчого, то сiдай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.
– Чи так, то й так. Вези.
Сiв на свиню. Прибiга в село, а свиня як закувiка – аж вовк перелякався.
– Чого се ти, – каже, – кричиш?
– Та це ж я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От вiн потихеньку до свинi:
– Скажи, чого це так багато народу бiжить?
– Та це ж, – каже, – для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав перiщити, то вже йому й iсти перехотiлося – насилу живий вирвався.
Як дремене, та прямо до святого Юрiя.
– Святий Юрiю, – каже, – милостивий. Дай чого-небудь хоч крихiтку попоiсти, а то от-от кiнець вiку.
Святий Юрiй каже:
– Пiди, там он iде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.
Ледве потопав вовк. Перестрiва на дорозi кравця:
– Здоров, чоловiче.
– Здоров.
– Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв.
– А що ти таке, що станеш мене iсти?
– Вовк, – каже.
– Брешеш, – собака.
– Нi, – каже, – iй-богу вовк.
– Та й малий же ти з бiса. Ану, давай я тебе помiряю.
Та як укрутить у хвiст руку – i давай мiряти аршином! Мiряв його, мiряв – уже тому вовковi й дихати не хочеться, а вiн усе мiряе. Та приказуе:
– Аршин вздовж, аршин впоперек!
Доти мiряв, поки й хвiст у руцi зостався. Вовк як чкурне! Та годi вже до святого Юрiя, побiг до вовкiв:
– Вовчики-братики, таке й таке лихо.
Вони давай гнатися, давай гнатися за тим кравцем. Що тут у свiтi робить? Той бачить – бiда. Аж стоiть дерево. Вiн на те дерево: залiз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають… Куций i каже:
