скачать книгу бесплатно
Потiм Господь прорiк до Гавриiла:
– Пiди до злих i розбещених синiв перелюбства, винищи поколiння сторожiв iз середовища людей, озброй iх один проти одного, нехай вони загинуть вiд своiх власних рук, днi iхнi скоро скiнчаться.
Вiдтак Господь прорiк до Михаiла:
– Пiди i сповiсти Самiяза про кару, яка чекае на нього i всiх, хто чинив злочини та жив у нечистотi. Зв’яжи iх пiд землею на сiмдесят родiв до дня суду й руйнування, до останнього вселюд-ного суду. Тодi вони будуть кинутi в провалля вогненнi на муки й залишенi там на цiлу вiчнiсть. Вигуби всi душi, вiдданi нечестивим насолодам, винищ поколiння сторожiв, бо вони пригноблювали синiв людських, вимори усiх гнобителiв, знищ усяке лиходiйство.
Натомiсть люди праведнi отримали вiд Господа обiтницi й нагороди.
За iншою легендою, Бог довго думав, як знищити велетнiв, але нiчого придумати не мiг. Тодi Вiн порадився з царем «iншоi землi». А цар цей iм’ям Азазел був двоголовим велетнем. Вiн порадив Боговi наслати такий потоп, щоб вода залила всю землю, окрiм однiеi високоi могили, яку цар лишив собi для порятунку.
Бог послухався тiеi поради, i велетнi були потопленi. Загинули також двоголовi люди iнших земель, лишився живим тiльки iхнiй цар, що був на могилi. Вiн спав пiд час потопу, а коли прокинувся, то побачив, що залишився всього з однiею лиш головою: Бог покарав його за те, що вiн дав таку жорстоку пораду для винищення своiх братiв. Вiд цього царя пiшов рiд людський, але вже звичайного зросту.
Звiдки чорти взялися
Сотворив Господь свiт i зробив усе зовсiм як треба, тiльки треба було ще свiт перехрестити.
– Як би то нам перехрестити свiт? – каже Господь.
– Я знаю як, – каже святий Петро.
– Ну, роби, як собi знаеш.
Святий Петро закликав до себе чорта та й каже до нього:
– Вези мене до тоi води, що бачиш перед собою, а я тобi за те зроблю все, що ти хочеш.
– Добре, – каже чорт, – завезу тебе, тiльки нароби менi помiчникiв, бо я сам не можу управитись у свiтi.
Святий Петро обiцяв йому наробити помiчникiв, i чорт взяв його на плечi i потащив. Але вони заiхали на самий край свiта, а води нема. Тiльки вода показалася в тiй сторонi, звiдкiль вони виiхали, чорт завернувся та й iде назад; але, проiхавши знову увесь свiт поперек, – води не знайшли, тiльки побачили воду на правiй сторонi свiта. Чорт уже не знае, що йому i робити, так змучився, але мусить iхати. Приiхавши на правий край свiта, знову не знайшли води, тiльки щось бiлiе перед ними, нiби вода. Чорт знову йде, але як доiхав до кiнця свiта, святий Петро каже:
– Досить, уже ми свiт перехрестили, тепер я тобi скажу, як маеш помiчникiв собi наробити: встань рано в суботу, вiзьми води та i бризкай назад себе: скiльки буде поза тобою бризкiв, стiльки буде чортiв.
Чорт зробив тее, i з тоi пори на свiтi робиться гiрше та й гiрше, бо чортiв робиться бiльше та й бiльше.
А найкраще зробив би святий Петро, якби одурив чорта, бо одурити таку погань – нема грiха.
Доля i недоля
Було два брати – багатий i бiдний. От попросився бiдний брат до багатого пшеницю жати. Жне вiн день, жне другий. Увечерi першого дня господиня пiшла додому зварити дiтям вечерю, а вiн цiлу нiч жне собi. Коли чуе – хтось збирае колосся, снопи складае, соломою шелестить. Думав – чи ж не краде хто? На ранок дивиться – все цiле. Увечерi другого дня знову господиня пiшла додому зварити дiтям вечерю, а вiн жне собi вночi та жне. Знову чуе – братова Доля (то була вона) збирае колосся i пiдтикае iх пiд копи. Вiн тодi впав на землю й лежить. Господинi, мiж тим, нiчого не сказав. На третю нiч хазайка кличе його з собою вечеряти:
– Хоч кулешику поiси – все ж у ротi м’якше стане.
Але вiн не пiшов: «Потерплю, – мiркуе собi, – спитаю, що воно таке ходить…». Знову щось iде, збирае колосся, переносить снопи.
– Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти? – питае бiдний брат.
– Я – братова Доля; ти хоч перервись, та все’дно нiчого не буде з цього дiла; вiн же п’е, гуляе, а я за нього працюю.
– Де ж моя Доля?
– Пiд колодою лежить гола.
– А як менi дiйти до неi?
– Іди, а як побачиш, що лежить гола пiд колодою, то i е твоя Доля.
Пiшов вiн i знайшов.
– Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нiчого не робиш? Лежиш усе – нi попереду тебе, нi позаду тебе нiчого нема: чим ти займатимешся?
– Я хочу сидiти за прилавком.
– Як же ти сидiтимеш за прилавком?
– Попроси в брата 50 копiйок або карбованця, накупи стрiчок i хрестикiв – то я торгуватиму.
Пiшов вiн до брата; а брат п’е та гуляе – знати його не хоче.
– Позич менi, брате, одного карбованця.
– Коли ж ти вiддаси? Де ти вiзьмеш?
Бiдний повалився йому в ноги.
– Та позич уже, – сказали тi, що гуляли з багатим.
Позичив. Накупив тодi бiдний брат стрiчок i хрестикiв – i мав зиск; накупив бiльше, додав хусточок – i знов узяв бариш. Вирiшив вiн пiсля того торгувати рiзним дрiбним крамом, придбав конячину. Коли вiн iхав до мiста за крамом, хлопчаки почали насмiхатися з нього i ну кидати камiнцi у прив’язану позад вiзка скриньку. Приiхав вiн у мiсто, подивився, а в скриньцi – коштовне камiння… Понiс вiн скарб государю iмператору, а той звелiв вiдсипати йому грошей стiльки, скiльки коштувало те камiння. І став вiн з того часу багатiем.
Доля бiдного брата
Жили собi колись два брати – один бiдний, а другий багатий; у бiдного були дiти, а в багатого iх не було; до всього ж цього – бiдний був ще й калiкою. Брати жили разом. Тiльки раз багатий брат i каже бiдному: «Яка користь менi з того, що я годуватиму твоiх дiтей?» Взяв i вiддiлив його: дав йому одного куцого бика, а бiльше нiчого. Продав бiдний того бика, збудував хижку й живе собi, бiдуючи. А брат його насiяв пшеницi десятин двадцять, а може, й тридцять. Надходять жнива. Бiдний i каже своему синовi: «Ходiмо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшеницi». Найнялись вони карбованцiв за п’ять чи там за шiсть. Цiлий тиждень косили вони на тiй десятинi, тому що, вiдомо, – той калiка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогоднi субота, а завтра недiля; косили вони цiлий день, нiчого не iвши, а ввечерi батько й каже:
– Ходiмо, синку, до дядька: чи не дасть вiн нам повечеряти, своiм же робiтникам вiн варить iсти, – може, й нам дасть чого-небудь.
Пiшли. Багатий брат питае:
– А що – скiнчив уже з десятиною?
– Та скосив, – вiдповiдае, – у снопи пов’язав, тiльки не позносив.
– Е-е, – каже багатий брат, – це вже не робота! Зараз же складай у копи!
І не дав iм iсти. Заплакав бiдний брат i пiшов iз сином на цiлу нiч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в ротi нi росинки, нi макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось уже й свiтатиме. Позносили, нарештi, все. Батько й каже тодi: «Приляжмо, синку, та хоч вiдпочинемо трохи: дядько твiй – спасибi йому – нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, упала й миттю заснула; а батько обiперся на лiкоть та й давай тужити, що нiчого iсти нi йому, нi дiтям. Дивиться, нивою, де вiн косив, ходить простоволоса жiнка в бiлiй сорочцi. Бiдний брат i мiркуе:
– Господи! Хто ж це такий ходить, що нiбито боiться до мене пiдiйти? Ану запитаю – що воно таке?.. Слухай! Хто ти?
– А я, – каже, – Доля твого брата.
– Що ж ти тут блукаеш?
– А збираю колосся i в снопи iх втикаю, щоб жоден не пропав.
«Ех, Господи! – подумав бiдний брат. – Як би менi впiймати ii та дiзнатись, де моя Доля?»
Пiдкликав вiн до себе братову Долю та й схопив ii.
– Доле мого брата! Скажи менi, де ж моя Доля?
– Е! Та ти хiба впiймаеш свою Долю? Твоя Доля – бути купцем.
– То скажи, як знайти менi свою Долю?
– А ось як, – каже. – Вставай зараз, iди хутчiше додому та поквапся, не гаючись, до мiста, аби ще до ранку ти був там. І стрiнуться тобi три «панночки» – двi в однаковiсiньких сукнях, а третя – в iншiй. Коли вони йтимуть, попереду iх гратиме музика, а вони танцюватимуть; i ось та, третя, i е твоя Доля. Ти стань позаду цiеi «панночки» та вдар ii так, щоб вона впала на землю.
Приходить бiдний калiка до мiста. І справдi – все так i е, як казала йому братова Доля.
– Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зi мною буде, як я вдарю таку панi? Доведеться жити в дядьковiй хатi (у в’язницi)!.. Ех, нехай буде, що буде! – сказав вiн та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась i каже:
– Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Нi, я купцюю!
Взяла вона тодi його й повела до себе. А в неi було двi величезнi крамницi з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що вiн був геть обшарпаний; надiла на нього новi чоботи i весь одяг, а тодi заходилася навчати його:
– Тепер у нас у мiстi продають з публiчного торгу в одного купця два будинки. Поснiдаемо зараз та й пiдемо туди, бо треба поспiшати на аукцiон. Тiльки дивись – виступлять два купцi та й почнуть торгувати, а ти виступиш третiм. Питатимуть: «Хто що дае за цi два будинки?» Ти не озивайся, мовчи – нехай тi купцi свою цiну складають. Один дае двi тисячi, другий – чотири, а як вигукнуть утрете: «Хто бiльше?» – то ти тодi вже тiльки набавляй.
Поiхали на аукцiон, i вiн купив тi два будинки. Прожив у мiстi рокiв зо три, а може, й чотири, i було вже зовсiм забув про жiнку й дiтей. Та от якось згадав i звелiв кучеровi, щоб той запрiг коней; сiв, поiхав у свое село й зупинився бiля своеi халупки.
– Пiди, – каже кучеровi, – спитай, чи не пустять нас переночувати?
А слiд сказати, що коли вiн iхав з мiста, то набрав з собою всiляких напоiв та наiдкiв, бо добре знав, що жiнка не iвши сидить вдома. Набрав i одежi дiтям. Кучер, коли послав його господар, пiдбiг до халупки й питае:
– А що – господар удома?
– Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на свiтi: вже чотири роки, як його вбили чи зарiзали.
– А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?
– Чого ж не впустити? Ночуйте!..
Купець потiм i питае, чи нема в неi чого повечеряти.
– І-i! – вiдповiла хазяйка. – Сама сиджу не iвши й дiти моi голоднi!
Скiльки купець не розмовляв з нею, а вона так i не впiзнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив – не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стiл, посадив i хазяйку з дiтьми, – а вже скiльки вiн цукру того понакладав у чашки, то i – Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякуе купцевi, так дякуе:
– Хоч у душi, – каже, – посолодшало, а то дiти зовсiм було попухли не iвши.
Посидiли потiм, погомонiли. Купець звелiв кучеру внести всi напоi та наiдки. Повечеряли. Хазяйка й дiти дякують купцю, чолом б’ють у ноги за те, що напоiв i нагодував iх. А вiн i каже:
– Нi, хазяйко, цим лише вiд мене не вiдбудешся – я ще з тобою спати ляжу.
– Нi, нi, пане, – вiдповiдае хазяйка, – цього вже нiяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мiй чоловiк i дiзнаеться про те, то вiн мене потовче.
– Невже ти справдi не хочеш вiдмовитися вiд свого чоловiка? – спитав купець. – Якщо так, то я знайду собi й кращу за тебе.
– Хiба мiй чоловiк такий, як ви? Мiй чоловiк бiдний i вбогий, та ще й калiка до того ж, а ви – пан.
Давай тодi купець показувати рiзнi прикмети, поки жiнка, нарештi, не впiзнала його; а коли впiзнала, вiн гарно вбрав дiтей i каже синовi, з яким колись косив у свого брата:
– Нумо, збiгай, синку, до свого дядька, котрий не дав нам i кусня хлiба, коли косили в нього. Скучив я за ним – побачитись хочу.
А було це вночi. Побiг хлопчак до дядьковоi хати й гукае:
– Дядю!
– А що?
– Ходiть до нас!
– А що там у вас?
– Приiхав батько в бричцi, тройкою коней!
– Хiба що батьковою? – смiеться дядько, та все ж пiшов. Приходить, привiтався – не впiзнае брата в купцевi.
– Невже ти мене не впiзнаеш? – питае купець.
– Як же я можу впiзнати тебе, коли ти ранiше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатiем?
Упiзнали, нарештi, один одного й давай тодi пити та гуляти. От i почав багатий брат випитувати, як той розбагатiв. Купець розповiв йому про свою Долю. Тодi брати розпрощалися; купець забрав дiтей i жiнку i переiхав з ними жити до мiста. І нинi вони живуть у Бердянську.
Злиднi
Водному селi жив чоловiк – здаеться, й роботящий, однак весь час дiло в нього не йшло на лад: б’еться, як риба об лiд, а нiяк не може вибитися з убозтва. Якось вiн замислився: «Що за притичина така, що я нiяк не розживуся? Невже мене Злиднi обсiли?» А йому хтось та й вiдповiдае: «Бо й справдi обсiли, i скiльки б ти не бився, не розбагатiеш, доки ми будемо в тебе».
Чоловiк був не дурень. Розкинув трохи думками туди й сюди та й питае:
– Та хiба вас багато в мене розвелося?
– Багато, – озвалося те ж саме.
– А чому ж вас не видно? – знов питаеться.
– Це ми такi маленькi, що нас нiхто не бачить.
– Де ж ви помiщаетесь?
– Та ми будь-де можемо бути.
