скачать книгу бесплатно
Саме тодi чоловiковi схотiлося понюхати тютюну, i вiн вiдкрив рiжок.
– А ось тут, у рiжку, вмiститесь? – питае.
– Аякже! – вiдгукнулось те, i вмить почувся голос з рiжка: – Ось ми вже всi в рiжку!
Чоловiк швидко заткнув рiжок закладкою, а далi гайда до занедбаного млина i поклав рiжок пiд вал. Вiдразу ж пiсля цього все в чоловiка пiшло чудово: чи сам зробить, чи iншим накаже що робити, – все йому вдаеться. З’явився в нього достаток, а там i багатство.
В тому ж селi жив великий багатiй, та тiльки такий заздрiсний, що й Боже ти мiй! Вiн страшенно ремствував i досадував, як, бувало, розживеться хтось iнший. Особливо ж злостився вiн з приводу того, що недавнiй злидар раптом наздоганяе його в маетностi. Довго сушив вiн голову, аби вiдгадати, як це бiдняк так швидко розбагатiв, та нiчого не мiг придумати. От вiн i пiдiйшов до колишнього бiдняка жартом та й вивiдав, нарештi, вiд нього самого, чому той багатiе. А вивiдавши усе, заздрiсний багатiй дiстався до того млина, де бiдняк сховав рiжок iз Злиднями, вийняв його з-пiд вала й випустив Злиднiв на волю. Багатiй думав, що Злиднi знову повернуться до бiдняка; однак вони побоялись повернутися до свого колишнього господаря, який мiг знову зле позбиткуватися над ними, та й пiшли до заздрiсного багатiя, на нове мiсце. Звiдтодi багатiевi все як ножем вiдтяло: в усьому вiн став зазнавати збиткiв, i невдовзi статок його пiшов прахом. Худоба виздихала, коней покрали, вiвцi попропадали; хлiб перестав родити; а врештi-решт пожежа зовсiм знищила все подвiр’я, й тiк, i клуню, i заздрiсний багатiй став таким само бiдняком, в якого ранiше оселилися Злиднi. Покаявся вiн тодi, та було вже пiзно: лихо не минулось. Одна лиш утiха й лишилася в нього – розповiдати людям, через що скоiлося з ним таке лихо. Частенько вiн тодi казав iншим: «Кайтесь на менi й не мислiть нiкому зла, а найгiрш iз заздростi».
Свята Недiля
Ми тому не працюемо в недiлю, що Бог подарував цей день Недiлi i при тому сказав: «На тобi цей день, тiльки дивися ж сама, щоб люди тодi не працювали». Недiля подякувала Боговi. А спочатку, кажуть, люди працювали i в Недiлю, та було це дуже давно, а тепер припиняють працювати вже в суботу ввечерi, пiсля заходу сонця, тому що Свята Недiленька покарае так, що й Господи!
Якось iхали дорогою два чоловiки, i заiхали вони до одного села. Хотiли було розпитати, як iхати далi, та нiде не видно було нi душi. Аж от дивляться – в хатi свiтиться. Ось один другому та й каже:
– Ти лишайся бiля воза, а я пiду розпитаю про дорогу й запалю люльку.
Пiдходить вiн пiд вiкно, коли бачить – стоiть верстак, за ним сидить молодиця i тче, а всi решта сплять – хто на лавi, хто на печi, хто на долiвцi. Стоiть вiн пiд вiкном – чекае, що з усього цього вийде? Коли входить до хати хороша-прехороша панна, та така ж гарна, як сонечко святее: червона та ясна, i питае молодицю:
– Що ти, – каже, – жiнко добра, робиш?
– Та ось лишилося трошки доткати полотна, то я хочу скiнчити, щоб воно не валялось.
– А хiба тобi не буде для цього понедiлка?
– Та буде й понедiлок, тiльки я вже поспiшаю скiнчити, щоб воно не валялось.
– Ну, ти закiнчуй, а я зачекаю.
А чоловiк усе стовбичить пiд вiкном, дивиться, що буде. Ось молодиця закiнчила ткати, взяла ножа й хотiла вiдрiзати.
– Дай, – каже панна, – я тобi вiдрiжу, а ти потримай.
– Добре, – каже молодиця. Взяла полотно i тримае. А Недiля взяла нiж, пообтинала iй шкiру на руках, – а тiй i не боляче зовсiм – здаеться, нiби панна крае полотно. Тодi Недiля кинула нiж, здерла з молодицi шкiру, повiсила ii на верстатi й каже:
– Ось тобi за те, щоб ти не працювала, коли зайде недiля.
Чоловiк той страшенно злякався, побiг чимскорiш до воза, i вони з товаришем вiдразу ж поiхали далi. Пiд’iхали до корчми i спинилися ночувати. Прокинувся вiн другого дня й розповiдае:
– Чи снилося менi, а чи бачив це я насправдi, сам не знаю… – І розповiв по порядку все, що вiн бачив учора. Зiбрались люди, пiшли до тiеi хати, дивляться, коли на верстатi справдi висить шкiра, а обдерте тiло лежить на долiвцi. Тодi той чоловiк сказав, що це Недiля покарала молодицю за те, що та працювала. З того часу люди покинули працювати в недiлю.
Свята п’ятниця
Найголовнiша робота, яку суворо заборонено в п’ятницю i ввечерi проти п’ятницi, – прядiння. Жiнцi, котра пряде у п’ятницю, на тому свiтi «пробивають горло клоччям», а на цьому свiтi в неi не родитимуть коноплi, якi, до того ж, випиватимуть горобцi.
Сидiла якось одна дiвчина пiд п’ятницю i пряла. Коли чуе – «щось» пiдходить пiд вiкно.
– А ти, дiвко, прядеш?
– Пряду, – вiдповiдае.
Вона (П’ятниця) раптом як кине у вiкно горстку веретен та й каже:
– На ж тобi цi веретена: щоб ти iх до свiтанку всi запряла; а коли не запрядеш, – каже, – то не житимеш бiльше на свiтi! – І пiшла собi.
Дiвчина злякалась. «Що ж менi в свiтi Божому робити тепер?» – гадае собi, тому що як швидко не пряди, а бiльше двох чи трьох веретен не напрядеш. Мiж тим П’ятниця шпурнула iй штук двадцять веретен. Що тут робити? Взяла вона, та на одне веретено нитку напряла, на друге нитку, на трете… аби пошвидше, тодi викинула всi iх за вiкно та й зачинилася. Трохи згодом П’ятниця знову пiдходить до вiкна.
– А, – каже, – здогадалася, зрозумiла, що зробити; щастя твое! Десь ловко навчилася, а то iнакше – не жити б тобi бiльше на свiтi; знала б ти, як прясти проти п’ятницi!
Дiвчина вiд жаху так i впала ницьма.
В одного чоловiка було три невiстки. Одна з них цiлий рiк нездужала i дала обiтницю нiчого не робити в п’ятницю – так само, як у недiлю. Іншi двi невiстки почали смiятися з неi за те, що вона нiчого не робить по п’ятницях. Якось у п’ятницю одна з них пiшла воду носити, а друга стала мички микати, третя ж, котра дала обiтницю, сiла собi на печi й сидить. Ось перша змикала цiле повiсмо, причому – нi з того нi з сього – в неi заболiла голова, i вона заснула; друга п’ять разiв принесла води. Раптом до хати входить дiвчина, сама П’ятниця, заглянула на пiчку i каже тiй, котра нiчого не робила:
– Ти нiкому нiчого не розповiси?
– Нi.
– Дивися ж, що я робитиму, i наказуй усiм, щоб по п’ятницях не працювали.
Тодi взяла голову тiеi невiстки, котра змикала повiсьмо конопель, розколола ii, зняла череп, геть-чисто всю кострицю всипала в голову, пiсля чого зшила ii шовком, як вона ранiш була. Дiвчина пiшла з хати, а невiстка та прокинулась i все хапаеться за голову: надто вже вона розболiлася в неi. Невiстка, котра нiчого не робила, всмiхнулась при цьому.
– Чому ти смiешся? Це ти менi наврочила за те, що я багато мичок намикала! Сама, либонь – Свята Явдоха (Євдокiя), сидиш собi на печi, нiчого не робиш!
Вона з тiеi пори захворiла, а третя невiстка все лиш посмiюеться, однак таемницi не розкривае. Возили хвору i до лiкарiв уже – нiхто не допомагае, i вона так промучилась цiлий рiк, що хоч помирай. Раптом третiй невiстцi, яка не працювала по п’ятницях, являеться якось увi снi Свята П’ятниця i каже:
– Скажи хворiй, щоб вона дала таку обiтницю: хай поститься п’ятнадцять п’ятниць i найме п’ятнадцять молебнiв у п’яти церквах, – тодi вона одужае.
Вона розповiла все хворiй, але та не звернула на це нiякоi уваги. Тодi П’ятниця явилася до неi самоi увi снi i каже:
– А чи знаеш, що е у твоiй головi?
– Не знаю.
– А хочеш знати?
– Хочу.
– Якщо не хочеш дiла сполнять, то помреш, залишиш сиротами дiтей.
– Виконаю дiло, – пообiцяла тодi хвора.
П’ятниця сказала:
– Висякайся на землю!
Сякнула вона – i з носа почала випадати костриця.
– Дивись, що в твоiй головi!
Хвора впала на колiна; тодi почала поститися i молитися. Знову явилась П’ятниця, наслала на неi глибокий сон, розпорола голову, вимила, вичистила, зцiлила, а кострицю всю склала на купку. Хвора прокинулась, розплющила очi, глянула, а перед нею лежить уся костриця, яку вона намикала з мичок.
– Бiльше не чинитимеш так? – спитала П’ятниця.
Хвора зареклася так робити.
Сонце i чорти
Колись на «сходi сонця» жила надзвичайна красуня – «панна», а тiльки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимие, гарненько витре – ось чому сонце ранiше свiтило значно яскравiше, нiж тепер.
Сонце, заходячи, опускаеться в море, яке сповивае землю, як яечний бiлок оточуе жовток. Пiд землею ж е iнший свiт, i коли настае день, у нас бувае нiч. Коли згодом сонце пiдходить до сходу, то, за Божим велiнням, його пiдiймають тисяча чортiв, бо саме воно своею силою вийти з того свiту не може, до того ж сонце зовсiм обпалюе iх, i вони, ледве живi, вiдразу ж кидаються у рiчку i, вимахуючи руками, щезають. З тiеi тисячi крапель, якi обтрушують при цьому зi своiх рук чорти, народжуеться нова тисяча чортiв; вони також пiдiймають сонце, обпалюються, кидаються в рiчку i, зникаючи самi, плодять натомiсть нових. Ось чому нерозважно чинять тi, хто, вмиваючись, стрiпуе руками, тому що скiльки впаде при цьому крапель, стiльки народиться на свiтi чортiв.
В одному селi, розповiдають у Вiнницькому повiтi, був дiм, в якому нiхто не мiг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селi жив убогий чоловiк, такий убогий, що в нього не було навiть власного притулку. Пiшов злидар до пана, якому належав дiм, i став просити дозволу там оселитися. Пановi було байдуже, i вiн дозволив. Бiдняк з радiстю пiшов у ту домiвку i при входi мовив:
– День добрий, пане-господарю!
– Здрастуй, – вiдказав чорт, вийшовши з кутка.
– Приймiть мене в компанiю.
– А що ж, можна; лиш скажи своiй жiнцi, щоб вона нiколи не займала нiчим ось цього кутка, – тодi тобi буде добре.
І справдi, прожив злидар у тiй домiвцi чимало часу, i велося йому непогано. Не раз показував йому чорт свое добро, грошi, на яких завжди сидiв.
Якось чорт i каже йому:
– Надiйшла моя черга викочувати сонце, i не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалюе; коли загину, то пришлю свого товариша сповiстити, що мене вже бiльше нема на свiтi.
І пiшов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить пiд вiкно iнший чорт i каже:
– День добрий!
– Дай, Боже, здоров’я, пане! – вiдповiдае злидар.
Тодi чорт каже:
– Якщо вiн був твоiм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твое, що лишилось в оселi, бо твого пана спалило сонце.
Сонцева хата
Жили собi чоловiк iз жiнкою, i було в них двое дiтей – син i донька. Донька була така красуня, що вродливiшоi за неi в усьому свiтi не знайти. Сонце, як тiльки вгледiло ii, вiдразу ж уночi i вкрало собi в дружини. Брат прокинувся i, коли впевнився, що сестри немае, не гаючись узяв торбину i пiшов туди, де сонце заходить, щоб вiдняти у нього сестру. Йде вiн та йде. Коли не стало в нього хлiба, вiн зайшов до одного чоловiка й каже:
– Дайте подорожньому кусень хлiба.
– Нажни копу жита, тодi дам тобi цiлу хлiбину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам.
Ось вiн пiшов на поле; жав, жав та не нажав ще й трьох снопiв, а Сонце взяло та й зайшло. Господар i каже:
– Ну, якщо так, то не дам я тобi хлiба.
Пiшов брат голодний. Заходить до мiрошника, випрохав у того макiтру борошна i понiс, щоб продати, а Вiтер узяв та й розвiяв борошно. Заплакав брат i пiшов далi. Йде, йде – прилiг одпочити та й заснув, а Мороз узяв i вiдморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав i пiшов собi далi… Приходить туди, де заходить Сонце, а назустрiч йому сестра.
– Де б менi сховати тебе, – каже сестра, – бо коли прийде Сонце, воно тебе спече.
Взяла та й пустила його в льох. Тiльки-но вона повернулась до хати, аж з’являеться додому Сонце. Скинуло своi шати, повiсило iх на погрiбнику i також заходить до хати. Сестра питае:
– А шати ти де подiло?
– Повiсило на погрiбнику, – вiдповiдае Сонце.
– Там у льоху мiй брат, вiн до цього часу вже спiкся!
Побiгла туди, дивиться – брат уже ледь-ледь дихае. Сестра облила його водою; вiн ожив i пiшов iз сестрою в хату до Сонця. Бачить – за столом сидить Сонце, а на лежанцi – Сонцева мати, така губата… Привiтався брат iз Сонцем, пообiдав там чи повечеряв, а Сонце й каже:
– Час уже менi сходити, та я втомилося – хiба ти йди замiсть мене?..
Одягнув брат Сонцевi шати, вилiз драбиною на небо i зламав пiсля того драбину. Йде та йде вiн небом, коли приходить на те мiсце, де Сонце снiдае. Сiв вiн, наiвся, напився; тодi потрощив полумиски й склянки та й пiшов далi. Йде та йде, коли зустрiчае Вiтра. Як ухопить його за чуба, та навкiл себе, та як став бити, примовляючи:
– Ось тобi борошно! Ось тобi борошно!
Вiтер давай кричати й дмухати i надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря i стала кушпелити. Брат злякався i вiдпустив Вiтра. Буря тодi вщухла, i брат пiшов собi далi. Приходить на полудень, а там стоiть золоте крiсло, де Сонце спочивае, i стiл з рiзними наiдками i напоями. Вiн сiв, наiвся, напився, лiг одпочив i пiшов собi далi. Йде та йде, коли зустрiчае Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарештi, вирвався i втiк. Брат вилаяв його i пiшов далi. Приходить на захiд сонця, а там стоiть драбина, якою Сонце спускаеться на землю. Брат спустився на землю, поламав i цю драбину. Пiсля того пiшов вiн до Сонцевоi хати, скинув iз себе шати i питае сестру:
– Де Сонце?
– Спить, – вiдповiдае сестра.
– Ну, то тiкаймо!
Коли Сонце прокинулося, побачило, що iх нема, розгнiвалось i хутчiй на небо, щоб настав день. Прибiгае до драбини, а драбина, виявляеться, зламана. Сонце поки стало ii лагодити, то вже й обiдати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарештi, якось полагодило драбину, вилiзло на небо, дивиться, а iсти нiчого: все порозливано, порозбивано. Пiшло воно далi. Приходить на полудень, – коли й там те ж саме. Пiшло воно далi, зустрiчае Вiтра.
– Хто це накоiв таке? – питае Сонце.
– А це той, що йшов замiсть вас, – вiдповiдае Вiтер, – та ще й мене побив, i Мороза побив.
Сонце давай тодi сварити брата. Приходить на захiд – коли нiяк злiзти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, при-лагодила якось драбину, i воно, нарештi, злiзло.
– Ну й хитрий же, чортiв син! – каже. – Накоiв вiн менi такого, що тепер не з’являтимусь на люди цiлий тиждень.
Полiзло на небо й попросило Вiтра, а вiн як нагнав хмару, як почав перiщити дощ, а Мороз як притиснув – стало так зимно, що померзли ягнята… Та вже якась вiдьма зробила так, що вщух дощ, тому що ii ягнята померзли.
Зорi
Зорi – це дiти сонця, уособлюванi в образi маленьких хлопчикiв. Вони створенi Богом для освiтлення землi i влаштованi так, що вiльно можуть переходити з одного мiсця на iнше. Зорi нерозривно пов’язанi з людиною. Тiльки-но хтось народжуеться, Бог вiдразу ж запалюе на небi його свiчу у виглядi новоi зорi.
Скiльки душ живе на землi, стiльки й свiчок (зiрок) горить на небi. Якщо людина веде доброчинне життя, то ii свiча-зоря горить на небi ясним, чистим свiтлом; а коли вона веде негоже життя, то ii свiча-зоря горить тьмяним, слабким свiтлом.
Зорi утворюють сузiр’я, а iх наш народ називае вiдповiдно до форми, яку вони утворюють: «Вiз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепiга» (Гiади), «Дiвка воду несе» (Орел), «Пасiка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебiдь), «Волосожар» (Волосся Веронiки), «Свiтова» та «Вечiрня зiрниця» (Венера) та деякi iншi.
Чумацький Шлях вважали дорогою в Єрусалим. Хто лиш iде до Єрусалима, мусить обрати для себе дороговказом Чумацький Шлях i нiколи не зiб’еться на манiвцi.
