скачать книгу бесплатно
Падучi зорi – це душi людей, якi помирають; вiдьми крадуть iх, щоб потiм ними чарувати: на чий двiр упаде зiрка, там неодмiнно буде небiжчик – помре дитина. По смертi людини зоря ii падае навстрiч душi, що вiдходить; той, хто помiтив падучу зiрку, хреститься i вимовляе тричi «амiнь».
Грiм i блискавка
Грiм бувае тодi, коли пророк Ілля i архiстратиг Михаiл ведуть вiйну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог i намагаеться вбити його, зiбравши перед тим хмари. Бог, Ілля та Михаiл стрiляють у Сатану. Куди б’е грiм, там i сховався чорт; а коли грiм уразить людину, то тодi чорт сховався пiд ту людину.
Чорти вiд переслiдування переховуються в оселях, церквах i в живих iстотах; але стрiла Михаiла вражае iх нещадно навiть у церквi пiд престолом i всерединi людини. До того ж убитiй через чорта громом людинi прощаються вчиненi нею грiхи.
Пiд час грози не можна iсти i взагалi вiдкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту; не слiд також спiвати, бо, спiваючи, людина веселить чорта, який весь час тодi в’еться навколо неi, i ось грiм, маючи намiр убити чорта, вбивае разом з ним i того, хто спiвае, бо чорт устигае сховатися пiд нього.
Якщо гроза застане когось у дорозi, то треба зiйти з дороги i йти або iхати узбiччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозi вихором, i грiм може вбити замiсть нього ту людину, котра йде або iде дорогою. Особливо не слiд ставати й сiдати пiд скелi, де найзручнiше переховуватися чортовi вiд переслiдування, бо громовi стрiли вiдскакують вiд камiння.
Так само пiд час грози не слiд стояти пiд дубом чи вербою, де е житло чорта i куди вiн найчастiше ховаеться вiд грози. Коли грiм ударить у дерево i запалить його, це означае, що чорта вбито, i звичайно вiн перетворюеться у таких випадках на смолу, яку знаходять на мiсцi спалених дерев.
За найнадiйнiший сховок людинi пiд час грози може правити лiщина. Якось дуже давно диявол сказав Боговi:
– Я сховаюсь так, що ти мене не вб’еш.
– Нi, вб’ю, – вiдповiдае Бог.
– Я сховаюсь пiд людину! – каже диявол.
– А Я вб’ю й людину i за те дам iй царство небесне.
Диявол став перераховувати пiсля того всi предмети, пiд якi можна сховатися, та забув згадати про лiщину, чому пiд нею лиш i можна порятуватися вiд громовоi стрiли.
Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезноi скелi. Була сильна гроза. Пiшов дощ, i мисливець сховався пiд навiсом скелi. Тодi, коли гримiв грiм i спалахувала блискавка, диявол спокiйнiсiнько сидiв пiд навiсом скелi; та тiльки-но вщухало, вiн виходив з-пiд скелi, ставав догори ногами i починав дражнити Бога. Гримiв грiм, та вiд його удару диявол миттево ховався пiд скелю i таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрiлити «в панича маленького, в камi-зельцi, безп’ятого i з пазурами на руках i ногах». Довго дивився мисливець на витiвки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрiлив у «панича». Куля так i протяла того; та коли мисливець пiдiйшов до мiсця, де перекидався диявол до прострiлу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час пiдлетiв до мисливця архiстратиг Михаiл з рушницею на плечах i став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого вiн лиш забажае, за зроблену послугу. Мисливець попросив собi у винагороду рушницю, що була в Михаiла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаiл почав було вiдкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсiм непридатна. Та врештi-решт змушений був поступитись. Помiнялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцевi чомусь згодом не сподобаеться архiстратигова рушниця, то вiн мае право вимагати розмiну. І став з того часу мисливець полювати з архiстратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, усе вб’е без похибки, хоч би то був щонайменший звiрок. Звуку пострiлу з архiстратиговоi рушницi зовсiм не можна було вiдрiзнити вiд звуку грому.
У селi, де жив мисливець, був великий ставок. Вийшов якось мисливець на ставок пополювати i бачить зграю диких качок. Прицiлився, вистрiлив – i вбив усiх до одноi. Зiбравши качок, вiн пiшов до помiщика того села.
– Де ти набрав стiльки дичини? – питае помiщик.
– Настрiляв на вашому ставку! – вiдповiдае мисливець.
Помiщик нiзащо не хотiв вiрити, побачивши таку величезну кiлькiсть качок, i питае:
– А в який час дня ти стрiляв?
Мисливець вiдповiв.
– Так, – сказав помiщик, – якраз саме в той час я чув удар грому.
Звiдтодi мисливець став боятися архiстратиговоi рушницi i пiшов на умовлене мiсце, щоб розмiнятися. Архiстратиг Михаiл погодився. Мисливець, узявши свою рушницю, вiдразу ж пiшов на полювання i побачив, що тепер i його рушниця стала незрiвнянно кращою, нiж була ранiше.
Звiдки взялася кропива
У великому лiсi жив старий лiсник з донькою-красунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатнiми роботами. Чи сидить пiд вiкном за роботою, чи збирае в лiсi хмиз, чи йде до рiчки по воду – дзвiнка пiсня скрiзь видае ii присутнiсть. Веселий смiх Марусi також нерiдко порушував тишу темного лiсу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рiкою, в озерi. Тiльки-но пiдходила до рiчки Маруся, вiдразу ж на протилежному березi з’являвся парубок i слухав спiви Марусi, не зводячи з неi очей. Спочатку Маруся, як тiльки вгледить, бувало, незнайомця, вiдразу замовкала; та оскiльки вiн завжди починав благати ii спiвати далi, то Марусi несила було вiдмовити йому в цьому, i потiм, непомiтно для себе самоi, почала чимдалi частiше приходити до рiки не лише по воду, але i з роботою i подовгу просиджувати на березi.
Маруся розгледiла, що незнайомець стрункий, молодий i гарний; лише якийсь незрозумiлий смуток помiчала вона i в словах, i в поглядах його. Проминула весна, i лiто було вже на спадi. Якось до старого лiсника, в його скромну хатину ввiйшов розкiшно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як i вiн, i став просити руки красунi Марусi. При цьому вiн назвався володарем озера i лук довкола. Лiсник дякував за честь, та не бажав розлучатися з единою дочкою, а тим паче – видавати ii замiж за людину, зовсiм йому невiдому. Та коли Маруся пояснила батьковi, що вона вже давно знайома з парубком i давно любить його, лiсник змушений був прийняти освiдчення незнайомця i вiдпустити з ним свою доньку, бо це було ще тодi, коли шлюб не освячувався церквою, а вершився лише з благословення самих батькiв. Дiставши благословення, молодий i молода сiли в чудову карету i в супроводi почту поiхали з подвiр’я старого. Лiсник зi сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до ворiт i тодi, востанне поцiлувавши та благословивши ii, голосно заридав, дивлячись услiд каретi, яка швидко несла вдалеч його единий скарб. Карета незабаром пiд’iхала до рiки. Молодий цьвохнув – i на рiцi з’явився гарний мiст iз залiзними поручнями. Переiхали на той берег. Знову цьвохнув наречений – i мосту наче й не було. Ось i озеро. Карета, не зупиняючись, в’iхала в озеро i занурилася на дно.
Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палацi, що палахкотiв усiма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому пiдводному палацi з чоловiком-вужем декiлька рокiв щасливо i мала вже двох дiтей – хлопчика Василька та дiвчинку Горпинку. Схотiлося якось Марусi навiдати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб вiдпустити жiнку з дiтьми до тестя, та, нарештi, поступився перед ii проханнями й сльозами, взявши при тому наперед iз жiнки клятву свято берегти його таемницю: не вiдкривати батьковi, що чоловiк ii – вуж. Знову де не взявся чудовий екiпаж. Вуж iз жiнкою й дiтьми посiдали у нього i вiдразу ж опинилися на березi озера. Поiхали далi квiтучим лугом до рiки i спинилися на березi ii. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою – i раптом перекинувся через рiку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дiтьми переiхала на той бiк.
Пiд’iжджаючи до рiдноi тихоi хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинцi, щоб вони нiзащо не вiдкривали дiдовi, хто iхнiй батько, не казали б, що iхнiй тато вуж, iнакше з усiма ними станеться велике лихо. Старий лiсник дуже зрадiв, побачивши пiсля стiлькох рокiв розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком i онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то ii, то дiтей i, пригортаючи, дорiкав, що не спромоглися ранiше навiдати його. Маруся хвалилася батьковi, що вони з чоловiком живуть у чудовому палацi, що чоловiк ii надзвичайно багатий, а головне – досi дуже любить ii. Та тiльки-но старий лiсник починав розпитувати дочку про те, чи далеко вiд рiки iхнiй палац, бо нi про який палац поблизу рiки вiн нiколи не чув, як веселiсть вiдразу ж полишала Марусю i замiсть точних вiдповiдей вона вiдмагалася непевним:
– Нi, недалеко, зовсiм неподалiк, – i поспiшала змiнити тему розмови. Це видалося лiсниковi пiдозрiлим; вiн зрозумiв, що тут криеться якась таемниця, i вирiшив вивiдати ii вiд онучат. По обiдi, коли Маруся, на прохання батька, прилягла вiдпочити, лiсник повiв Василька й Горпинку в сад, почав пригощати iх рiзними фруктами i, пригортаючи, запитав Василька:
– Скажи менi, Васю, як ви в каретi переiхали через рiчку? Адже вона дуже глибока, нi мосту, нi порома на нiй немае. Як же ви через неi переiхали?
– Тато зробив мiст, ми й переiхали, – вiдповiв Василько.
Та Горпинка заперечила:
– Нi, не так: тато лiг на воду i сам зробився мостом, а ми по татовi й переiхали; вiн i зараз ще лежить мостом i чекае, поки ми переiдемо назад, на той бiк рiки.
– Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?
Хоч Василько i зупиняв сестру i нагадував iй про заборону матерi, та Горпинка захопилась своею балачкою i все розповiла дiдовi: i де вони живуть, i хто iхнiй батько, i що вiн лежить зараз через рiчку гарним дерев’яним мостом. Дiд розцiлував онучку, обдарував дiтей рум’яними яблуками i солодкими грушами, лишив iх бавитися в саду, а сам пiшов у повiтку, взяв гостру сокиру, попрямував до рiки i порубав мiст на друзки. Погостювавши у батька до вечора, Маруся сiла з дiтьми в карету, i вони швидко поiхали до мосту. Пiд’iжджають до рiки – мосту немае, а на березi, де був мiст, – о жах! – всюди кров. Зразу ж зрозумiла Маруся все.
– Хто ж iз вас, дiти, – чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, – розповiв дiдусевi, що батько ваш зробився мостом? Хто? – вигукнула, ридаючи, Маруся. – Що ж ви мовчите! Ти, Васю?
– Нi, мамо, я нiчого не казав дiдусевi, – вiдповiв Василько крiзь сльози.
– А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усiх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постiйно так само точать черв’яки, як зараз мое серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його менi!.. А ти, мiй милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоiми пахощами i завжди триматимуть тебе у своiх оселях i в своiх церквах!
І ще дужче заридала Маруся i полетiла в лiс зозулею, а дiти лишились на березi рости: Василько – запашним васильком, а Горпинка – жалкою кропивою.
Звiдки взялися Петровi батоги, або ж Цикорiй
Ішов якось Спаситель з учнями Своiми з одного поселення в iнше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули своi отари, побiгли з батiжками на шлях, яким iшов Спаситель, i оточили його зусiбiч, так що заважали йти далi. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодноi уваги на його гримання, й далi сiкалися до Спасителя, цiлували йому руки, ноги та краi одежi.
– Ось я вас! – знову гримнув на них апостол Петро i вхопив було в одного з пастушкiв батiжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зi своiх рук батiжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, вiддав його батiжок, а сам, нахилившись, зiрвав бадилинку i, розмахуючи нею, раз у раз повторював:
– Геть з дороги, а то скуштуете мого батiжка!
Пастушата з веселим смiхом розступилися й дали, нарештi, дорогу Спасителевi. Петро кинув тодi бадилинку, що була в нього в руках, i мовив жартома:
– А що? Либонь злякалися? Вiзьмiть тепер собi й мiй батiжок!
Хлопчаки пiдняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали ii Петровим батогом. А оскiльки квiти в цiеi рослини нагадують за своею формою китицю, то й пастушата почали з тих пiр прикрашати своi батiжки «махорками» (китицями) зi шкiри.
Квiтень в гостях у Березня
Веснянi мiсяцi не живуть у мирi. Колись-то, кажуть, Березень кликав до себе в гостi Квiтня. Той i поiхав возом. Березень напустив на нього дощ. Мiсив, мiсив Квiтень грязюку та й вернувся. Березень заморозив грязь i закидав снiгом. Квiтень зважився iхати саньми. Пiшла розталь, ушкварив дощ, i Квiтень знову вернувся. Тодi Квiтень i хвалиться Травневi:
– Так i так, – каже, – двiчi збирався до Березня в гостi i нiяк не доiду: поiду возом – грязь заважае; поiду саньми – розталь не дае ходу.
Травень i навчае його:
– Як хочеш доiхати, бери, – каже, – вiз i клади на нього сани i човен.
Зробив Квiтень, як казав Травень, i махнув до Березня в гостi. Березень напустив снiг, а той склав вiз i човен на сани i поiхав далi; полив дощ: розлилася вода всюди, – той склав вiз i сани в човен i знов поiхав.
Приiздить Квiтень до Березня, а той i очi витрiщив:
– Як ти, – каже, – зумiв доiхати в таку лиху негоду?
– І не доiхав би вовiки, – каже Квiтень, – та спасибi Травневi: навчив.
– Ну, стiй же, Травню, я тобi крилечки вбгаю, – каже Березень.
З того часу мiж Березнем i Травнем немае ладу: що в Травнi зацвiте або зросте ранне, то березневий мороз i вигубить.
Днiпро i Десна
Днiпро i Десна – це брат i сестра – були колись люди. Як виросли вони, батько i мати поблагословили iх у дорогу. Змовились вони вийти ранком i полягали спати. Десна любила спати i проспала ранок, а Днiпро проснувся на зорi, порозвертав гори, порозчищав гирла i зарив степами. Десна проснулась, аж брата немае. Вона пустила ворона вперед i побiгла слiдком.
Летить ворон i, як тiльки нагонить Днiпра, всякий раз i крякне. Що поверне Десна до Днiпрового гирла, то вiн убiк – i подався далi.
Багато разiв Десна пiдвертала до Днiпра, багато разiв повертав вiн убiк (тому вiн такий i кручений). На ворона напав рябець i давай битися. Чи довго бились, чи нi – Днiпро побiг до моря. Як почула Десна вiд ворона, що Днiпро далеко, прихилилась до брата i злилась з його гирлами.
Тепер вона тече лiвою стороною, а Днiпро правою. Де е острови i скелi серед рiчки, там розходиться Днiпро з Десною. Як ясний день, то видно, де Днiпро, а де Десна: в Днiпрi синя вода, а в Деснi мов жовта; Десна тече тихо, Днiпро – прудко. Про Днiпро i Десну е пiсня:
Десна Днiпру рiдна сестра,
Десна Днiпра спереджала,
Гори, кряжi становила,
Днiпра-брата не спинила;
Ще й ворона посилала,
А в Киевi в Днiпр упала…
Жалуеться Лиман морю,
Що Днiпр узяв свою волю,
Своi гирла прочищае,
Лиман-море засипае…
Птах Кук
Це такий велетенський птах, що як розкрие крила, то вшир на шiстнадцять крокiв, а пера його завбiльшки в дев’ять крокiв.
Якось послав був один цар вивiдникiв справдити, чи дiйсно е такий птах, i привезли йому перо на сорок п’ядей, а грубе на пiвтретя лiктя. Не схожий вiн до жодного птаха, окрiм того, що лiтае. Нiс у нього, як найбiльший човен. А ноги мае такi, що два дуби з коренями виривае. І мае око одне, як цебер завбiльшки.
І був то птах, який пожер велетнiв. І саме Господь послав його на землю, щоб вiн винищив велетнiв. Велетнi намагалися вбити Кука, стрiляли в нього iз велетенських лукiв, шпурляли в нього скелями, але птах вiдбивався вiд них, як вiд пiщинок.
Кук жив ще до потопу i був першим царем над усiма птахами. Але цар iз нього був поганий, бо вiн жер своiх пiдданих. Сова заганяла йому птахiв у розкритий дзьоб. Кук слухався жiнки, i жiнка йому нараяла, аби зiбрав усiх пташок, повбивав iх i зробив з iхнiх кiсток гнiздо.
Коли ж позлiталися усi птахи, то не виявилося крука, i птахи два днi без iжi сидiли та чекали на нього. Врештi третього дня крук прилетiв i пояснив, що лiтав свiтами, роззираючись, чого бiльше – гiр чи долин.
– І чого ж бiльше? – поцiкавився Кук.
– Долин.
– Брешеш, мае бути порiвну.
– Долин бiльше, бо я i ту гору за долину рахую, де вода стоiть.
Кук вiдпустив птахiв на пошуки харчiв i звелiв зiбратися наступного дня. Але i наступного дня не з’явився крук, а прилетiв аж на третiй i сказав, що рахував, якого дерева бiльше – сухого чи зеленого.
– І якого бiльше? – спитав Кук.
– Сухого.
– Брешеш, – не повiрив Кук. – Мае бути порiвну.
– Але я рахував за сухе i те, в якого бодай одна гiлка засохла.
І знову Кук вiдпустив птахiв на пошуки харчiв та звелiв iм зiбратися завтра. І знову крук пропав, чекали його два днi, доки вiн не прилетiв i не сказав, що цього разу рахував чоловiкiв i жiнок.
– І кого ж було бiльше? – спитав Кук.
– Жiнок.
– Брешеш! – заперечив Кук.
– Жiнок бiльше, – стояв на своему крук. – Бо я i того чоловiка за жiнку рахую, котрий своеi жiнки слухаеться.
Тiльки зараз Кук зрозумiв свою помилку i вiдпустив птаство.
Але так сталося, що птахи довiдалися про намiри Кука i вирiшили вибрати нового царя, а старого вбити. Убити Кука зголосився Сокiл, але при однiй умовi – що Кука хтось виманить на дерево.
І тут виявилося, що Кук жив у норi пiд горою, на вершинi якоi рiс розлогий дуб, але Кук дуже рiдко злiтав на дерева. Птахи попросили Зозулю, щоб вона виманила його. Але Зозуля саме сидiла на яйцях i не могла вiдлучитися. Птахи обiцяли висидiти яйця за неi. Якби ж то вони здогадувалися, що iм це доведеться робити вiчно!
Отже, Зозуля пiдлетiла до нори та почала дрочитися з Куком.
– Куку! Куку!
Кук розсердився, вилiз iз нори, а вона шуг на дуба. Кук знову сховався в нору. Так вона його зачiпала доти, доки вiн таки не помчався за нею навздогiн i не злетiв на дуба. У ту ж мить кинувся на нього каменем Сокiл та забив його.
Кук упав з дерева, i хоч лежав непорушно, але птахи боялися пiдступити ближче. Тодi пiдлетiла Зозуля i стала кукати, але Кук не вiдзивався. Врештi вона сiла бiля нього i засмiялася:
– Хи-хи!.. Куку по Куку!
Птахи вибрали королем Сокола. А Зозулинi яйця вiдтодi мусять висиджувати iншi птахи.
Страхопуд
На Закарпаттi, бiля гори Петрос, жив у глибокiй норi Страхопуд.
Це велетенське чудовисько було подiбним водночас i до людини, i до звiрини. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. А писок – як у ведмедя, а тiло заросле шерстю. Ходило страховище i на чотирьох, i на двох ногах.
Страхопуд любив вилазити зi своеi нори, спускатися до села, сiсти на грунi й спостерiгати за людьми. Коли ж вiн голоднiв, то так ревiв, що земля дрижала, дерева тремтiли i листя сипалося. Вiд страху люди втiкали, ховалися, щоб iх страховище не бачило.
А Страхопуд ревiв i ревiв:
