скачать книгу бесплатно
– Не хитри, Сатанаiле, – каже Бог, – iди знову, та не приточуй свого iм’я!
Пiшов знову Сатанаiл, але чорт чортом, – знову примовляе:
– Беру тебе, земле, на iм’я Господне i свое, – i знову пiску не стало.
Аж за третiм разом сказав уже Сатанаiл:
– Беру тебе, земле, на iм’я Господне.
І ото уже несе та й не стискае: так i несе на долонi, щоб то вода змила. Але дарма: як набрав повну руку, то так i винiс до Бога.
І взяв Господь той пiсок, ходить по морi та й розсiвае. А Сатанаiл давай облизувати руку: «Хоч трохи, – думае, – сховаю для себе, а потiм, – думае собi, – землю збудую!» Ото Господь розсiяв.
– А що, – каже, – Сатанаiле, нема бiльше?
– А нема, Боже!
– То тра благословити! – каже Господь та й благословить землю на всi штири частi.
І як поблагословив, так тая земля i зачала рости.
Ото росте земля, а тая, що у чорта в ротi, i собi росте. Далi так розрослася, що i губу розпирае. Бог i каже:
– Плюй, Сатанаiле!
Той i зачав плювати та харкати: то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через що то у нас i земля нерiвна! Воно ще, кажуть, що нiбито тi скали та гори Бог знае доки б росли, а то Петро та Павло як закляли iх, то вони вже i не ростуть.
А ото вже Господь i каже до Сатанаiла:
– Тепер, – каже, – Сатанаiле, тiлько б посвятити землю. Але нехай вона собi росте, а ми вiдпочиньмо.
– А добре, Боже! – каже Сатанаiл.
І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаiл i думае утопити Бога, щоб землю забрати. І ото пiдняв його та й бiжить до моря. Спершу на полудень – бiжить та й бiжить, а моря нема, вдарився на пiвнiч – i там не видати, побивався на всi штири частi свiта – нiгде нема моря: звiсно, земля уже так розрослася, що в самее небо уперла краями, та й де вже там тее море! Бачить вiн, що нiчого не вдiе, – несе Бога на те саме мiсце, та й сам коло него лягае.
Полежав трохи та й будить Бога:
– Вставай, – каже, – Боже, землю святити.
А Бог йому й каже:
– Не журись, Сатанаiле! Земля моя свячена! Освятив я ii сеi ночi на всi штири боки!
Звiдки пiшли гори
Як Бог творив свiт, то на самий перед сотворив небо. А потому ангелiв, а потому звiзди на небi, а потому мiсяць. Але звiзди не свiтили. І наказав Бог ангелам, жеби звiзди були свiтлi. А найстаршому, найбiльшому ангеловi сказав:
– На тобi грудку глини, iди на мiсяць i вержеш (кинеш) ii там, бо там ще землi нема. З тоi грудки буде земля. А як будеш метати, то скажеш: «Рости i множися на Божу славу». І там будуть церкви, i будуть люде менi пiсню спiвати.
А вiн собi подумав, той ангел: «Що, все на Божу славу, а на мою нiчого?» І повiдае:
– Рости i множися на мою славу, а не на Божу.
А з того нiчого не було, не виросла на мiсяцi земля.
Приходить Господь Бог та й питае його:
– Метав-ис?
– Метав-им. На мою славу. А воно нiчого не виросло.
Сотворитель свiту каже:
– Все, теперка пiдемо оба метати. На тобi грудку глини, i я беру грудку глини. Я буду метати, i то буде на мою славу. А ти говори: «На Божу славу».
А вiн собi подумав: «Я не вержу. Але не маю де сховати, бо не маю одежi. Вержу собi в рот, пiд язик», – думае вiн, i заховав грудку пiд язиком.
А Господь метав i говорив:
– Множися i рости! Де е глина, там най росте.
І зачала глина рости ангеловi в ротi. А вiн, ангел, зачав випльовувати ii. І наплював гiр по всьому свiту… Там, де глина впала, зробилися гори, а з слини – камiння. Тому такi гори суть на свiтi. Де е гори, то все той ангел наплював.
Як було створено чоловiка
Чоловiка, кажуть, вилiпив Господь з глини i дав йому зовсiм свою святую постать, на бiду тiлько зоставалась iще жменя глини. Де ii подiти? Господь i прилiпив межи ногами, а з тоi жменi i зробилось грiшнее тiло та й згубило чоловiка. Бо якби не воно, любенько жив би собi Адам у раю, – а то нi!
Прожив день та й засумувався: сказано, надiйшла грiшная думка. Але Господь все-таки не хоче дати йому жiнки: «Лучче, – думае собi, – дам я йому приятеля, приятель все-таки лучче, як жiнка». Ото й говорить до чоловiка:
– Не сумуй, Адаме! Стане, чого хочеш! Вмочи в росу мiзинний палець та й стрiпни перед собою, – то й приятель буде! Гляди ж тiлько, – Господь каже, – не трiпай позад себе!
А Адам – чи забувся, чи що: вмочив цiлу руку та як стрiпне навiдворiт! Так i з’явилось п’ять чортякiв. Глянув Адам – та в ноги! А чортяки давай пазури вмочати та трiпати позад себе. То такого ж то iх намножилось, що аж небо трiщало.
Поглянув Господь, якого лиха наробив Адам, та й наказав своiм ангелам усiх чортiв iз неба позганяти. То як посипались iз неба тii чорти, то де которий Бога спом’янув, то там i остався: которий на небi – на небi зостався, которий на землi – на землi остався, а которий у повiтрi – у повiтрi зостався.
Але все чорти чортами. Тi, що на землi, пiдтинають чоловiка. Тi, що пiд небом, дрочаться з Богом, за то iх Господь побивае своiм громом. Бувае так, що чорт сховаеться часами за християнина, то Господь i християнина убивае громом, але за то йому грiхи вiдпускае, а часами чорт ховаеться в землю, то громова стрiла i в землi його побивае, але через сiм лiт громова стрiла виходить iз землi, i кажуть, що вона помагае вiд кольки. А тi чортяки, що на самiм небi, тi каждого вечора свiтять на небi своi смолянii свiчки, але ангели ходять з мечами та й зганяють iх iз неба. І летить чорт iз неба, як ясна пасмужка, i скiлько раз християнин скаже «амiнь» – на стiлько сажнiв вiн залiтае в землю, а як часами нiхто не скаже, то вiн по землi так i розiллеться смолою.
Як було створено жiнку
Ото Господь iзнов приходить до Адама та й каже:
– А що, Адаме? Либонь, тобi жiнки треба?
Адам поглянув, тiлько облизався.
– Та вже нiчого з тобою робити, – каже Господь, – треба тобi й жiнку дати!
І наслав на нього сон, виламав у него лiвее ребро, а з того ребра i сталася жiнка. І не натiшився Адам, як побачив жiнку, але живо переконався, що де чорт не може, там бабу пiшле. Там десь у раю були такi яблука, що Бог заказав iх iсти. Жiнка як заглянула, то й причепилася до чоловiка:
– Дай та дай!
Адам i каже, що не можна, а вона:
– То так ти мене, – каже, – любиш, що жалiеш i яблучка для мене!
Адам i каже:
– Їж уже, коли хочеш, тiлько хоч мене до грiха не доводь!
Але де вже жiнка та до чого не доведе! Як iз’iла сама, так i зачала припрошати чоловiка. Що вже вiн не вiдмовлявся, але мусив скоритися! Ото вже iсть i чоловiк. Тiлько що ковтае, аж надходить Господь! Так тее яблуко в горлi й осталось, – i тепер воно на горлi у всякого чоловiка.
Подивився Господь i зараз дае Адамовi лопату i жменю насiння та й каже до него:
– Отак, Адаме: не хотiв-есь шануватись, так тепер кровавим потом iди дороблятися хлiба!
Та й вигнав його iз раю аж на саму землю.
Як з’явилася коняка
Ото засiяв Адам, запрiгся в борону та й волочить. І так-то йому тяжко тую борону тягнути, а чорт iззаду сидить на боронi та й смiеться…
І поглянув Господь та й каже до свого ангела:
– Бачиш, – каже, – того чорта на Адамовiй боронi?
– Бачу, – каже.
– Пiди ж, – каже, – та зроби з того чорта коняку для Адама!
Ото ангел i пiшов, та як закинув на чорта оброть, то так з него i сталася коняка. Тогдi ангел i каже до Адама:
– Розпрягайся, чоловiче, та запрягай коня! Господь дае тобi худобину!
Ото з тоi коняки i почалися нашi конi.
Смерть
Жие собi Адам. Ото вже його Господь i дiточками поблагословив, така-то йому втiха та радiсть, що, здаеться, вiчно хотiв би жити, а до того ще й здоров’я йому служило. Ото й говорить Адам до Бога:
– Боже, Боже! Не умру я, бо я сильний чоловiк!
– Сильний ти, сильний, – говорить йому Бог, – а все-таки умерти мусиш! Заболить у тебе голова, защемлять руки, заломить тобi ноги, i ти таки умреш.
Не вiрив Адам, поки був молодий, а прийшла пора – мусив повiрити. Розболiлась голова, розщемiлись костi, – сказано, у старого. Бачить Адам, що недалеко до смертi, та й каже до свого сина:
– Сину, – каже, – сину! Пiди, – каже, – до раю та принеси менi звiдти золотого яблучка, бо отее вже находить на мене остатня година!
Пiшов син до раю, але замiсть яблучка принiс тiлько прута, яким Бог Адама виганяв iз раю. Адам i казав зробити з него три обручi i положити на голову. Але де вже вiд смертi та що поможе! Воно-то голова нiби й перестала болiти, а вмерти все-таки вмер. І як умер вiн iз тими обручами, так його з ними i поховали, i ото з тих обручiв i виросло три дерева – кипарис, кедрина i треблаженне древо.
Потоп
Одного часу задумав Господь затопити землю i витопити всiх людей, якi тiлько були, та й каже до iдного святого чоловiка:
– Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловiче, бо я хочу землю затопити!..
От той чоловiк i зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до мiри було. А чорт, як на збитки, прийде уночi та й усю його працю переробить не до мiри: там надрубае, там надпилить, там переструже, так що анi способу разом поскладати. А чоловiк бiдний нiчого й не знае: все теше та й теше, а тих i не змiряе…
Аж Господь iзнов говорить до него:
– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!
Ото i кидае вiн тесати та пилити, зачинае складати… Але що вiзьме – усе не до мiри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у свiтi Божому? А взавтра потоп! Заламав вiн руки та й стоiть над дошками. А Бог йому i говорить з неба:
– Не журися, чоловiче мiй! Що довше, те стули, i буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кiнчай живо корабель, бо узавтра потоп!
Тiлько скiнчив вiн корабель, аж земля i зачала в морi потопати. Злiтаються пташки, збiгаються звiрi, а той вiдбирае зi всього по парi i впускае в корабель, iден тiлько сильний птах-носорожець не хотiв iти в корабель, за те його i покарав Господь, щоб вiн не гордiв зi своеi сили…
Ото упiрнула земля. Пливе корабель, пливе i носорожець, а птахи, бiднi птахи, так i кричать, так i б’ються в повiтрi. Уже, бiднi, i iз сили спадають, нiгде вiдпочити, – а носорожець пливе собi, i рiг його, як вiха, стирчить над водою. От тi птахи i сiдають на той рiг, сiдають та й сiдають, а носорожець тримае. Далi не витримав та так i впiрнув головою в воду. Птахи позлiтали та й знову сiдають, а носорожець iзнов у воду головою. І злiтали, i сiдали, аж поки зовсiм не втопили носорожця. Ото ж то тепер i пропали носорожцi з корiнням i насiнням.
Загибель велетнiв
Пiсля того як розмножились сини людськi, в них народилися вродливi доньки. І коли сини неба, янголи, побачили iх, то, зачарованi ними, сказали один одному: виберемо собi дружин з племенi людей i народимо дiтей. Головний ватаг янголiв Самiяз на чолi двохсот соратникiв пiднявся на гору Арадiс. Крiм нього ватагами були Уракабарамеель, Акiбеель, Тамiель, Рамуель, Данель, Езекеель, Саракуял, Азаель, Армерс, Батрааль, Ана-не, Заребе, Самсареель, Ертаель, Турель, Йомiаель, Аразеаль… Вiд парування цих янголiв iз людськими доньками народилися велетнi.
Вони були тридцять лiктiв (приблизно десять метрiв) завбiльшки, пiдпирали головами попiд чорнi хмари i переступали гори i долини. Як переступав дуба й уколовся в ногу, взяв найгрубшого дуба одною рукою i викинув з землi i казав, що в бодяк уколов! Один другому з руки в руку через Днiстер i через Дунай сокиру подавав.
Але тих людей уже тепер по потопi нема нiде. Як мав бути потоп, то ся явили середнього роду люди й орали на полi плугом. А велет iшов з далекоi дороги додому i взяв на одну долоню штири воли з плугом i двох орачiв та принiс додому i показав мамi:
– Ади, мамо, якi там на полi хробачки риють.
А мама казала:
– Вiднеси, сину, назад там, вiдкiль узяв, бо то пiсля нас будуть такi люди. А пiсля середнього роду настане черга на третiй рiд людей. І вони будуть такi завеликi, як з кукурудзи качанки, що будуть дванадцять iх у однiй печi молотити, а як здибле чоловiк середнього роду таких маленьких людей, то також збере на долоню i принесе мамi на показ.
Велети насипали вали й високi могили в украiнських степах. Плем’я первiсних велетнiв було могутнiм i неврiвноваженим.
Велети пожирали все, що виростили люди, i незабаром харчiв забракло. Вони стали кидатись на усе живе, пожираючи сире м’ясо i п’ючи кров. Вiд грiшних янголiв люди перейняли i багато корисного, i не менше шкiдливого. Азазiель навчав людей робити мечi, ножi та iншу зброю, панцирi, дзеркала, браслети й рiзнi прикраси; навчив пiдводити брови, використовувати коштовне камiння, а тому люди дуже розбестилися. Амазарак навчив чаклунства i чарування та вiдкрив силу i властивостi корiння. Армерс навчив, як боронитися перед чарами. Варкаял навчив читати зорi, Акiбеель – уживати магiчнi знаки, Тамiель навчив астрономii, Арарадель – пiзнавати обертання мiсяця.
Але злочини велетнiв врештi обурили людей настiльки, що тi пiднесли свiй голос, i голос iхнiй дiйшов до неба. Тодi Михаiл, Гавриiл, Рафаiл, Суриiл та Уриiл поглянули на землю й побачили потоки кровi i всякi злочинства. Янголи сповiстили Всевишнього про те, що вчинили грiшнi янголи.
– Вся земля, – оповiдали вони, – наповнилась кров’ю й нечестям. І ось, душi померлих волають, i волання iхне доходить до врат неба… Люди не можуть врятуватися вiд нечестя, яке паплюжить лик землi. Ти знаеш про всi справи ще до iхнього початку, Ти все знаеш, що вони вчинили, i Ти нiчого не кажеш нам: що ми маемо вчинити з ними за такi беззаконня?
Бог розгнiвався на них за те, що вони забули Його закон i жили в розпустi, сварилися мiж собою, проливали кров, як воду, i вирiшив знищити iх до пня. Тодi Вiн послав Арсаяла до сина Ламеха.
– Сповiсти йому, – сказав Вiн, – вiд Мого iменi про те, що гряде велика руiна, бо вся земля загине, води потопу розiллються всiею землею, i все живе загине. Але ти вкажи йому, як вiн може врятуватися, i повiдай йому, що рiд його розповсюдиться по всiй землi.
Потiм Господь звернувся до Рафаiла:
– Зв’яжи Азазiеля i кинь його в пiтьму, i прожени в пустелю, що розташована в Дудаелi, пошли на нього дощ з важкого й гострого камiння; оточи його пiтьмою… Хай вiн нiколи не бачить свiтла, i коли надiйде день суду, накажи ввергнути його в полум’я.
