Лютеція

скачать книгу бесплатно

Лютецiя
Юрiй Павлович Винничук

Роман «Лютецiя» – черговий постмодерний витвiр Юрiя Винничука з елементами мiстики, детективу, еротики, гумору i смутку. Автор зупиняеться, як колись Данте, «на пiвдорозi», щоб озирнутися назад i довiдатися, хто вiн насправдi, прагнучи звести порахунки зi своiм молодечим бунтом проти навколишньоi советськоi дiйсностi, розкопати щось бiльше про свою родину. І все це на тлi нестримних любовних пригод не тiльки автора, але й львiвського Дон Жуана 1840-х рокiв Івана Вагилевича.

Таемничу Лютецiю, дiвчину зi снiв, розшукують героi роману. На перепонi цих пошукiв стоiть не менш таемнича органiзацiя, члени якоi носять iмена карт. А десь поза цим свiтом тривае Велика Битва, звiстки про яку приносять цiною свого життя мужнi Листарi, до яких належить i Лютецiя.

Юрiй Павлович Винничук

Лютецiя

Вступ

Лютий 1988. Львiв. Винники

З вiкна мого будинку виднiе вдалинi широке розлоге пасовисько, на протилежному краю якого – темно-зелений плащ густелезного лiсу. Пасовисько вкрите снiгом i нагадуе чистий аркуш паперу, на якому аж кортить щось написати. Інколи ворони та галки i справдi вправляються в китайськiй калiграфii, але вiтер, знявши густу бiлу завiю, швидко вiдновлюе чистоту й незайманiсть снiговоi ковдри. Чорнi кiстлявi граби, якими переважно зарiс лiс, часто приковують мою увагу, я мiг досить довго вдивлятися в iхню чорноту, у iхнi покрученi стовбури, схожi на скелети з пiднятими сухотними руками, мовби сподiваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев i рушить навпростець через поле до мене. Там, за лiсом, пролягае дорога, сновигають авта й автобуси, i з одного такого автобуса, цiлком можливо, мiг би хтось вийти, хтось для мене цiкавий, кого я потребую в цей час, у час розпачу й самоти. І уява моя вимальовуе того таемничого когось, а точнiше, ту якусь, – ту, що ось зараз виходить з автобуса й запитуе, як пройти до мене. На неi очiкуе пiвгодинна хода проти вiтру, отож вона закутае обличчя шаликом i вперто долатиме снiги, можливо, не раз послизнеться i впаде, але тут, зоддалеки, ii манитимуть освiтленi вiкна мого дому. Я дивлюся на лiс, iнколи здаеться, що там i справдi вiдбуваеться рух, щось мiж дерев миготить, але менi жодного разу не вдаеться роздивитися, що це таке, бо тривае воно секунди, а все ж я продовжую вдивлятися, аж поки в очах не рябiе, а бiла бiлина снiгу починае поволi пiднiматися, мовби хтось, хто спав пiд цiею ковдрою, раптом прокинувся й зiбрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бiк i знову засинав.

Мене пронизувала самотнiсть, гнiтила i чавила всi вiдчуття, але я був сам на сам зi своiми книжками, вони спiвчутливо дивилися на мене й намагалися звабити, щоб я узяв котрусь iз них до рук i забувся, не думав про те, що мене гнiтить, i я брав котрусь, розгортав посерединi, прочитував кiлька речень, i гаряча хвиля неприемного болю затоплювала мене. Я вiдкладав книжку й сидiв, тупо вдивляючись у вiкно. Я не вмикав телевiзора, не отримував газет, я не знав, що вiдбуваеться довкола, i не бажав нiчого знати. Менi нiхто не телефонував, зрештою, я мало кому повiдомив свiй номер. Менi було сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив, було б важко сформулювати. Самотнiсть була бiля мене завжди, я звик до неi настiльки, що вона перетворилася на невiд’емну частину мого «Я», вона обдаровувала мене солодкими видiннями, я завдячував iй усiм, чого досяг. Не покидай мене, моя самотносте, не покидай, мое останне слово буде словом подяки тобi.

Інколи я ловив себе на дивному почуттi жалю i спiвчуття до самого себе, менi здавалося, що я знову маленький хлопчик, якого веде за ручку уявна бабуся, бо живоi давно вже нема. Я заплющую очi й вiдчуваю свою долоню в ii – теплiй i зашкарублiй. Мене пронизувала ненависть, я ненавидiв краiну, в якiй жив, але, не маючи змоги вирватися з ii клiтки, опинився у внутрiшнiй емiграцii. Бiльшiсть друзiв – лiтераторiв i художникiв, – якi творили тодiшню богему i з якими я любив спiлкуватися, роз’iхалися або померли, я опинився на безлюддi. Тепер я спiлкувався з людьми, з якими ранiше почував би себе нудно, а тут навпаки – я тягнувся до них, та тiльки для того, щоб знову вiдчути самоту, байдужiсть до всього i ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином. Моя самотнiсть нагадуе алкоголiзм, я п’ю ii зi смутком, але не без вдоволення, цей стан менi навiть до вподоби, я вiдчуваю, що бути самотнiм – це той дар, яким рiдко хто може похвалитися. І це водночас наче стан абстиненцii, коли тривалий час не п’еш i знаеш, що можеш за будь-якоi хвилини випити, але стримуеш себе. Отак i я – можу взяти й зателефонувати комусь, i того дня самотнiсть розвiеться бодай на один вечiр, але я не телефоную, я вдивляюся в чорноту лiсу, i те, що там мерехтить – щось строкате, заманливе, – приковуе все бiльшу мою увагу. Мигне то червоний, то бiлий колiр, мовби хтось причаiвся там i подае менi сигнали: бiле, червоне, бiле, червоне…

Можливо, цi сигнали й можна розшифрувати, i навiть, можливо, вони адресованi менi, але я не володiю здатнiстю розумiти iх, хоча певна закономiрнiсть у миготiннi цих барв мусить бути. Шкода, що не маю бiнокля, на такiй вiдстанi розгледiти щось неможливо. Урештi не витримую, взуваю чоботи, светра, кожуха й шапку та йду, прихопивши лiхтарика, через поле просто до лiсу. Мерехтiння то з’являеться, то зникае, а вiтер сiче в обличчя снiгом i жалить щоки, очi сльозяться, скидаю рукавицю й витираю iх долонею, але за мить вони продовжують сльозитися. Вiтер дме з усе дужчою силою, крутить снiговими вихорцями, пiднiмае цiлi вiтрила снiгу й кидае навперейми, iти стае все важче, ноги грузнуть по колiна, снiг забиваеться за халяви. Але тепер, коли я дивлюся в бiк лiсу, то вже не бачу того барвистого мерехтiння, бо снiг слiпить, не дозволяе придивитися.

Я вперто суну вперед, опустивши голову, бачу тiльки снiг i своi ноги, окуляри, залiпленi снiгом, я зняв, раптом до моiх вух долинають звуки, схожi на поскрипування, легеньке поскрипування хвiртки, хоча звiдки тут хвiртка в лiсi. Нарештi снiг перестае дошкуляти, я опиняюся помiж дерев i щойно тепер можу вiдсапатися, тут нема такого вiтру, дерева захищають вiд снiгу, я витираю окуляри хустинкою, накладаю i бачу, що змилився, збився з дороги. Коли увечерi зайти до лiсу i вдивлятися в його темряву, то здаеться, наче вдивляешся в причаену сутiнь своiх нутрощiв. Лячно стае ступити бодай один крок, бо дошкуляе думка, що хтось тут щойно побував, буквально за хвилину до тебе, i якщо затамувати подих i прислухатися, то можна почути ще його даленiючi кроки в скрипучому снiгу. Либонь, треба пройти трохи вбiк, та йти заснiженим лiсом непросто, бо тепер уже заважае хмиз, що причаiвся пiд кучугурами, гiлляччя хапае за ноги, цупкi мацаки облисiлоi ожини шарпають за штани, кiлька разiв довелося впасти й запорпатися обличчям у снiг. Аж ось мигнуло! Це воно – бiле, червоне, бiле, червоне… Ще кiлька крокiв, i те, що я бачу, викличе в мене жах, бажання кинутися тiкати. Яким божевiльним був мiй намiр вирушити до лiсу надвечiр, сутiнки саме почали гуснути, а ворони угорi мостилися на нiчлiг i голосно каркали, мов на цвинтарi. А перед моiми очима вигойдувалося оте – бiле, червоне – дiвчина на мотузцi. Жовтий снопик свiтла осяюе ii блiде потемнiле обличчя, воно дивиться вниз. На опущених уздовж тiла руках виднiють синцi й чорнi нiгтi. Густе довге волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрiбнi сухi галузки, а на чолi видно воронячий послiд. Очi видзьобанi, вуста теж, крiзь мертвий оскал просвiчують бiлi зуби. Я позадкував, перехрестився, роззирнувся й кинувся тiкати, я бiг через пасовисько, а вiтер мене пiдганяв у спину, я бiг, а в очах менi стояв той усмiх.

Удома я зателефонував у мiлiцiю й повiдомив про знахiдку. І так моя самотнiсть того вечора розвiялася. Я знову сiв бiля вiкна, поклав перед собою стопку паперу i хотiв щось писати, але з голови не йшла повiшальниця, хоча свiтло в кiмнатi бiльше не дозволяло бачити лiс. Я пригасив його, у краевидi простовiч нiчого не змiнилося, але я раптом усвiдомив, що довкола запанувала мертва тиша – нi шуму вiтру, нi гавкоту собак, нi людських голосiв, якi хоч i дуже приглушено, та долинали до моiх вух, я примружив очi й побачив темну постать, що йшла через пасовисько, iшла дуже повiльно, заточуючись, грузнучи у снiг ледь не по пояс. Менi здалося, що то йде та дiвчина, iде до мене, мурашки побiгли менi по спинi, я вхопив дерев’яне розп’яття i приставив його до шиби. Так тривало, може, з годину, постать продовжувала рухатися в моему напрямку, але там пiд лiсом заблимали фари, й стало ясно, що приiхала мiлiцiя. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула дерево?

Роздiл перший

1987. Винники

1

Життя на околицi привабливе тим, що у вiдчиненi вiкна вливаеться свiже повiтря, просякле пахощами квiтiв, а увечерi обов’язково дiждешся несподiваних гостей. І нетлi – це просто невиннi лiтаючi пелюстки, якi водномить приклеюються до будь-якоi поверхнi й завмирають. А коли влiтае кажан, його завше чути, вiн, потрапивши в ненависне царство свiтла, починае намотувати нервовi кола, шугае зi страшною швидкiстю, вигнати його просто так неможливо. Вiдчиненого вiкна вiн уже не бачить. Але е сачок, я просто наставляю сачок на траекторiю його руху – i вiн влiтае, заплутуеться i завмирае. Далi виношу його на балкон i випускаю, витрушуючи з сачка, iнколи це тривае кiлька хвилин, бо помогти йому виплутатися я не наважуюсь – зуби у нього гострi, кiгтi теж.

Гiрша справа з пташками, коли залiтають вони – це завше стрес, бо залiтають вони тихенько i непомiтно, сiдають на книжки десь за спиною i сидять певний час без жодного звуку. Я в цей час щось пишу або читаю, перебуваючи весь у зовсiм iнших вимiрах, поза цим i паралельним свiтом, занурений у вечiрню тишу, а тут раптом: «Чiкккiрiкккк!» І я зриваюся, як опечений! Що це було? «Чiкккiрiкккк!» Гарячково роззираюся. А воно сiреньке, маленьке, нiкудишне, але не горобець, дзьобик надто довгий, очка стривоженi – не вiдразу й помiтиш. Воно видало единий даний Богом йому звук, iншого воно не знае, i налякати мене, щоб я скис, не хотiло. Тому дивиться на мене так само ошелешено, як i я на нього.

Продовжувати писати, коли за тобою сидить живе сотворiння, готове на новий несподiваний звук, якось незатишно. Але в сачок воно не потрапляе, пурхае по кiмнатi, б’еться у вiкна, вiдчинених дверей на балкон не бачить анi при свiтлi, анi без свiтла. Урештi вдаеться випровадити непрохану гостю за допомогою вiника. Однак менi здаеться, що та сама невiдома менi пташка вже не раз мене провiдувала, я починаю ii впiзнавати. А вона мене. «Чiкккiрiкккк!» Вона щось хоче менi повiдомити? Можливо, щось дуже важливе. І оте ii «Чiкккiрiкккк!» мае рiзнi модуляцii. Може, вона хоче менi сказати: «Перестань! Кинь цю писанину! Глянь довкола! Який чудовий вечiр! Як пахне матiола! Подивися, штурпаку, на зорi! Прислухайся до сюркоту коникiв i кумкання жаб! Нацiди собi вина, вийди на балкон i пий до зiрок!» І я нацiджую собi вина, виходжу на балкон, п’ю до зiрок, а над моею головою, уже на даху, лунае: «Чiкккiрiкккк!» – на здоров’я, мовляв.

А потiм я сиджу й дивлюся на хляпку гiвенця, що розповзлося. Якщо думаете, що це мое гiвенце, то помиляетеся, бо це не мое гiвенце. На свое гiвенце я б нiколи отак не дивився. Воно пташине. Ця вертихвiстка, коли я ii намагався вигнати, з несподiванки здурiла настiльки, що ледь не розбилася об шиби i, роблячи своi божевiльнi вiражi, ще встигла на прощання обiсрати мого стола. Але якби ж то тiльки стола – вона обiсрала мiй роман, оцей самий, що я зараз пишу. Бракувало зовсiм трiшки, аби вцiлила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я в обрисах того гiвенця вгадую профiль знайомого поета. Я невимовно тiшуся i кажу: «Привiт, Стефцю! А ти нiц не змiнився. Я тебе вiдразу впiзнав».

Червневий вечiр. Я п’ю вино i зi смутком дивлюся на папiр, який доведеться викинути, але перед тим переписати. Гiвенце мае кислий дух i лежить просто посеред тексту, розповзшись широкою плямою. Я вже не згадаю, якi вiщi слова сховалися пiд ним, я не вiдроджу iх, але продовжую писати, думки розлiтаються, натомiсть вигулькуе слово, яке мрiе лягти на папiр, слово, яким розпочинатися мае найкращий вiрш, i сумуе той вiрш за найпершим словом, i вислизае з вуст. Але слово те не впокорюеться, доки не з’являються наступнi слова, бо чому воно мусить бути першим, коли нема всiх наступних, а вони згурдилися десь у пiднебiннi, збилися в купу, я вiдчуваю iхнiй смак, але крiзь зуби вони не пролазять, застрягають, як шматочки м’яса, единий спосiб iх вигнати на свiт – виполокати вином. У кiмнатi темнiе, мiсяць приходить на допомогу й малюе на дзеркалi губною помадою своi версii слiв, заплутуючи мене остаточно, бо слiв цих насправдi не iснуе, це привиди слiв. А вiдтак я знову хляю й вiдчуваю, як менi стае себе шкода. Недавно я ще був свято переконаний, що мене любить Господь Бог. Просто так, з любовi до людства. Але сьогоднi ця вiра розвiялась.

У мене за хатою панують джунглi Бiрми. Попри паркан ростуть порiчки, малини й вишнi, а так – лопухи, лобода, кропива – одна жалива, друга нi, червонi й лiловi маки, незабудки рожевi й блакитнi, будяки, бузина i ще бозна-що. Але це все таке прекрасне – бувало, вийдеш у тi джунглi, кинеш на ту красу коцика й лежиш, мов на повiтрянiй подушцi, розквiтлi будяки п’янливо й медово пахнуть, комашки дзумлять, метелики мерехтять…

Таким був доволi темний перiод у моему життi, коли бабла не було. Цей перiод був не надто довгим, якихось два мiсяцi, бо я залiз iз головою в писанину й нiде не рипався, а для того, аби заробити копiйку, треба було витратити певний час – позичити в сусiдки грошi, поiхати на трасу, закупити в полякiв сорочки й джинси, здати iх в ресторанi офiцiантовi, повернути позичку сусiдцi й далi жити на заробленi кошти. Але вiдiрватися вiд писанини я не мiг, я знав – щойно перервуся, то втрачу нитку, яка мене веде за собою, розсiю той настрiй, який потiм доведеться мозольно вiдтворювати, а тому харчувався ягодами й топiнамбуром, що рiс у мене, як на цiлинi. Грошей вистачало лише на хлiб i молоко. Та час вiд часу траплялися дива. Одного разу я намагався зателефонувати з автомату, коли телефон менi вiдiмкнули через те, що лiньки було пиляти на пошту, але монета застрягла, я вдарив по автомату кулаком, i звiдти сипонули цiлi жменi копiйок, якi я гарячково почав визбирувати з землi. Потiм я гупнув ще раз – i вони знову посипалися, проте цього разу я вже наставив пазуху, щоб не летiли в порох. Свiдкiв цього грiха не було, i я щасливий повернувся додому, вмить забувши, що менi треба було кудись телефонувати. Копiйок назбиралося понад п’ятнадцять карбованцiв, цiлий скарб, якщо врахувати, що хлiб i молоко тодi коштували копiйки. Але я мiг ще собi дозволити й плавленi сирки, i картоплю за двадцять копiйок кiлограм, а до неi – ех, як гуляти, то гуляти! – двiстi грамiв масла за два карбованцi.

Та на цьому доля не припинила мене обдаровувати, бачачи, як я захланно працюю над романом про львiвського ката, який завершу значно пiзнiше. Час вiд часу я вiдривався вiд роботи, виходив у садок i прогулювався своiми джунглями. І от саме у тих джунглях я натрапив на старе вiдро, а у вiдрi було дванадцять яець. Вони лежали на купцi сiна й сухого листя, що насипалося з дерев. Ото, думаю, подбала за мене Бозя. Оцiнила, мабуть, усю вагомiсть моеi писанини. Я раптом опинився серед Господнiх улюбленцiв-равликiв, для яких Вiн будуе хати. І ось я теж улюбленець – менi Вiн присилае яйця. Що може бути природнiшим? Адже якби Вiн менi посилав ковбасу, це викликало б пiдозри, хтозна, чи я б ще наважився ii iсти, але яйця – це те, що в голоднiй уявi людини на безлюдному островi з’являеться поперед усього. А я ж i е на безлюдному островi, моя хата – безлюдний острiв серед безмежного зеленого лугу, яким е Свiт, де пасуться вiчно голоднi отари Смертi. Тут лише я, мiль, павуки i привид маленького котика, який то з’являеться на полицi з книжками або в шухлядi, то зникае, i тiльки чути iнколи його далекий несмiливий нявкiт.

Довго не роздумуючи, забрав я, що Бозя послала, до хати i згелемзав яечню з чотирьох яець, накришивши до неi кропиви i лободи. Наступного дня подумав: «Ну, то ж так не може бути, що лише одного дня Бог обдаровуе. Мусить бути система. Бо Господь – це i е найдосконалiша i найсистемнiша системна система. І коли Вiн бачить такого праведника, як я, то жодним чином не може обiйти мене боком. Бо що менi один день?» І пiшов я знову в тi джунглi, i розхилив трави похилi, i знайшов знову вiдро, а в ньому три яйця. Ого! Коли так пiде на спад, то недовго радiсть раювала! Але всi наступнi днi було й далi по три яйця. Видно, тих дванадцять яець назбиралося за кiлька днiв, а щодня Бозя менi посилае iно по три. Зрештою, це мене цiлковито задовольняло. Так минув мiсяць.

Коли ото сиджу я бiля вiдкритого вiкна, базграю маячню, на друк якоi ще рокiв двадцять треба чекати, i чую розмову двох сусiдок. «І в мене ся не несут! Як урвало. Двi курки!» – «У мене iдна! Але ж так неслася! Так неслася! Думаю, чи не зарiзати до хулери?» – «Та шо ви, панi Геню? Та шкода!» – «Та йой, панi Славцю, кому не шкода! Але шо буду дурно годувала, коли з неi користи нiц а нiц?» – «Я зачекаю, най мiй Влодко прийде з войска, тогди зарiжу». – «А коли вiн прийде?» – «Тагi би за два тижнi».

Мене мовби окропом облило – то це не Бозя мене ощасливлювала, а чужi кури в мене неслися? Я був просто вбитий. Я не знав, що маю робити. Признатися, що я жер iхнi яйця? І казати, що думав, буцiм то вiд Бозi? Вони й так мене мають за мiшiгiна.[1 - Мiшiгiн – дурень.] Ну, добре, я забрiв у тi хащi й забрав звiдти вiдро. Я подумав, що тепер совiсть моя буде чистою. Але на мою совiсть чекали новi випробування. Бо наступного дня я в тому бадиллi знайшов старий облуплений баняк, до якого теж натрусило листя, а зверху на листi красувалося три бiленьких яйця. Я пiдняв очi до неба й запитально глянув на хмари. Там щось блимнуло, щось затрiпотiло, й менi почулося: «З’iж iх!» Хiба я мiг ослухатися голосу з неба? Тут я вже сумнiвiв не мав: це Бозя скерувала сусiдських курей до мене. Я не мав права вiдмовлятися вiд такого дару.

Усi тi днi, минаючи сусiдок на вулицi, я потуплював очi, червонiв i впрiвав. Я ввiчливо вiтався з ними, а потiм спиною вiдчував iхнi осудливi погляди. «Нероба, – думали вони, – це ж бо вiн краде нашi яйця… Закрадаеться в курники й цупить… Нашi рiднi, дорогi нашому серцю яйця… Як таких ще земля на собi носить?» Шкарлупки з яець я збирав у стару газету й потiм нiс у смiтник на другiй вулицi. Бо хтозна, чи сусiдки не перевiряють смiтник на нашiй вулицi, у пошуках шкаралупок. Я мав таке вiдчуття, мовби пограбував банк, i за мною стежить сто пар очей. Смерть безневинних курей лягла на мою душу. Я не знав, яким чином спокутувати мiй грiх. Може, одружитися з донькою сусiдки? Вона доволi апетитна, схожа на юне поросятко – своiми маленькими очками, пухкими щiчками й червоним рильцем. За пазухою в неi гупають живi прохолоднi яблука i смокчуть гарячу кров, а внизу босi ноги цвiтуть i наливаються соком. Восьмикласниця. У суботу й недiлю вона вдягае рожевий пеньюар i ходить у ньому до магазину по хлiб i молоко. Їй здаеться, що це щось неймовiрно модне, бо нi в кого на вулицi такого пеньюару нема. Та й не дивно, адже пеньюар iй прислали родичi з Америки. «Який у тебе чудовий халатик!» – кажу я, зайшовши до них на подвiр’я буцiм позичити солi. Їi мама пiшла до церкви. Люся сама. Я обнiмаю ii за стан лiвою рукою й пригортаю до себе, а правою погладжую той неймовiрно м’якенький пеньюар. Вона не пручаеться, дивиться на мене iз подивом, я нахиляюся й цiлую ii в уста, але тепер уже моя рука гладить ii перса, потiм ковзае вниз i пестить сiдничку – випуклу й iдеально округлу. А коли рука нахабнiе далi, Люся вириваеться й тiкае в хату. Я залишаюся без солi.

Восьмикласниця, що з неi взяти. Замолода, щоб за мене вiддали. Але родичi в Америцi… це так спокусливо… може, навiть дужче за перса й сiднички. Мине ще два роки, заки вона не пручатиметься й пригостить мене всiма своiми привабами в моему саду на коцику серед лопухiв i бзикання комах. Але на ту пору я вже на нiй женитися передумаю. Я згадав про неi, маючи чистий i щирий намiр учинити добро сусiдцi, але розумiю, що нiхто мого пориву не сприйме саме так, бо я ж нероба, пройдисвiт, гультяй…

Я нацiджую з бутля вишневого вина i п’ю, а коли я п’ю, то можу розмовляти зi свiтом на рiвних. А коли зi мною починае говорити моя бабця, яка померла, коли менi було шiсть рокiв, я розумiю, що таки п’яний. Тому, що я вiрю бабцi. Вона мае на такi речi нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очi й бурмочу щось невиразне у свое виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюеться, вона супить брови й хитае докiрливо головою. Там, де вона зараз перебувае, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею нiколи не зустрiнемось. Усвiдомивши це, я починаю гiрко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слiв. Тодi хто? Невже стрийко Зеньо?… Стрийко Зеньо! Хто б говорив! Сам банячив так, що менi сховатися, а тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так нiби я вже весь обригався й облюрився. О нi, менi ще до цього далеко, найбiльше, що я можу – заплакати. Бо менi стае шкода себе. Менi нiкого так не шкода, як себе.

2

Я писав роман про Івана Вагилевича.[2 - Вагилевич Іван – (1811, с. Ясень бiля Рожнятова на Станiславiвщинi – 1866, Львiв) – поет, етнограф, громадський дiяч. Священиком УГКЦ був лише з 1846 до 1848, а вiдтак перейшов на лютеранство. Писав украiнською, польською та чеською. Велику вартiсть мають його етнографiчнi працi, досi не зiбранi.] Правда, цей роман, як i всi iншi, надпочатi у 70 – 80-тих роках, не призначався до друку, бо нiхто б його не опублiкував. Я ж не писав про наукову роботу Вагилевича, про подвижництво Руськоi Трiйцi чи про його стосунки з Шашкевичем i Головацьким,[3 - Головацький Якiв – (1814, с. Чепелi бiля Бродiв на Львiвщинi – 1888, Вiльно) – поет, мовознавець, етнограф, iсторик, священик УГКЦ, громадський дiяч. Автор цiкавих спогадiв та подорожнiх записок.] я навiть не згадував «Русалки Днiстровоi». Мене цiкавила лише одна загадкова iсторiя, пов’язана з таемничою кралею на iм’я Юлiя.

То був час, коли Вагилевич здружився з графом Юзефом Дунiним-Борковським (1809–1843), який був не лише графом, але й поетом-романтиком, героем безлiчi любасних пригод. Одного разу, коли вони з ученим вели товариську бесiду в книгозбiрнi графа, господар запитав:

– А чому б вам, пане Яне, не переселитися до мене? Я ж бачу, якими жадiбними поглядами ви обстежуете моi книжки. Тут для вас буде справжнiй рай. Я вам видiлю окреме помешкання, харчування, прислугу. Ваша справа – лише займатися й далi тим, що ви любите.

Вагилевич не довго думав i погодився. Три роки – з 1840 по 1843 – вiн прожив у графа, i хтозна, як повернулася б його доля пiзнiше, якби граф раптово не помер у тридцять три роки. Граф вiдразу звелiв пошити йому елегантне вбрання, запропонував перейти на «ти» й став водити до театру, на бали, на лiтературнi вечiрки, в аристократичнi товариства, рекомендував його вченим, як свого найближчого приятеля й чоловiка незвичайно талановитого. Незабаром учений став вiдчувати свою небувалу значущiсть, адже в його присутностi цiлком щиро дивувалися з його знань, хвалили його високi iдеi. З листiв Вагилевича до брата видно було, що граф йому остаточно замотиличив голову, переконавши несмiливого семiнариста, що вiн генiй, свiточ над свiточами, а в додатку красень iз красенiв, у якого закоханi всi аристократки. «Я бачу, – писав Вагилевич, – як вони дивляться на мене, як обожнюють i хвилюються, коли я наближаюся до цих зацних краль, аби перекинутися словом. Одна ледь не вмлiла, коли я цiлував iй руку».

Треба сказати, що Вагилевич i справдi був вродливим. В нього часто закохувалися. Зокрема, Марiя Зарицька, донька священика. Але граф зробив усе для того, аби роз’еднати iх задля своеi примхи. Власне, про це згадував Якiв Головацький: «Примхливий польський аристократ i нежонатий пестiй великого свiту, граф Юзеф Борковський, зiпсував i здеморалiзував невинну душу молодого чоловiка, дав йому закуштувати принадних пристрастей зiпсуття, пiдбив його зарозумiлiсть до неправдоподiбноi висоти, звiв його уяву на бруднi бездорiжжя, – одним словом, убив морально непорочного робiтника науки i зробив його забавкою своеi панськоi примхи. Даремно ми, старi приятелi, намагалися переконати його, що все те – ошуканство й знущання над його недосвiдченiстю та наiвнiстю. Борковський до тоi мiри опанував його душу, що одним словом розсiяв усi сумнiви Вагилевича. На нашi упiмнення вiн вiдповiдав: «Ви не маете поняття про те, що робиться в аристократичнiм свiтi. Ви вихованi в колах буржуазii або простолюддя». І нiчим не можна було переконати його».

Вiн «почав з того, – пише Я. Головацький, – що розбудив у Вагилевича славолюбнiсть: вiн величав нiбито красу його яскраво-блискучих чорних очей, його чудове чорне волосся. У всiх товариствах, певно, з намови Борковського, усi дами потверджували се з тисячами пiдлесних додаткiв. Поет почав вiрити, що вiн красень i може бути львiвським донжуаном. Цiлими годинами вiн пересиджував перед дзеркалом, робив рiзнi вигадливi причiпки i любувався своiми чорними очима».

Ізмаiл Срезневський, побувавши у Львовi в липнi 1842-го, писав у листi до матерi: «Вагилевич помешался на том, что в него влюбляются».

«Борковський, звiсно, жартував над самолюбством свого клiента i пiдсичував його пристрасть, – продовжував Я. Головацький. – У приятельських розмовах, вивiдавши, який у нього iдеал краси, Борковський налаштував Вагилевича писати вiршi, пiддаючи йому теми i мотиви. І той писав мрiйливi вiршики, декламував iх дамам, вони були нiбито в захватi, усе учене товариство не знаходило слiв похвали i величало Вагилевича, порiвнюючи з Петраркою, Байроном i Мiцкевичем».

Ідеалом його жiночоi краси була бiлявка з голубими очима…

Однiеi недiлi Борковський з Вагилевичем прогулювалися парком серед розквiтлих лип на Погулянцi, кидаючи позирки на панночок у бiлих кринолiнах, панночки вiдповiдали ледь тамованими усмiшками з-пiд бiлих парасольок. У парку було тлумно, грала оркестра, крутилися каруселi й вабили око кольоровi вогнi. З гойдалок i з човнiв на ставку лунали голоснi смiхи.

– Знаеш, Янку, – промовив граф, коли вони зупинилися бiля будки з трояндовою водою, – ти повинен знайти собi предмет любовi й так само, як усi великi поети, оспiвати його. Бо писання поезiй про абстрактну особу, яку читач не може собi уявити i повiрити в ii iснування – це терен графоманiв. Великий поет мусить мати свою Лауру чи свою Беатрiче.

І тут вiн почав перебирати усi iмена, якi гарно звучали. Поетовi понад усе сподобалося iм’я Юлiя. А вiдтак вiн уже писав вiршi, присвяченi таемничiй, нiколи не баченiй Юлii. Граф iх опублiкував у львiвському журналi «Dziennik Mоd Paryskich», де й сам друкувався.

Треба сказати, що до 1848 року у Львовi видавали тiльки два лiтературних журнали. При цьому тривалий час були лише однi «Rozmaitosci», аж поки один кравець не вирiшив видавати «Dziennik Mоd Paryskich», в якому знайшлися i лiтературнi сторiнки. Гонорарiв за того часу платити прийнято не було, але кравець для Вагилевича зробив виняток – заплатив йому вiдрiзом тканини на камiзельку. Тобто це був перший гонорар в iсторii Львова.

Усе графське товариство почало переконувати Вагилевича, що в нього поетичне, ясновидне прочуття, магнетизм серця, що вилився в несвiдомий потяг до незнайомоi особи, яка неодмiнно повинна вiдчути його непiдробну пристрасть, вiдчути це з його вiршiв, i теж покохати i марити ним. А згодом Вагилевич став пильно приглядатися до всiх краль шляхетного товариства, намагаючись розпiзнати свою Юлiю, вiн свято повiрив, що вона мусить iснувати насправдi, i вже снував солодкi мрii. Небавом граф звiрився йому, що омрiяна Юлiя, бiлявка з голубими очима, справдi iснуе, а походить вона зi шляхетськоi родини й закохана в чорнi очi й чорнi кучерi поета.

– Вона в’яне й терпить без надii, – розповiдав Борковський. – Однак зблизитися з нею поки що неможливо через лиху мачуху.

Вагилевич знову писав сонети, якi граф передавав через тiтусь i бабусь Юлii. Так зав’язався цiкавий фантазiйний роман розмрiяного коханця з мiтичною коханкою. Все товариство Борковського, особливо дами, з ентузiазмом пiдхопили свiжоспечену iнтригу, пiдтримуючи тривале листування. Вагилевич з хвилюванням отримував любовнi листи вiд Юлii i посилав iй пристраснi вiдповiдi вiршами й прозою. Та довго така таемничiсть тривати не могла, i мрiйника почали долати сумнiви, вiн нервував, йому баглося нарештi побачити предмет своеi любовi. І тодi граф урiзноманiтнив забаву, повiдомивши, що Юлiя з тiткою i завидющою мачухою будуть в езуiтськiм костелi на такiй-то лавочцi. Вагилевич пiшов до костелу i з-за рогу обережно пiдглядав, але зустрiтися з Юлiею очi в очi йому не вдалося, бо вона була в каптурi, з якого вибилося тiльки свiтле пасемце волосся.

Аж ось граф потiшив поета, що Юлiю вивезли за мiсто, до Кривчиць на вiллу. Там неподалiк е розлогий сад з екзотичними деревами, де закоханi й зможуть зустрiтися. Вагилевич iшов шiсть верст до Кривчиць, сповнений мрiй i пожадань, усю дорогу лише те й робив, що уявляв iхню першу зустрiч, у душi його буяла весна, вибухаючи пiвонiями й лiлiями. У саду теж було багато квiтiв, якi чудово гармонiювали з настроем поета. Вiн вийняв iз кишенi плескату плящинку медiвки й зробив великий ковток, хотiв, щоб на його вустах залишався присмак меду, коли буде цiлувати Юлiю. Далi походжав садом, бесiдував з деревами, погладжував долонею стовбури, вiдчуваючи, як енергiя саду вливаеться в нього й додае сили та вiри. Так минуло кiлька годин, коли терпець урвався, i вiн зважився наблизитися до вiлли. На кружганку сидiли молодi люди й гостилися. Чи була серед них Юлiя? Можливо. Бо кралi сидiли спиною до прибульця. Двое плямистих кудлатих сенбернарiв пiдняли голови й наставили вуха. Поет патетично вигукнув: «Gdzie jest ta Julia, co ja kocham nad zycie?» Здивованi вiдпочивальники почали смiятися. Кралi повернули голови. Хто з них Юлiя? Собаки загарчали й посунули до непроханого гостя. Довелося чимдуж зникати. «Юлiе! Юлiе!» – гукав Вагилевич квiтам i травам, вiдлуння котило його голос i глушило в кущах розквiтлого ясьмину.

Борковський, вислухавши дорiкання, не розгубився:

– Ясю, май терпiння. Ти ж бачиш, що та лиха мачуха пильнуе ii, як зiницю ока. Либонь, стара порхавка щось пронюхала. Але не втрачай надii. Я роблю все, аби ви нарештi зустрiлися.

Граф органiзовував здибанки то в театрi, то в парку, то в ресторацii, але завжди щось виникало на перешкодi. Кульмiнацiею цiеi авантури стала звiстка, що закохана Юлiя бажае обмiнятися перснями з коханим. За посередництвом рiзних тiтусь, бабусь, вiрних покоiвок Борковський передав перстень Вагилевича, а Юлiя передала свiй з емблемою троянди й пiдкови. Поетовi закрутили голову так, що, за словами Я. Головацького, кожен мiг вигадати нiсенiтницю, а Вагилевич вiрив усьому. Товариство графа укладало рiзнi проекти – тiкати обом закоханим до Францii, Англii, Америки. Юлiя нiбито згоджувалася на все. І Вагилевич снував мрii про райське життя в далеких краях з предметом своеi пристрасноi любовi, виливав своi мрii в листах до Юлii i отримував вiд неi такi самi любовнi листи; але бистре око мачухи розбивало всi плани.

Розпусна фантазiя Борковського придумала ще один жарт, що дав новий матерiал для фантастичних байок i плiток. Вiн обiцяв влаштувати для нiбито заручених Далiбора (так у листах пiдписувався Вагилевич) i Юлii шлюбну нiч, запевняючи, що такi iсторii – звична рiч в аристократичних колах. Вагилевич наiвно повiрив, що Юлiя згодилася задля нього пiти на такий смiливий крок. Одноi прегарноi ночi пiд час запустiв приiхала дама в масцi до помешкання графа. Борковський мовчки вказав iй покiй, де в альковi чекало наготовлене шлюбне лiжко з отороченими подушками пiд кармазиновим балдахiном. Свiтло падало лише вiд однiеi свiчки. Вiкна в покоi були щiльно зашторенi, жоден промiнчик мiсячного свiтла сюди не пробивався. Над лiжком висiло розп’яття, образ Матерi Божоi i вiнок, посвячений на свято Божого Тiла. Бiля лiжка на накаслику[4 - Накаслик – тумбочка.] стояли громниця[5 - Громниця – свiчка.] i карафка, мабуть, з наливкою, два келихи i мисочка з родзинками. Юлiя розiбралася й погасила свiчку. Поет iз завмиранням серця вслухався в сусiднiй кiмнатi до шелесту сукнi, до найменшого шереху. На звук дзвiнка Борковський впустив Вагилевича в самiй бiлизнi до зовсiм темноi кiмнати, повiдомивши, де лежить Юлiя, i взявши слово гонору, що той не промовить до неi жодного слова.

Вагилевич навпомацки наблизився до лiжка, вловлюючи п’янливий запах парфумiв, роздягнувся до решти й залiз пiд теплу ковдру. Там його чекало гаряче розпашiле тiло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцiлунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омрiяний скарб, та коли ковзали по стегнах i намагалися проникнути мiж них, дiвчина iх стискала, тодi вiн сповз нижче, i вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено пiдслуховував за дверима. З алькову любовi долинали тiльки приглушенi зiтхання, ритмiчний подих, порипування лiжка. Потiм запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькiт скла – то Юлiя намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кiлька хвилин посидiли, притулившись одне до одного, а потiм коханець вислизнув з лiжка, поцiлував дiвчину, зодягся i вийшов. Тiеi самоi ночi безмовна маска вiд’iхала. Бiльше ii Вагилевич не бачив.

3

Історiя з Юлiею була доволi заплутана. Версiя Головацького, на думку Івана Франка, – це лише плiтки, якi кружляли в шляхетських колах, бо фантазiйна Юлiя iснувала насправдi. Але чи то була та сама Юлiя? Можливо, iх було двi? А то й три? Юлiя, з якою Вагилевич листувався, мала прiзвище Шенвальдер. Та була ще й iнша – Юлiя Б., яка стала для поета фатальною кралею.

На початках вiн надавав перевагу iншiй паннi – Сильвii, хоча й вагався, звiряючись Юлii: «Я не кажу, що я ii кохав, хоча був би кохав i то тiею любов’ю довгою, повiльною, яка кiнчаеться тiльки зi смертю». Юлii вiн залишив роль своеi Музи: «Ти не можеш осуджувати мене за те, що я хочу бачитися з панною Сильвiею С., особою освiченою, з дуже добрим серцем, поруч з якою я завжди вiдчуваю незвичайний душевний спокiй. Ти сама колись казала, що не тiльки не будеш менi перешкоджати, але навiть поможеш менi, якщо я буду шукати собi дружину. Власне, прийшла пора дотримати слова. Бо е лише одна Сильвiя, з якою я був би найщасливiшим з людей».

В iншому листi вiн пише: «Моя дорога Юльцю! Я хочу бути твоiм невiльником до смертi, належати тобi, як рiч. Поховати в тобi увесь свiт моiх чудовних марень, умерти для свiту й жити винятково для тебе. Для тебе единоi!» А далi уже звiряеться Юлii в тому, що закоханий у Марiю Зарицьку, якiй ще у 1838-му присвятив цикл любовних вiршiв, i переконаний, що вона його кохае, але нiчого з того кохання не вийшло, бо втрутилася вже не фантазiйна Юлiя, а реальна.

Роздiл другий

1987. Винники

1

Не знаю, може, хтось ставиться до цього нормально, як до чогось цiлком буденного, як до променiв сонця на свiтанку просто в обличчя або до раптового свiтанкового грому, коли сон iще такий солодкий, а ти розморений, замрiяний, i сниться тобi зворушлива пригода з дiвчиною, про яку ти думав, але доля тебе з нею не зводила. Бо й справдi – ну не будеш лаяти сонце чи грiм за те, що вони зворохобили твiй сон. Але тут iнша рiч. Тут менi йдеться про дзвiнок. І це вже нi в кут, нi в дверi, нi в ксьондзовi вiкна, це виводить iз рiвноваги, i, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом:

– Альо! Якого дiдька!

– Сервус, Юрцю! – чую натомiсть цiлком спокiйний дружнiй голос Ромка. – Вибач, що я потривожив твiй сон, але тут така справа…

– У срацi я мав твоi справи! Якого лисого дзвониш менi в… в… – тут я хапаю годинника й починаю звiрiти: п’ята година ранку! – Якого милого дзвонити менi о п’ятiй ранку?! Я писав до другоi! Я невиспаний!

Але Ромко незворушний, як письмовий стiл.

– Юрцю, не злися, увiйди в мою ситуацiю. Нинi приiжджае та дiвчина, пам’ятаеш, про яку я тобi розповiдав, що я з нею зазнайомився в Чернiвцях. А я не можу ii зустрiти… я не можу ii зустрiти, бо до мене приiхала Вiрка. Розумiеш? І зараз вона в мене, а я вибiг на вулицю, щоб зателефонувати. А вона спить. Я ж не кину ii й не побiжу на вокзал. Виручай!

– Ти хочеш, аби я зустрiв ту твою…

Є люди, яких можна намовити до всього, яких можна намовити до чогось i тi, яких неможливо намовити нi до чого. Я, вочевидь, належав до перших, але ще вагався.

– Я знав, що ти не пiдведеш, – торохтiв Ромко. – Записуй… потяг номер… вагон…

– Чекай, я ще не погодився!

– Вона блондинка, довге волосся, личко кругленьке й вуста пелюсточками… Складенi так, нiби вона хотiла сказати «О», але передумала. Розумiеш? «О». Та ти ii вiдразу впiзнаеш, бо вона там на весь перон буде найвродливiша.

– Я не сказав, що…

– І не забудь iй повiдомити, що я мусив поiхати до Киева, а приiду завтра…

– То я мушу з нею цiлий день валандатися?

– Ти справжнiй друг.

– А де вона переночуе?

– Та в тебе ж, не в мене. Покажеш iй мiсто, Личакiвський цвинтар, архiтектуру. Вона таке любить. Можеш i в оперу завести. Вона, знаеш, iнтелектуалка.

– Чекай-чекай… ти менi про ночiвлю поясни.

– Та все нормально. Вона дiвчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цiкавить. І тобi не вдасться за один день ii в цьому переконати. Так що я спокiйний.

– Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хатi чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по пiдлозi, рукописи на пiдвiконнi.

– Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, мiж iншим, казав, що я художник, то ти не пiдведи.

– Ти – художник?

Я остаточно збаранiв, бо Ромко не був навiть малярем. Вiн був фарцiвником – купував у полякiв джинси i перепродував. Зрештою, як i я.

– Цiкаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоiми картинами?

– Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

Дем був справжнiм художником, але бухарем. За пляшку мiг позичити не лише своi малюнки, а й чергову коханку.

Дзвiнок вiд Ромка мене вивiв з рiвноваги, я не мiг заснути, хоча до потяга було ще далеко. Але друг е друг. Хоча друзi подiляються на добрих i поганих. До перших належать тi, що не позичають у мене грошей, а до других тi, якi не позичають менi. Ромко нiколи не позичав у мене грошей, бо крутився набагато жвавiше, нiж я. Але мав фатальну особливiсть потрапляти з дiвчатами в неймовiрнi ситуацii, з яких потiм мусив виплутуватися з неабиякими пригодами. Коли вiн щойно приiхав до Львова i вступив до унiверу, то поселився в помешканнi на Личаковi в дуже доброi господинi, яка йому ще й снiданок готувала, прала, прасувала, ходила, як за рiдним. У господинi була дочка, дуже вродлива. Ромко вiдразу на неi запав. Правда, дочка саме перед тим впала з горiха й мусила лежати в лiжку з поламаними ногами. Але чи могли поламанi ноги стати перешкодою для двох молодих людей? Дуже швидко Ромко вже з нею кохався й навiть загорiвся женитися. Дiвчина не була проти, та й мама тiшилася, але Ромко вважав, що варто зачекати, поки кохана зможе встати й сама пiти з ним розписатися. Донька й мама мали iншу думку i вважали, що не так i зле буде розписатися на вiзку, бо то якось непорядно: живуть, як муж iз жоною, а не розписанi. Ну, до церкви на шлюб, то нехай – можна й зачекати.

Ромко погодився. Але час минав, мiсяцi спливали за мiсяцями, а дiвчина анi з лiжка, анi з вiзка не вставала. Тут в Ромковiй головi почала зароджуватися пiдозра, що його одурено, вiн влаштував скандал, i дiвчина призналася, що нiколи-нiколи бiльше не встане.

Того вечора Ромко нахлявся так, що додому не дiйшов, подався ночувати до колежанки. Розповiв iй свое горе, вона його втiшила, потiм втiшила ще раз, а наступного дня вiн закрався до хати, коли тестьовоi не було вдома, i пiд голоснi ридання й крики своеi дружини спакував валiзу. Бiльше вiн туди не з’являвся. Тестьова ще не раз приходила до унiверу, соромила його перед усiма, жалiлася ректоровi, плакала й кляла, але Ромко виявився непохитним.

А незабаром побачив тестьову знову в групi жiнок, якi шукали квартирантiв. Вона саме розмовляла з молодиком, який щойно поступив. Хлопець був високим, симпатичним. З усього було видно, що умови, запропонованi господинею, йому пiдiйшли. Ромко подумав, що, може, варто його попередити, але вирiшив, що не мае вiн права й надалi псувати життя бiднiй дiвчинi. Ану ж той якраз не втече? Коли вони минали Ромка, тестьова вдала, що його не впiзнае.

Пiсля його дзвiнка я з годину почитав, а потiм все ж таки заснув i прокинувся бiля полудня. Менi зовсiм не хотiлося iхати на вокзал, я збирався провести цей день вдома й продовжити писати. Але все свiдчило про те, що цей день так просто не закiнчиться.

2

У «Кентаврi» за столиками не було жодного вiльного мiсця, хоча до вечора ще було далеко, бiля стiйки бару всi крiселка теж були зайнятi, й на мене дивилися самi випнутi дупи, серед яких я безпомильно розпiзнав Лiлину й попростував до неi. Лiля належала до дiвчат, якi могли пiдтримати будь-яку бесiду з будь-ким, миттево вловлюючи тон розмови й момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну вiн i козел!», «я так i знала» або «та не бери собi до голови», а при згадцi, скажiмо, про Ле Корбюзье – з невинним виразом запитати: «Це той славетний кутюр’е?» Якось пiсля однiеi великоi п’янки ми з Лiлею опинилися на однiй канапi i винятково задля здорового сну покохалися. Пiсля цього ми стали гарними друзями, якi можуть завиграшки одне одному звiряти своi таемницi. У ii торбинцi, окрiм косметики, завжди лежали чистi майточки, презервативи й зубна щiтка, бо вона часто не знала, у чиему лiжку переночуе, зубноi пасти не потребувала, що-що, а в кавалера вона мусила бути. Лiля спецiалiзувалася на туристах, чиi кишенi чистила неймовiрно талановито. Поки я йшов до неi, вона встигла витягнути з кишенi хлопця, який сидiв поруч, запальничку, прикурити цигарку й покласти запальничку на мiсце. Нiхто цього окрiм мене i бармена не помiтив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лiлi очей, а бармен, наливаючи келихи, упiвока стежив за всiм, що вiдбуваеться довкола, але йому цi Лiлинi манiпуляцii були давно знайомi, вiн знав, що львiв’ян вона нiколи не чистить. А туристи – це таке, вони, зрештою, i приперлися сюди, щоб проциндрити грошi.

Нарештi пропхавшись до Лiлi, я обняв ii за талiю й поклав голову на ii плече, вона вдоволено замуркотiла: «Сервус!» – i посунулася, роблячи менi мiсце на стiльчику. Лiля цмулила через соломинку рiзнобарвний коктейль, який складався з м’ятного лiкеру, рому i шампанського.

– Що тебе так рано принесло? – запитала вона.

– Ти не повiриш. На свiтанку телефонуе Ромко й просить, щоб я зустрiв його дiвчину, яка приiде з Чернiвцiв пополуднi, бо вiн не може. У нього в гостях iнша.

– Це на нього схоже, – сказала вона й кивнула барменовi: – Налий йому шампана. – Потiм обернулася до мене й додала: – Нинi ставлю я.

– А що – був урожайний день?

– Вечiр. Учора, – i випростала, усмiхаючись, три пальцi, – це означало, що вона обчистила трьох туристiв.

Лiля мала надзвичайно спритнi пальчики, могла б грати на роялi, але не грае. Вона нiколи тiсно з туристами не спiлкуеться, навiть не сiдае до них за столика, iй досить попхатися в натовпi, який штурмуе ввечерi ресторан, чи висмикнути комусь гаманця з задньоi кишенi пiд час танцiв. Тому запiдозрити ii бувае важко. Тим бiльше, що Лiля мае хоч i симпатичне обличчя, але таке, що вiдразу забуваеться, от дивишся на нього, дивишся, i здаеться тобi, що ти вже його увiбрав у себе, а тiльки-но вiдвернешся, воно розпливаеться в уявi, як сон, бо насправдi нема в ньому жодноi виразноi риси, усе правильне й гладеньке, навiть гладко зачесане волосся такого кольору, що важко сказати – бiлявка вона чи шатенка.