скачать книгу бесплатно
– То ти повинен зустрiти дiвчину, якоi нiколи в життi не бачив?
– Уявляеш? Нафiга менi цей ровер?
– Дiвчина, яку ти нiколи не бачив i яка навiть не пiдозрюе про твое iснування… Тут вiдразу двi проблеми. Але, може, вона тобi сподобаеться. Усяке бувае. У тебе е зараз хтось?
– Повний штиль. Два мiсяцi тому Зiрка пiдловила мене з Нуською, дала менi по писку, назвала гiвном i зникла з мого овиду. Зiрка сказала, що я мушу нарештi визначитися: або ми одружуемося, або рвемо стосунки. У результатi я лишився сам. Але я за цi два мiсяцi багато чого написав, сидячи в хатi без жодного зв’язку зi свiтом. Зате менi Бозя посилала яйця.
Лiля з пiдозрою глипнула на мене й промовила:
– Зiрка – класна баба. Ти дурний, що не женився на нiй.
– Я безробiтний. Зарiбки в мене нерегулярнi, iх вистачае лише на харчi й посиденьки в барах. Сiм’ю я не зможу утримувати.
– І так усе життя?
– Чому усе життя? Колись це все змiниться. Якщо менi Господь посилав цiлий мiсяць яйця, то колись вiн менi пришле й грошi. Ще трiшки доведеться помучитися.
– Я тобi поясню одну рiч, – промовила повчальним тоном Лiля, поклавши менi руку на колiно. – Можливо, вона тобi допоможе в життi. Днями один мiй друг розповiдав про дiвулю, в яку втрiскався, i питае: «Порадь менi, як ii зацiкавити собою? Як зробити так, шоб моя персона вкарбувалася iй у саме серце?» І в момент, коли мiй мозок почав процес обдумування, розкрилися небеса, засяяло сонце, i я чiтко усвiдомила просту iстину, послану менi вищими силами. Вiдповiдь прийшла, як Господне послання, чиста й правдива, мов ранкова роса. І я кажу: «Треба бути мудаком!»
– Що?
– Що, що? МУДАКОМ треба бути! І вона твоя! Цiлком i повнiстю. Бо яка ж нормальна, красива жiнка закохаеться в доброго чоловiка? Тiльки хардкор! Тенденцiя украiнськоi жiнки проста, як дверi: щойно вона починае волати: «Вiн МУДАК!» Всьо! Це успiх! Вона закохана! Кому ж воно цiкаво: стосунки без стресiв? Я за свое життя бачила десятки пар, де вона – БОГИНЯ, а вiн – МУДАК. І все в них прекрасно! Бо iм файно й весело. Бо нiякого конфетно-букетного, а одразу пару гучних скандалiв i сковорiдкою по мордi. Неважливо, хто кому. І вона ходить з подружками на шампанське, набухуеться в хлам i скулить: «Вiн МУДАК! Я йому тридцять разiв дзвонила, а вiн не взяв слухавку! Я покину його! Завтра, блять!» А завтра вона тверезiла i зi сльозами на очах вибачалася перед ним, що приiхала додому п’яна. А вiн ще тиждень влаштовував iй заколуп мiзкiв, а потiм – вона йому, але нiхто нi вiд кого не йшов – бо це любов. А любов зла, шо мандець. У нормальних людей тiки так i бувае. Бо женщинам-богиням не властиво закохуватися в хороших мужчин, добрих i порядних, таких, шоб котiк-котiк. Їм скучно. Їм треба, шоб сльози в подушку, печаль i бiль, п’янi розборки, дати пару раз по мордi й обов’язково приревнувати до якоiсь левоi тьолочки, на яку вiн мав необережнiсть випадково подивитися, а потiм закотити iстерику. В цьому весь сiк стосункiв, я думаю. Ідеальний союз, який ледве чи розвалиться: вона – богиня, вiн – мудак. І все в них буде зашибись. Така от iсторiя.
– Ну, й до чого тут я? – запитав я цiлком невинно.
Лiля забрала свою руку з мого колiна й глянула так спiвчутливо, що не було сумнiву: iнтимний контакт мiж нами перервався, а мене урочисто посвятили в мудаки. Зрештою вона це пiдтвердила i словами:
– Не бiйся бути мудаком, i все в тебе в життi пiде як по маслу. Можливо, сьогоднi приiде твоя доля.
– Не жартуй. Це ж Ромкова дiвчина. Вона приiде до нього. Точнiше – вступати в унiвер. У мене iдея: пiдеш зi мною на вокзал?
– Якого дiдька?
– Зустрiчати ii. Знаеш… утрьох нам буде веселiше. Потiм попремося до якоiсь кнайпи.
– Не, не до якоiсь, а до «Львова».
Вона мала на увазi ресторан «Львiв», у якому завше човплося багато туристiв, а назагал публiка там була дуже строката: фарцiвники, перевдягненi менти i кагебiсти, проститутки, грузини, поляки i камандiровочние.
– То ти згодна?
– Та добре, – байдуже кивнула вона.
– Ти – справжнiй друг.
– Я вип’ю ще, – зiтхае вона. – Як гадаеш – можна менi ще? – Я плескаю ii пiдбадьорливо по спинi, вона замовляе нам шампанське i, глибоко затягнувшись, примружуе очi. – А знаеш чому?
– Нi.
– Якби з тобою сталося те, що зi мною, ти б i сам не п’янiв. Минулоi суботи я телефоную Юрковi… ну, тому зубному технiковi… Пам’ятаеш, ми з ним Новий рiк зустрiчали?
– У тебе з ним роман?
– Та який, блiн, роман? Всього тiльки близький контакт третього ступеню. Коротше, я в нього вже кiлька разiв була. Ми проводили час досить непогано. І от ми домовляемося, що я приiду до нього знову. Я приiхала, а там у нього курва! Ну, ти розумiеш, яке западло? Навiщо вiн це зробив? А тут ще така фiгня, що в мене якраз сестра замiж iшла, то я iй все бабло, яке мала, вiддала. Лишила буквально жменю копiйок – разом десь два краби. І я, iдiотка, беру таксi, бо вiн обiцяв зафундувати, iду до дiдька на роги, розраховуюся, а назад мушу добиратися тролейбусами, трамваями. Бо вiн мене, звичайно, не пускае до себе.
І тут я вiдкриваю рота, бо вся ця iсторiя стосуеться й мене. Переважна частина мого життя проминула без телефону. У першi днi, коли вiн у мене з’явився, я обдзвонив усiх знайомих, повiдомивши радiсну новину, а потiм уже майже не користувався. Телефон для мене завжди залишався чимось чужим, я не любив, та й досi не люблю надто довго спiлкуватися на вiдстанi, волiю живий балак. Минулоi суботи в слухавцi пролунав нiжний жiночий голос:
– Привiт. Як справи?
– Краще не бувае.
– Що робиш?
– М-м… нiчого…
Я не мав зеленого поняття, хто телефонуе, а запитувати незручно, надто, що голос такий приемний, що не хочеться його вiдпускати.
– Нiчого? От i я так подумала. І вирiшила заiхати до тебе.
– Правда? – Я ошелешено роззявив рота i не знав, що казати. Може, i справдi нехай приiжджае. Хоч i невiдомо хто, але це ще цiкавiше. Треба потягнути час. – А ти де?
– Вдома.
– А що робиш?
– Нiчого. Тому й подумала.
– Ну, так… давно не бачилися.
– Що ти мелеш? Усього лишень позавчора, як… ми…
І тут мене попустило – вона помилилася телефоном. Я увесь минулий тиждень не виходив з дому. Я ii не знаю, вона не знае мене. Але ми гарно поговорили. Мiй голос нагадував iй голос коханця. Їi голос менi не нагадував нiкого, хоча iнколи пробивалися окремi нотки, але були вони невиразнi, розмитi. Тепер я не знав, як завершити розмову. Я мав не надто погiдний настрiй, з одного боку, хотiлося пояснити, що вона помилилася, а з iншого – розмовляти далi. Навiщо? Не знаю.
– Для мене два днi – давно, – сказав я без зайвоi остороги.
– Жартуеш? Я викликаю таксi?
– Добре, – кажу я приречено.
Кудись вона та й приiде. Менi вже було байдуже.
– Але ти фундуеш.
– Звичайно, як завжди, – усмiхнувся я задоволено.
– Не тринди. Минулого разу я платила. Ти там вибiжи, щось купи.
– Наприклад?
Презерватив? Торт? Свiчки? Квiти?
– Вино, наприклад.
– Добре, па.
Я поклав слухавку й уявив собi, як вона iде до когось, з ким щойно домовилася. Як вона дзвонить у дверi i застае його з iншою. І як вони не можуть порозумiтися й скандалять, а та друга втручаеться, i вони уже скандалять утрьох, перебиваючи одне одного. І вона кричить йому: «Брехун! Ти це навмисне зробив», а вiн не знае, що казати, бо та друга з-за спини стае все агресивнiшою в оборонi своеi територii й намагаеться дотягнутися розчепiреними пазурами до непроханоi гостi. Сусiди траскають дверима: «Що там у вас таке?» Урештi вiн зачиняе дверi перед нею, i вона, шморгаючи носом, виходить на вулицю, на повнi груди ковтае холодне повiтря й каже: «Боже! Яка скотина! І я з ним… стiльки…» Заплативши за таксi, вона вже не мае грошей на дорогу назад. Доведеться добиратися автобусами. Вона бреде простовiч, очi сльозяться вiд блиску фар i мокрого асфальту, i коли чуе, що поруч зупинилося авто, i хтось пропонуе: «Девушка, вас падвезтi?», з насолодою i вiдвертою сатисфакцiею посилае його дуже-дуже далеко…
– Як я тебе розумiю, – зiтхаю, вiдчуваючи, як у менi прокидаеться щось схоже на совiсть, точнiше, хирлявий зародок совiстi, коли я усвiдомлюю, що вона розмовляла зi мною.
– Я не можу досi второпати, навiщо вiн це зробив, – зiтхае вона скрушно i глибоко затягуеться. – От навiщо було мене так принижувати?
А я починаю роздумувати, як так вийшло мiж нами? Можливо, тому, що вона ранiше нiколи менi не телефонувала, а я не навчився розпiзнавати ii голос iз телефону? Я колись повiдомив iй свiй номер, а вона похапцем записала двох Юркiв поруч. Може, не тiльки iмена, а й голоси однаковi. У мене була дiвчина, голос якоi я постiйно плутав з голосом ii мами. Вони цим тiшилися i не раз мене розiгрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совiсть знову влягаеться спати, iй так найзручнiше – у такому станi тихомирноi дрiмоти. Я пiдливаю Лiлi вина, i вона зиркае на мене з вдячнiстю, радiючи, що в неi е я, справжнiй друг, такий, що нiколи не пiдведе, такий, якому не треба нiчого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирiшальну хвилину. Кому ж, як не менi, можна довiрити всi своi проблеми, смутки i болi?
– Як добре, що ми з тобою не закрутили наш роман на довше, – каже вона. – Зараз ми б, можливо, уже й не вiтались.
– Так, звичайно, – з готовнiстю погоджуюсь я. – Принаймнi ти не зможеш нiколи сказати, що я розбив тобi серце.
– Серце… – вона гiрко всмiхаеться. – Мое серце розбите давно, i гiрше вже бути не може. І знаеш, що я тобi пораджу: нiколи не закохуйся. Нiколи-нiколи. Просто думай, що це кохання, але вiдразу пiддавай сумнiвам. Тодi значно легше буде розчаровуватися. Ти ж розчаровувався в життi? – Я кивнув. – Ну, от. Бо кохання – це лише пристрасть, порив душ i тiл, короткочасний вибух почуттiв. А пристрасть недовговiчна, вона вся в бiлому цвiтi, як весна, пiсля якоi настае щедре на тепло лiто, приходить призвичаення, розумiння з пiвслова чи хвилеве роздратування з пiвслова – не мае значення… головне, що двое тiл i душ пристосовуються, як двi детальки одного механiзму… хоча механiзми часто щось заклинюе… І оце ЩОСЬ – вiдiграе пiзнiше важливу роль… На нього спочатку нiхто не звертае уваги, але воно сидить у комусь iз них i муляе… воно мучить i робить усе, аби двое тiл i душ починали поступово вiддалятися… А потiм настае осiнь, i все осипаеться… усе марнiе, жовкне, скручуеться, стае таким буденним i одноманiтним… Усе байдужiе… А коли настае зима, то тiльки притрусить снiгом, i нiчого не залишаеться… навiть слiдiв тiеi пристрастi… Я вже пережила двi такi зими, i не певна, що подолаю третю. Розумiеш? Чоловiки здебiльшого дуже пiдлi. – Помiтивши мiй здивований погляд, додала: – М-м-м… жiнки – теж. Якщо це для тебе суттево. Але я про себе. Мое останне кохання – художник… ми зняли спiльне помешкання недалеко вiд центру. Я оплачувала все – оренду, газ, свiтло. Я готувала iсти, ходила на базар, купувала, прибирала. А вiн удавав митця i, валяючись на канапi, снував своi проекти. Інколи щось пробував малювати… не завершував… вiдкладав… А при цьому повчав мене, як жити. І нiчого не робив. Пальцем об палець!
– Добре. Але чому ти з таким одороблом жила?
– Чому? Я тобi признаюся чесно. У нього великий пензлик.
– І це все?
– Так. Усе.
– Уперше чую, що це саме те, задля чого можна терпiти таке чмо. Знаю багатьох з невеликим, чиi жiнки цiлком задоволенi.
Вона поглянула на мене, примруживши очi.
– Я ж не кажу, що це закон природи. Просто я така. Я вiд цього тягнуся. І заради цього я терпiла.
– Тепер перестала?
– Перестала, коли довiдалася, що вiн свого пензлика мачав не лише в мою палiтру… Повiр, це неймовiрно прикро, коли ти вiдкриваеш свою душу комусь, вiддаешся повнiстю до найменшого нiгтика, жертвуеш собою… без перебiльшення – жертвуеш, бо не придiляеш собi стiльки уваги, скiльки хотiлося б, а прагнеш тiльки одного – якомога бiльше вiддати йому всю себе до останку… а натомiсть отримуеш свинське ставлення… Тодi настае зневiра й насуваеться висновок: усi чоловiки пiдлi… Усi, кого любила, зникали з тими, кого ненавидiла. Хоча, звiсно ж, е й винятки. Але вони чомусь нам не трапляються. І я тобi вiдкрию одну iстину: головне – не перетворитися на старого пердуна, чиi днi минають у шкодуваннi за прогавленими можливостями.
– Або стару пердунку.
– О, нi, я не прогавлю нiчого. Я вийшла з берегiв. Мене вже нiщо не стримуе.
Коли пiдiйшов наш час, Лiля зробила за своiми плечима ледь помiтний рух рукою, i в ii пальцях з’явилася банкнота в десять крабiв, вона поклала ii на шинквас i пiдморгнула бармену, той забрав грошi й поклав на iхне мiсце решту, змовницьки усмiхаючись.
На потяг ми запiзнилися на цiлих десять хвилин, бо трамвай зiйшов на Городоцькiй з колii, i нам довелося плуганитися пiшки, а що Лiля шкутильгала на шпильках, то скидалася на чаплю, або нi – на фламiнго, бо була вся рожева. Хоча якщо подивитися скрупульознiше, то скидалася на блоху на довгих худих ногах в мiнi-спiдничцi, яку мусила час вiд часу обсмикувати, щоб не демонструвати перехожим своi польськi майточки в зелену смужку. Дорогою нарiкала:
– Ти уяви, блiн, нiхто мене не називае на iм’я. Ну, нiхто. Один казав менi то «сонечко», то «зiронько». Я спитала: ти що – астролог? І пiшла вiд нього. Другий: квiточко, фiалочко, мальвочко… Бля, ботанiкiв ще менi бракувало! Послала нафiг. Третiй: зайчику, кицю, горобчику, зозулько… Натуралiст сраний! Четвертий був дуже серйозний, дальнобiйник. Але коли сказав менi, що зараз прилаштуе менi пiд хвiст карданчик, я луснула йому по вiтровому склу капцем i втекла. Думала, п’ятий хоч буде нормальний. Так i попередила: щоб нiяких сонечок-кiшечок-карданчикiв. І нiби все було нормально. Аж одного ранку несе менi каву в лiжко i: ох ти ж моя палестинко! Я подумала – почулось, каву випила. А вiн: ану поверни тепер до мене свiй сектор Газа! Тут я не витримала й висипала йому на голову попiльничку. Але нарештi маю святий спокiй. Тепер у мене класний чувак. Вiдразу мене пiдкорив одним-единим словом. Жодних там горобчикiв. Обняв мене i каже: «Ну, ти й засранка! Як я тебе довго чекав!»
– Тобто ти знову не самотня?
– Та перестань, це ж суцiльна фiзiологiя. А так – я й далi самотня. Особливо в суботу й недiлю. Бо в нього сiм’я. А я балдiю коло телевiзора, обнявши подушки. – Раптом спохопилася: – Ти тiльки не подумай, що це натяк.
– На що?
– Та щоб ти до мене приперся розраджувати. Я просто не хочу тебе втрачати… – задумалась i уточнила: – Як друга.
Я обняв ii i цьомкнув у щiчку, вона вдячно усмiхнулася i тицьнула менi кулаком пiд ребра. І мала рацiю – секс i дружба несумiснi, в певний момент обриваеться або одне, або друге. Те, що мiж нами було, не залишило жодних романтичних спогадiв. Один раз перед сном i вдруге вранцi, вперше на п’яну голову, а вдруге з бодуна, коли нема кращого лiку на бодун вiд любощiв. Просто двое молодих тiл зустрiлися в одному лiжку. Хiба це не достатня пiдстава, щоб притулитися?
– А чого той чудик тебе палестинкою назвав? – запитав я.
– Не знаю. Може, тому, що я тодi була чорна i кучерява.
– На головi теж?
– Іди, дурбецало! – ляснула вона мене по спинi.
– Не пригадую тебе чорною i кучерявою.
– А що ти взагалi пригадуеш?
– Сектор Газа мов зараз бачу.
Вона розсмiялася i вiдмахнулась вiд мене.
На перонi людей було мало, ми пройшли уздовж перону в один бiк i жодноi дiвчини не помiтили, та, щойно повертаючись, побачили бiля кiоску дiвчину, що пила газ-бульку. З того боку, з якого ми йшли, ii видно не було. Бiля нiг ii стояла валiза.
– Вона? – спитала мене Лiля. – Як ii звати?
І лише тут я раптом второпав, що Ромко не назвав ii iменi. Ми пiдiйшли, i я поцiкавився, чи вона часом не Ромка чекае. Дiвчина саме робила останнiй ковток i вiд несподiванки закашлялася, вийняла хустинку i витерла вуста. Лiля пiдморгнула менi – мовляв, класна тьолка. Вона й справдi була гарна. Ромко мае смак.
– Ромко не змiг приiхати, – сказав я. – Попросив нас, аби ми вас зустрiли.
– Та-а-ак? – здивувалася вона й затрiпотiла своiми довгими вiями, а ii вуста вiдкрилися на буквi О. Я узяв ii валiзу, й ми рушили. – Куди ми йдем? – запитала вона.
– Поки що до мене. Ромко завтра приiде й забере вас.
– Куди?
– Ну, вам же ж треба десь жити пiд час вступних. Ви на який факультет вступаете?
– На романо-германську фiлологiю.
– Ну, нiчого собi! Не те що я, дурний, пiшов на украiнську. А то мiг би й дипломатом стати. Я забув вас познайомити: це Лiля. Я попросив ii дотримати менi компанii, а то з незнайомою дiвчиною часом може розмова й не дуже клеiтися.
– Не переживайте. Я люблю помовчати.
– Я теж. Правда, вашого iменi Ромко менi так i не сказав.
– Уляна.
