скачать книгу бесплатно
Роздiл третiй
1987. Винники
1
Я завiв дiвчину в ii кiмнату, потiм розкоркував вино з порiчок i налив у келихи. Лiля закурила i увiмкнула магнiтофон, кiмнату заповнила музика. Уляна попросилася в душ, я показав, як i що вмикати, i вона зачинилася, а ми з Лiлею цмулили вино й мололи нi про що.
– У тебе тут, я бачу, нiчого не мiняеться. Суцiльне Макондо, – сказала вона, визирнувши у вiкно.
– На жаль, мое Макондо шалено забудовуеться. Колись там зайцi бiгали, курiпки спурхували з-пiд нiг, а зараз – сама бачиш.
– Та ну, все одно класно. Колись я приiду до тебе, i ти менi почитаеш, що ти там шкрябаеш, – вона кивнула на друкарську машинку.
– Та нi, я на машинцi лише статтi для заробiтку друкую та переклади. Пишу я вiд руки. Старим дiдiвським способом.
– Може, ще гусячим пером?
– Отут я пiшов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальцi бувають, як у школi, у чорнилi.
– Тут класно. Але я б так жити на вiдлюддi не змогла. Моя душа рвалася б у центр.
– Ну, звiсно, у тебе надто вузька спецiалiзацiя. Тут не розженешся.
– Тю! Ти думаеш, я все життя збираюся цим займатися? Нi, коли я вийду замiж за мрiю моiх дiвочих снiв, то стану добропорядною господинею. По суботах – порядки, по недiлях – пироги. Раз на два тижнi – солодкий пляцок. Раз на мiсяць – мiнет. – Вона затягнулася i окинула оком вiтальню. – Тут кiт не валявся триста рокiв. – Потiм пiдiйшла до шафи, вiдчинила й похитала головою. – У тебе лише один костюм? Один-единий?
– Я його й так не ношу.
Пiсля цього вона сiла на канапу й мрiйливо задивилася на стелю з червоною плямою.
– А це що за фiгня?
– Червоне шампанське невдало розкоркував.
– Ну ти даеш! І скiльки часу минуло?
– Та то вже з рiк.
– Капець. У цьому весь ти. Тягни сюди швабру.
– Та ти тiльки розгведзяеш.
– Не переживай, гiрше не буде. Налий у вiдро горня води i всип жменю прального порошку. Улясю, ти ще довго там?
– Не, уже виходжу.
– От i добре, бо нам лазничку треба.
Уляна випливла в халатi i з рушником на головi та зникла у своему покоi. Я зробив, як просила Лiля, а вона намочила швабру у вiдрi, вилiзла на журнальний столик й стала змивати пляму вiд вина. Я сидiв на канапi й дивився на ii дупцю в польських майточках.
– Я знаю, куди ти дивишся, – сказала вона, – але краще б ти дивився сюди. І постав вiдро бiля мене.
Вона ще кiлька разiв умочила швабру, потерла, i пляма з брудно-червоноi перетворилася на блiдо-рожеву, а коли я помiняв воду, то за хвилю пляма зникла, хоча те мiсце, де вона перед тим була, усе ще вирiзнялося. Лiля впала бiля мене на канапу й сказала:
– Пфу… Ну, в принципi, бiльшого я зробити не могла.
– Ти й так зробила багацько.
– То наливай. Чого сачкуеш?
Уляна приедналася до нас, i ми швидко докiнчили пляшку, я запропонував поiхати в ресторан. На мiй подив, Уляна анi разу не згадала про Ромка. Менi було по цимбалах, я його теж не згадував. Уляна вбралася в обтислi джинси й таку ж обтислу блузку, тут було на що подивитися i без багатозначних Лiлиних пiдморгувань. У ресторанi ми сiли за столик, замовили шампанське, i Лiля окинула своiм фаховим оком залу. Музика ще не грала, нiхто не танцював, але столики поволi заповнювалися. Лiля вийняла косметичку й пiдмалювала вуста. Уляна пильно за нею стежила. Я теж. Бо малювання вуст було тiльки вiдволiкаючим маневром, насправдi Лiля в люстерко обстежувала все надовкiл.
– Ви часто тут буваете? – запитала Уляна.
– Ну, ми, художники… – почав було я.
– Облиште, – обiрвала вона. – Я знаю вашi художества: купити-продати.
– Ага, то Ромковi не вдалося вас задурити?
– Ромчик не вмiе брехати.
– Чому? Вiн мене не раз дурив.
– То вас…
– А вас нi?
– Інколи я вдавала, що вiрю. Задля святого спокою.
– А я не казала? – втрутилась Лiля. – По-справжньому люблять лише мудакiв.
– Хто сказав, що я його люблю?
– Ти зiбралася жити в нього на весь перiод сесii без почуттiв? – зробив я квадратовi очi.
Дiвчата розсмiялися. Тим часом музика заграла, а Лiля допила шампанське, виструнчилася в крiслi й сказала:
– Ха! Ну, все – я готова.
– Для чого? – запитала Уляна.
– Для подвигiв. Замовляй, Юрасику, шампаньеро й закусон. Коли я повернуся, душа буде сповнена спраги i глибоких почуттiв.
– Звiдки ви маете повернутися? – запитала Уляна.
– З танцiв з притисканем, – Лiля знову зиркнула в люстерко, поцьмакала губами, поворушила бровами й сказала: – Зараз мене запросять. О, уже йде. Може, не мрiя всього мого життя, але зiйде й таке щастя.
І справдi, до неi прителiпав типовий бухгалтер iз зализаною кiлькома волосинками лисиною. Лiля попливла на всiх вiтрилах на танцювальний майданчик, де вже човплися iншi пари. Бухгалтер може бути спокiйний, вiн не постраждае, але хтось iз тих, хто мав необережнiсть надто близько зачепити Лiлю бортом, чогось позбудеться.
Я покликав офiцiанта й замовив двi пляшки шампанського i тарiлку м’ясива та квашенини.
– Вам таке життя до вподоби? – поцiкавилася Уляна.
– А що в ньому поганого?
– Тут нудно. Типи примiтивнi. Музика трухлява.
– Ну, якщо ви про Ромка уже все знаете, то мушу сказати, що ресторанне життя входить у сферу нашого способу заробляння грошей. Ми купуемо в полякiв джинси, здаемо знайомим барменам чи офiцiантам, а вони перепродують далi. За день можна заробити на тижневе прожиття. Для мене, як… – тут я затнувся перед тим як вжити визначення «лiтератор», бо я був нiким, i звати мене було нiяк. Тому завершив речення iнакше: – …як для людини, яка вивчае життя, ресторан – одна зi складових цiеi науки.
Повернулася Лiля з радiсною усмiшкою, кинувши на пiвдорозi свого пiдпилого бухгалтера, але не сiла за стiл, а попрямувала до кльозету, там вона випотрошить гаманець i позбудеться його.
– І Лiлi таке життя подобаеться? – провела ii поглядом Уляна.
– Лiля пливе за течiею.
– Вона теж вивчае життя?
– Звичайно. І вам раджу.
Я iй налив повний келих. Вона надпила й похитала головою.
– О нi, це не для мене. Якщо я поступлю, то Ромка покину, – сказала зi смутком.
– Навiщо ви менi це розповiдаете?
– О, ви, напевно, подумали, що я побачила в вас рiдну душу? Вибачаюсь… Це не так. Просто хотiлося це озвучити. Будь-кому… Без рiзницi.
– То ваша справа. Я Ромковi не передам.
– Про мене – можете й передати, – вона помiтно захмелiла. – Я хочу добитися чогось важливого в життi… а фарц… це так… це так низько…
Вона почала мене нудити. Лiля хляпнула за стiл, саме коли офiцiант принiс закуску.
– А що у вас на гаряче? – стрiпнула вона бадьоро головою.
Офiцiант вiдразу теж збадьорився i став перераховувати страви, Лiля, не питаючи нас, замовила вiдбивнi з картоплею й салати. Я потягнув Уляну танцювати, вона пiшла без особливого ентузiазму, але в танцi повiсилася на мене й лiниво гойдалася. Зазвичай я в танцi притуляюся якомога тiснiше, вустами торкаюся вушка, занурюю носа у волосся, але цього разу я вiв себе чемно.
У наш час, танцюючи з дiвчиною i поклавши iй руку на талiю, ви не вiдчуете пiд пальцями нiчого зайвого, окрiм самоi талii. Аби намацати край майточок чи колгот, доведеться опустити руку трохи нижче, ледь не на саму сiдничку. А за моеi молодостi на талii чiтко вiдбивалися контури пояса для панчiх i груба гумка майток. Майточки Уляни були нашi, совецькi. І як це Ромчик ще не обдарував ii iмпортними майтульками? А-а, вiн же ж вдае художника. Ба й справдi – звiдки в художника iмпортна бiлизна? Права рука намацала на спинi бюстгальтер. Та сама картина: савецкiй ширпотреб. Але пiд тим усiм пашiло молоде й гаряче тiло, i це було найважливiше, це було те, що вiдчуваеш уже на всю повноту свого органiзму, особливо коли тобi в груди втискаються пругкi перса. Я намагався упiймати ii погляд i прочитати щось, що менi пiдкаже моi наступнi дii, але вона вiдводила очi, вдаючи, що перебувае не тут, а десь далеко на хвилях музики, раптом вона стрепенулася i:
– Ось вiн!
– Хто?
– Ромчик!
Я озирнувся – помiж танцюючих пар крутився й Ромчик зi своею кралею.
– Брехун! – прошипiла Уляна i, з роздратуванням вивiльнившись iз моiх обiймiв, повернулася до нашого столу.
Ромчик нас не помiтив, вiн весь iз головою затопився в очах новоi-староi пасii, його нiщо не обходило. Тим часом Уляна раз за разом випила два келихи шампана. Я мовчки сiв поруч i налив собi. Що тут будеш говорити чи виправдовуватися? Так е, як е. Хтось мене ляснув по плечу: Мохо. Теж фарц, я пiдвiвся, ми потиснули граби, а Мохо пiдсiв до нас, гукнув офiцiанта й замовив ще двi пляшки шампана, а побачивши, що нам принесли iжу, i ii замовив. При цьому зацiкавлено стрiляв очима то на Лiлю, то на Уляну.
Мохо! Через кiлька рокiв вiн зi скромного фарца перетвориться на бандюка, буде кришувати крамницi, перукарнi, кнайпи. Йому будуть носити грошi пачками, а вiн iх нiколи не рахуватиме, бо йому це без потреби, у нього таке неймовiрне чуття в пальцях, що досить узяти пачку в руку, стиснути, i вiн уже знае, скiльки там. І так само намацально вiн визначатиме фальшивi купюри, ба бiльше – самими пальцями вгадуватиме, що то за валюта. Не мае значення – юань чи песо. Вiн i потiм, у тi дрiмучi 90-тi, полюблятиме триндiти зi мною на високi теми. «От ти сидиш у книжках, – скаже вiн менi. – Я теж люблю читати. Але книжка – це яблуко, яке взяв i з’iв. Це ж не яблуня. Ну, зжереш ти за життя сто тисяч яблук, i шо? Станеш яблунею? Нiхера. Ти будеш яблуковим пляцком, у кращому випадку. Розумiеш? Яблуковим пляцком! Ну, наливай…» Його монолог перерве стукiт у дверi, а вiдтак зайде його боець i покладе на стiл грошi. «І шо?… І шо то ти менi принiс? – Мохо вiзьме пачку i вiдразу кине назад на стiл. – Забери то… Занеси назад. І скажи, нехай подумае…» – «Вiн казав, шiсть тисяч». – «Та шо ти мене лiчиш?… Тут нема шiсть тисяч. Чао… – потiм повернеться до мене i зiтхне: – Ну, i видиш, Юрцю, з якими я iдiотами мушу працювати? Йому тицьнули i сказали «шiсть», а вiн пре до мене й каже «шiсть». Шо ти там записуеш? Якi нотатки? Ану покажи. – Намагатиметься щось розiбрати. – Ну, тут, бляха, хер хто розбере. Нотуй далi. Ти шо – стенографiст? Не? А яким хером пишеш?… Латинкою? Ану дай… – Знову спробуе щось второпати, а я латинкою призвичаiвся ще в армii писати, аби нiхто не мiг прочитати. – Та не, нiчого не шарю. Наливай. Зараз соски приiдуть. У саунi я тобi розповiм, як ми вивозили одного кента в лiсопосадку, а вiн нам в машинi всрався…» – «А чо зараз не розкажеш?» – «Бо не зараз… Шоб ти знав, я прочитав за життя двi книжки. Перша: Анрi Шар’ер «Метелик». Друга: «Дiви ночi». Але пам’ятай – перш нiж друкерити оту свою писанину, покажеш менi. Всьо, вiдкладай. У саунi допишеш. Там е стiл. Гарна компанiя. Зараз приiдуть Кривий, Додiк i Лiпа. Там почуеш ше не таке. Но я тебе предупредив: нiяких iмен. Поняв?… Руку не мiняем». Я наливаю.
І зараз я знову наливаю, а Мохо ще далеко не такий крутий, i на шиi нема ще в нього поважного золотого ланцюга, а на руках – жодного татуювання, бо з’явиться воно щойно за рiк, коли вiн загримить до цюпи. А потiм вiдкрие приватний громадський туалет i вручить менi «Почесний квиток постiйного клiента» з пiдписом «Мохо». На касi сидiтиме його тестьова й чемно запитуватиме кожного клiента: «Вам газетку чи журнальчик?»
А десь всерединi 90-х я побачу, як бiля входу до оперного театру зупиняеться такий типовий стрижений пiд нуль курдупель, убраний у дорогий костюм при краватцi. У театрi в цей час почалася урочистiсть. Вiн зупиняеться, його охоронцi теж. Йому тицяють великий букет. Вiн повинен вийти з ним на сцену, комусь вручити й виголосити привiтання. «Сделайте звйоздочку», – накаже вiн охоронцям. Один вийде вперед, за ним по краях ще двое. Бос посерединi. Ззаду знову двое охоронцiв. У такому порядку вони зайдуть у хол. І тут у його поле зору потраплю я. «Юрiк! Ти шо там? Ти шо не в зале?» Ну, як по-правдi, то менi те, що в залi, нафiг не потрiбне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борi про справжню причину своеi появи. «Та от, чекаю дiвчину, а вона запiзнюеться». – «Забей. Я тебя с другой пазнакомлю. Там шо – далеко до фiнала?» – «Та ще, мабуть, з годину». – «О, блiн. Ну, тада айда в буфет». І я теж потраплю в центр «звйоздочки». Так ото пiд конвоем зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк – «самий дарагой». Найдорожчим виявиться вiрменський. Охоронцi стоятимуть збоку. Один iз них вiзьме пляшку коньяку в буфетi, розрахуеться й налле нам по келихах. «Ну, давай, братан, – скаже Боря, i ми цокнемося. – Слишал про Моха?» – «Не». – «Ти же с нiм переганял машину для Дiректара?» – «Ну». – «Сиграл в жмуркi твой Мохо». – «Та йди»?! – «Застрелiлi в Руминii». – «Шкода». – «Нiхера не шкада. Гавно он бил. У меня к тебе дело. Я тут антiкварний магазiнчiк решил аткрить. Ти там шота сечьош в iконах, картiнах?» – «Картини й iкони краденi?» – «Ну, яснае дела. Тока я iх виставлять не буду. В магазiне всьо будет чiкi-чiкi. Всьо нармал. А для асобенних клiентав есклю… екс… ета…» – «Ексклюзив?» – «Да, iменна. Ти понял? Кароче, Юрiк, – нахилиться до мене, – щяс я паздравлю, хуйо-майо… а патом паедем ка мне, я те’ пакажу, шо у меня есть». – «А фуршет!» – «Да похер той фуршет. Бляха, да я те’ такой фуршет устрою, шо ти все фуршети за всю сваю жизнь забудеш. Ото, блiн, загнул – фуршет! Калбаси не вiдел с памiдорамi? Я счяс арганiзую, нам прiвезут любе. Асетрiну, амарав, устрiц… марской стол будет». – «Та тут ще дiвчина повинна прийти…» – брехатиму я. – «І девачкi будут. Забей. – Кивне до одного з охоронцiв. – Ідi пасматрi, шо там. Долга анi будут гавно калатiть?… Вiдiш, Юрiк, прiходiтся вот так панти ганять. Ізображать крутого бiзнесмена. Так мала таво, я iшо п’ятсот баксав пажертвавал на ета мерапрiятiе. А помнiш – билi времена, када ми с табой бутилкi сдавалi? Помнiш?» Вiн обнiме мене за шию, притягне мою голову до своеi на товстiй жилавiй шиi й мiцно притисне, по моему обличчю стiкатиме його пiт. А могла б стiкати кров, якби я тримався його й далi. Я поплескаю його по спинi, i мене огорне гордiсть – я отак запанiбратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали.
І коли я його обнiматиму, то вiдчую пiд його лiвою пахвою тверду кобуру. Та мине час, i я й досi ще можу хильнути коньяку, а Боря давно вже здае пляшки на небесах, прошитий кулями в гульвiсних 90-тих. А поки що вiн живий i здоровий, i оно витанцьовуе, викручуеться, i кучерявi патли його злiтають догори… А не так давно, саме того року, коли пляшки подорожчали удвiчi – з 12-ти копiйок до 24-х, – це нас надихнуло на подвиг, ми повитягали пляшки звiдки лишень можна було, помили й потягнули до пункту склотари, що розмiстився у подвiр’i мiж двома будинками. Приймальник, довготелесий небритий бевзь, жвакуляючи в зубах цигарку, уважно обстежив кожну пляшку i двi забракував, бо мали щербинки, хоча всi знали, що вiн здае i пляшки зi щербинками та на них заробляе. Ми на це змовчали, але коли вiн не додав п’ятнадцять копiйок, Боря не змовчав i сказав, що тут бракуе п’ятнадцять копiйок. Бевзь буркнув: «Іди-iди, звiдки прийшов!» І це була його помилка. Борi це, звiсно, не сподобалося, вiн нахилив набiк свою велику голову i подивився на приймальника спiдлоба. Я знав цей погляд i мiг би попередити, що наближаеться небезпечна хвилина, але не попередив. А за мить кулак Борi влетiв у зуби нахаби, той брикнув догори ногами на ящики, ящики повалилися, пляшки посипалися i задзвенiли, розбиваючись на бетоннiй пiдлозi. Боря перехилився через стiл, вийняв з бляшанки п’ятнадцять копiйок, показав iх приймальнику, який все ще лежав i витирав iз губ кров, а вiдтак ми подалися до найближчого гастроному. Боря наполягав на «чорнилi», я на «сухому», але, на щастя, там був югославський вермут за чотири карбованцi й вiн нас швидко помирив. Двi пляшки вермуту, кiльце чайноi ковбаси й пiв хлiбини – таким був наш заробiток того дня.
Лiля штурхнула мене, вивiвши з задуми:
– Поясни свому колеговi, що я динамо.
– Мохо, вона динамо, – слухняно переказую я.
– Та я зрозумiв, – кивае Мохо i звертаеться до Уляни: – А можна з вами потанцювати?
Уляна не проти, i вони вiдчалюють. Цей чемний ввiчливий Мохо, який за вiдмову танцювати рокiв за шiсть вилле на дiвчину пляшку горiлки. І можна вважати, що iй ще пофортунить, бо iсторiя могла б завершитися не настiльки бадьоро. Тим часом Ромко помiтив i нас, i Уляну, i не знайшов нiчого кращого, як тихенько вшитися з ресторану.
– От мудак, – зiтхнула Лiля. – З ним хiба не завжди так?
– Завжди…
– Ну, от… – вона нахилилася до мене i заговорила якомога голоснiше, намагаючись пробитися крiзь агресивну музику: – А тепер що? Що будеш з нею робити?
Я стенув плечима. Вона засмiялася:
– А раптом це твоя доля?
– Ти вже це казала. Дай спокiй.
Мохо повернувся без Уляни, вона пiшла в туалет.
– І ця динамо, – зiтхнув Мохо. – Де ти iх понабирав? Пiду пошукаю щось путне…
2
Коли ми повертаемося додому, Уляна тримае мене пiд руку, ii трiшки заносить. Лiля пiшла додому сама. Я стелю Улянi в другiй кiмнатi, втомлено падаю на канапу й натягую ковдру на нiс. Вона хвилю вовтузиться, сопе, врештi шепоче: «Хочеш коло мене полежати?» Що за питання? Я вислизаю з-пiд ковдри, вмощуюся бiля неi, вона лежить боком, спиною до мене, i я притуляюсь до ii теплого тiла, з приемнiстю вiдчуваючи ii голi ноги своiми, а притулившись до ii сiдниць, я вже не можу контролювати себе i злегенька натискаю, вона не реагуе, але коли кладу руку на перса, вона ii вiдсмикуе.
– Перестань.
– Як то перестань? Сама ж покликала.
– Покликала полежати.
– По-ле-жа-ти?
Я встаю i йду до своеi канапи, мене зморюе сон, i лiньки сперечатися. За хвилю вона шепче:
