скачать книгу бесплатно
Господиня перевела дух i запитала:
– І ви задля того мене навiдали?
– Нi. Хочу вам показати деякi свiтлини.
– Ага… – Вона хвильку роздумувала, вiдтак кивнула: – Тодi ходiмо до хати.
Я слухняно пiшов за нею. В хатi було чисто прибрано, на столi стояла стара ваза з квiтами. Ми сiли до столу, i я виклав перед нею альбоми. Панi Реня не могла натiшитися, вона виймала свiтлини, обертала iх другим боком, голосно зачитувала. Тут я подумав, що не попередив, що мушу iх забрати назад, а вона може подумати, що я хочу iй вiддати. Але, на щастя, вона все зрозумiла правильно, i коли переглянула, вiдсунула iх вiд себе.
– Свiт, який зник без слiду разом iз тими людьми, – у ii словах вчувалася гiркота, а в очах зблиснули сльози. – Я вас кавою пригощу. Ви менi таке свято зробили.
Вона пiшла до кухнi й хвильку бренькала начинням. Повернулася з двома горнятками, потiм принесла печиво i пляшку вишневого лiкеру, який сама й зготувала. Нарештi настала пора розпитати ii про вiллу. Вона була неабияк здивована, що я там зараз живу, i я навiть мусив поклястися, що я не генеральський син. Ба бiльше – я iй показав свiй паспорт, аби вона переконалася, що з таким прiзвищем генерали траплялися вкрай рiдко. Тодi вона розпружилася й розповiла, що справдi не раз бувала на вiллi, часом по кiлька днiв жила.
