скачать книгу бесплатно
– Я ще дiвчина.
– Ну, ми могли б…
– Могли б… – шепоче вона ледь чутно, i я ще якусь хвилю наслухаю.
– І що? – не витримую.
– Нiчого… – голос ii глухне. – Ти все зiпсував. Спи…
Такого дива я ще не здибав. Я знову занурююся пiд ковдру, i мене починае долати дрiмота, а потiм накочуеться той сон, той самий сон, який сниться хоч i не щоночi, але доволi часто, та, на жаль, раптово обриваеться, залишаючи по собi солодкий смуток незвiданого. Цей сон з’являеться в рiзних вiдтинках окремого сну, розбитого на рiзнi сюжети, вiн може бути на початку, а може – i в кiнцi. Але й вiн сам складаеться з кiлькох рiзних клаптикiв, якi я пiзнiше, прокинувшись, намагаюся зшити докупи, менi дуже хочеться довiдатися, що там далi, але сни розкриваються не повнiстю, вони переливаються з одного в другий, змiнюють течiю, плутаються, мовби намагаються приховати щось особливо важливе, щось, до чого я повинен дiстатися самотужки i зi значно бiльшими зусиллями, демонструючи менi при цьому лише окремi епiзоди.
Спочатку я бачу тихе нiчне мiсто, занурене в темряву з тремтливими клаптями туману, вiтер шумить у соснах, що ростуть довкола Ратушi, пiд ногами повно хвоi, вона щокроку похрумкуе, а то, пiдхоплена вiтром, пiднiмаеться широким вiялом i вiдлiтае кудись убiк, аби за хвилю повернутися назад. Лiхтарi гойдаються й кидають блiденькi снопики свiтла, якi не здатнi здолати темряву, у тих снопиках мерехтять комахи й нетлi, десь чути нявчання котiв i шурхiт шкуратяних крил – здаеться, що велетенський лилик пролiтае над дахами, та його не видно, лише велетенська тiнь сунеться угорi, та шурхiт долинае до вух i поступово розчиняеться в шумi сосен. Довкола пануе безлюддя й тиша, як на мене, тривожна, глуха й безпросвiтна, у такiй гнiтючiй тишi навiть умирати страшно було б, а не те що жити. З-пiд дверей одного з будинкiв на Ринку простелився жовтий язичок свiтла, який манить мене, притягуе й зневолюе, невiдь-чому я йду до цих дверей i не маю уяви, що сподiваюся там побачити, штовхаю iх i потрапляю в довгий коридор, освiтлений тьмяними жарiвками. Стiни облупленi, оздобленi написами, якi нiчого не означають, бо це лише набiр кривулястих лiтер, але хтось, вочевидь, намагався iх змити, попiд стiнами бруднi шмати, старе взуття, пляшки, одiрваний щурячий хвiст, чорний жук, надгризене яблуко. У кiнцi коридора бачу старi дерев’янi порепанi сходи, що ведуть униз, я спускаюся ними, а кожна сходинка немилосердно скрипить i пострiлюе, далi бачу дверi, з-за яких долинае дивна музика, далеко не мелодiйна, а мовби ритуальна, iз завиваннями й глухим бухканням. Я вагаюся, чи варто заходити, музика вiдлякуе, не вiщуе нiчого доброго. Раптом звiдкись iзбоку вигулькуе висока струнка панна з розпушеним вогняним волоссям, виразнi чорнi очi дивляться на мене з цiкавiстю, лiловi вуста розкриваються, оголюючи рiвненькi зубчики, i лагiдний теплий голос промовляе: «Я вас проведу». Не чекаючи на мою вiдповiдь, вона бере мене за руку й веде в те примiщення, де вже повно людей. Це щось схоже на бар, але нi – це не бар, а хутше шинок, величезний дубовий стiл у центрi вимощеноi кам’яними плитами зали й кiлька менших попiд стiнами, спалахи вогню в коминку танцюють на стiнах, вiдкидаючи потворнi тiнi, зi стелi звисае, прикрiплена ланцюгами до масивних сволокiв, велетенська люстра, погаслi жарiвки[6 - Жарiвка – лампа.] якоi похмуро вiдбивають язики полум’я, пiдсвiчники на стiнах, нахиленi до центру зали, розганяють зловiснi сутiнки по кутках. За шинквасом порядкуе худий китаець з пiдкрученими догори наваксованими вусиками. Тут пануе пiвтемрява, доволi людно, от лише всi вбранi доволi чудернацьки, надто строкато, представленi усi кольори веселки, обличчя пiдмальованi яскравими барвами, здавалося, нема нiкого, хто б мав натуральне волосся, а тому ця компанiя скидаеться бiльше на зграю папуг. Особливо вражали дiвчата, що мали сине, зелене, червоне, лiлове й перламутрове волосся. А може, то й були папуги, що на певний час перетворилися на людей? Панна, що вела мене за руку, кивала головою на привiтання й усмiхалася стуленими вустами. Ми сiли за вiльний столик. Я запитав, що це за компанiя. Вона усмiхнулася вже розтуленими вустами й поклала свою руку на мою. Їi нiгтi були помальованi на темно-синьо.
– Ти прийшов вчасно.
– Як то? Ви… ти знала, що я прийду?
– Звичайно. Тут усi про все знають. Що будеш пити? Пропоную наш пунш, – i, не чекаючи моеi згоди, гукнула до шинкаря: – Гей, Конфуцiю! Налий нам пуншу!
Терпiти не люблю пуншiв, але цього разу я не зважився перечити. Нам принесли два пуншi, над якими клубочився кольоровий дим, у келихах клекотiла рiдина, мовби закипала, але дiвчина без вагань пiднесла келих до вуст, i ii обличчя закуталося димом, я тiльки почув, як вона сьорбнула. Тодi i я пригубив, пунш був зимним, i здавалося, п’еш зимове повiтря.
– Я Лютецiя, – промовила вона. – Я буду супроводжувати тебе.
– Куди? – не зрозумiв я.
– Мiстом снiв.
– Чиiх снiв?
– Наших з тобою.
– У нас спiльнi сни?
– У нас у всiх спiльнi сни, – вона провела рукою. Їi рух помiтили присутнi й заусмiхалися до мене. Досi вони лише зиркали спiдлоба. – Реальнiсть насправдi iнакша, анiж та, за яку вона себе видае, – продовжила вона, – реальнiсть маскуеться, мiмiкруе, приховуе те, чого нам не варто бачити. На двiрець прибувають потяги з iншого свiту, зi свiту, що по той бiк веселки й грому, пасажири виходять на перон i розчиняються в дзеркалах разом зi своiми валiзами, потiм iз дзеркал добуваеться лише iхнiй приглушений плач. У небесах сполохано кричать журавлi, iм вiдома тайна-претайна, iм страшно за нас. Їхнi сльози скрапують на дзеркала, що оточують нас щокроку, дзеркала, якi з нас знущаються, викривляючи наш образ, роблячи потворними монстрами, хоч тi дзеркала й невидимi, а ми по них можемо навiть ходити, не помiчаючи цього. І якщо е видиме життя мiста, то е ще й невидиме, неприступне будь-якому людському оку – потойбiч дзеркал. Там, пiд землею, клекоче iнше життя, там плавлять руду, лупають вугiль, тягнуть золотi жили землi, спрямовують рiки в новi русла, там при сяйвi темного сонця дозрiвають ниви. Там народжуються для того, щоб померти, i вмирають для того, щоб народитися, там тривае Велика Битва…
«Що я тут роблю? – думалося менi. – Хто цi люди? Чому вони чекали на мене?» Я подивився в очi Лютецii й побачив у них безмежнi простори, екзотичнi краi, припливи i вiдпливи океанiв, вона все це носила в собi, переповнена видiннями й аромами ванiлi, кокосiв i кайеннського перцю. Менi баглося потонути в ii очах, пiдкоритися ii погляду, зневолити самого себе. Лютецiя… але ж це неможливо, бо я марив нею, а марення нiколи не здiйснюються, марення розвiються, як дим. Одним iз таких марень була панна, яка в рiзний час мала iнше iм’я. Вiдколи я прочитав Кнута Гамсуна, панна називалася Ілаялi, але це фантазiйне iм’я було надто ефемерним, невловимим, воно скидалося на туман, який розповзаеться при перших променях сонця, я катуляв його на язику, промовляв уголос, та це було тiльки iм’я, не втiлене в жоден живий образ. Вiдтак випiрнула з незбагненних потаемних глибин Лютецiя, зачинилася в менi, наче в замковiй вежi, i стала навiдувати в мареннях i снах, я мав у своiй уявi ii повний образ, я мiг до деталей описати всi риси ii обличчя, колiр очей, кутики вуст, ii запах… Дiвчина з полум’яним волоссям була на неi вражаюче схожа, але чи була нею? Голосу моеi Лютецii я нiколи не мiг упiймати, вiн розчинявся в рiзних згуках, був надто невиразним, мiнливим, звучав щоразу iнакше, вiн був то мерехтливим, то iмлистим, то зникомим, то зринаючим, прориваючись крiзь шелест листя, хлюпiт води i шум вiтру. Голос ii жив у менi, i я чув його нiжний шепiт, засинаючи, я чув його тепло.
Залою прокотився шепiт, у якому вгадувалося ii iм’я, кiлька музикантiв у кiнцi зали заграли щось меланхолiйне, Лютецiя пiдвелася й пiшла до сцени, а за хвилю пiдхопила своiм глибоким м’яким голосом мелодiю, що заворожувала слухачiв, змушувала iх завмерти i прижмурити очi. Менi здалося, що несуть мене хвилi до незвiданого острова з пальмами, i хотiлося, щоб це тривало якомога довше. Але воно завше тривало лише стiльки, скiльки тривало, а вiдтак уривалося, аби переслiдувати мене вдень, виринати з пам’ятi i муляти, бо сни про Лютецiю не покидали мене, вабили й приковували думки, спокушали дофантазовувати деталi, потiм, коли я став iх записувати, вони вже вирвалися з тiсних рамок сновидiнь, iм уже замало було того, що незмiнно повторювалося – Ринок, сосни, тьмяне свiтло… потiм поява Лютецii, намагання злитися з нею в одне цiле, ii солодкий шепiт… цi незрозумiлi люди в шинку… Хоча бували й винятки, коли снився невеликий затишний будиночок, весь у зеленi та мальвах, господарями якого було приемне лiтне подружжя, завше усмiхнене й гостинне. Там власне й жила Лютецiя, я приходив до неi, i ми гуляли в саду або порпалися разом у книгозбiрнi з безлiччю стародрукiв, вичитували щось цiкаве й тiшилися, мов дiти. Бо й були в душi дiтьми. Менi баглося зостатися в тому будиночку навiки, нiзащо не хотiлося його покидати, але закони снiв невмолимi, марення завше обриваються там, де цього найменше чекаеш. Сни – це вповзання людини в себе, i коли невiдома сила виштовхуе мене зi сну, я не можу з цим змиритися, я починаю додумувати продовження, лежу заплющившись i бачу те, що не вмiстилося увi снi. І таким чином сам потрапляю в пастку, бо тепер у моiй свiдомостi тiсно сплелося те, що снилося насправдi, з тим, що я доуявив. Ледь не щодня я думаю про той дивний свiт, який розкриваеться в снах менi лише частково, я хочу знати, що буде далi, я вiдчуваю й вiрю, що Лютецiя – i е тiею, кого прагнув усе життя, кого шукав i вимарював, хто нiколи не зрадить, бо уява нiколи не зраджуе. Я й не здогадувався, що продовження цих снiв знайду в когось iншого, у того, хто вже пройшов цей шлях, усе звiдав i описав.
А далi я жив уже тими снами. Життя довкола було гидким, жахливим i загрозливим, небезпека могла зачаiтися будь-де: то в образi мiлiцiянта, який накрие тебе з джинсами i з’ясуе, що ти нiде не працюеш, то в образi кагебiста, який давно й уважно стежить за тобою очима й вухами твоiх знайомих, а навiть i друзiв чи коханок, i тiльки сни залишаються поза межами iхньоi досяжностi, сни, у яких чуюся безпечно, можу бути таким, яким е. Інколи менi не хотiлося навiть прокидатися, кожне таке прокидання викликало в мене страх, бiль i розпач, я хотiв забутися, хотiв повернутися назад у сон, де менi було цiлком затишно, де мене не дiймали всi потворностi мого життя. Я жив у снах, i там менi було тепло, хоч i тривожно. Інколи я себе запитував: що я роблю тут? Я ж – там… я лише там справжнiй, цiлiсний, урiвноважений i щиро радiю життю, а тут – лише моя оболонка. Свiт, що мене оточував, був давно зруйнований, я ступав по румовищах, вдихав сморiд згару i чув, як трiщить пiд ногами чорна твердь, а пiд нею копошаться велетенськi слизькi тiла, i коли вони вдихають повiтря чи видихають, то я пiднiмаюся i опускаюся, i часом втрачаю рiвновагу.
Одна тiльки тривала й виснажлива битва за будинок, у котрому я живу, який купили моi батьки, занурювала мене в нестримну розпуку й зневiру в закон, я оглядав стелажi з книгами, тисячами книг, багато з них не читанi, я дивився на гори списаних паперiв i думав, що у випадку втрати цього будинку й подiлу його, я не буду мати куди з цим багатством подiтися, бо нема такого двокiмнатного помешкання, яке б усi цi скарби вмiстило, i менi здавалося, що цi книги осудливо дивляться на мене, бо я замiсть боротися опускаю руки, намагаюся не думати про лихе, але вони думати не перестають, вони супляться й перешiптуються, iнколи та чи iнша книжка падае менi на голову, щоб привести до тями, вони не хочуть здаватися без бою, хоч насправдi цi книжки – малi безпораднi кошенята, й усе, на що здатнi, – це чекати вiд мене рiшучого кроку. А не дочекавшись, починають тихо ненавидiти. Я шукаю перед ними виправдання, я розмовляю з ними, заспокоюю, обiцяю нiколи iх не позбуватися, не зрадити, але вони вже свою думку про мене склали, вони не вiрять менi. Я намагаюся сидiти до них плечима, але й плечима я вiдчуваю iхнi погляди й тривогу, особливо тих, що ще не прочитанi, тодi беру котрусь iз них i намагаюся зануритися в iнший свiт, але це неможливо, перебуваючи в цьому свiтi, я вгризаюся в текст, учитуюся в кожне слово, переселяю себе туди, де вiдбуваються всi цi чудовi подii, де проблеми неодмiнно вирiшуються, а зло покаране, але iншi думки набагато iнтенсивнiше атакують мiй мозок, думки, вiд яких я намагаюся затулитися книжкою. Нi, залишаеться тiльки сон, тiльки сон е надiйним захистом, незважаючи на те, що сон – це борня життя зi смертю, це репетицiя смертi, пiд час якоi нема страху заснути, а е страх не прокинутися. Нiч, зазвичай, навiюе подiбнi роздуми. Коли, живучи за мiстом, бачиш за вiкном лише непроникну темряву, то почуваешся, наче в космiчному кораблi у мiжзоряному просторi, самотнiм i всiма покинутим, як трiска на хвилях, нiщо на долонях ночi.
Щоб стати письменником, треба бути глибоко нещасним, i я був ним, це принаймнi едина й цiлковито певна ознака, що я таки письменник, хоч мене й не друкували, але моi страждання, бiди i трагедii пiднiмали мене понад натовпом, понад армiею графоманiв, укоронованих щастям, але водночас i безглуздим нудотним життям, позбавленим вiчностi. Страждання для мене вiдiгравали роль кiтви, котра стримуе корабель на одному мiсцi й не дозволяе йому вiддатися волi хвиль, вони змушували дивитися на довкiлля примруженими очима з ноткою недовiри, вчили мене бути пильним i не захлинатися надто емоцiями, хоча я часто й захлинався ними, аби потiм картати себе за слабiсть. Я нiс свою недолю, мов прапор, твердо вiрячи, що доб’юся свого. І туди, куди я прямую, мене супроводжуватиме тiльки самотнiсть, i чекатиме теж вона, бо на шляху до зiрок нiколи не знайдеш товариства. Я пишу не з приемностi, а з розпачу. Але для кого? Може, для птахiв, для тих, що спiвають i будуть спiвати вже пiсля нас, для тих, що щебечуть у садках дитинячих снiв. Там, удалинi, блимае тьмяне свiтло, що це за свiтло й що воно менi вiщуе, невiдомо, але я вперто рухаюся в тому напрямку. Цiлком можливо, що втраплю в якусь багнюку, але якщо не пiду, то все життя мене буде переслiдувати думка, що там моргала до мене моя зоря. А ще… ще в мене е розбите серце… десь я читав, що кожен письменник мусить мати розбите серце. І воно в мене теж е, розбите й не раз. Але я не шкодую, навпаки – вiдчуваю неймовiрну вдячнiсть тим, хто його розбивав, бо розбите серце – неймовiрний дар, який дае потужну наснагу, спонукае вилити своi смутки на папiр, компенсувати у творчостi всi життевi незгоди… Розбите серце – це Келих Грааля, який повертае сторицею влитi в нього кров i сльози, це скарбниця, з якоi можна черпати все життя, а серце без таемниць – порожня книжка. Тому плач, ридай, сумуй, страждай, а без цього все намарне, без болю нема саторi. І ось вони, розбивачки сердець, ось вони тут, передi мною в папцi, я iм дарую вiчнiсть iз вдячностi за iхнi вчинки, бо, заплющивши очi й уявивши собi, що мене чекало б, якби котрась iз них подарувала менi свое палке й вiрне кохання, я вiдчуваю глибоку полегкiсть. Доля мудро розставила все на моему шляху, навчила бути твердошкiрим i незворушним, делiкатно копаючи в дупу, коли я зволiкав, або стримуючи, коли надто кудись виривався. Бо кожна хвилина нашого життя мае своi особливi невiдкладнi потреби й бажання, якi приходять на змiну колишнiм, часто iх перекреслюють, змiтають, що й гадки по них не залишаеться, а ми простуемо далi, змагаючись з усе новими й новими бажаннями i потребами, щиро прагнемо здобути щось, а щойно, коли здобудемо, нарештi замислюемося, навiщо воно нам, i так без кiнця. І те, чого прагнув учора, уже не потребуеш сьогоднi, а завтра ще й дивуешся – як же я мiг цього прагнути? Навiщо воно менi?
3
Наступного ранку пiсля нашоi цнотливоi ночiвлi Ромко з’явився з великим букетом троянд, Уляна розтанула, вони помирилися, i вiн, на мою неприховану втiху, забрав ii до себе. Перед тим вивiв мене на подвiр’я i запитав, чи мiж нами щось було.
– А що могло бути? – запитав я.
– І то правда, – погодився вiн.
А що було б, якби було? Учора я ii прагнув, а сьогоднi з полегшенням цiлую в щiчку i кажу «Чао». Та iй, мабуть, теж легше вiд того, принаймнi вона всмiхнулася до мене й пiдморгнула, Ромко здивовано блиснув очима й злегка нахмурився. Потiм буде ii колупати, але то вже не моя справа.
– Тобi треба дiвку з хатою, – каже стрийко Зеньо, опускаючи мене з хмар на грiшну землю. – І тодi ти герой. Можеш усiх послати. Дiвка з хатою – це чудовий вихiд. Хо-хо! Я тобi пiдшукаю якусь партiю.
Женитися? Ще раз? Нi, нi, я хочу назад у той сон. Лютецiя кудись мене мала повести… я хочу туди… Я поглянув на стiну й стелю, яку розмалював хитросплетiнням зелених гiлок, а в гущавинi листя й бiлих квiтiв зашифрував iмена своiх дiвчат, котрi, якщо добре не приглянутися, скидаються на галузки чи павутину. Потiм, коли котрась приходить до мене, я показую ii iм’я, i вона обнiмае мене з вдячнiстю, вiрячи, що там лише вона, едина i найдорожча. Нiхто ще ii таким робом не увiчнював.
Роздiл четвертий
1987. Брюховичi – Львiв
1
Чесно кажучи, ще з раннього вiку я не любив працi. Праця нищить митця, вважав я i намагався якнайменше приносити iй у жертву свiй час, бо найголовнiше – творчiсть. А творчiсть не вибачае зради. Або ти iй вiддаешся повнiстю, пiрнаеш у неi з головою, або бавишся в цюцю-бабки, i тодi вона до тебе повертаеться задницею, а ти так i зостанешся вiчним невдахою. Я увесь час перебував на межi порожнечi i повноти, намагаючись не занадто вiдхилятися вiд цих крайнощiв, тому весь сенс мого iснування полягав у тому, аби нiзащо не стати серйозним членом суспiльства, не бути вiдмiнником, не отримати червоного диплома й не опинитися на дошцi пошани: «Ними пишаеться наше мiсто». Усе, як у листах Бруно Шульца: «Я не надаюся до жодноi чесноi працi… Я б хотiв байдикувати, нiчого не робити, валандатися – мати трохи втiхи вiд краевиду чи вiд небосхилу». Мое фарцування та писання лiтературних статей для журналiв дозволяли цiлком добре заробляти на прожиття, але я був лiнивим, я волiв писати те, що нiхто не буде друкувати, а коли починав писати, то для мене вже не iснував оточуючий свiт, i лише голод змушував нарештi вiдiрватися вiд писанини i вирушати на пошуки грошей.
Життя мое складалося зi здобуткiв i втрат, але якщо здобуте ми приймаемо легко i з розумiнням, що воно нам просто належиться, то приймати втрати ще треба учитися. І найбiльшою наукою тут е умiння приймати кожну втрату без болю, без розпачу, як неодмiнний закон природи й земного тяжiння. Я нiколи надовго не засмучувався, коли щось або когось втрачав. Я намагався вiдразу про це думати як про щось, на що я вiддавна сподiвався, я переконував себе в тому, що чудово знав, що саме так усе й станеться. Ну й добре, що воно нарештi сталося, зiтхав я, а тепер можна рухатися далi. Це не означае, що я все ж таки не вихлюпував своi емоцii, але вiдбувалося це лише на самотi, так, на самотi я вiдводив душу, поринав у глибiнь свого розпачу й розмовляв сам iз собою, найкращим психоаналiтиком, який менi трапився в життi. Звiсно, що при цьому в нас була пляшка, без пляшки поринути в себе й змусити себе ж на конструктивний дiалог – важко. Зате на ранок я з новими силами брався за роботу й вiдганяв лихi думки, наче мух.
Я готовий був утратити все, бо наперед усi цi втрати уявляв. Наприклад, уявляв свiй стан, якби хата згорiла з усiма моiми книжками й рукописами. Авжеж, я б шаленiв, але якби це сталося насправжки, то я вже був готовий до цього, бо всi кола свого пекла я пройшов подумки, i пекло мене бiльше не лякало. Я нiколи не сумнiвався, що я людина щаслива. Навiть у найрозпачливiшi хвилини мого життя. Бо вiрив, що завтра стане краще. Я нiколи нi з чим не квапився, керуючись мудрою настановою Скарлет О’Гари зi «Звiяних вiтром»: «Я не хочу думати про це сьогоднi. Я подумаю про це завтра» i не менш мудрою думкою Оскара Вайлда: «Нiколи не вiдкладаю на завтра того, що можу зробити пiслязавтра». Я був певен, що мною опiкуються вищi й мудрiшi сили, i все, що трапляеться в моему життi доброго чи прикрого – це все закономiрно, проти цього протестувати не варто, краще змиритися й розслабитися. Бути щасливим – це нiколи, нiколи, нiколи нiкому не звiрятися у своiх проблемах, якщо ваш спiврозмовник не належить до тих, хто проблему може вирiшити. Не нарiкати на особисте життя й життевi невдачi, не сповiдатися першому-лiпшому у своiх хворобах. Бо правдивий бiль – соромливий, кожен прагне жити, а не вмирати, i хоче бути з тими, хто живе, точнiше, з тими, хто всiм задоволений чи принаймнi всiм своiм виглядом демонструе задоволення життям. Вiра – один iз чинникiв людського суспiльства. Якщо я думаю, що зараз упаду, то впаду, якщо я думаю, що нiчого не зможу, то таки не зможу. Якщо я думаю, що моi сподiвання мене обманюють, то вони мене справдi обмануть. Хто остерiгаеться лиха, з тим лихо трапляеться. Демони карають за безпiдставнi пiдозри. Просто треба затямити: гарну погоду, як i грозу, я створюю передусiм у самому собi, довкола себе.
Я хапався за рiзнi халтури, одного разу навiть переконав голову колгоспу в Дiдиловi, що його новому корiвнику бракуе на стiнах мозаiки. Корiвник був показовим, у ньому все блищало i свiтилося. Пiдлога гладко вигемблювана й полакована. Там була навiть «Кiмната психологiчноi розгрузки». Одне слово – не корiвник, а цяця. Зрозумiло, що в таку красу корiв не заженеш, тому корови мiсили болото в загорожi за корiвником. У мозаiцi я петрав не бiльше, нiж тi корови, але знайшов кумплiв, якi петрали, i ми за два мiсяцi ту мозаiку таки виклали. Любо було поглянути – корови, телятка, доярки. Комiсiя з Киева задоволено кивала. Заробляв я також писанням рецензiй на рукописи для видавництв. І коли мене у видавництвi «Каменяр» запитали, чи не мав би я бажання допомогти працювати над мемуарами одному солiдному генераловi, я, звiсно, не вiдмовився. І ось таким чином я опинився в гостях у генерала.
2
Генеральська вiлла мiстилася в Брюховичах, давнiй вiдпочинковiй мiсцинi. Я сiв на ровера, поклав до наплiчника кiлька книжок i поiхав. Я з вiтерцем промчав попри сосновий лiс, а потiм уже повiльнiше крутив педалi тихими безлюдними вуличками i з цiкавiстю роззирався на довоеннi будинки-люкс та вiлли, у яких поселилася нова советська елiта, але за притаманною для цiеi елiти звичкою вона все, що можна було закапарити, – закапарила. Хтось влiпив неоковирний хлiвець, хтось гараж, а хтось теплицю. На городчиках росло тiльки те, що корисне, квiтiв було мало. Але той будинок, до якого я наблизився, не мав i городчика. Тобто вiн колись там був, а зараз усе заросло бур’яном, з якого прозирали хирлявi пiвонii й завiянi вiтром польовi маки. Хвiртка була вiдчинена, я увiйшов i натиснув дзвiнок на дверях.
Але вiдчинила менi молода дiвиця. Вона була в халатi, який роз’iжджався на ногах i на грудях, пiд халатиком вгадувалися боттiчеллiвськi стегна й перса, обличчя мала симпатичне, хоч дещо перегодоване. На головi в неi були папiльотки, дiвчина витрiщилася на мене, як на кролика з крильцями.
– Да-а-а… – протягла вона.
– Я до Василя Григоровича.
– А ево нет. А по какому поводу?
– Я з видавництва, – сказав я й подумав, що бажання заробити зайву копiйку в мене не настiльки сильне, як небажання спiлкуватися з цiею персоною.
– А-а, – зрадiла вона невiдь-чого й вiдразу перейшла на мову аборигенiв: – Ви будете помагати йому писати мемуари? – Я кивнув, вiдчуваючи, як мое ставлення до дiвчини теплiе. – Прекрасно, заходьте. Вiн пiшов прогулятися, зараз повернеться.
Вона провела мене до вiтальнi, у якiй панував типовий для гнилоi iнтелiгенцii безлад, i кинулася згрiбати з канапи своi труси й лiфчики. Коли нахилялася до мене спиною, то жоден рубчик не засвiдчив, що пiд халатом у неi е бiлизна. Мабуть, щойно виповзла з лазнички. За мить вона зникла, а вiдтак з’явилася в шортах i блюзцi. Сiла на канапi навпроти мене й улаштувала допит: хто я, що я, чим займаюся. Я, звiсно, розписав себе в неймовiрно привабливих барвах, хизуючись неабияким лiтературним досвiдом у написаннi мемуарiв, авжеж, военних також. Коли я говорив, вона уважно мене розглядала, хоч, може, слухала не настiльки уважно. Урештi встала й сказала, що приготуе каву.
Генерал, рухливий худорлявий чоловiк рокiв сiмдесяти, увiйшов бадьорим кроком до вiтальнi, потиснув менi руку й сказав, що дуже радий, що доведеться працювати з молодою людиною, бо перед тим йому прислали старого пердуна, який його неймовiрно дiставав своiми уточнюючими питаннями i не мав анi краплi фантазii у своiй пустопорожнiй головi. Згадка про фантазiю мене напружила, у мене виникла пiдозра, що мемуари мiститимуть вагому домiшку фiкцii.
Генерал запросив до свого кабiнету. Вiн розмовляв украiнською з елементами суржику i, мабуть, це була ще одна суттева причина найняти секретаря. Інша суттева причина – дати раду цiлiй купi книжок, що красувалися стопками на письмовому столi, а деякi лежали ще й на пiдлозi. Тут була iсторiя «великоi вiтчизняноi» в кiлькох томах, а також рiзноманiтнi мемуари iнших вiйськових. Генерал запропонував менi сiсти за стiл i пiдсунув кiлька аркушiв паперу, на яких було детально виписано план спогадiв, починаючи з дитячих лiт. Бiля кожного пункту вказано ту чи iншу книжку мемуарiв i сторiнки. Так от, як я буду працювати? Тупо цупити з iнших книжок? Я запитав, що я повинен робити з цiею лiтературою. Генерал пояснив, що писати ЙОГО спогади я буду за чужими спогадами, а вкiнцi, коли вже все буде написане, будемо разом правити. Головне – все це описувати своiми словами i якомога простiшим стилем.
– Ви Брежнева читали? – запитав несподiвано. Я кивнув. – Ось приблизно такий стиль. Простий, дiловий, деколи з гумором. Леонiд Ільiч же ж талановитий стилiст?
– Так-так, – погодився я з готовнiстю, помiтивши його допитливий погляд, – вiн дуже талановитий оповiдач. Шкода, що так скупо все описав. Мiг би й ширше.
– Це правда. Але ми все зробимо далеко не скупо, а ширше, глибше й вагомiше. Так?
– Як скажете.
– Тодi берiмося до роботи.
У цей час дiвчина принесла каву.
– Ви вже знайомi? – поцiкавився генерал. – Це моя онука Юлiя. – Вiн зачекав, коли вона вийде, i додав: – Зараз я вам надиктую про моiх батькiв, про мое дитинство, бо цього ви тут не знайдете, – вiн поплескав по стопцi книг. – Будете писати вiд руки. Потiм удома… ви маете друкарську машинку? Це добре. Я терпiти не можу цокання друкарськоi машинки. Отже, потiм удома будете передруковувати. Хоча можете й тут, коли мене не буде. Та-а-ак… з чого почнемо… Ага… мiй дiд походив з Полiсся…
Генерал неспiшно човгав у своiх теплих пантофлях з кутка в куток i диктував, а я старанно нотував усю ту каламуть, яку вiн молов засобами свого канцелярсько-штабного словникового запасу. Час вiд часу вiн зиркав у котрусь iз книжок, звiдки стирчало мiльйон закладок, i додавав чергову цитату до свого безсмертного тексту. Я з жахом усвiдомлював, скiльки на мене попереду чекае роботи, адже все це доведеться передруковувати, а тодi правити й знову передруковувати. А його ненависть до друкарських машинок, мабуть, цiлком зрозумiла – сидiв наш генерал цiлими днями в штабi, ото його тi машинки й задовбали. Не гуркiт гармат, не вибухи снарядiв, а машинки.
Тобто я займався тим, що позичав у iнших авторiв, мабуть, таких самих генералiв, iхнi глибокi роздуми, позиченi ще в когось. Генерал, щоправда, потiм перевiряв, чи не надто значнi збiги в текстах та чи дотримуюся я однакового стилю. Проте вiн менi не дуже докучав, приiжджаючи лише раз на тиждень i завозячи продукти, багато з яких були на ту пору дефiцитом. Значно частiше мене провiдувала його онука. Вона крутилася по хатi, вдаючи, що чимось зайнята, та час вiд часу цiкавилася, як посуваеться робота. Нарештi не витерпiла i запропонувала пiти на озеро. Я подумав, що невелика розривка не зашкодить, i погодився. Юля зiбрала щось перекусити й випити, спакувала те все у наплiчник i почепила менi на плечi. Сама несла скрученого коцика.
Озеро мiстилося серед лiсу, людей було мало. Ми розташувалися на пiщаному березi, купалися й засмагали. Але коли двое молодих тiл лежать поруч, то мимоволi iхнi руки розпочинають зближення, а вiдтак ми вже цiлувалися, хоч i дуже скромно. Коли пристрасть взяла гору, я запропонував пiти до лiсу. Ми згребли усi манатки, знайшли невелику галявину, постелилися й там уже, не криючись, кохалися пiд вiдкритим небом, вiдчуваючи, як сонце пестить нашi тiла. Потiм ми пили вино й реготали невiдомо з чого, а ввечерi, повернувшись додому, продовжили нашi любощi, якi вiдтодi уже тривали регулярно. Таким чином, проживання на генеральськiй вiллi стало не тiльки корисним, але й приемним. Надто, що в генерала була встановлена потужна антена, яка ловила не лише Польщу, а й Швецiю.
Юля навчалася в унiверситетi на юридичному i мала вiдповiдне товариство вищого лету, до якого менi було як до неба рачки. Вона чесно призналася, що зустрiчаеться з сином суддi, який уже працюе помiчником у судi, i збираеться за нього замiж. Але з ним не спить. Мене це здивувало, i я не повiрив. Але вона пояснила, що вiн ще дiвич, дуже соромливий, i вона не хоче його шокувати тим, наскiльки вона просунута в сексi. Водночас вона наперед смакуе, як буде його розбещувати, а поки що розважаеться зi мною. Я не мав нiчого проти, моiм завданням було тiльки вижити в цьому засраному свiтi, у цiй гноiвцi, у яку мене кинула доля. А щоб вижити, доводилося призвичаюватися до всього, що мене оточувало, мiмiкрувати, удавати сiреньку пташку, не рипатися й не шукати собi клопоту на бiдну голову.
Отак я плив i плив, плив без кiнця за течiею, i якщо хтось думае, що ми перебуваемо зараз на одному й тому самому мiсцi, то помиляеться. Ми нiколи не перебуваемо тут i зараз, ми весь час у русi, у вiчнiй плавбi небом води, у боротьбi з хвилями i припливами, дорогою багато хто з нас iде на дно, знесилiвши й утративши вiру, тисячi й тисячi позад нас розпачливо змахують руками, намагаючись ухопитися за промiнь сонця чи за пiр’iнки тривожних птахiв мовчання, i зникають у нуртах безмежного океану. І ми з тобою теж пливемо назустрiч великому невiдомому, яке ледь-ледь мрiе на обрii, але врештi-решт i нас чекае те саме – знесилення, змах рук, промiнь сонця у жменi i бульбашки на поверхнi води.
Там, на самому днi, руки наших пращурiв, перетворенi на зеленi водоростi, вигойдуються, тягнучись до поверхнi, iхнi тiла, замуленi в пiщане дно, творять неспокiйнi пагорби, якi увесь час пересипаються, мiняються мiсцями. Краще не дивитися в ту темну глибiнь, бо iхнi очi можуть загiпнотизувати й покликати скорiше, нiж тобi призначено. Я не зазирав у глибiнь, бо я боявся глибини i висоти, але засинаючи часто уявляв себе потопельцем, що мирно лежить на пухкому днi, оповитий барвистими пагонами, i дивиться вгору, туди, де просочуеться свiтло, мовби очiкуючи потаемноi звiстки вiд когось незнаного. І так менi було затишно в тих моiх мареннях, що я швидко засинав, а небавом переселявся в iншi мiсцини, з яких найдужче мене вабило те мiсто, затоплене в нiч, як на днi пiдземного моря, що нiколи не бачить свiтла сонця.
– Коли я з тобою кохаюся, – каже Юля млосним голосом, – на згадку спадае шокуюча правда, що людина на 85 вiдсоткiв складаеться з води. І тодi мене проймае страх: я боюся втопитися в тобi, влитися в тебе, наче струмок у рiчку, i щезнути. Коли ти виходиш iз берегiв, я захлинаюся…
У сутiнках ii тiло розквiтае, мов мак, голос дзюрчить, струменить, затихае, тихо так скрапуе мед iз налитих по вiнця вуст, що шукають однi одних.
3
Я звернув увагу, що в генеральському домi збереглися ще старi польськi меблi, посуд, килими й дорiжки, було кiлька альбомiв з фотокартками, але, вочевидь, не генеральськими, а довоенними. Сумнiву не було, що генерал заселився в дiм, який належав заможнiй родинi, вiдтак мене зацiкавив стрих. На старих стрихах можна знайти чимало цiкавого, але я сам туди потрапити не змiг, бо вiн був замкнений на масивний замок, а ключа я не знайшов. На щастя, Юля не мала нiчого проти, щоб я туди дiстався, й показала, де генерал ховав ключ – у супницi, що пишалася червоними маками в сервантi. Юля й сама нiколи не бувала на стриху, то ми полiзли драбиною нагору разом. Стрих був захаращений безлiччю ще старiших меблiв, анiж у покоях – креденси, шафки, накаслики, був навiть доволi громiздкий горiховий секретер з безлiччю менших i бiльших шухлядок. Кожну з тих шухлядок я обстежив, але окрiм старих квитанцiй, рахункiв, марок, сiрникових пуделок, конвертiв i стопки папiрчикiв для папiросiв нiчого не виявив. У кутку було звалище книжок та часописiв – переважно польських, але траплялися нiмецькi та украiнськi. Здебiльшого вони стосувалися медицини i технiки, тому я нiчого цiкавого для себе не знайшов, окрiм газет. За сволоком несподiвано я намацав шинку на лiкоть завдовжки у закiпченiй марлi. Вона апетитно пахла.
– Не думаю, що твiй дiдо вудив шинки, – сказав я.
– Нiколи такого не чула, – здивувалася Юля. – Що ти хочеш з нею зробити?
– Цiкаво, чи вона збереглася.
– Дурний? Та iй бозна скiльки рокiв! Мабуть, ще до вiйни повiсили.
– Вона вiчна, – сказав я.
Ми спустилися на кухню, я розгорнув марлю i врiзав шматочок шинки. Вона добряче всохлася, але на смак iй нiчого не бракувало. Юля дивилася на мене виряченими очима й навiдрiз вiдмовилася пробувати цей смаколик. Я з’iв ще шматочок i сховав шинку в заморозник. На язику в мене був смак 1930-тих рокiв – причастя львiвською Атлантидою.
Однак стрих не переставав мене манити, менi все ще здавалося, що я на щось там натраплю. Я знову почав переглядати альбоми, але тепер зазирав i на зворотний бiк карточки, де часто було щось написано. Хтось комусь пересилав iх i при цьому коментував чи вiтав. Пiд тими привiтаннями зазвичай були тiльки сухi iмена, але траплялися й прiзвища. Скидалося на те, що родина, яка тут мешкала, належала до мiшаного украiнсько-польського кола. А якщо так, то, може, не всi виiхали, i я зможу довiдатися щось бiльше. Альбомiв генерал не спалив, то, може, не спалив i старих паперiв, листiв. Недавно знайомий робив у себе ремонт i пiд пiдлогою знайшов щоденника колишнього власника помешкання, де були записанi всi його походеньки. А що як i тут мiг хтось заховати цiннi папери?
До кого б я мiг звернутися за порадою? І тут знову сплила менi на гадку панi Алiна, знайома моiм читачам за «Дiвами ночi». Чесно кажучи, я не бачив ii кiлька рокiв i не уявляв, як вона поживае, хоча трохи за сiмдесят – не такий уже й вiк, щоб переселятися до родинного гробiвця. А те, яку неймовiрну кiлькiсть людей вона знала з довоенного Львова, давало надiю, що когось вона зможе на тих свiтлинах упiзнати. Я зателефонував iй i з радiстю почув фонтан емоцiй та дорiкань, що я про неi забув i вiдцурався вiд ii Школи кохання. Того ж дня я опинився у неi в гостях. Будиночок на Кривчицях не змiнився, i привiтав мене той самий кудлатий Мопсьо, який любить усiх облизувати, i хвiртка так само сполохано зойкнула. Я натис на дзвiнок, дверi вiдчинила дiвчина з русявою косою. Я сказав, що мене чекае панi Алiна.
– Справдi? – чогось хихикнула дiвчина, змiрявши мене поглядом з голови до нiг. – А як менi вас вiдрекомендувати?
Менi не хотiлося нiчого зайвого про себе казати, тому бовкнув:
– Юрко з альбомом.
– Альбомом? Яким альбомом? – витрiщила вона своi чудовi оченята так, мовби я згадав не про альбом, а про дресированого гiпопотама.
– Мальованим.
– Пхи… Якi ми гоноровi! – Вона крутнулася на пiдборах i зникла, а за хвилю вернулася й без слiв провела мене до вiтальнi.
Панi Алiна виплила до покою, мов королева, у розкiшному бiлому халатi з золотим тисненням. Вона практично не змiнилася, була така сама вертка й балакуча. Я поцiкавився, як процвiтае ii Школа.
– Ох, Юрцю, ще тягну, хоч менi вже то трохи тяжко. А кинути не можу, бо такi люди в то всьо закрученi, що можуть бути клопоти. А ви як? Далi шукаете роботу?
– Та нi. Уже знайшов. Помагаю писати генераловi мемуари.
– І то все? А куди зникли вашi письменницькi амбiцii?
– Лишилися при менi. Пишу в шухляду.
– І знову все зашифровуете в метафори та асоцiяцii? Я iнколи думаю, що така лiтература колись буде мати навiть бiльшу цiннiсть, нiж та, що буде писатися в лоб. Хоча мiй досвiд пiдказуе, що для тирана поет, який оминае полiтичнi теми, рiвно ж небезпечний, як i той, хто вiдверто кличе до бою. Е, та не буду вам голову морочити. З чим прийшли? Бо не вiрю, що просто так, аби лише провiдати стару схоровану бабцю.
І тодi я показав iй альбоми з фотографiями, якi прихопив iз собою. Панi Алiна уважно iх розглянула, i я навiть не здивувався, коли вона сказала, що багатьох осiб з цiеi колекцii знала особисто й дуже близько.
– Я вам скажу, що то за родина – то родина графа Дунiна-Борковського. У тому роду були украiнцi й поляки, були там запорiзькi козаки, був полководець короля Карла П’ятого, був навiть один, як казали про нього, упир, були письменники i колекцiонери мистецьких рiчей, i був добрий мiй знайомий, львiвський воевода Петро Дунiн-Борковський. Петрусь… – Вона мрiйливо закотила очi, потiм додала: – Усi вони повиiжджали, а я, бiдна, не маю з ким згадати старi часи.
– Геть усi виiхали? – перепитав я. – Бо, власне, я хотiв це з’ясувати.
– А де ви цi альбоми взяли? – Я пояснив. – А-а, в Брюховичах? О, та то якраз вiлла пана графа. А той генерал, скурвий син, ii загарбав. І кажете, що там ще повно старих рiчей? А-а то злодiйня францувата! Знаете, що я вам скажу… е одна поважна панi, яка нiкуди не виiхала. Вона ще жие. Я, правда, з нею погнiвалася… точнiше, вона зi мною… i, як завше то бувае – через хлопа. Уже не згадаю, хто в кого вiдбив… вона в мене чи я в неi. Вона е на цих свiтлинах. О, прошу дуже.
І вона показала вродливу дiвчину в спортовому теплому костюмi на лижах.
– Рената… Реня… так ми ii кликали. Вона теж з роду Борковських, i, мiж iншим, часто бувала на тiй вiллi. Там вiдбувалися незлецькi бали з феерверками. Але нащо вам то всьо ворушити? Нащо вам тi всi люди?
– Менi здаеться, що вiлла мусить ховати в собi таемницю.
– Гадаете знайти скарб?
– Хотiлося б, але то марнi надii.
– Ну, то ось вам адреса Ренi. Скажете, що я ii вибачаю… – Вона замислилась. – Чи прошу вибачення?… Гм… Одне з двох. Але ви скажiть, а вона поправить. То така нендза,[7 - Нендза – бiда, злиднi.] що всьо пам’ятае.
– Вона, часом, не графиня?
– Ну як вам сказати… дочка графа. Але вийшла замiж за iнджiнера, родина вiд неi вiдмовилася. Помирилися лише перед вiйною. А чоловiка ii забрали до вiйська, i вiн згинув у Катинi. Мала двох синiв, обидва виiхали до Польщi не так давно, а звiдти – до Америки. Тепер жие сама.
Я не став зволiкати i, поцiлувавши руку панi Алiни, подався на Новий Львiв. Панi Реня мешкала в маленькiй старенькiй хатинi з невеликим садом. У саду копошилися кури. Худенька жвава лiтня жiночка сипала iм зерно й примовляла. Я зачекав, коли вона обернеться, i привiтався. Потiм передав вiтання вiд панi Алiни й сказав, що вона все вибачае.
– Вибачае! Вибачае? – аж захлинулася вiд обурення жiнка. – Вона мене вибачае? Та то вона в мене повинна просити вибачення!
– Ой, я все наплутав, – заторохтiв я, – вона, власне, й просила ii вибачити. Не казала, за що, то я й помилився.
