скачать книгу бесплатно
40 днiв Муса-Дага
Франц Верфель
Вiдомий австрiйський поет, романiст i драматург Франц Верфель (1890–1945) народився в заможнiй еврейськiй родинi у Празi (на той час Австро-Угорщина). Вчився в унiверситетах Праги, Лейпцига, Гамбурга. У 1915–1917 рр. воював у лавах австрiйськоi армii на росiйському фронтi. У 1929 р., подорожуючи Сирiею, Верфель вiдвiдав у Дамаску килимову фабрику, де побачив сотнi виснажених, обiрваних дiтей вiрменських бiженцiв. Це спонукало його написати роман «40 днiв Муса-Дага», щоб розповiсти европейському читачевi про геноцид вiрменського народу в Османськiй iмперii 1915–1916 рр. В основу твору покладено реальнi iсторичнi подii. Не можна без хвилювання читати про випробування, якi випали на долю вiрменiв, зокрема головного героя Габрiеля Багратяна – людини з европейською освiтою, колишнього офiцера турецькоi армii, одруженого з француженкою, який, так уже судилося, раптом опинився на своiй батькiвщинi у найжахливiшi часи…
Франц Верфель
40 днiв Муса-Дага
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
The translation of this book was supported by the austrian Federal Chancellery (Division for arts and Culture)
Це видання було здiйснено за пiдтримки Австрiйськоi федеральноi канцелярii (Вiддiл культури i мiстецтв)
The book is published with the support of the state Commission on Coordination of the events for the commemoration of the 100th anniversary of the armenian genocide
Також книга видана за пiдтримки Державноi комiсii Вiрменii з координацii заходiв з вiдзначення 100-i рiчницi Геноциду вiрмен
Книга перша
Прийдешне
Аж доки, Володарю святий та iстинний, не судитимеш, i не чиниш помсти тим, хто живуть на землi, за кров нашу?
Одкровення святого Івана Богослова. 6, 10[1 - Іван Богослов (Йоан, Іван син Заведеiв) – апостол, християнський святий, проповiдник, автор декiлькох творiв Нового Завiту. Апокалiпсис – остання книга Нового Завiту та один з найдавнiших творiв християнськоi лiтератури.]
Роздiл перший
Тескере
– Як я тут опинився?
Цi слова Габрiель Багратян вимовляе вголос, сам того не усвiдомлюючи. Так у них не чуеться запитання, а щось незрозумiле, якесь урочисте здивування, що переповнюе його до краiв. Навiяла це, либонь, пронизана свiтлом рань березневоi недiлi та сирiйська весна, що жене вниз схилами Муса-Дага, аж до горбистоi рiвнини Антiохii, навалу гiгантських червоних анемонiв. Усюди на полонинах буяе з землi iхнiй чудовий рум’янець, витiсняючи цнотливу бiлизну високих нарцисiв, яким також уже час цвiсти. Муса-Даг немов оповита незримим золотистим гулом. Чи то роiться незлiченна кiлькiсть бджiл, якi залишили вулики Кебусii, чи в цю бездоганно доступну для вух та очей годину долинае здалеку прибiй Середземного моря, що пiдточуе голий хребет гори?
Вибоiста дорога в’еться вгору мiж обвалених стiн. Там, де руiни змiнюе хаотичний розсип камiння, дорога звужуеться, переходить у стежку вiвчарiв. Передгiр’я пройдено.
Багратян озираеться. Довготелесий, у вiльного крою костюмi з м’якоi домотканоi вовни, вiн стоiть випрямившись i вслухаеться. Трохи збочена феска на вологому чолi. Очi у нього широко розставленi, такi ж великi, як у природного вiрменина, але свiтлiшi.
Тепер Габрiелевi видно, звiдки вiн прийшов: у просвiтi мiж евкалiптами, що ростуть у парку, його погляду вiдкрився будинок iз яскравими стiнами та пласким дахом. Осяянi вранiшнiм сонцем стайнi та господарськi прибудови. До садиби бiльше пiвгодини ходу, але здаеться, що будинок зовсiм близько, нiби слiдував за господарем по п’ятах.
Але ж церква села Йогонолук, що стоiть унизу, в долинi, явно вiтае його, кивае великим своiм куполом iз гостроверхою бiчною башточкою. Цей солiдний похмурий храм i садиба Багратянiв невiддiльнi одне вiд одного. Їх збудував пiвстолiття тому дiд Габрiеля, легендарний благодiйник i добродiй тутешнiх мiсць.
У вiрменських селян i ремiсникiв е звичка повертатися пiсля поневiрянь у пошуках заробiтку на чужинi – навiть iз самоi Америки – додому в рiдне гнiздо. Інакше приходять новоявленi багатii – буржуа. Вони будують розкiшнi вiлли на Лазурному березi неподалiк Канна, в садах Гелiополiса або скромнiшi – на схилах Лiванських гiр, в околицях Бейрута. Дiд Габрiеля, Аветiс Багратян, разюче вiдрiзнявся вiд цих парвеню. Вiн, засновник всесвiтньо вiдомоi фiрми в Стамбулi з фiлiями в Парижi, Лондонi та Нью-Йорку, з року в рiк, коли дозволяли справи, жив у своему маетку неподалiк вiд Йогонолука, на схилi Муса-Дага. Не тiльки Йогонолук, а й iншi шiсть вiрменських сiл навкруги вiн також надiлив своею царськоi щедрiстю. Крiм побудованих дiдом церков i заснованих ним шкiл, iз учителями, котрi здобули освiту в американських мiсiонерiв, достатньо назвати й один дар, пам’ять про який усупереч усiм подальшим подiям i досi зберегли мiсцевi жителi. Це – пароплав, зафрахтований пiд швейнi машинки Зiнгера, якi Аветiс Багратян пiсля особливо прибуткового року велiв розподiлити мiж п’ятдесятьма найбiднiшими сiм’ями навколишнiх сiл.
Габрiель – його сторожкий погляд ще був спрямований на рiдну домiвку – знав дiдуся. Адже вiн народився в цьому будинку i в дитинствi провiв тут багато часу. У дванадцять рокiв хлопця вивезли звiдси. Тепер це минуле життя, яке колись було його життям, зачiпае до неймовiрного болю. Це – як спогад про передбуття, вiд нього стае моторошно та саднить душу. Пам’ятав чоловiк дiда насправдi чи тiльки читав про нього в дитячих книжках, або лише бачив його портрети?
Низенький дiдок iз сивою еспаньйолкою, в довгому шовковому халатi в жовту та чорну смужки. Пенсне – в золотiй оправi, ланцюжок звисае на груди. Вiн ступае червоними мештами по садовiй травi. Всi зустрiчнi низько йому вклоняються. Пещенi старечi пальцi торкаються щоки пiдлiтка. Було це насправдi чи тiльки здаеться? Дiд пробуджуе в ньому такi ж почуття, як i гора Муса.
Коли кiлька тижнiв тому Габрiель уперше пiсля повернення побачив гору свого дитинства, гребiнь, що поступово темнiе на тлi вечiрнього неба, його переповнило невимовне почуття – солодке та страшне. Чоловiк одразу ж притлумив це почуття. Що це було, перше, ще неясне передчуття чи промовляли останнi двадцять три роки? Двадцять три роки в Європi, в Парижi! Двадцять три роки повноi асимiляцii! А пережито стiльки, що вистачило б на вдвiчi або втричi бiльше часу… Цi роки погасили все минуле… Пiсля смертi дiдуся, Аветiса Багратяна, сiм’я, звiльнившись вiд нав’язаного iй главою родини мiсцевого патрiотизму, залишае цей схiдний шматочок землi. Резиденцiею фiрми, як i ранiше, залишаеться Стамбул. Але батьки Габрiеля живуть тепер разом iз обома синами в Парижi. Правда, брат Габрiеля – вiн старший на п’ятнадцять рокiв i, як i дiд, носить iм’я Аветiс – незабаром зникае, ставши спiввласником фiрми з iмпорту, повертаеться до Туреччини. Ім’я дiда брат носить по праву – його нiтрохи не тягне в Європу. Вiн – дивак i вiдлюдник. Пiсля багаторiчного запустiння садиба в Йогонолуку завдяки Аветiсовi-молодшому – знову в повазi. Єдина його пристрасть – полювання, чоловiк раз по раз влаштовуе мисливськi вилазки в гори Тавра та Гаурава. Про брата Габрiель мае смутну уяву, сам вiн, скiнчивши в Парижi гiмназiю, слухае лекцii в Сорбоннi. Нiхто не примушуе чоловiка займатися комерцiею – фахом, до якого вiн зовсiм непридатний i становить дивовижний у iхнiй родинi виняток.
Йому дали можливiсть вести життя вченого й естета, займатися археологiею, iсторiею мистецтва, фiлософiею, до того ж молодик отримуе щорiчну ренту, яка дозволяе йому бути незалежною, навiть заможною людиною. З Жульеттою вiн одружуеться дуже рано. Цей шлюб знаменуе собою глибоку змiну в життi Габрiеля. Француженка залучае чоловiка у свое середовище. Тепер Багратян – майже зовсiм француз. Вiрменин вiн, так би мовити, лише теоретично. Але й не зовсiм вiдрiкся вiд себе, час вiд часу друкуе у вiрменських журналах своi науковi працi. А для свого десятирiчного сина Стефана запрошуе домашнього вчителя-вiрменина, щоб навчити хлопчика мови пращурiв. Жульетта вважае це абсолютно зайвою та навiть шкiдливою витiвкою. Але молодий Самвел Авакян ii приваблюе, тому пiсля кiлькох ар’ергардних боiв вона капiтулюе.
В основi розбiжностей мiж подружжям Багратянiв лежить одне постiйне протирiччя. Як би не намагався Габрiель укоренитися в чужiй краiнi, вiн мимоволi втягуеться в полiтичну боротьбу свого народу. Мае славетне iм’я, Габрiеля Багратяна охоче вiдвiдують, буваючи наiздом у Парижi, вiрменськi полiтичнi дiячi. Йому навiть пропонують вступити в «Дашнакцутюн», вiд чого той iз жахом вiдмовляеться. Правда, 1907 року чоловiк бере участь у вiдомому конгресi, на якому «молодi турки» об’еднуються з вiрменською нацiональноi партiею[2 - Вiрменська революцiйна федерацiя – одна з найстарiших вiрменських полiтичних партiй, що була створена 1890 року у Тифлiсi (Тбiлiсi).]. Йдеться про створення новоi держави, де всi народи будуть жити мирно, плiч-о-плiч, без дискримiнацii. Така програма надихне навiть людину, вiдiрвану вiд батькiвщини. У цi днi турки розсипаються в барвистих комплiментах, запевняють вiрменiв у своiй полум’янiй любовi.
До клятви вiрностi Багратян ставиться серйознiше, нiж iншi, така вже його натура. Ось чому Габрiель, ледь вибухнула Балканська вiйна, добровiльно вступае до лав турецькоi армii. У Стамбулi вiн проходить прискорену пiдготовку в школi офiцерiв запасу, але пiсля ii закiнчення встигае взяти участь тiльки в битвi – пiд Булаiром – як командир гаубичноi батареi. Ця едина довга розлука з близькими тривае бiльше пiвроку, i вiн дуже страждае. Може, боiться втратити Жульетту? Вiдчувае в ii ставленнi до нього якусь змiну, втiм, реального приводу так думати у нього немае. Пiсля повернення в Париж Багратян уникае всього, що не мае прямого стосунку до ii внутрiшнього свiту. Вiн – мислитель, людина, для котроi духовнiсть – понад усе, людина як така. Що йому до справ туркiв, i хто йому, врештi, вiрмени? Габрiель подумуе про те, щоб прийняти французьке громадянство. Жульетта була б щаслива. Але його весь час стримуе якесь почуття внутрiшнього гальмування. Багратян пiшов добровольцем на фронт. Нехай навiть не живе у своiй вiтчизнi, але не може ж ii зректися! Адже це – батькiвщина його батькiв. Вони зазнали там нечуваних страждань i все ж ii не покинули. Самому Габрiелю страждати не довелося. Про масовi вбивства та погроми вiн знае тiльки з книжок i балачок. Чи не все одно, якiй владi кориться людина, для котроi духовнiсть – понад усе? І Габрiель залишаеться турецьким пiдданим.
Два щасливих роки в чарiвнiй квартирцi на авеню Клебер. Здавалося б, усi проблеми вирiшено та вiднайдено, нарештi, стiйкiсть. Габрiелю тридцять п’ять рокiв, Жульеттi – тридцять чотири. Стефану – тринадцять. Життя плине без турбот, iх не обтяжуе надмiрне честолюбство, вiн зайнятий iнтелектуальною працею, родина товаришуе з приемними людьми. Щодо вибору друзiв, то тут усе вирiшуе Жульетта. Стаеться це перш за все тому, що Габрiель майже не бачиться зi старими вiрменськими знайомими. Батьки його давно померли. Жульетта неухильно пiдтверджуе свою нацiональну домiнанту, що не передбачае жодних поступок. Ось тiльки очi сина не вдасться iй змiнити. Габрiель немов нiчого не помiчае.
Крутий поворот долi визначив несподiваний лист вiд Аветiса Багратяна. Старший брат викликав Габрiеля в Стамбул. Вiн важко захворiв i не в змозi бiльше очолювати пiдприемство. Кiлька тижнiв тому чоловiк ужив усiх необхiдних заходiв, аби перетворити фiрму на акцiонерне товариство. Габрiелю треба б там з’явитися, щоб забезпечити власнi iнтереси. Жульетта – вона дуже пишаеться своею життевою мудрiстю – негайно виявляе бажання супроводжувати свого чоловiка i бути присутньою при дiлових перемовинах. Гра видасться велика, а Габрiель вiд природи – непутящий, йому, вважае дружина, не пiд силу боротися з верткими вiрменськими гендлярами.
Червень 1914-го. У свiтi – зловiсна тиша перед бурею.
Габрiель вирiшуе взяти з собою не тiльки Жульетту, але i Стефана з домашнiм учителем Авакяном. Навчальний рiк все одно – коту пiд хвiст. Справи можуть надовго затримати Габрiеля, а яким буде перебiг свiтових подiй, передбачити важко.
До середини липня сiм’я Багратянiв приiжджае в Константинополь. Але брат Габрiеля iх не дочекався. Аветiс вiдбув у Бейрут на iталiйському пароплавi. За цi липневi днi його легенева хвороба прогресувала з такою страхiтливою швидкiстю, що вiн уже не мiг виримувати стамбульську задуху. (Цiкаво, що брат европейця Габрiеля iде вмирати не в Швейцарiю, а в Сирiю.)
Габрiелю доводиться вести перемовини не з Аветiсом, а з директорами, адвокатами та нотарiусами. При цьому йому вiдкриваеться, як непомiтно i з якою нiжнiстю пiклувався про нього його майже незнайомий брат. І чоловiк уперше з повною яснiстю усвiдомлюе, що хворий, старiючий Аветiс працював на нього, що це йому Габрiель зобов’язаний своiм добробутом. Яке безглуздя, що брати залишилися чужими! Габрiель жахаеться, згадуючи, з якою зарозумiлiстю ставився до «махляра», до «цього схiдного чоловiка», й як не завжди вмiв це приховати. Тепер молодший брат сповнений бажання спокутувати провину, поки не пiзно. Його охоплюе незрозумiла туга.
Спека в Стамбулi i справдi нестерпна. Повертатися зараз на Захiд, ачей, нерозумно. Треба перечекати грозу. Навiть вiд думки зробити невелику морську прогулянку вiдразу нiби повiяло свiжiстю. Один iз новiтнiх пароплавiв «Кедiвал-Мейл» дорогою до Александрii заходить у Бейрут. На захiдних схилах Лiвану можна винайняти цiлком сучасну вiллу, що задовольнить навiть найвимогливiшого наймача. Знавцям вiдомо, що немае на землi ландшафту, прекраснiшого за цей. Габрiелю, однак, нема потреби вдаватися до красномовства – Жульетта погоджуеться вiдразу ж. Їй давно дошкуляе таемна нетерплячка, вабить усiляка новизна.
Уже далеко вiд берега, у вiдкритому морi, наче гуркiт вибухiв снарядiв, iх наздоганяють моторошнi звiстки: одна за одною держави вступають у вiйну. Коли Багратяни вийшли на пристань Бейрута, в Бельгii, на Балканах i в Галичинi вже йшли боi. Про повернення додому, у Францiю, i думати було годi. Загрузли. Газети повiдомляли, що Висока Порта мае намiр вступити в союз iз центральними державами. Вiдтепер Париж – столиця ворожоi краiни.
Головна мета поiздки не була досягнута. Брати знову розминулися. За кiлька днiв до приiзду Габрiеля в Бейрут старший брат наважився пуститися у зворотний шлях – через Алеппо й Антiохiю в Йогонолук. Видно, для смертi Лiван йому не годився. Помирати, то вже на Муса-Дагу.
Лист, у якому старший брат сповiщав про свою близьку смерть, прийшов восени. Тим часом Багратяни оселилися в гарному будиночку, розташованому в горiшнiх кварталах мiста. Жульетта вважае життя в Бейрутi задовiльним. Тут е багато французiв. У жiнки бувають консули рiзних держав. Жульетта i тут зумiла залучити в свiй будинок людей, як, втiм, i будь-де. Габрiель щасливий, що вона не дуже важко страждае вiд вигнання. Нiчого не вдiеш! У Бейрутi, порiвняно з европейськими мiстами, хоча б жити безпечнiше. І все ж Габрiель не може не думати про садибу в Йогонолуку. У своему листi Аветiс настiйно благае його подбати про рiдну домiвку. Через п’ять днiв пiсля отримання листа приходить телеграма вiд доктора Петроса Алтунi з повiдомленням про смерть Аветiса Багратяна.
Тепер Габрiель невпинно згадуе про дiм свого дитинства. Однак тiльки-но Жульетта забажала якнайшвидше iхати в Йогонолук, щоб успадкувати будинок, про який чоловiк iй стiльки розповiдав, вiн лякаеться i йде на поступки. Габрiель подае безлiч доказiв проти поiздки, але Жульетта наполягае на своему. Сiльська самота? Нiчого iншого вона i не прагне. Вiдiрванiсть вiд свiту, брак комфорту? Вона сама здобуде все необхiдне. Це iй навiть подобаеться. Колись у батькiв дружини був замiський будинок, вона там виросла. Якщо вони з Габрiелем матимуть власний будинок, якщо iй дозволять обставити його по-своему i бути в ньому повноправною господинею, сповниться ii заповiтна мрiя, i цiлком байдуже, в якому клiматi це буде. Незважаючи на радiсну готовнiсть дружини, Габрiель намагаеться ii вiдмовити, лякае, що скоро почнуться дощi. Набагато розумнiше було б будь-що домогтися дозволу вiдвезти родину до Швейцарii! Але Жульетта пручаеться. В ii словах звучить виклик. Габрiель, однак, не в змозi придушити в собi дивну тривогу та щемливе вiдчуття туги…
Був грудень, коли маленька сiм’я вирушила в дорогу, на батькiвщину предкiв. Незважаючи на те, що потяги були переповненi вiйськовими, мандрiвка залiзницею до Алеппо пройшла добре. В Алеппо Багратяни винайняли два автомобiлi, вигляд яких був справдi чарiвним. Якимось дивом вони все ж дiсталися брудною дорогою Антiохii. Там, бiля мосту через Оронт, iх уже чекав керуючий маетком Христофор iз панською гарбою i двома возами для поклажi, запряженими биками. Не минуло й двох годин – а пролетiли вони непомiтно, – як показався Йогонолук. «Загалом, не так усе це й лячно», – вважае Жульетта.
– Як я тут опинився?
Суто зовнiшнiй зв’язок подiй не може слугувати вичерпною вiдповiддю на це запитання. І все ж урочисте здивування не полишае душу. Йому ледь чутно вторить внутрiшня тривога. Початковi враження, стертi двадцятитрирiчним життям у Парижi, мають вiдновити права громадянства. Габрiель вiдводить застиглий погляд вiд свого будинку. Жульетта i Стефан, звiсно, ще сплять. Та й дзвони сiльськоi церкви ще не закликають до недiльноi служби. Габрiель оглядае долину. Там, трохи на пiвнiч, розташувалися вiрменськi села. Село шовкiвникiв Азiру звiдси добре видно, а Кебусii, що подалi, вже не побачити. Азiру спить на темно-зеленому ложi з листя шовковицi. На маленькому горбочку, що притулився до Муса-Дага, височiють руiни монастиря. Цей скит заснував святий апостол Фома. Каменi, якими всiяний невеликий майданчик перед зруйнованоi садибою, поцяткованi помiтними написами. Багато з них сягають епохи Селевкидiв[3 - Селевкiди – царська династiя, що правила в Селевкii, найбiльшiй грецькiй державi (IV ст. до Р. Х.).] i для археолога були б рiдкiсною знахiдкою. Багата колись Антiохiя[4 - Антiохiя – мiсто в Сирii.], цариця тодiшнього свiту, простягалася до самого моря. Старожитностi валяються тут усюди на землi для загального огляду або вiдкриваються шукачевi скарбiв при першому ж ударi заступом. На цьому тижнi Габрiель притягнув додому купу цiнних трофеiв. Головне його заняття тут – полювання за рiдкiсними артефактами. Однак якась боязкiсть заважае чоловiковi пiднятися на пагорб iз руiнами скиту Фоми. (Адже його стережуть великi мiдно-червонi змii в коронах. А у грiшникiв, котрi тягають святе камiння, щоб збудувати собi з нього будинок, така ноша намертво приростае до спини, тож доводиться iм ii з собою забирати в могилу.) Хто розповiдав йому цю казку? Вiн пригадуе: в маминiй кiмнатi, тiй, що зараз Жульеттина, сидiли бабусi з якимись дивно розфарбованими обличчями. Чи це знову тiльки уява? Можливо? Чи була йогонолукська мама i та, паризька мати, однiею i тiею ж жiнкою?
Габрiель давно вже сновигае лiсом. Гiрський схил розiтнула крута широка трiщина, веде вона до вершини i називаеться Дубовою балкою. Багратян чимчикуе стежиною вiвчарiв, ледве помiтною серед хащiв, i раптом йому стае незаперечно ясно: перехiдна пора скiнчилася, наближаеться розв’язок.
Перехiдна пора? Багратян служив у турецькiй армii, вiн – офiцер запасу, артилерист. Турецькi вiйська б’ються не на життя, а на смерть на чотирьох фронтах. На Кавказi – проти росiян, в Месопотамськiй пустелi – проти англiйцiв та iндусiв. Австралiйськi дивiзii висадилися на Галлiполiйський пiвострiв, аби разом iз союзним флотом протаранити ворота Босфору. Четверта армiя в Сирii та Палестинi готуе новий наступ на Суецький канал. Аби вистояти на всiх цих фронтах, потрiбна надлюдська напруга. Пiд час вiдчайдушно хороброго походу Енвер-паша, легендарний турецький полководець, морозноi кавказькоi зими поклав два своiх армiйських корпуси. Усюди бракуе офiцерiв. Боеприпасiв недостатньо.
Час надiй, 1908–1912 роки минули. «Іттiхат»[5 - «Іттiхат» – турецька буржуазно-помiщицька нацiоналiстична партiя, створена 1889 року. «Молодi турки» – члени цiеi партii. Вони зберегли монархiю i продовжили полiтику потурчених народiв Османськоi iмперii.], молодотурецький «Комiтет едностi та прогресу», лише використовував у своiх цiлях вiрменський народ i за першоi ж нагоди порушив усi своi обiцянки. Габрiелю немае жодноi потреби вислужуватися, щоб довести свою хоробрiсть та вiдданiсть батькiвщинi. Обставини зараз складаються iнакше. Його дружина – француженка. Далебi, йому й доведеться битися проти народу, який вiн любить, якому нескiнченно зобов’язаний i з яким його зв’язав шлюб iз Жульеттою.
Почуття обов’язку бере гору. Габрiель з’явився у збiрний пункт резервiстiв свого полку в Алеппо. Інакше його вважали б дезертиром. Але дивна рiч: полковник вiддiлу кадрiв, iмовiрно, не потребуе офiцерiв. Ретельно вивчивши папери Багратяна, вiн вiдсилае добровiльного рекрута додому. Нехай пан офiцер повiдомить свое мiсце проживання i чекае там у станi повноi готовностi, поки покличуть.
Це було в листопадi. Вже березень закiнчуеться, а наказу про зарахування в полк iз Антiохii нема i нема. Чи ховаеться за цим якийсь незбагненний задум або непроникний хаос оттоманських вiйськових канцелярiй?
Але в цю мить у Габрiеля мiцнiе впевненiсть, що рiшення, вирок долi станеться сьогоднi ж. По недiлях приходить пошта з Антiохii, в нiй е не тiльки листи та газети, але й адмiнiстративнi укази каймакама[6 - Каймакам – начальник округи (турец.).] до громад i всiх вiрнопiдданих.
Габрiеля турбуе тiльки сiм’я. Становище ускладнилося. Що буде з Жульеттою та Стефаном, якщо його вiдправлять на фронт? У цьому випадку iм, мабуть, краще буде залишатися в Йогонолуку. Дружина захопилися будинком, парком, угiддями, фруктовим садом, розарiем. Вона, здаеться, цiлком увiйшла в роль господинi. Поряднi, гiднi поваги люди е й тут. Старого лiкаря Петроса Алтунi й аптекаря Грiкора, винятково вченого чоловiка, Габрiель знае з дитинства. До цих поважних людей належить i вардапет[7 - Вардапет – архiмандрит (вiрмен.).] Тер-Айказун – парох церкви в Йогонолуку й очiльник григорiанськоi[8 - Григорiанська церква, або Вiрмено-григорiанська церква – умовна назва, що увiйшла в побут лише з 1836 року. Справжня назва – Вiрменська апостольська церква.] церкви всiеi Суедii. Протестантський священик Арутюн Нохудян iз Бiтiаса, вчителi й iншi важливi люди. До жiнок, правда, треба бути поблажливiшим.
Пiсля першого ж прийому, влаштованого на вiллi Багратянiв для цього вибраного кола, Габрiель зауважив Жульеттi, що навiть у провансальському мiстечку не завжди можна знайти краще товариство, нiж тут, на сирiйському узбережжi. Дружина вислухала його, не iронiзуючи проти звичаю над усiм типово вiрменським i схiдним, чим частенько докучала чоловiковi. З того часу такi вечiрнi прийоми вiдбувалися не раз. Ось i сьогоднi готуеться забава, у цю березневу недiлю. Габрiель щасливий, що Жульетта пом’якшала. Але що йому всi милостi долi, коли дружина та син будуть вiдрiзанi вiд свiту, залишившись тут самi, без нього?
Дубова балка зосталася давно позаду, а Багратян так i не вирiшив, як бути з родиною. Уторована дорiжка завертае на пiвнiч i губиться мiж заростями ведмежих ягiд i рододендрона на гiрському хребтi. Цю частину Муса-Дага жителi гiрських селищ називають Дамладжк. Габрiелю пам’ятнi всi цi назви. Дамладжк не дуже високий. Два пiвденних його шпилi розташованi на висотi восьмисот метрiв над рiвнем моря. Це двi останнi височини гiрського масиву, якi потiм раптово, нiби зламавшись, падають хаосом гiгантського камiння на рiвнину Оронта. Тут, на пiвночi, де в цю мить шукае дорогу подорожнiй, Дамладжк знижуеться, переходить у сiдловину. Це – найвужче мiсце в прибережному кряжi Муса-Дага, це – талiя Муса-Дага. Плато звужуеться до кiлькох сотень метрiв, а хаос камiння на кручi тягнеться далi.
Габрiелю здаеться знайомим тут кожен камiнь, кожен кущ. З картин дитинства це мiсце особливо яскраво закарбувалося в пам’ятi чоловiка. Тi ж пiнii, що розкрили своi парасольки-крони, iх тут цiлий гай. Той самий повзучий хвойник, що, як щетина, пробиваеться з-пiд кам’янистого грунту. Плющ i ще якiсь в’юнкi рослини обплели намистами мудрi брили, що зiбралися в коло i, немов гiгантськi учасники ради старiйшин природи, переривають бесiду, ледь почувши кроки прибульця. Зграя ластiвок, готових до вiдльоту, розколола своiм щебетом тишу. Метушливе кружляння птахiв у зеленiй заплавi лiсового повiтря. Немов плещуться темнi пструги. Стрiмкi помахи крил схожi на клiпання вiй.
Багратян лягае, заклавши руки за голову, в порослу травою улоговину. Двiчi до цього ранку сходив вiн на Муса- Даг, шукаючи цi пiнii та вiковiчнi брили, але щоразу збивався на манiвцi. «Отже, дороги сюди немае», – подумав вiн i стомлено заплющив очi. Варто людинi повернутися на мiсце свого дитинства, як на неi люто напирають духи, яких блудний син сам же покликав до життя, а потiм покинув. Ось i на цього чоловiка напали привиди його дитинства, немов двадцять три роки вiддано чекали його тут, мiж пiнiй i скель, у цiй чарiвнiй глушинi. Вельми войовничi духи, грiзнi примари, знайомi кожному вiрменському хлопчику. (Та чи могло бути iнакше?) Своiм указом кривавий султан Абдул-Гамiд почав переслiдування християн. Вiрнi пси пророка – турки, курди, черкеси – об’еднуються навколо зеленого прапора, щоб нищити вогнем i мечем, грабувати та рiзати вiрменський народ. Але вороги не знають, що iм доведеться мати справу з Габрiелем Багратяном. Вiн збирае всiх своiх i веде в гори. З невимовною, героiчною мужнiстю протистоiть патрiот натиску переважаючих сил ворога i змушуе його вiдступити.
Габрiель не жене вiд себе цю дитячу ману. Вiн – парижанин, чоловiк Жульетти, вчений, офiцер, котрий знае, що таке сучасна вiйна, i лише днями мав намiр виконати свiй обов’язок турецького солдата. Та вiн одночасно – i той хлопчик, рухомий давньою ненавистю до споконвiчних ворогiв свого народу, кидаеться на них зi зброею в руках. Мрiя кожного вiрменського пiдлiтка! Правда, швидкоплинна! І все ж дивно… Засинаючи, вiн iронiчно посмiхаеться.
Габрiель здригаеться переляканий. Поки вiн спав, хтось його пильно розглядав. І, либонь, давно вже. Променистi очi Стефана. Багратяна охоплюе неприемне, хоча i не зовсiм зрозумiле вiдчуття. Син не повинен нишком спостерiгати за татом, котрий спить. Вiн порушуе якийсь таемний моральний закон. І батько не без суворостi запитуе:
– Що ти тут робиш? Де мосье Авакян?
Тепер i Стефан, либонь, збентежений, що заскочив батька зненацька – сплячим. Вiн не знае, куди подiти руки. Пухкий рот напiввiдкритий. Пiдлiток – у шкiльнiй формi з широким комiрцем навипуск, у панчохах до колiн. Вiдповiдаючи, посмикуе курточку.
– Мама дозволила менi пiти гуляти самому. У мосье Авакяна сьогоднi – вiльний день. Адже ми по недiлях не займаемося.
– Ми, Стефане, не у Францii, а в Сирii, – багатозначно каже батько. – Не смiй бiльше без старших лазити по горах.
Син не зводить iз батька напруженого погляду, нiби зволiкае пiсля цiеi не дуже сувороi догани на iнше, важливiше застереження.
Але Габрiель нiчого бiльше Стефановi не сказав. Ним опанувало дивне збентеження, нiби вiн уперше в життi залишився зi своiм хлопцем наодинцi. З того часу, як вони в Йогонолуку, чоловiк придiляе синовi так мало уваги, зустрiчаеться з ним бiльше за столом. У Парижi i на канiкулах у Швейцарii вони iнодi прогулювалися вдвох. Але хiба в Парижi, Монтре чи Шамонi[9 - Монтре та Шамонi (точнiше: Шамонi-Монблан) – гiрськi курорти в Швейцарii.] можна усамiтнитися? А в прозорому повiтрi Муса-Дага е щось розкуте, що зближуе батька з сином. Габрiель iде попереду, нiби провiдник, котрий знае всi визначнi пам’ятки. Стефан – услiд за ним, так само мовчки та вичiкувально.
Батько i син на Сходi! Їхнi стосунки навряд чи можна порiвняти з поверхневим зв’язком мiж батьками та дiтьми в Європi. Тут, хто бачить свого вiтця, той бачить Бога. Бо батько – остання ланка в нерозривному ланцюзi пращурiв, що поеднуе людину з Адамом, i тим самим – iз початковими часами створення свiту. Але i той, хто бачить сина, також бачить Бога. Бо син – наступна ланка, що сполучае людину зi Страшним судом, iз кiнцем усього сущого i зi спокутою. Чи не повиннi супроводжувати цей священний зв’язок боязкiсть i небагатослiвнiсть?
Батько все ж зважився почати для годиться серйозну розмову:
– Що ти зараз вивчаеш iз мосье Авакяном?
– Ми, тату, нещодавно почали читати грецькою. А ще ми вчимо фiзику, iсторiю та географiю.
Багратян пiдводить голову: Стефан розмовляе вiрменською. Хiба батько звернувся до нього вiрменською? Зазвичай вони бесiдують мiж собою французькою. Вiрменська мова сина дуже зворушуе батька. І вiн усвiдомлюе, що сприймав Стефана набагато частiше як французького, нiж вiрменського хлопчика.
– Географiю, – повторюе вiн. – А яку частину свiту зараз вивчаете?
– Географiю Малоi Азii та Сирii, – з радiсною готовнiстю рапортуе Стефан.
Габрiель схвально кивае, нiби нiчого розумнiшого i не можна було вигадати для уроку географii. Потiм, вiдчуваючи, що втрачае нитку теми, намагаеться надати розмовi педагогiчного спрямування:
– А ти мiг би накреслити мапу Муса-Дага?
Стефан щасливий, що батько йому довiряе.
– О, так, тату! У твоiй кiмнатi висить дядькова мапа Антiохii й узбережжя. Треба тiльки збiльшити масштаб i домалювати все, чого там немае.
Цiлком вiрно. З хвилину Габрiель радiе кмiтливостi Стефана, потiм знову згадуе наказ про мобiлiзацiю – вiн, либонь, уже в дорозi, а пробi, валяеться у туркiв на якомусь канцелярському столi в Алеппо чи, чого доброго, мандруе Стамбулом.
Вони мовчки йдуть далi. Стефан трепетно зволiкае, щоб батько заговорив iз ним знову. Адже це – татова батькiвщина. Стефан жадае почути розповiдь про батькове дитинство, таемничi речi, про якi йому так рiдко розповiдали. Але батько, ймовiрно, не випадково затiяв цю прогулянку, у нього е певна мета. Й ось перед ними вiдкрилася своерiдна тераса, сюди вiн i прагнув. Виступаючи з тiла гори, вона нависае над безоднею. Велетенська кам’яна рука, розчепiривши пальцi, тримае ii, як чашу, на долонi. Це – усипана камiнням скеляста плита. Вона величезна, на нiй умiстилися б два будинки. Морськi бурi, яким тут е де розгулятися, пожалiли тiльки кiлька кущiв та агаву з жорстким, немов шкiряним, листям.
Ця зависла в повiтрi плита так далеко виступае вперед, що коли людина, котра прагне смертi, кинеться звiдси в морську безодню, що на чотири сотнi метрiв нижче, то вiдразу ж потрапить на дно, навiть не розбившись об скелi.
Стефан, як це вчинив би кожен хлопчик, хоче пiдбiгти до краю виступу, але батько рвучко вiдтягуе сина i довго не вiдпускае його руку. Вiльною кiнцiвкою вiн показуе околицi:
– Там, на пiвночi, ми могли б побачити Александреттську бухту, якби не мис Рас-ель-Ханзiр, Свинячий нiс, а пiвденнiше – навiть гирло Оронта, але гора там несподiвано утворюе дугу…
Стефан уважно стежить за вказiвним пальцем батька, яким той обводить пiвколо бурхливого моря, i раптом питае те, що не мае стосунку до мапи мiсцевостi:
– Тату! А ти справдi пiдеш на вiйну?
Габрiель не помiчае, що все ще судомно стискае руку сина.
– Так! З дня на день чекаю наказу.
– А це обов’язково?
– Інакше не можна, Стефане. Усi турецькi офiцери запасу зобов’язанi з’явитися в свiй полк.
– Ми ж не турки. І чому вони тебе вiдразу не забрали?
– Очевидно, в артилерii поки що катма гармат. Коли будуть сформованi новi батареi, закличуть усiх офiцерiв запасу.
– А куди вони тебе пошлють?
– Я перебуваю в розпорядженнi четвертоi армii, вона дислокуеться в Сирii та Палестинi.
На Багратяна заспокiйливо дiе думка про те, що вiн на якийсь час буде вiдряджений в Алеппо, Дамаск чи Єрусалим. Може, вдасться взяти з собою Жульетту та Стефана. Син вiдгадав те, про що мiркуе батько:
– А ми, тату?
– Ото ж бо й рiч…
Не давши йому закiнчити, Стефан пристрасно просить:
– О, тату, будь ласка! Залиши нас тут! Мамi також дуже подобаеться жити в нашому домi.
Синовi хочеться заспокоiти батька, запевнити його в добрих почуттях матерi, адже вона тут на чужинi. З рiдкiсною чуйнiстю вловлюе вiн боротьбу двох свiтiв у життi своiх батькiв. Але Багратян задумливо каже:
– Найкраще було б спробувати вiдвезти вас через Стамбул у Швейцарiю, але, на жаль, столиця зараз також стала театром военних дiй…
Стефан притискае стиснутi п’ястуки до грудей:
– Нi, не треба в Швейцарiю! Залиши нас тут, тату!
Габрiель iз подивом дивиться в благальнi очi хлопчика. Чи не дивно це? Дитина, котра нiколи не бачила вiтчизну праотцiв, наперекiр усьому з нею пов’язана! Те, що живе в самому Габрiелi, прихильнiсть до цiеi родовоi гори Багратянiв, Стефан, котрий народився в Парижi, ввiбрав iз кров’ю, успадкував, не маючи власного емоцiйного досвiду. Батько обiймае хлопчика за плечi, але вiдповiдае:
– Дасться чути.
Коли вони знову сходять на вершину Дамладжка, з Йогонолука долинае ранковий благовiст. Шлях у долину займае близько години. Їм треба поквапитися, щоб почути хоча б другу половину лiтургii. В Азiру дехто iз зустрiчних вiтае Багратянiв:
