скачать книгу бесплатно
І тут же, щоб не образити гостя, виправився:
– Чистокровний, а не турецький грек. Європеець.
У гостя були дуже довгi вii. Вiн посмiхнувся i примружив очi, а вiдтак iхнi жiночно довгi вii, що майже зовсiм сховали iх.
– Мiй батько був греком, мати – француженка, а сам я – американець.
Його скромна, навiть сором’язлива манера триматися справила на Габрiеля приемне враження. Вiн похитав головою:
– Яким вiтром, даруйте, занесло сюди американця, та ще й сина француженки? Саме сюди.
Гонзаго знову посмiхнувся, опускаючи вii:
– Дуже легко. У зв’язку з роботою менi довелося кiлька мiсяцiв провести в Александреттi. Там я занедужав. Лiкар послав мене в гори, в Бейлан. Але в Бейланi менi стало зле…
Аптекар повчально пiдняв палець:
– Атмосферний тиск! У Бейланi атмосферний тиск завжди нижчий за норму.
Гонзаго запопадливо схилив перед аптекарем свою ретельно причесану на продiл голову:
– В Александреттi менi стiльки розповiдали про Муса-Даг, що мене розiбрала цiкавiсть. Який же це був сюрприз для мене, що на безвiдрадному Сходi можна знайти таку красу, таких освiчених людей i такий приемний притулок, як у мого господаря, пана Грiкора! Мене вабить усе невiдоме. Був би Муса-Даг в Європi, вiн би став загальноевропейською пам’яткою. Але я радий, що вiн належить тiльки вам.
Аптекар глухо промовив тим байдужим тоном, яким зазвичай робив найважливiшi своi повiдомлення:
– Вiн – письменник i буде займатися творчiстю тут, у моему будинку.
Гонзаго, мабуть, присоромила така заява.
– Я – не письменник. Час вiд часу посилаю в одну американську газету невеликi нариси. Це – все. Я навiть не журналiст по-справжньому.
Невизначений жест, далебi, мав означати, що займаеться вiн усiм цим тiльки для заробiтку. Але Грiкор не вiдпускав свою жертву. Виставляючи напоказ свого пiдопiчного, вiн вивищував власний престиж.
– Але ж ви ще й артист, музикант i вiртуоз. Ви давали концерти, чи не так?
Парубок пiдняв руку, нiби боронячись:
– Та не так усе це було! Крiм усього iншого, я просто працював i акомпанiатором, багато чого довелося перепробувати…
Вiн глянув на Жульетту в надii, що та його виручить.
– До чого ж свiт тiсний! – сказала вона. – Хiба не дивно, що тут зустрiлися два спiввiтчизники? Адже ви наполовину мiй спiввiтчизник.
Учитель Шатахян не встояв перед спокусою зайвий раз продемонструвати красномовство:
– А хiба не дивно, що нам дозволено перебувати в настiльки обраному колi i що ми, бiднi вiрменськi селяни, завдяки великодушностi мадам, насолоджуемося таким вишуканим товариством?
Тим часом ображений Восканян мовчав якось особливо велично та похмуро i навiть вiдсiв подалi. Вiн давав зрозумiти, що нiтрохи не здивувався б, якби таку видатну постать, як вiн, вiтали з належною повагою. Бо Восканян був вiдомий у Мусадазькiй окрузi не тiльки як поет, котрий постачав землякам вiршi на всi врочистi випадки життя, веселi та сумнi, але й як калiграф i художник.
Однак аптекар Грiкор вважав за належне ще раз вишпетити свого учня Шатахяна:
– У нас, вiрменiв, е один фатальний недолiк: боязкiсть, яка часто доводить нас до самознищення. Ми забуваемо, що ми – один iз найдавнiших культурних народiв на землi. Й оскiльки мадам – дружина нашого Габрiеля Багратяна, то вона знае, звiсно, що ми були першою нацiею, яка прийняла християнство i зробила його своею державною релiгiею набагато ранiше за Рим. У нас було чудове царство. Було мiсто Анi з тисячею церков, це загальновизнане диво свiту. Монархи, в чиiх жилах текла вiрменська кров, царювали у Вiзантii. У тi часи, коли Францiя ще не прокинулася вiд глибокого сну варварства, у нас вже iснувала класична лiтература. Я особисто маю уривки з творiв таких великих авторiв, як Лазар Парбецi[28 - Лазар Парбецi – вiдомий вiрменський iсторик V ст. Його «Історiя Вiрменii» починаеться з 387-го i закiнчуеться 485 роком. У центрi ii – подii визвольноi боротьби вiрменського народу проти Персii.] та Мовсес Хоренацi[29 - Мовсес Хоренацi – видатний вiрменський iсторик V ст., названий «батьком вiрменськоi iсторii», «батьком вiрменськоi словесностi» та «вiрменським Геродотом». Його головна праця «Історiя Вiрменii» була написана в 480–483 рр. Хоренацi перший виклав вiрменську iсторiю з доiсторичних часiв до 440 р.]. Але нам i тепер е чим пишатися. Навiть тут, у цiй глушинi, де немае навiть хоч трохи порядних дорiг, поступово була створена рiдкiсна бiблiотека. Так що даруйте, мадам, ми не станемо применшувати себе перед нею.
Свою горду тираду аптекар виголосив, як зазвичай, iз незворушним спокоем мандарина. На Жульетту вiн i не глянув. Як мудрець iстинно сократiвського штибу, Грiкор iз жiнками був напрочуд холодний i стриманий. Зате на цей мусадазький свiточ злiтаеться молодь чоловiчоi статi – з тих, хто не був чужий духовним запитам. Доказом притягальноi сили Грiкора слугувало, либонь, i те, що юний Гонзаго Морiс оселився у нього, а не у мухтара, де йому пропонували хорошу кiмнату.
Тим часом Жульетта, упокорена своiм успiхом, зважилася вiдповiсти Грiкору своею ламаною вiрменською. Зробила це чарiвно.
– Чого ж ви хочете?.. Я i сама ж вiрменка, бо вийшла замiж за вiрменина… Згiдно iз законом… Або, пробi, я туркеня?.. О, я жахливо погано в цьому розбираюся…
Цю спробу вiрменськоi мови зустрiли захопленими оплесками. За все свое життя Габрiелю довелося чути з вуст дружини лише два-три вiрменських слова. Йому б i зараз подивуватися, зрадiти. Але Габрiелю було не до того: вiн, здавалося, був цiлком поглинений спогляданням голови Мiтри[30 - Мiтра – у стародавнiх схiдних релiгiях – один з головних iндоiранських богiв, що втiлюе доброзичливу щодо людини сторону божественноi сутi.] – скульптури ІІ столiття християнськоi ери, знайденоi в руiнах Селевкii, неподалiк вiд Суедii. Втiм, думки чоловiка витали далеко вiд Мiтри. Нiхто з присутнiх не збагнув гнiвно сказаних ним раптом слiв:
– Жива iстота, яка втрачае впевненiсть у тому, що може захищатися, – гине! Прикладiв цьому е чимало i в природi, i в iсторii!
І чомусь посунув пiдставку з головою Мiтри трохи лiворуч. Через те, що Жульетта була в ударi, вечiр видався чудовий. Бiльшiсть мiсцевих вiрменiв вели життя суто схiдне, тобто бачилися лише в церквi i на вулицi. В гостi ходили тiльки в особливо врочистих випадках. Кав’ярень, якi е навiть у крихiтних турецьких селах, тут не було. Причиною цього замкнутого домашнiм колом способу життя була боязкiсть жiнок. Але тут, у Багратянiв, вони помалу смiлiшали. Їмость, котра ревно опiкувалася довголiттям свого чоловiка, а отже, i своечаснiстю його сну – бо довгий сон подовжуе життя, – цього разу забула нагадати йому, що час додому. А дружина мухтара навiть зважилася пiдiйти до Жульетти та помацати шовк ii сукнi. І тiльки Майрiк Антарам непомiтно зникла: чоловiк послав за нею сiльського хлопчиська, позаяк пологи, на якi викликали Алтунi, виявилися важкими. Антарам знадобилася йому як помiчниця, та й для того, щоб розiгнати старих вiдьом, котрi щоразу беруть в облогу будинок породiллi, нав’язують своi знахарськi витребеньки. За прожитi з чоловiком десятки рокiв Антарам стала майстерною асистенткою лiкаря, до неi навiть перейшло кiлька його пацiенток. «У неi це виходить краще, нiж у мене», – казав доктор Алтунi.
Й ось пролунав хор похвал матiнцi Антарам: вона особлива, жертвуе собою заради людей, всiм жiнкам – молодим i старим, – яка бiда б у них не трапилася, завжди готова дати пораду. Їй навiть пишуть листи з рiзних мiсцин, i це тому, що Аsganwer Hajuhiaz Engerutiun – Загальновiрменська спiлка жiнок – обрала ii своею представницею в усiй окрузi.
Одна лиш панi Кебусян вважала за потрiбне применшити гiдностi Антарам:
– Вона ж бездiтна.
Мiж тим ii чоловiк, косячи оком i витягнувши шию, вiд чого здавалося, що вiн тугий на вухо, слухав лекцii аптекаря, котрий докладно описував переваги китайського способу обробки шовку перед вiтчизняним. Мухтар ляснув себе по колiну:
– Який наш Грiкор, га! Ходиш до нього десятилiттями, купуеш у нього гас i шлунковий порошок i не знаеш, що це за чоловiк!
Господар будинку не вiдразу вiдтанув. Але мало-помалу пожвавiшав i вiн. Невдоволено оглянувши великий стiл, на якому стояли кльошi з печивом, кавовi та чайнi горнятка та двi карафки самогонки, Габрiель схопився:
– Друзi моi! Нам iз вами треба випити чогось трохи кращого!
І пiшов iз Христофором i Мисаком у льох за вином.
Аветiс-молодший напхав винний льох винами найкращих сортiв i найкращого розливу. Вiдав ними управитель маетку Христофор. Однак вина Муса-Дага недовго зберiгали свою мiцнiсть. Можливо, тому, що зберiгалися не в дiжках, згiдно зi старовинним звичаем, а у великих запечатаних глиняних глечиках. Це був хмiльний напiй, кольору червоного золота, схожий на вина, виготовленi у Ксарi, в Лiванi.
Коли келихи були наповненi, Багратян пiдвiвся i виголосив тост. Слова пролунали туманно та похмуро, як i все, що вiн сьогоднi казав:
– Так, це чудово, що ми сидимо тут усi разом i радiемо життю. Хтозна, чи зустрiнемося так само безтурботно знову, вдруге чи втрете? Але нехай не затьмарюють сумнi думки цi години, бо яке в цьому пуття?
Свiй тост, точнiше, завуальоване застереження Багратян виголосив вiрменською мовою. Жульетта простягнула до нього свiй келих:
– Я тебе добре зрозумiла, кожне твое слово… Але звiдки така журба, любий?
– Просто я – поганий оратор, – почав виправдовуватися Габрiель. – Кiлька рокiв тому менi написали в Париж, пропонуючи пост в «Дашнакцутюнi». Я вiдмовився не тiльки тому, що не хочу мати нiчого спiльного з полiтикою, але й тому, що не мiг би сказати i двох слiв перед великими зборами. Нi, народний вождь iз мене не вийшов би.
– Рафаель Патканян[31 - Рафаель Патканян (псевдонiм – Гамар-Катiпа, 1830–1902) – вiдомий вiрменський письменник. У своiй поезii вiн прагнув пробудити нацiональну самосвiдомiсть вiрменського народу, закликав до визвольноi боротьби.], – уставив тут же аптекар, звернувшись до Жульетти, – був одним iз наших найбiльших нацiональних дiячiв, справжнiй натхненник народу i при цьому неймовiрно поганий оратор. Затинався жахливiше, нiж молодий Демосфен. Але якраз це i надавало його словам особливоi ваги. Колись я сам мав честь бути з ним знайомим i чути його в Єреванi.
– Тож, на вашу думку, нiщо може перетворитися на щось, – смiючись, зуважив Багратян.
Мiцне вино зробило свою справу. Нiмi повернули собi дар мови. І тiльки вчитель Восканян наполегливо зберiгав мовчанку, на це у нього були своi причини. Слуга Божий Нохудян, котрий не звик пити, вiдбивався вiд намагань дружини вiдiбрати в нього келих.
– Жiнко! Нинi ж свято, чого ти?
Габрiель вiдчинив вiкно, щоб помилуватися нiччю, й озирнувся, за ним стояла Жульетта.
– Ну як? Було дуже мило, еге ж? – прошепотiла вона. Чоловiк обiйняв дружину.
– І кому, як не тобi, я цим маю завдячувати? – Але з нiжними словами так погано в’язався його вимушений тон.
Пiсля випитого вина гостям захотiлося музики. Стали просити заспiвати парубка, котрий належав до гуртка вчителiв i був одним iз «учнiв» Грiкора. Асаян, так звали цього тонкого, як жердина, молодика, мав славу хорошого спiвака i знав безлiч народних пiсень. Але Асаян, як це водиться у спiвакiв, вiдмовлявся: без акомпанементу спiвати неможливо, тар вiн залишив удома, пiти за ним – надто багато часу пiде… Жульетта хотiла вже послати нагору за своiм грамофоном, мабуть, тiльки кiльком жителям Йогонолука було знайоме це диво технiки.
Врятував становище аптекар. Кинувши на свого постояльця багатозначний погляд, вiн проголосив:
– Але ж тут серед нас е музикант.
Гонзаго не змусив себе довго вмовляти i сiв за рояль.
– Один iз дванадцяти роялiв, наявних у Сирii, – сказав Габрiель, – чверть столiття тому був виписаний iз Вiдня для моеi матерi. Христофор розповiдав, що мiй брат Аветiс запросив iз Алеппо настроювача, щоб привести iнструмент до ладу. Останнi тижнi перед своею кончиною Аветiс часто грав. А я i не знав, що вiн музикуе…
Гонзаго взяв кiлька акордiв. Але, як видно, пiанiст був не в настроi, його сковувало те, що треба грати для недосвiдчених слухачiв, що був пiзнiй час i що всiм хотiлося легкоi музики. Схилившись над клавiатурою, вiн сидiв у недбалiй позi, з цигаркою в зубах, а пальцi музиканта все глибше i глибше грузли в мiнорних акордах. «Засмучений, дуже засмучений», – бурмотiв вiн, можливо, i вiд того, що не в силах був вирватися з цiеi скорботноi гармонii. Тiнь нудьги й утоми лягла на його обличчя, ще недавно таке привабливе.
Багратян крадькома спостерiгав за чоловiком. Обличчя Гонзаго зараз не здавалося йому по-юнацьки сором’язливим, а двозначним i досвiдченим. Вiн озирнувся на Жульетту, котра пiдсунула свое крiселко до рояля. Жiнка виглядала немолодою, якось раптом змарнiла. На запитальний погляд Габрiеля вона тихо вiдповiла:
– Голова розболiлася… Вiд цього вина…
Гонзаго раптово обiрвав гру й опустив кришку iнструмента.
– Даруйте, будь ласка, – вибачився вiн.
Як не вихваляв учитель Шатахян гру заiжджого пiанiста i сипав термiнами, щоб похизуватися своiми пiзнаннями в музицi, веселощi згасли. Роз’iзд гостей дуже скоро очолила дружина пастора Нохудяна – сьогоднi вони ночують у друзiв, в Йогонолуку, але завтра вдосвiта вирушають до себе, в Бiтiас. Довше за всiх затримався мовчун Восканян. І коли всi гостi вже були в парку, вiн раптом повернувся i, гупаючи своiми короткими нiжками, з таким суворим i рiшучим виглядом пiдiйшов до Жульетти, що та навiть трохи злякалася. Але мовчун лише вручив iй великий аркуш iз текстом вiрменською мовою, калiграфiчно виписаним кольоровим чорнилом. Потiм зник. Це були полум’янi вiршi, данина благоговiйному коханню.
Коли вночi Жульетта раптом прокинулася, то вона зауважила, що Габрiель сидить поруч iз нею на лiжку немов закам’янiлий. Вiн запалив свiчку на своему нiчному столику i, либонь, давно вже спостерiгав за сплячою. Вона зрозумiла, що ii розбудив погляд Габрiеля. Чоловiк торкнув плече дружини:
– Я навмисне не будив тебе, менi хотiлося, щоб ти прокинулася сама.
Вона вiдкинула волосся з чола. Обличчя жiнки було свiжим i нiжним.
– Ти мiг без страху мене розбудити. Що менi зробиться? Ти ж знаеш, я нiколи не вiдмовляюся потеревенити вночi.
– А я, бач, все думав i думав, – невизначено почав той.
– Я божественно виспалася. І голова у мене розболiлася не вiд вашого вiрменського вина, а вiд гри на роялi мого соmment dire? – Demi-соmpatriote[32 - Cоmment dire? – Demi-соmpatriote (франц.) – Як би це пояснити? – Мого напiвспiввiтчизника.]. Що за безглузда iдея – оголосити Йогонолук курортом i жити на пансiонi у пана Грiкора! Але ще безглуздiший той низенький чорнявий учитель, котрий пiднiс менi згорнутий у рурку манускрипт. Та й iнший, котрий так протяжно завивае в нiс! Вiн, мабуть, гадае, що розмовляе вишуканою французькою мовою: якийсь гуркiт камiння уперемiж iз собачим вереском… У всiх вас, вiрменiв, доволi дивна вимова. Навiть ти, друже мiй, не зовсiм цього позбувся. Але не будемо до них занадто суворi. Вони, далебi, дуже гарнi люди.
– Це бiднi-бiднi люди, Жульетто.
Габрiель вимовив цi слова з важким болем у голосi.
– А я на тебе образилася: помчав до мiста, нi слова менi не сказавши. Я б дала тобi харчiв у дорогу…
Либонь, турботливi слова дружини не дiйшли до чоловiка.
– Я не спав нi хвилини. Багато що згадалося. Обiд у професора Лефевра i мiй перший лист до тебе…
Жульетта нiколи не помiчала в чоловiка сентиментальностi. Тим бiльше здивував вiн ii зараз. Жiнка мовчки дивилася на Габрiеля. Свiчка стояла у нього за спиною, тому обличчя було невиразним, i тiльки смутно виднiлося тiло по пояс, схоже на велику темну брилу. А Багратян бачив перед собою свiтлу, залиту мерехтливими вiдблисками iстоту, бо на Жульетту падало не лише свiтло свiчки, але й вiдблиск передранкових сутiнкiв, зорi, що займаеться.
– У жовтнi було чотирнадцять рокiв… Найбiльший подарунок у моему життi, але i найважчий грiх. Я не мав вiдривати тебе вiд усього твого, не мав права пiддавати тебе примхам чужоi долi…
Вона взяла сiрники, хотiла запалити свiчку на своему нiчному столику. Габрiель перехопив руку Жульетти, i та продовжувала слухати голос чоловiка, який звучав iз тiеi безформноi чорноти.
– Правильнiше було б позбавити тебе цього… Нам треба розлучитися!
Жiнка довго мовчала. Їй i на гадку не спадало, що ця дика, абсолютно незрозумiла пропозицiя пов’язана з якимись важливими подiями. Панi Багратян пiдсунулася ближче до чоловiка.
– Я тобi зробила боляче, образила, дала привiд для ревнощiв?
– Нiколи ще ти не була такою доброю до мене, як сьогоднi ввечерi. Я давно так тебе не кохав, як сьогоднi… Тим це жахливiше!
Вiн здiйнявся на подушках, i темна брила його тiла стала зовсiм уже нi на що не схожою.
– Жульетто, постався серйозно до того, що я скажу. Тер-Айказун зробить усе, щоб розлучити нас якомога швидше. Турецька влада в таких випадках не створюе перешкод. Тодi ти вiльна. Перестанеш бути вiрменкою, не будеш дiлити зi мною страшну долю, яка з моеi вини тобi загрожуе. Ми поiдемо в Алеппо. Ти попросиш притулок у якомусь консульствi – американському, швейцарському, байдуже якому. Тодi ти опинишся у безпецi, що б тут або деiнде не трапилося. Стефан поiде з тобою. Вам дозволять виiхати з Туреччини. Моi прибутки i статки, певна рiч, я перепишу на ваше iм’я…
Чоловiк промовляв рвучко i швидко, боячись, що Жульетта його зупинить. Обличчя дружини було зараз вiд нього зовсiм близько.
– І цю нiсенiтницю ти кажеш серйозно?
– Коли все скiнчиться i я залишуся живий, то буду знову з вами.
– Вчора ще ми так спокiйно обговорили, що буде, коли тебе заберуть…
– Вчора? Вчора все було помилкою. Свiт став iншим.
– Іншим? А що змiнилося? Те, що у нас вiдiбрали паспорти? Отримаемо новi. Ти ж сам кажеш, що нiчого поганого в Антiохii не дiзнався.
– Хоч я там дiзнався багато поганого, але не про це мова. Поки що фактично змiнилося дуже небагато. Але це впаде раптово, як вихор iз пустелi. Це чують у менi моi предки, цi безiменнi мученики. Це вiдчувае в менi кожна клiтина. Нi, тобi, Жульетто, цього не збагнути. Той, хто нiколи не випробовував на собi расовоi ненавистi, збагнути цього не може.
Роздiл четвертий
Перша «подiя»
Напад слабкостi та вiдчаю минувся так само швидко, як i з’явився. І все ж пiсля незабутньоi поiздки в Антiохiю Габрiель став уже не той. Ранiше вiн годинами працював у себе в кiмнатi, тепер часто повертався додому тiльки ночувати. Приходив дуже втомлений i спав як убитий. Про те, що iм загрожуе i що минулоi недiльноi ночi настiльки глибоко його вразило, Багратян не згадував бiльше жодним словом. Уникала згадувати про це i Жульетта. Вона була впевнена, що серйозних пiдстав для занепокоення немае. За час замiжжя iй разiв три-чотири довелося спостерiгати у Габрiеля душевну кризу: тижнями тривала важка, безпричинна туга, днi гнiтючоi нiмоти, яку неможливо здолати i розвiяти нi ласкою, нi добрим словом. Це було iй знайоме. У такi днi мiж ними виростала стiна, виникало вiдчуження, безвихiдь, i тодi Жульетта жахалася: з якою ж дитячою смiливiстю вона вирiшила пов’язати життя з таким важким чоловiком! Правда, в Парижi все було iнакше. За нею стояв ii свiт, а Габрiель там був чужинцем. Це давало жiнцi перевагу. Тут же, в Йогонолуку, вони помiнялися ролями, i цiлком зрозумiло, чому Жульетта намагалася, всупереч власнiй iронiчностi, пройнятися добрими почуттями до «цих напiвдикунiв».
Габрiеля краще залишити в спокоi. У тiй болiснiй нiчнiй розмовi жiнка бачила тiльки прояв iпохондрii, напади якоi iй були знайомi. Для француженки, котра виросла в умовах цiлковитоi безпеки, те, що Габрiель називав «вихором пустелi», було просто неймовiрним. Європа стала театром военних дiй. Це означало, що люди в Парижi змушенi проводити ночi в пiдвалах, рятуючись вiд нальотiв ворожоi авiацii. А вона живе тут у цьому весняному раю. Чудово може потерпiти ще кiлька мiсяцiв. Рано чи пiзно вони все одно повернуться додому, на авеню Клебер. А тут у Жульетти справ пiд саму зав’язку, i вони якнайкраще заповнюють день. Н?коли навiть замислитися. У жiнцi прокинулося самолюбство господинi великого обiйстя, помiщицi. Й отже, за ii уявленнями, слiд було «долучити прислугу до цивiлiзацii».
Ось коли Жульетта навчилася цiнувати стихiйну обдарованiсть вiрменського народу: кухар Ованес мало не за кiлька тижнiв став справжнiм французьким кулiнаром; слуга Мисак виявився настiльки багатогранно талановитим, що Жульетта мiзкувала, чи не взяти його з собою до Францii; обидвi дiвчини, котрi були у неi на побiгеньках, могли стати зразковими камеристками. Сама вiлла була в задовiльному станi. Але гостре жiноче око помiчало подекуди ознаки занедбаностi та старiння.
У будинок покликали робiтникiв. Поважний майстер на прiзвище Товмасян керував усiма столярськими роботами. Але боронь Боже звернутися до нього як до простого ремiсника. Сам вiн називав себе будiвельним пiдрядником, носив усе життя на масивному золотому ланцюжку медальйон iз портретом покiйноi дружини, намальованим, мiж iншим, учителем Восканяном, i не пропускав жодноi нагоди згадати, що його дiти – син i донька – здобули освiту в Женевi. Був вiн набридливо розважливою людиною i змушував Жульетту ретельно обмiрковувати рiзнi деталi робiт. Зате теслi вдалося за короткий термiн не тiльки усунути всi вади староi будiвлi, але й обладнати ii вiдповiдно до звичок европейцiв. Майстри працювали вправно i на подив безшумно.
На початок квiтня Жульетта могла вже з повним правом сказати, що на вiдрiзаному вiд свiту Сирiйському узбережжi мае будинок, який за впорядкованiстю, якщо не брати до уваги примiтивне освiтлення та водопостачання, не поступаеться будь-якому курортному куточку в Європi.
Але найулюбленiшою справою був для неi догляд за фруктовим садом i розарiем. Очевидно, i в цiй жiнцi озвалася кров пращурiв – хiба в силу спадковостi кожен француз не садiвник? Але i вiрмени – природженi садiвники, особливо жителi Муса-Дага. Майстром у цiй справi був Христофор, керуючий маетком. Жульетта i не пiдозрювала, якi можливостi таяться в такому плодовому саду. Урожай у ньому збирали мало не весь рiк. Той, кому не доводилося скуштувати вiрменських абрикосiв, й уявити собi не може, до чого вони солодкi та соковитi. Навiть тут, по iнший бiк вододiлу Тавра, вони зберiгали всю свiжiсть, притаманну iм на батькiвщинi, на пiвночi, бiля багатого садами озера Ван. У своему садочку Жульетта раз по раз дiзнавалася про такi види фруктiв, ярини та квiтiв, про якi ранiше й не чула.
