скачать книгу бесплатно
– У мене е всi пiдстави сподiватися, – циркулем Стефана Багратян перевiряв точнiсть дистанцiй, – що я знаю турецьких солдатiв. Кращi з них – на фронтi. А тi, що тиняються в антiохiйських казармах, – ополченцi, заптii та солдати нерегулярних вiйськ. Це – бидло, здатне тiльки на дрiбнi злочини.
Високе, трохи похиле чоло Авакяна зблiдло як крейда, на вiдмiну вiд розпашiлого обличчя Габрiеля, коли парубок раптом уявив себе учасником цього дивного плану оборони.
– Ми можемо розраховувати в кращому випадку на тисячу людей. Не знаю, яка ситуацiя з гвинтiвками та боеприпасами. У кожному турецькому мiстечку, не тiльки в Антiохii, а й усюди, стоять вiйськовi частини…
– Ми – громада загальною чисельнiстю в п’ять iз половиною тисяч осiб, – обiрвав спiврозмовника Багратян. – Пощади чекати нам нiзвiдки. Нас очiкуе повiльна смерть. Але Муса-Даг так легко не дасть себе заблокувати.
Авакян, вражений, намагався заперечити:
– Але чи захочуть цi п’ять тисяч дiяти з вами заодно, пане Багратян?
– Якщо не захочуть, отже, гiднi жалюгiдноi смертi в багнi, на месопотамських путiвцях… А я зовсiм не хочу жити, зовсiм не хочу рятуватися! А хочу битися! Хочу вбити стiльки туркiв, скiльки у нас буде набоiв. І якщо так тому бути, то залишуся сам на Дамладжку, разом iз дезертирами.
Очi Багратяна палали не ненавистю, а гнiвом, святим i праведним гнiвом. Здавалося, вiн радий був би стояти сам вiч-на-вiч iз багатомiльйонною армiею Енвера-пашi. Як скажений, схопився вiн iз мiсця i почав мiряти кроками кiмнату.
– Я не жити хочу, а хочу виправдати свое життя!
Авакян усе ж не здавався:
– Гаразд! Якийсь час ми будемо захищатися. А потiм?
Габрiель перестав крокувати кiмнатою i знову спокiйно сiв за роботу.
– А потiм… Нам доведеться впродовж двадцяти чотирьох годин вирiшувати ще незлiченну кiлькiсть проблем. Де помiстити м’яснi припаси, склад боеприпасiв, лазарет? Якi будувати житла? Джерел води тут достатньо. Але як найкраще забезпечити водопостачання? Ось аркушi, на яких я накидав статут служби для бiйцiв. Перепишiть його набiло, Авакяне. Це нам знадобиться. Взагалi, приведiть до ладу цi нотатки. По-моему, я не так уже й багато втратив. Поки що все це – тiльки в теорii, але я переконаний, що велика частина iдеi здiйсненна. Ми, вiрмени, постiйно хизуемося своею розумовою перевагою. Цим ми iх смертельно образили. Що ж, тепер доведемо свою перевагу на дiлi!
Самвел Авакян нерухомо сидiв пригнiчений. Але бiльше, нiж думки про спiльну долю, збурювали непереборнi потоки, що струменiли вiд Габрiеля. Багратяна огортала не сяюча, а розпечена субстанцiя. Що менше Габрiель промовляв, що спокiйнiше працював, то густiшою вона ставала. На Авакяна ця позицiя справила такий сильний вплив, що вiн не мiг зосередитися, не знаходив слiв, аби висловити своi сумнiви, i тiльки не зводив очей iз працедавця, котрий знову заглибився в роботу над вiйськовим планом. Авакян навiть не розчув слiв господаря, тому той нетерпляче повторив:
– А тепер iдiть униз, Авакяне. Скажiть, що я до обiду не прийду. Нехай пришлють менi з Мисаком чогось попоiсти. Менi не можна втрачати нi хвилини. Крiм цього, не хочу нiкого бачити до зборiв, жодноi людини, затямили? Навiть мою дружину!
Народ почав сходитися незабаром пiсля полудня. Як було домовлено, мухтари самi контролювали всi три входи в парковiй огорожi, щоб засвiдчити особу кожного учасника зборiв. Однак ця обережнiсть виявилася зайвою, позаяк Алi Назiф разом iз усiма постовими таемно, не попрощавшись iз людьми, з котрими прожив стiльки рокiв, вiдбув в Антiохiю. Та й родичiв листоношi-турка i мусульманських сусiдiв не було видно. Останнi групи пройшли крiзь контроль задовго до призначеного часу. Потiм ворота та хвiртки замкнули на засуви. Народ скупчився на майданчику перед вiллою – близько трьох тисяч людей. Перед лiвим крилом будинку був просторий дворик, його на прохання Тер-Айказуна огородили кiлькома рядами мотузок для бiлизни, i туди нiкого не впускали.
На високому ганку будинку зiбралися вiдомi люди Муса-Дага. Сходи, що ведуть до ганку, слугували ораторською трибуною. Писар йогонолукськоi громади поставив бiля нижньоi сходинки столик, аби нотувати найважливiшi рiшення.
Габрiель хотiв якнайдовше залишатися в своiй кiмнатi, вiкна якоi виходили на подвiр’я з юрбою, щоб не розтратити душевну повноту цiеi хвилини на випадковi розмови. Вiн вийшов iз дому, тiльки коли Тер-Айказун за ним послав.
Змертвiлi, пониклi обличчя – не тритисячний натовп, нi, – одне загальне, едине обличчя. Втiлення вигнання, що втратило надiю, – воно таке саме тут, як у сотнях iнших мiсцин у цю годину. Вся ця людська маса стояла, хоч у цьому не було потреби, так болiсно притиснувшись одне до одного, що здавалася менш численною, нiж було насправдi. І лише далеко позаду, там, де старi дерева загороджували проiзд, люди сидiли, лежали, стояли, притулившись до стовбурiв, вiдокремившись вiд натовпу, гейби мова йшла не про iхнi життя.
Коли Габрiель побачив цей люд, його рiдний народ, його раптово охопив жах. Серце тривожно забилося. Дiйснiсть знову постала перед ним iншою, вона занадто рiзнилася вiд тiеi думки, що склав собi про неi. Це були не тi люди, котрих чоловiк щодня бачив у селах, на котрих спирався в своiх смiливих розрахунках. З широко розплющених очей на нього споглядала смертельна суворiсть i гiркота. Навколо сiрi, наче ссохлi обличчя. Навiть щоки молодих здавалися запалими та поморщеними. Але ж Багратян сидiв i в селянських свiтлицях, i в ремiсникiв, та тодi вiн так само мало бачив реальнiсть, як мандрiвник, котрий проiжджае мiсцевiстю в екiпажi.
І лише тут, у грiзну, знаменну годину, сталося перше зiткнення цього вiдчуженого патрiота з витоками його життя. Все, що вiн у своему кабiнетi обмiзкував i розробив, раптом втратило опору, – таким незнайомим, таким вiдлякуючим був вигляд тих, кого провiдник хотiв повести за собою. Жiнки ще в недiльних сукнях, пов’язанi шовковими хустинами, в намистi, в брязкаючих пiдвiсками браслетах. Багато хто був зодягнений, як туркенi, в широкi шаровари, на чолi – низка перлин, хоча й були побожними християнками. Сусiдство стирало вiдмiнностi i в зовнiшньому виглядi людей, особливо в таких забутих селах, як Вакеф i Кебусiя. Габрiель бачив чоловiкiв у темних ентарi, бородатих, у фесках чи хутряних шапках. Стояла спека, дехто з них був у розхристаних сорочках. Шкiра на грудях, на вiдмiну вiд засмаглоi та жилавоi селянськоi шиi, була на диво бiлою. Сивочолi жебраки-слiпцi, схожi на пророкiв, вигулькували в натовпi то тут, то там – немов душi, що волають до розплати на Страшному судi.
Попереду всiх стояв Геворк, танцюрист iз соняшником у руцi. Обличчя недоумка виражае не повсякчасну готовнiсть до послуг, а докiр земноi юдолi, звернений до iншого свiту.
Багратян торкнувся своеi куртки холодною, як лiд, рукою. Але торкнувшись, вiдчув опiк, як вiд кропиви. І в ту ж мить спливло питання: «Чому саме я? Як я буду з ними говорити? Як я посмiв взяти це на себе?» Вiдповiдальнiсть насунулася на чоловiка, як сонячне затемнення з миготливими в сутiнках тiнями лиликiв. Пiдла думка: «Втiкати звiдси! Сьогоднi ж! Байдуже куди!»
Але ось Тер-Айказун почав повiльно доносити до свiдомостi мас своi слова. Слова та фрази набували сенсу. Сонячне затемнення на небi Габрiеля скiнчилося. Тер-Айказун нерухомо стояв на горiшнiй сходинцi ганку. Ворушилися тiльки губи та легко здiймався наперсний хрест, коли владика промовляв. Гострий клобук кидав тiнь на воскове обличчя, запалi щоки обрамляла чорна борода з двома клинами сивини. Напiвзаплющенi очi – як таемничi тiнi на обличчi. Здавалося, вiн був у цей час не майбутнiм свiдком чогось нереального, а вже пережив i зазнав усього, тому тепер може нарештi й вiдпочити. Незважаючи на те, що вiрменська, як усi схiднi мови, тяжiе до високого стилю та пишноi образностi, парох промовляв короткими, мабуть, навiть занадто сухими фразами.
Треба чiтко уявляти собi, якi намiри уряду. Із присутнiх тут людей похилого вiку навряд чи знайдеться хоч один, хто не пiзнав, якщо не на власнiй шкурi, то з досвiду своiх закатованих рiдних в Анатолii, що таке погроми. А Христос не за заслуги помилував Муса-Даг, захистив його в своему милосердi. Впродовж довгих благодатних рокiв у селах жили мирно, тодi як у цей же час десятки тисяч спiввiтчизникiв в Аданi й iнших мiсцях вирiзали до ноги. Однак треба чiтко вiдрiзняти погром вiд депортацii. Погром тривае чотири, п’ять, в гiршому випадку – сiм днiв. Смiлива людина завжди зумiе дорого продати свое життя. Укриття для жiнок i дiтей можна пiдготувати. Люта солдатня швидко втамовуе спрагу кровi, навiть найбiльш звiроподiбних заптiiв охоплюе потiм вiдраза до скоеного ними ж. Хоча уряд завжди сам органiзовував погроми, вiн нiколи не визнавав себе до них причетним. Вони виникали як наслiдок безладу та закiнчувалися в хаосi. Але безлад був ще й позитивною стороною цiеi мерзоти, i найстрашнiше, що могло тодi спiткати людину, це смерть. Не те що депортацiя! Тут смерть, навiть найжахливiша, – порятунок. Депортацiя не проходить, як землетрус, що завжди щадить якусь частину жителiв i будинкiв. Депортацiя триватиме, поки останнiй син нашого народу не впаде вiд меча, не помре з голоду на дорозi або вiд спраги в пустелi, поки його не забере холера або сипняк. Тут дiе не нестримна сваволя та розпалюеться спрага кровi, а щось набагато страшнiше: методичнiсть. Усе робиться за планом, розробленим у стамбульських мiнiстерствах. Вiн, Тер-Айказун, знав про цей план уже кiлька мiсяцiв, задовго до зейтунськоi катастрофи. Вiн знае також, що всi старання католiкоса, патрiарха й епископiв, прохання та погрози послiв i консулiв нi до чого не привели.
– Єдине, що мiг зробити я, бiдний маленький священик, – це мовчати, всупереч мукам совiстi мовчати, щоб не затьмарити останнi яснi днi моiх бiдних парафiян. Днi цi канули безповоротно. Тепер треба, не пiддаючись самоодуренню, глянути правдi в обличчя. Тiльки не виступайте з божевiльними пропозицiями звернутися до влади з клопотанням або з чимось таким подiбним. Марна трата часу!
– Людського спiвчуття не чекайте! – продовжував Тер-Айказун. – Розiп’ятий Христос наш велить продовжувати його хресний шлях. Нам залишаеться одне: померти…
Тер-Айказун зробив ледь помiтну паузу i закiнчив зовсiм iншим тоном:
– Усе питання лиш у тому, як померти.
– Як померти? – повторив пастор Арам Товмасян, застрибнувши на сходинку ганку поруч iз Тер-Айказуном. – Я знаю, як я помру. Не як беззахисний баран, не на шосе дорогою в Дейр-ель-Зор, не в клоацi депортацiйного табору, не вiд голоду i не вiд смердючоi епiдемii, нi. Я помру на порозi свого будинку зi зброею в руках, у цьому допоможе менi Христос, чие слово я проповiдую людям. І зi мною помре моя дружина i з нею ненароджене дитя.
Здавалося, ще трохи й у нього розiрветься серце: Арам притиснув руку до грудей, немов бажаючи його втихомирити. Заспокоiвшись, вiн згадав про долю депортованих: описав те, що довелося пережити разом iз зейтунцями, хоч i недовго i не в такiй страшнiй формi.
– Що це таке, нiхто не знае, не в змозi уявити, поки не вiдчуе сам. Дiзнаешся це тiльки в останню мить, коли жандарм наказуе рушити в дорогу, коли церква та будинки, на якi ти озираешся, стають усе меншими i меншими, поки зовсiм не зникають iз очей…
Арам описав нескiнченний шлях вiд етапу до етапу, нiчого не забувши: i те, як помалу ноги вкриваються струпами i набрякае тiло, i те, як люди починають падати та залишаються лежати на дорозi, а ешелон тягнеться далi, як настае загальне здичавiння i люди щодня мруть пiд ударами батога.
Кожна фраза промовця, як батогом, юшила натовп. Але дивна рiч! З ворохоблених душ цiеi тисячноi маси не чулося жодного зойку, жодного вибуху лютi. Юрба, як i ранiше, розглядала купку людей на високому ганку, як трагiчних блазнiв, котрi зображують щось таке, що не мае до них, глядачiв, жодного стосунку. Цi виноградарi, плодiвники, рiзьбярi, ремiсники, пасiчники, шовкiвники, ткачi, котрi так довго чекали грiзноi зустрiчi з майбутнiм, зараз, коли воно обернулося сьогоднiшнiм днем, не були спроможнi осягнути його розумом. Змарнiлi обличчя свiдчили про межу напруги. Життева сила люто намагалася пробити паволоку болючого вiдчуження, в якiй, немов у коконi, перебували люди останнiм часом.
Арам Товмасян гукнув:
– Блаженнi мертвi, бо у них усе в минулому!
І тут уперше з натовпу почувся невимовний зойк болю. Це був протяжний, спiвучий стогiн, завмираючий подих, немов зiтхала не людина, а сама стражденна земля. Але, перекриваючи цей крик болю, пролунав голос Арама:
– І ми хочемо, щоб смерть якомога швидше стала минулим! Тому будемо захищати нашi рiднi краi – чоловiки, жiнки, дiти, – щоб усi знайшли швидку смерть!
– Чому ж неодмiнно смерть?
Це прозвучав голос Багратяна. Десь жеврiючи в глибинi його душi, свiтло спитало, коли Габрiель почув себе: «Чи це я?» Серце чоловiка билося спокiйно. Скутiсть минулася. Назавжди. Виникло вiдчуття глибокого переконання. Напруженi м’язи розслабилися. Всiм своiм еством вiн знав: заради цiеi митi варто жити. Бувало, коли чоловiк часто розмовляв iз тутешнiми селянами, його вiрменська мова здавалася йому неприродною та вимученою. А зараз промовляв не вiн – i це надавало величезного спокою – а якась владна сила, що вела Баграятна сюди довгими обхiдними шляхами столiть i короткими, але також крутими дорогами його життя. Провiдник iз подивом прислухався i до цiеi незримоi сили, яка так природно черпала з нього слова:
