скачать книгу бесплатно
– Доброго ранку!
Жителi Азiру ходять у йогонолукську церкву. Туди всього п’ятнадцять хвилин пiшки. В Азiру на вулицях бiля будинкiв стоять столи, мiж ними перекинутi великi дошки. На дошках бiлоснiжна маса – кокони гусеницi шовкопряда, вони виводяться на сонцi.
Габрiель розповiдае Стефану, що прадiд хлопчика, Аветiс Багратян, був сином шовкiвника i свiй життевий шлях почав iз того, що замолоду, в п’ятнадцять рокiв, iздив до Багдада закуповувати шовкопрядiв.
На пiвдорозi до Йогонолука Багратянам трапляеться старий жандарм Алi Назiф. Поважний заптiй[10 - Заптiй – жандарм (турец.).] належить до числа тих десяти туркiв, котрi ось уже скiльки рокiв живуть у вiрменських селах у мирi та злагодi з мiсцевими. Пiд його керiвництвом служить п’ять жандармських чинiв. Вони, втiм, часто змiнюються, тодi як сам Алi Назiф, як i ранiше, на своему посту непорушний, як Муса-Даг. Є, крiм них, ще один представник султана: горбань-листоноша з родиною. По середах i недiлях вiн розносить пошту з Антiохii.
Алi Назiф сьогоднi чимось засмучений i стурбований. Цей кошлатий представник оттоманськоi влади, мабуть, дуже поспiшае у службових справах. Рябе обличчя пiд насунутою на брови облiзлою папахою лиснiе вiд поту. Зброя войовничоi кавалерii, шабля, бовтаеться мiж кривих нiг. При зустрiчi з ефендi Багратяном вiн зазвичай стае по стiйцi «струнко», а нинi тiльки вiдкозиряв, i вигляд у нього був при цьому дещо спантеличений. Габрiель настiльки здивований поведiнкою жандарма, що довго дивиться йому вслiд.
Церковним майданом Йогонолука квапливо пробираються парафiяни, котрi прибули здалеку i тому спiзнилися. Жiнки – в яскравих, вишитих гладдю хустках, у зiбганих спiдницях. Чоловiки – в шароварах, поверх яких носять ентарi – щось на зразок жупана. Обличчя iхнi суворi, зосередженi.
Сонце сьогоднi грiе по-лiтньому, заливае свiтлом яскраву бiлизну отинькованих будинкiв. Оселi цi здебiльшого одноповерховi i нещодавно побiленi. Це – будинок священика Тер-Айказуна, будинок лiкаря, будинок аптекаря i великий мунiципальний дiм, що належить йогонолукському дуцi, мухтару[11 - Мухтар – вiйт (турец.).] Товмасу Кебусяну.
Церква Примноження чинiв янгольських стоiть на широкому цоколi. До ii порталу ведуть просторi сходи. Засновник Аветiс Багратян наказав архiтекторовi збудувати церкву за зразком, але менших розмiрiв, знаменитоi нацiональноi святинi, яка е на Кавказi. З вiдчинених дверей ллеться спiв хору, що супроводжуе лiтургiю. Крiзь густий натовп виднiеться в темрявi, в мерехтiннi свiчок, вiвтар. Сяе золотий хрест на червоному фелонi Тер-Айказуна.
Габрiель i Стефан заходять у портал. Їх зупиняе вихователь Стефана, Самвел Авакян. Вiн нетерпляче чекае iх.
– Пройдiть уперед, Стефане, – наказуе вiн хлопчиковi. – Ваша матiнка чекае на вас.
І коли Стефан зникае в гомiнкому натовпi тих, хто молиться, Авакян рвучко звертаеться до Багратяна:
– Маю повiдомити вам, що у вас вiдiбрали паспорти. Іноземний i мiсцевий, дозвiл на проживання. З Антiохii прибули три чиновники.
Габрiель уважно розглядае обличчя цього студента, котрий уже кiлька рокiв живе спiльним життям iз сiм’ею Багратянiв. Обличчя вiрменського iнтелiгента. Високе, трохи похиле чоло. Насторожений, глибоко стурбований погляд за скельцями окулярiв. Печать вiчноi покiрностi долi i водночас ясно виражена готовнiсть до опору, готовнiсть будь-якоi митi вiдбити удар супротивника. З хвилину Габрiель вивчае це обличчя i лише потiм питае:
– І що ви зробили?
– Мадам усе вiддала чиновникам.
– І звичайний паспорт також?
– Так. Закордонний i тескере[12 - Тескере – паспорт (турец.).].
Багратян сходить з папертi, запалюе цигарку i в задумi робить кiлька затяжок. Тескере – дозвiл на проживання, документ, що дае право вiльно пересуватися територiею Османськоi держави. Без цього клаптика паперу пiдданий султана теоретично з одного села в iнше не мае права поiхати. Габрiель вiдкидае цигарку i виправляе плечi.
– Це означае тiльки те, що сьогоднi або завтра я маю з’явитися в Алеппо, в свою частину.
Авакян переводить погляд на глибоку колiю, прокладену нещодавнiм дощем на церковному майданi.
– Навряд чи це означае, що вас викликають в Алеппо, пане Багратян.
– Нiчого iншого це не може означати.
Голос Авакяна звучить зовсiм тихо:
– Вiд мене також зажадали паспорт.
Багратян стримуе смiх.
– Отже, i вам треба з’явитися в Антiохiю на огляд у вiйськовий комiсарiат. Цього разу це не жарт. Але не переймайтеся. Ми ще раз визволимо вас, заплатимо податок за звiльнення вiд вiйськовоi повинностi, ось i все. Ви потрiбнi менi для Стефана.
Авакян не зводить очей iз колii.
– Добре, я молодий, але доктор Алтунi, аптекар Грiкор, пастор Нохудян, либонь, не пiдлягають мобiлiзацii. А тескере вiдiбрали й у них.
– Це точно? – схоплюеться Габрiель. – Хто вiдiбрав? Що це за адмiнiстративнi органи? Чим вони це пояснюють? І взагалi, де цi добродii е? Менi дуже хочеться з ними поспiлкуватися.
Авакян вiдповiдае, що чиновники разом iз загоном кiнноi жандармерii пiвтори години тому вiдбули у напрямку Суедii. А розпорядження про паспорти поширюеться тiльки на вищий прошарок суспiльства, адже простий селянин чи ремiсник нiякого тескере все одно не мае, в кращому випадку йому видають дозвiл торгувати на базарi в Антiохii.
Багратян широкими кроками ходить туди-сюди, забувши про вчителя. Потiм зупиняеться i каже владно:
– Ідiть до церкви, Авакяне. Я також потiм прийду.
Але вiн не мае намiру слухати лiтургiю, хоча скорботний хор звучить зараз особливо до ладу i потужно. Повiльно, опустивши у роздумах голову, перетинае чоловiк площу, звертае на поперечну вулицю i виходить до того мiсця, де дорога в маеток утворюе рогачку. Не заходячи в будинок, Габрiель зупиняеться бiля стаень i наказуе сiдлати баского коня – колишню гордiсть брата Аветiса.
«Шкода, що Христофора немае на мiсцi, взяв би його з собою». Чоловiк бере в поводирi конюха. Чiткого уявлення про те, що буде робити, у нього немае. Однак якщо пустити коня риссю, до полудня можна встигнути в Антiохiю.
Роздiл другий
Конак Хам Селамлiк[13 - Конак Хам Селамлiк – резиденцiя начальника окру-гу (турец.).]
Антiохiйський хюкюмет, як називають тут конак – резиденцiю начальника округу, каймакама, – розташований у нижнiй частинi нагiрноi фортецi. Це брудний, але мiсткий будинок, бо Антак’я – одна з найзалюдненiших провiнцiй Сирii.
Габрiель залишив конюха з кiньми бiля Оронтського моста i давно вже чекае у великiй конакськiй канцелярii. Вiн вручив секретаревi свою вiзитiвку, сподiваючись потрапити на прийом до самого каймакама.
Приймальня була облаштована на турецький манiр. Багратян знае все тут досконало. З сироi стiни обсипаеться штукатуркою незграбна олеографiя, що зображуе султана, два-три вислови з Корану, в рамочках. Шибки майже всюди розбитi та затуленi фанерою. Пiдлога запльована, усiяна недопалками, в коростi бруду.
За порожнiм канцелярським столом сидить чиновник i, втупившись удалечiнь, час вiд часу цокае язиком. Нiхто не зважае на хмару тлустих м’ясних мух, що влаштували тут свiй огидний концерт. Уздовж стiн тягнуться низькi лави. На них очiкують кiлька вiдвiдувачiв. Турецькi й арабськi селяни. Один iз них не погидував сiсти на забруднену пiдлогу, розстеливши пiд собою свiй довгий бурнус, немов мав намiр зiбрати все смiття. Кислуватий, що вiддавав кирзою, запах поту, курива, вiдсталостi й убогостi. Габрiель знав, що в кожнiй краiнi канцелярii урядових установ пахнуть по-своему. Але всiм канцелярiям властиве одне: повiтря, насичене мiазмами страху та покори, з якими маленькi люди сприймають як невiдворотне стихiйне лихо свавiлля державноi влади.
Нарештi строкато одягнений секретар iз поблажливим виглядом провiв вiдвiдувача в меншу та чистiшу кiмнату, яка вiдрiзнялася вiд iнших ще й тим, що вiкна в нiй були цiлi, стiни обклеенi шпалерами, а на письмовому столi лежали розкладенi теки.
Замiсть портрета султана на стiнi висiла велика свiтлина Енвера-пашi на конi. Габрiель побачив парубка, котрий сидiв за столом, рудого, в ластовиннi, з короткими, за англiйською модою, вусиками. Габрiеля прийняв не каймакам, а мюдiр[14 - Мюдiр – керуючий (турец.).], у чийому вiданнi було узбережжя – Суедiя. Найвизначнiшими в зовнiшностi господаря кабiнету були неймовiрно довгi, ретельно доглянутi нiгтi. Занадто щiльно облягаючий його маленьку, субтильну постать сiрий костюм у поеднаннi з червоною краваткою та канарково-жовтими черевиками на шнурках довершував образ.
Габрiель одразу ж здогадався: «Вiн – iз Салонiк!» Нiяких даних для цього чоловiк не мав, судив тiльки за зовнiшнiстю молодого чиновника. Салонiки були колискою молодотурецького нацiонального руху, затятих прихильникiв захiдноi орiентацii, котрi слiпо схилялися перед усiма формами европейського прогресу. Мюдiр, без сумнiву, належав до прихильникiв, а можливо, навiть i до членiв «Іттiхата» – таемничого «Комiтету едностi та прогресу», який зараз користувався необмеженою владою в iмперii калiфа.
Мюдiр прийняв вiдвiдувача дивовижно чемно i навiть пiдсунув йому крiсло ближче до письмового столу. Запаленi очi чоловiка з рiдкими, як у всiх рудих людей, вiями весь час дивилися повз, уникаючи погляду Багратяна. Габрiель знову, деще пiдкреслено, назвався. Мюдiр злегка схилив голову:
– Знатний рiд Багратянiв нам вiдомий.
Не можна було не визнати, що слова i вся звичка мюдiра справили на Габрiеля приемне враження. Голос вiдвiдувача зазвучав упевненiше.
– Сьогоднi у декого з моiх землякiв, та й у мене також, вiдiбрали паспорти. Це було зроблено за розпорядженням мiсцевоi влади. Ви про це знаете?
Мюдiр довго мiзкував, гортав папки, даючи зрозумiти, що, будучи вкрай перевантажений справами ввiреного йому вiдомства, не може тримати в пам’ятi всiлякi дрiбницi. Нарештi вiн зволив згадати:
– Авжеж, певна рiч! Паспорти. Цей захiд вжили не за розпорядженням мiсцевоi влади, а згiдно з приписом його ясновельможностi пана мiнiстра внутрiшнiх справ.
Вiн витягнув видрукуваний на машинцi аркуш i поклав перед собою. Либонь, мав намiр, якщо вiдвiдувач забажае, прочитати указ мiнiстра внутрiшнiх справ Талаат-бея повнiстю.
Габрiель поцiкавився, чи поширюеться цей припис на всiх без винятку. Вiдповiдь прозвучала дещо ухильно: широких народних мас це навряд чи торкнеться, адже паспорти найчастiше е тiльки у багатих купцiв, гендлярiв та iнших осiб такого штибу.
Габрiель не мiг вiдiрвати очей вiд довгих нiгтiв мюдiра.
– Я провiв усе життя за кордоном, у Парижi.
Чиновник знову схилив голову:
– Нам це вiдомо, ефендi.
– Тому не звик до протизаконного позбавлення волi…
Мюдiр поблажливо посмiхнувся.
– Ви переоцiнюете значення цього заходу, ефендi. Адже ми зараз воюемо. Втiм, нинi нiмецькi, англiйськi та французькi громадяни також змушенi миритися багато з чим, до чого ранiше не були звичнi. В усiй Європi вiдбуваеться саме таке. Прошу також взяти до уваги, що ми перебуваемо безпосередньо в тилу Четвертоi армii, а отже, у вiйськовiй зонi. Тому й необхiдний контроль над пересуванням людей i транспорту.
Пояснення звучало переконливо, i на душi Багратяновi стало легше. Те, що сталося сьогоднi вранцi i через що вiн щодуху мчав до Антiохii, вiдразу втратило гостроту. Держава змушена захиститися. Чутки про шпигунiв, зрадникiв, дезертирiв не припиняються. Не можна судити про адмiнiстративнi заходи з йогонолукськоi глушини.
Подальшi аргументи мюдiра також провадили до того, щоб розсiяти тривогу та недовiру вiрменина. Справдi, мiнiстр вiдiбрав паспорти, але це не означае, що у випадку особливих, вагомих обставин не можуть бути виданi новi документи. Для цього провiнцiя мае компетентнi органи в Алеппо. Ефендi Багратяну, природно, вiдомо, що його вельможнiсть валi[15 - Валi – губернатор, начальник вiлаета, тобто провiнцii (турец.).] Джелал-бей – найдобрiший i найсправедливiший губернатор у всiй iмперii. Прохання з цього приводу можна буде з позитивною резолюцiею переправити звiдси в Алеппо. Тут мюдiр раптом змiнив тему:
– Якщо не помиляюся, ефендi, ви – вiйськовозобов’язаний…
Багратян коротко виклав суть справи. Ще вчора, можливо, вiн попросив би цього чиновника дiзнатися, чому його досi не викликали в армiю. Але цi кiлька годин усе змiнили. Думки про вiйну, Жульетту та Стефана пригнiчували неймовiрно. У Багратяна вичерпалося почуття обов’язку, обов’язку турецького офiцера. Тепер вiн сподiвався, що в Алеппо вiддiл кадрiв про нього забув. Уже краще не привертати до себе увагу. Але тут чоловiковi вiдкрилося, як добре обiзнана антiохiйська влада про все, що стосувалося Габрiеля. Запаленi очi мюдiра дивилися на нього приязно.
– Бачите, ви вiйськовий i начебто перебуваете у вiдпустцi, тому тескере вам нi до чого.
– Але моя дружина i син…
Вiн не договорив, його раптом осяйнув зловiсний здогад: «Ми в пастцi». В цю мить вiдчинилися двостулковi дверi з сумiжноi кiмнати. У канцелярiю увiйшли двое: лiтнiй офiцер i – Габрiель вiдразу зрозумiв – каймакам. Начальник округу був довготелесий, пихатий чоловiк у сiрому пом’ятому мундирi. Важкi жовтувато-чорнi мiшки пiд очима нависали над безкровними одутлими щоками – у каймакама явно була хвора печiнка. Багратян i мюдiр встали. Каймакам не удостоiв вiрменина увагою. Тихим голосом вiн вiддав своему пiдлеглому якесь розпорядження, недбало приклав пальцi до фески на знак вiтання i разом iз своiм супутником покинув примiщення, вважаючи, вочевидь, що його трудовий день закiнчено. Габрiель втупився у затраснутi за ним дверi:
– Це що, офiцери рiзними бувають?
Мюдiр наводив лад на своему столi.
– Не розумiю, що ви хочете цим сказати, ефендi.
– Я хочу сказати, що е, либонь, два види поведiнки: один для туркiв, iнший – для вiрменiв, чи не так?
Мюдiра це зауваження дуже обурило.
– Перед законом всi пiдданi Османськоi iмперii рiвнi! Це – найважливiше досягнення революцii 1908 року. Якщо подекуди ще збереглися пережитки минулого, в тому числi i перевага для корiнного османського населення на державнiй i вiйськовiй службi, то це стосуеться таких явищ, якi адмiнiстративним шляхом знищити не можна. Народи змiнюються не так швидко, як конституцii, i реформи запроваджуються на паперi швидше, нiж у життi.
Виклавши своi iдеi про державну полiтику Туреччини, вiн на закiнчення сказав:
– Вiйна принесе змiни в усiх галузях.
Габрiель сприйняв цi слова як добре пророцтво. Але мюдiр раптом вiдкинувся назад, i Габрiель побачив перекошене безпричинною, здавалося б, злiстю веснянкувате обличчя.
– Будемо сподiватися, що не станеться нiяких таких подiй, якi змусили б уряд дати вiдчути певнiй частинi населення, що влада може бути i нещадно суворою.
Коли Багратян звернув на вулицю, що виходила до мiського базару, вiн прийняв два рiшення. Перше: якщо його покличуть, пiти на будь-якi жертви, але вiдкупитися вiд вiйськовоi служби. Друге: непомiтно та спокiйно дочекатися кiнця вiйни в мирнiй тишi йогонолукського маетку. Позаяк зараз – весна 1915 року, то загальне перемир’я буде укладено через кiлька мiсяцiв: у вереснi або жовтнi. Жодна з воюючих сторiн не зважиться на нову зимову кампанiю. А поки що треба за можливостi зручно влаштуватися i потiм якнайшвидше повернутися додому, в Париж.
Базар потягнув його за собою. Той потiк, що, на вiдмiну вiд европейських вулиць, не знае нi поспiху, нi припливiв i вiдливiв, а неухильно i розмiрено котиться казна-куди, як час – до вiчностi. Здавалося, що перебуваеш не у Богом забутому провiнцiйному мiстечку Антiохii, а в Алеппо чи Дамаску. Настiльки нескiнченнi та багатолюднi були обидва рукави ринкового потоку, що струмуе в протилежних напрямках. Турки в европейському одязi, з тростинами, в накрохмалених комiрцях i фесках, купцi та чиновники. Вiрмени, греки, сирiйцi – також в европейських строях, розпiзнати iх можна за своерiдними головними уборами. Мiж ними раз по раз трапляються курди та черкеси в нацiональних одежах. Бiльшiсть iз них вiдкрито носить зброю. Уряд, який пiдозрiло коситься на кожен складаний ножик у християнина, дозволяе нестримним гiрським племенам мати сучаснi гвинтiвки i навiть сам обдаровуе iх зброею.
Ось мiсцевi селяни-араби. І подекуди – бедуiни з пiвдня, в довгих, спадаючих складками плащах кольору пустелi, в чудових тарбушах[16 - Тарбуш – рiзновид фески (турец.).], що закiнчуються довгою, до плечей, шовковою китицею. Жiнки в чаршафах[17 - Чаршаф – головне покривало (турец.).] – нацiональному вбраннi мусульманок. Трапляються, правда, й емансипованi молодицi, котрi не ховають обличчя, в сукнях, з-пiд яких видно ноги в шовкових панчохах. Часом у людському потоцi продрiботить, низько опустивши голову, важко навантажений вiслючок, цей безнадiйний трудяга тваринного свiту.
Габрiелю здавалося часом, що це одна i та ж тваринка, що раз по раз виникае перед очима, невпинно киваючи головою, i, мабуть, той самий халамидник, котрий вiв його за повiд. Але все тут, весь цей свiт – чоловiки, жiнки, турки, араби, вiрмени, курди, солдати в зеленувато-коричневих одностроях, вiслюки та кози – усi вони, корячись единому ритму, злилися в якесь невимовне цiле: повiльний, широкий крок перевальцем, нестримний потяг до якоiсь мети, пiзнати яку не дано. Габрiель згадав запахи дитинства. Запах киплячоi кунжутноi олii, що розноситься по всьому провулку з казанiв iз варивом. Запах рясно приправлених часником баранячих фрикадельок, що клекотiли в пiдливi на пательнях, поставлених прямо на вугiлля. Запах гниючих овочiв. І все перекривае людський запах, запах людей, котрi сплять уночi в тому ж одязi, який вони носять удень.
Упiзнав чоловiк i палкi наспiви вуличних торговцiв:
– Jа rezzak, jа kerum, jа fellah, ja alim.
Як i ранiше, самозабутньо виспiвуе хлопчик iз кошиком, котрий торгуе круглими бiлими хлiбинами:
– О, Боже-живильнику, о многомилостивий, о Вседержителю, о Всезнаючий!
Як i ранiше, звучало стародавне зазивання, що славить свiжi фiнiки:
– О, смуглянко моя, о смуглянко пустелi, о панно!
І, як i ранiше, гортанно вигукуе торговець салатом:
– Ed doim Аllah, Аllah ed doim!
А те, що один лише Бог – вiчний, мало, вочевидь, втiшити покупця при оглядi товару.
Габрiель купив беразiк – булочку, намащену виноградною патокою. Цей «ластiв’ячий дзьобик» також пам’ятний iз дитинства. Та, ледь надкусивши, чоловiк вiдчув огиду i тут же вiддав перепiчку хлопчику, котрий, як зачарований, дивився йому в рот. На кiлька секунд Габрiель заплющив очi – до того раптом його знудило.
Що ж сталося i чому так змiнився свiт? Тут, у цiй краiнi, вiн народився. Тут вiн мав би почуватися своiм. Але чи це можливо? Цей базарний потiк, що струменить нестримно i розмiрено, змусив Габрiеля засумнiватися: а чи тут його батькiвщина? Вiн це вiдчував, хоча мерехтливi замкнутi обличчя на нього не дивилися. А молодий мюдiр? Вiн прийняв Габрiеля з повагою, дуже чемно. «Знатний рiд Багратянiв». Але тепер Габрiель збагнув, що цей люб’язний прийом укупi зi «знатним родом Багратянiв» були просто знущанням. Бiльше того: ненавистю пiд маскою ввiчливостi. Та ж ненависть захопила його в цьому ринковому потоцi. Обпiкала шкiру, колола спину. А по спинi i справдi вiд страху раптом сироти забiгали, нiби чоловiка переслiдували, хоча нiкому тут до нього не було дiла. У Йогонолуку, у великiй та рiднiй домiвцi, вiн про таке й не здогадувався!
А ранiше, в Парижi? Там, незважаючи на весь добробут, вiн жив животiючи, як усiм чужий iммiгрант, чие корiння бере початок десь в iншiй краiнi. Невже тут його корiння? Тiльки зараз, на цьому жалюгiдному базарi його батькiвщини йому стало безжально ясно, наскiльки чужий вiн усiм на Землi. Вiрменин! Вiн – давньоi кровi, в ньому живе стародавнiй народ… Чому ж думки його найчастiше вдягаються у французькi, а не вiрменськi слова? Як, наприклад, зараз. (І все ж сьогоднi вранцi вiн виразно вiдчув велику радiсть, коли син вiдповiдав йому вiрменською!) Кров i народ! Треба бути чесним! А пробi, все ж це – порожнi поняття? У кожному столiттi люди намагаються приправити кiлькома новими iдеями, новими прянощами цей гiркий хлiб – життя, а вiн тiльки стае ще менш iстiвним.
Перед поглядом Габрiеля вiдкрився якийсь прохiд у ринку. Тут, перед крамницями та виставленим на продаж крамом, стояли здебiльшого вiрмени: мiняйли, продавцi килимiв, ювелiри. То це й е його брати? Цi лукавi обличчя, лукавi очi, що пiдстерiгають покупця? Ну, нi, дякую за таку рiдню, вiд неi його вернуло. Але хiба дiдусь Аветiс Багратян був свого часу iншим, був кращим, нiж такий базарний гендляр? Вiн просто виявився завбачливiшим, талановитiшим, енергiйнiшим. І хiба не завдяки своему дiдусевi став Габрiель тим, ким вiн е, не таким, як цi люди на ринку?
Здригаючись вiд огиди, вiн пiшов далi. Правда, усвiдомлював: дуже великi труднощi в його життi виникали тому, що Габрiель на багато речей дивиться очима Жульетти. Отже, вiн не тiльки чужий для iнших, але й для себе, в своему внутрiшньому свiтi. Господи Ісусе! Невже не можна бути просто людиною, як вiн був сьогоднi вранцi на Муса-Дагу, незалежним вiд цiеi брудноi, неприязноi юрби?
Нiщо так не виснажуе, як такий самоаналiз, перевiрка своеi iстинноi сутностi! І Габрiель бiг iз Довгого ринку – Узун-Чарч, як називаеться турецькою цей базар. Вiн не мiг бiльше терпiти цей ворожий ритм.
Чоловiк вийшов на невеликий майдан мiж кiлькома сучаснiшими спорудами. В очi йому впала ошатна будiвля, хам – лазня, збудована, як це водиться в Туреччинi, не без розкошi.
Йти з вiзитом до старого аги Рiфата Берекета було зарано. До того ж Габрiелевi не усмiхалося гаяння часу в тутешнiх сумнiвних тавернах, тому вiн зайшов у лазню.
Двадцять хвилин чоловiк провiв у загальнiй залi, в парнiй, в клубах пари, що повiльно пiднiмаються i крiзь якi не тiльки далекими примарами здавалися тiла купальникiв, а й власне тiло немов неслося кудись удалечiнь. Це було схоже на малу смерть. До його свiдомостi раптом дiйшов прихований сенс цього дня. По тiлу, як би вiдокремлюючись вiд Габрiеля, стiкали краплi, а з ними випаровувалася i та вистраждана вiра, якоi вiн ранiше стiйко дотримувався.
Багратян лiг на порожнiй тапчан у прохолоднiй сусiднiй кiмнатцi, вiддавши себе, як годиться, в руки масажиста. Його тiло здавалося йому ще бiльш голим, якщо можна так сказати, нiж у парнiй. Служка налiг на клiента i почав за всiма правилами мистецтва – а це справдi було мистецтво – мiсити його. Удари по спинi були подiбнi до трелiв на цимбалах, пiд цей акомпанемент масажист щось хрипко наспiвував. На сусiднiх тапчанах таким же чином обробляли якихось турецьких беiв. Вони мовчки корилися шаленiй ретельностi служки i лише блаженно стогнали. Час вiд часу, перебиваючи цi солодкi стогони, до них долинали уривки бесiди, яку вели якiсь голоси. Габрiель спочатку i не думав прислухатися. Але голоси настирливо лiзли у вуха, проникаючи крiзь дзижчання його демона-мучителя. Вони були настiльки незвично характернi i рiзнилися мiж собою, що Багратяну стало здаватися, нiби вiн бачить цi голоси.
Перший – жирний бас. Характер, безперечно, самовпевнений, вiн дивовижно тремтить над iнформацiею про все, що вiдбуваеться, отримуе ii, можливо, навiть ранiше за довiрених чиновникiв. У цього поiнформованого чоловiка е таемнi джерела iнформацii:
– Англiйцi доставили його на узбережжя мiноносцем iз Кiпру… Було це бiля Ошлаки… Пiдозрюваний цей мав iз собою грошi та зброю i тиждень займався пiдбурюванням до бунту в цьому селi… Заптii, звiсно, нiчого не знали… Менi вiдомо навiть його iм’я… Цю наволоч звати Кешкерян…
