скачать книгу бесплатно
– Не забувай, друже, що нечестивцi з того «Комiтету» представляють лише незначну меншiсть. Наш народ – дуже добрий. І якщо все ж десь проливаеться кров, то в цьому ви виннi не менше за них. До того ж в текке, в монастирях, живе чимало божих людей. Невпинно вправляючись у святому зикрi, вони змагають за чистоту майбутнього. Або вони переможуть, або все загине. Вiдкриюся тобi: я iду в Анатолiю та Стамбул у справi вiрменiв. Тому прошу тебе, здайся на милiсть Божу.
Маленькi руки старого мали особливу силу, вони заспокоювали.
– Ти маеш рацiю, я тебе послухаю. Найкраще для нас – принишкнути в Йогонолуку i не рушати з мiсця до кiнця вiйни.
Але ага не випускав рук гостя.
– Пообiцяй менi нiчого не розповiдати про все це вдома. Та й що з того? Якщо все залишиться по-старому, ти тiльки марно налякаеш людей. Якщо ж трапиться якась неприемнiсть, зайвi хвилювання цим людям нi до чого. Сподiвайся i мовчи!
При прощаннi вiн наполегливо повторив:
– Чекай i мовчи… Ти не побачиш мене багато мiсяцiв. Але пам’ятай, що весь цей час я буду намагатися вам допомогти. Твоi рiднi зробили менi багато добра. І нинi Бог сподобив мене, в моi роки, iм вiддячити.
Роздiл третiй
Елiта Йогонолука
Дорога назад була довгою. Кiнь iшов ступом, Габрiель лише зрiдка пускав його клусом. До того ж вiн забув звернути вчасно на коротшу дорогу, що йде уздовж Оронта. Тiльки побачивши далеко на горизонтi море – по той бiк розсипаних кубиками будинкiв Суедii й Ель-Ескеля, – вершник прокинувся вiд задуми та круто повернув на пiвнiч, до долини, де лежать вiрменськi селища. Займалися довгi веснянi сутiнки, коли вершник виiхав на дорогу, якщо можна так назвати жалюгiдний путiвець, що з’еднував сiм сiл. Йогонолук лежав десь приблизно посерединi. Щоб до настання ночi потрапити додому, Габрiелю треба було перетнути пiвденнi селища – Вакеф, Кедер-бiг, Аджи-Абiблi, втiм, це навряд чи вдалося б. Але той i не поспiшав.
У цей час у селах Муса-Дага панувало пожвавлення. Народ юрмився бiля будинкiв. Ласкаве тепло недiльного вечора зближувало людей. Тiла, очi, слова – все тягнулося один до одного, i щоб повнiше вiдчути радiсть життя, людям хотiлося i потеревенити про сiмейнi справи i, як заведено, поскаржитися на важкi часи. Збиралися купками, за вiком i статтю. Похнюплено стояли статечнi жiнки, з гiднiстю трималися осторонь святково одягненi молодицi, пересмiювались дiвчата – дзенькали намистом, виблискували бездоганними зубами. Габрiеля вразила безлiч придатних для вiйськовоi служби, але не призваних до армii хлопцiв. Парубки смiялися, горланили, немов i не було на свiтi Енвера-пашi. У виноградниках i фруктових садах гугняво i млосно дзеленчав тар – вiрменська гiтара. Якiсь стараннi працiвники готували до завтрашнього дня свiй робочий iнструмент.
У Туреччинi сонячний захiд означае кiнець дня. Закiнчуеться день, закiнчуеться i недiльний вiдпочинок. Старанним трударям хотiлося ще щось перед сном вдiяти. Села цi можна було б називати не турецькими за назвами, а вiдповiдно до ремесла, яким iхнi мешканцi займалися. Виноград i фрукти розводили тут усi, хлiб майже зовсiм не сiяли. Але славу цим селам принесли iхнi вправнi майстри. Аджи-Абiблi, наприклад, можна назвати рiзьбярським селом: майстри тут виготовляли з твердого дерева i кiстки не тiльки чудовi гребенi, люльки, мундштуки для цигарок та iншi предмети буденного вжитку, але й вирiзали розп’яття, фiгурки Богородицi i святих, на якi був попит навiть в Алеппо, Дамаску та Єрусалимi. Цi рiзьбленi роботи, несхожi на грубi вироби селян-аматорiв, вирiзнялися своерiднiстю, породженi звiсно ж тим, що майстри, котрi iх зробили, мешкали в тiнi Муса-Дага.
А от село Вакеф було помережане. Тому що витонченi скатертини та носовички, витканi тамтешнiми мереживницями, знаходили покупцiв навiть у Єгиптi. Правда, самi майстринi про це й гадки не мали, бо збували свiй крам на антiохiйському ринку, та й то не частiше, нiж двiчi на рiк.
Про Азiру досить сказати, що це селище-шовковиця, тут розводять шовкопрядiв. А в Кедер-бiгу шовк тчуть, тому i село могло називатися Ткачi шовку. У Йогонолуку ж i Бiтiасi – двох найбiльших селищах – процвiтали всi цi ремесла. Зате Кебусiя, загублене i найпiвнiчнiше село, було «Пасiчним». «Мед iз Кебусii – найкращий у свiтi, – подейкував Багратян, – iншого такого не знайти». Бджоли добували цей нектар iз самого ества Муса-Дага, того, що складае чарiвну його благодать, яка звеличуе його над усiма журливими шпилями навколишнiх гiр.
Чому саме Муса-Даг посилав незлiченнi струмки в море, куди вони падали вуалевими каскадами? Чому Муса, а не якась там мусульманська гора, хоча б Наулi-Даг або Джебель-Акра? Погодьтеся, це схоже на диво! Чи то справдi богиня води, розгнiвавшись на сина пустелi – мусульманина, покинула в нiкому не вiдомi стародавнi часи його голi, спраглi вологи вершини заради християнськоi гори i щедро обдарувала ii своею милiстю? Затканi квiтами луки на родючих схилах Муса-Дага, розлогi пасовиська на його складчастому хребтi, виноградники, абрикосовi й апельсиновi сади, що лiпляться до його пiднiжжя, дуби та платани в балках, наповнених темною говiркою вод, кущi рододендрона або квiтучий мирт та азалiя, що спалахують раптовою радiстю в потаемних куточках, тиша, збережена янголами, що навiвае сон чабанам та отарi, – все тут вiдрiзнялося вiд решти Малоi Азii, що стогне вiд безводдя та безплiддя, цiеi кари за первородний грiх. Через маленьку неточнiсть у свiтоустроi Творця, допущену по добротi серця одним недбайливим херувимом, патрiотом Землi, Мусадазькiй окрузi дiсталися вершки раю, його чудовий вiдблиск i неземна насолода. Вони – саме тут, на Ірiйському узбережжi, а не нижче, в Краiнi мiж чотирьох рiк, куди схильнi помiстити сад Едему географи, коментатори Бiблii.
Певна рiч, добра дещиця благодатi, посланоi горi, дiсталася i ii семи селам. Наскiльки ж не йдуть у порiвняння з ними жалюгiднi селища, якi траплялися Габрiелю на шляху рiвниною! Тут, на горi, не було глинобитних халуп, схожих швидше на прибиту до берега купу мулу, в якому викопали темну нору, де туляться разом люди i худоба. Будинки на Муса-Дагу найчастiше будувалися кам’янi, i в кожному було по кiлька кiмнат. Навколо зовнiшнiх стiн – маленькi веранди. Дверi та вiкна сяяли чистотою. Лише в небагатьох садибах вiкна, як це звично на Сходi, виходили не так на вулицю, як у двiр. У густiй тiнi, яку вiдкидав на землю Дамладжк, панували доброзичливiсть до людей i процвiтання. А по той бiк тiнi починалася пустеля. Тут – виноград, фрукти, шовковиця, тераси над терасами, там – рiвнина з одноманiтними полями, засiяними кукурудзою чи бавовною, мiж якими, як шкiра жебрака крiзь лахмiття, часом проступав голий степ.
Однак справа була не тiльки в благословеннiй горi. Навiть зараз, через пiвстолiття, вiдчувалася енергiя дiдуся, Аветiса Багратяна, або, вiрнiше – любов цього пiдприемливого чоловiка, яку вiн без залишку вiддав клаптику рiдноi землi, наперекiр усiм спокусам свiту. І тепер його онук iз зацiкавленням дивився на тутешнiх людей – вони здавалися йому на диво гарними. Побачивши Габрiеля, люди, котрi стояли купками, замовкали, оберталися обличчям до нього i голосно вiталися:
– Ваri irikun – добрий вечiр!
Габрiель зауважив, а пробi, йому й привидiлося: в очах цих людей зажеврiв вогник, iскра правдивоi подяки, i йому подумалося, що це вiдноситься не до нього, а до старого благодiйника Аветiса Багратяна. Жiнки та дiвчата проводжали Габрiеля допитливим поглядом, продовжуючи прясти, – маленькi веретенця так i миготiли в iхнiх вправних руках.
Цi люди були йому не менш чужi, нiж сьогоднiшнiй натовп на базарi. Що спiльного у нього з ними, у того, хто лише кiлька мiсяцiв тому iздив гуляти в Воis[24 - Воis – Булонський лiс (франц.).], вiдвiдував лекцii фiлософа Бергсона[25 - Анрi Бергсон (1859–1941) – один iз найбiльших захiдних мислителiв кiнця XIX – першоi половини XX ст. Фiлософ-iдеалiст, представник так званого iнтуiтивiзму в фiлософii, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури 1927 року.], сперечався зi знайомими про книги i друкував своi статтi у вишуканих журналах з мистецтва? І все ж вiд цих людей надходив надзвичайний спокiй. І у нього виникло до них якесь батькiвське почуття – тому що вiн знав про небезпеку, що насуваеться, в той час як вони нi про що й не пiдозрювали. Габрiель затамував у душi глибоку турботу, – вiн один мав захищати цих людей вiд бiди, поки це можливо. Старий Рiфат Берекет – не марний мрiйник, хоч i присмачуе свою мову схiдними притчами. Вiн сказав правильно: «Залишатися в Йогонолуку i чекати». Муса-Даг лежить далеко вiд свiту. Якщо гроза i вдарить, вона пройде повз Йогонолук.
У Багратяновi росло тепле почуття до землякiв. «Так, радiйте життю довше, завтра, пiслязавтра…» І, не зупиняючи коня, вiн на знак вiтання пiдняв руку, немов благословляючи односельцiв.
Прохолодноi зоряноi ночi пiдiймався Габрiель алеею додому. У густе листя, немов у кокон, замкнули його дерева, вiдсторонили вiд свiту, як траплялося чоловiковi пiд час перебування «людиною в собi», в тому нереальному «станi абстрактностi», з якого його вивiв цей день, аби дати вiдчути всю iлюзорнiсть такого захисту вiд свiту. Втома знову пробудила в цьому вiрмениновi приемну оману.
Чоловiк увiйшов у просторий передпокiй. Старовинний, кованого залiза, лiхтар, що звисав зi стелi, потiшив його своiм м’яким свiтлом. За незбагненною примхою свiдомостi ця висяча лампа асоцiювалася у нього з образом матерi. Не тiеi лiтньоi панi, котра зустрiчала його поцiлунком у знеособленiй паризькiй квартирi, коли пiдлiток приходив iз гiмназii, а тихоi втiхи тих днiв, бiльше нереальних тепер, нiж свiт сновидiнь.
– Hokud matagh, kes kurban.
Чи промовляла вона насправдi цi слова на сон майбутнiй, схиляючись над його дитячим лiжечком?
«За тебе, душа моя, хрест прийму».
Залишилася ще лампадка перед Богоматiр’ю в сходовiй нiшi. Все iнше мало вiдбиток епохи Аветiса-молодшого. А це, якщо судити по передпокою, була епоха полювання i воен. На стiнах висiли мисливськi трофеi та зброя – цiла колекцiя допотопних бедуiнських рушниць iз неймовiрно довгими люфами. Однак про те, що iхнiй дивакуватий власник не був схильний до брутальних пристрастей, свiдчили чудовi полотна, свiтильники, старовиннi шафи, килими, якi вiн привозив зi своiх мандрiвок i якими тепер захоплювалася Жульетта.
Поки Габрiель у станi повноi вiдчуженостi пiдiймався на другий поверх, до нього майже не добiгав гул голосiв знизу. Тим часом вiдомi люди Йогонолука вже зiбралися у вiтальнi.
Прибулець довго стояв бiля вiдчиненого вiкна у своiй кiмнатi, не зводячи очей iз чорного силуету Дамладжка, який у цей час виглядав особливо переконливо.
Хвилин через десять Багратян викликав дзвоником слугу Мисака: пiсля смертi Аветiса-молодшого Мисак разом iз управителем Христофором, кухарем Ованесом та iншою прислугою перейшов на службу до Габрiеля.
Багратян помився з нiг до голови, змiнив одяг. Потiм зайшов до кiмнати Стефана. Хлопчик уже спав мiцним дитячим сном, його не розбудив навiть колючий промiнь кишенькового лiхтарика. Вiкна були вiдчиненi навстiж, у загадковiй дрiмотi повiльно гойдалися крони платанiв. Чорний лик Муса-Дага було видно i звiдси. Але за лiнiею гребеня розливалося рiвне сяйво, немов за гiрським хребтом ховалося не звичайнiсiньке море, а море матерii, що свiтиться.
Багратян сiв на ослiнчик бiля лiжка. І, як уранцi син пiдслуховував, що сниться батьковi, так зараз татусь пiдслуховував сни малого. Але йому це було дозволено.
Чоло Стефана – в точностi його, Габрiеля – сяяло прозорою бiлизною. А пiд чолом тiнi – заплющенi очi, немов два листочки, занесенi вiтром. І якi цi очi великi, було видно навiть зараз, коли iх ховав сон. А ось нiс – гостренький, тонкий – не батькiвський, чужий. Хлопчик успадкував його вiд Жульетти. Стефан переривчасто дихав. За стiною його снiв ховалося бурхливе життя. Пiдлiток мiцно притискав до тiла стиснутi п’ястуки, нiби натягував повiддя, намагаючись стримати сни, що гарцювали щодуху.
Син спав неспокiйно. Батько не ворушився. Вiн був цiлком поглинений спогляданням свого хлопчика. Боявся за Стефана чи хотiв вiдновити еднiсть, що колись була закладена Богом?
Нiчого вiн не знав. Жодних думок не спадало на гадку. Нарештi вiдвiдувач встав i, почуваючись украй розбитим, несамохiть застогнав. Невпевнено, навпомацки рухаючись кiмнатою, наткнувся на стiл. Нiчне вiдлуння посилило цей легкий шум. Габрiель завмер, злякавшись, що розбудив Стефана. Сонний дитячий голос пробелькотiв у темрявi:
– Хто тут?.. Це ти, тату?..
Й одразу ж почулося рiвне дихання. Багратян, котрий поспiшив згасити лiхтарик, за мить запалив його знову. Промiнчик висвiтлив стiл i креслярськi аркушi. Он воно що! Син почав уже роботу, зробив для батька незграбну поки що мапу Муса-Дага. Рисунок майорiв численними червоними поправками Авакяна. Габрiель не вiдразу згадав, що вiн сам подав цю iдею хлопчиковi пiд час iхньоi ранковоi прогулянки. І розчулився вiд того, як пристрасно син шукав близькостi з батьком i прагнув висловити своi почуття. Покреслена схема стала символом iхньоi едностi.
Перед великою вiтальнею була простора кiмната, що примикала до передпокою. Вона була порожня i служила лише прохiдною. Дiд Аветiс, будуючи свою резиденцiю, розраховував на численне потомство, але самотнiй дивак, брат Габрiеля, i сам Габрiель зi своею маленькою сiм’ею користувалися тiльки частиною будинку.
У порожнiй кiмнатi горiла висяча гасова лампа. Багратян постояв, прислухався до голосiв, що лунали зовсiм близько. Вiн почув смiх Жульетти. Отже, iй приемно подобатися цим простакуватим вiрменам. Що ж, це, мабуть, прогрес.
Дверi розчинилися, звiдти вийшов старий лiкар Петрос Алтунi, намагаючись непомiтно зникнути. Вiн запалив свiчку в своему лiхтарi та простягнув руку за шкiряною торбою, яку поклали на крiсло. Алтунi розгледiв господаря будинку, тiльки коли той тихо його покликав:
– Hairik Pertos! Татку Петросе!
Алтунi здригнувся. Це був маленький сухорлявий дiдок зi скуйовдженою бородою. Вiн належав до числа тих вiрменiв, котрi, на вiдмiну вiд молодого поколiння, винесли на своiх зiгнутих плечах усi незгоди, що випали на долю гнаного народу. Замолоду вiн користувався пiдтримкою Аветiса-старшого, на його кошти закiнчив медичний факультет у Вiднi та побачив свiт. Благодiйник Йогонолука мав тодi грандiознi плани i думав навiть побудувати тут лiкарню. Але далi прилаштування Алтунi на посаду повiтового лiкаря вiн не пiшов, хоча за тодiшнiх умов навiть цього було забагато. Довше за всiх своiх ще живих знайомих Габрiель знав старого лiкаря: екiм[26 - Екiм – лiкар (турец.).] допомiг йому з’явитися на свiт. Багратян ставився до нього з шанобливою любов’ю. Почуття це звiсно ж родом було з дитинства.
Доктор Алтунi насилу натягнув на себе пальто з непромокаючоi грубововняноi тканини, яке, здаеться, пам’ятало ще роки навчання у Вiденському унiверситетi.
– Я бiльше не мiг тебе чекати, мiй хлопчику… Ну, i що ж ти нам привiз iз хюкюмета?
Габрiель глянув на його зморщене личко. Все в цьому старому було пооране. Рухи, голос, дотепи, до яких вiн часом вдавався в розмовi. Вiн був зовнi та внутрiшньо вкрай зношений. Дорога з Йогонолука в Аджи-Абiблi, а потiм в Кебусiю збiса нудна, особливо якщо вiдбувати ii кiлька разiв на тиждень на жорсткiй спинi вiслюка. Габрiель упiзнав цю вiчну шкiряну торбу, в якiй поряд iз липким пластирем, термометром, набором хiрургiчних iнструментiв i нiмецьким медичним довiдником 1875 року лежали допотопнi акушерськi щипцi. Вигляд цiеi лiкарськоi торби вiдбив у Габрiеля бажання дiлитися враженнями вiд своеi поiздки в Антiохiю.
– Нiчого особливого, – недбало вiдповiв вiн.
Алтунi надягнув свiй лiхтар на пояс i застебнув пряжку.
– Менi разiв сiм у життi доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати iз нас податок, який стягуеться щоразу при обмiнi паспорта. Справа вiдома. Але вiд мене вони бiльше нiчого не отримають. У цьому свiтi новий паспорт менi вже не знадобиться…
І з властивою йому рiзкiстю додав:
– Та й ранiше не можна сказати, щоб вiн особливо був менi потрiбен. Бо я за сорок рокiв жодного разу звiдси так i не виiжджав.
Багратян озирнувся на дверi.
– Ну що ми за народ, терпимо все мовчки?
– Терпимо? – лiкар нiби смакував це слово. – Ви, молодь, поняття не маете, що таке терпiння. Ви виросли в iнший час.
Але Габрiель повторив:
– Що ми за народ?
– Ти, милий хлопчику, все життя провiв в Європi. І я б мiг, якби залишився тодi у Вiднi! Це моя велика бiда, що я не залишився у Вiднi. З мене була б користь. Та ось бачиш, дiд твiй був такий же дивак, як i твiй брат, вiдiрвався вiд людей i про те, що робиться в свiтi, по iнший бiк гори, знати не бажав… Я дав йому пiдписку, що повернуся. Це мое велике нещастя. Вже краще б вiн нiкуди мене не посилав…
– Заборонено ж вiчно жити чужим серед чужих.
Парижанин Габрiель сам здивувався своiм словам. Алтунi хрипко засмiявся:
– А що, тут жити можна?! В мiсцi, де нас завжди пiдстерiгае невiдомiсть? Тобi, либонь, у мрiях усе уявлялося iнакше.
У Багратяна майнула думка: «Треба б усе ж таки людей пiдготувати». Алтунi, проте, поклав свою торбу назад на крiсло.
– Трясця! До чого ж ми з тобою добалакалися? Ти сьогоднi витягуеш з мене всi цi старi iсторii. Я медик i нiколи особливо твердо не вiрив у Бога. І тому, мабуть, колись я частенько вступав iз ним у суперечку. Можна бути росiянином, турком i бозна-ким, але вiрменом бути неможливо. Бути вiрменом – рiч неможлива…
Схаменувшись, вiн вiдступив вiд прiрви, на краю якоi опинився:
– Досить! Облишмо цю тему! Я лiкар! Медик. Все iнше мене не стосуеться. Тiльки-но мене викликали до породiллi. Вiрменськi дiти, бач, неодмiнно мають прийти на свiт. Шаленство якесь!
Вiн сердито схопив свою торбу. Ця розмова, наче мимохiть, вiдбувалася, по сутi, про життево важливi позицii лiкаря i, либонь, засмутила його не на жарт.
– А ти, тобi що треба? У тебе красуня дружина, чудовий син, турбот жодних, багатий казково, чого тобi ще бажати? Живи своiм життям. Не ламай голову над тим, чому не можна зарадити! Коли турки воюють, вони залишають нас у спокоi, це давно перевiрено на досвiдi. А пiсля вiйни ти поiдеш назад у Париж i забудеш про всiх нас i про Муса-Даг.
Габрiель вiдказав iз посмiшкою, нiби питав несерйозно:
– А якщо вони не залишать нас у спокоi, тодi що, татку Алтунi?
З хвилину Габрiель стояв нiким не помiчений у дверях вiтальнi. Гостей було з десять-дванадцять. За маленьким столиком мовчки сидiли три жiнки похилого вiку, до котрих – iмовiрно, за дорученням Жульетти – пiдсiв студент Авакян. Утiм, важко було сказати, щоб вiн намагався пiдтримувати розмову. Одна з матрон, дружина лiкаря, належала до числа ожилих спогадiв дитинства Габрiеля. Маirik Аntaram – Матiнкою Антарам кликав вiн ii. Жiнка була в чорнiй шовковiй сукнi. Зачесане нагору волосся з сивиною вiдкривало чоло. Обличчя з широкими вилицями виражало смiливiсть. Лiкарка також не брала участi у розмовi, але сидiла спокiйно, спрямувавши на оточуючих вiдверто уважний погляд. Цього не можна було сказати про ii сусiдок по столу – дружину пастора Арутюна Нохудяна з Бiтiаса i дружину сiльського вiйта Йогонолука, мухтара Товмаса Кебусяна. Було видно, що вони напруженi i почуваються невпевнено, хоч i одягли все найкраще, що знайшлося в iхньому гардеробi, щоб не вдарити обличчям у багно перед француженкою.
Найважче доводилося панi Кебусян: вона нi слова не розумiла французькою, незважаючи на те, що вчилася в школi американських мiсiонерiв у Марашi. Мружачись, оглядала вона неощадно сяючi люстри та настiннi канделябри. О, мадам Багратян може не економити! Де ж це вони купують такi товстi восковi свiчки? Отримують, мабуть, iз Алеппо, а може, навiть зi Стамбула. Мухтар Кебусян був, либонь, найбагатшим фермером в окрузi, але в його оселi, крiм гасових ламп, дозволялося палити тiльки тонкi стеариновi та сальнi свiчки. А тут бiля рояля горiли у високих канделябрах двi крученi свiчки з кольорового воску. Як у церквi. Та це вже занадто, еге ж?
Таке ж запитання ставила собi i дружина священика, самолюбство котроi дуже зачепили. Але до честi iмостi треба сказати, що до ii почуттiв не долучилися нi заздрiсть, нi образа. Совiснi руки жiнки лежали на колiнах, сумуючи за спицями та гачками, з якими вона нiколи не розлучалася, а нинi ось залишила вдома з нагоди урочистого прийому. Дружина священика та дружина мухтара спостерiгали за своiми чоловiками i дивувалися своiм старим. І справдi, обидва вони – i непоказний священик, i дужий мухтар – поводилися досить незвично. Вони приедналися до групи чоловiкiв, котрi обступили Жульетту. (Вона пояснювала гостям археологiчнi знахiдки Габрiеля, якi той виставив у залi.) Обидва статечних чоловiки показували дружинам своi спини, точнiше, спини своiх старомодних, наглухо застебнутих маринарок, якi догiдливо iх облягали. Особливо старався преподобний Нохудян, усiм своiм виглядом демонструючи готовнiсть виконати будь-що-будь кожен наказ Жульетти, але так його i не дочекався. Священик, правда, стояв достатньо далеко вiд господинi, позаяк його вiдтiснила молодь.
Найпомiтнiшими серед них були двое вчителiв. Перший, Апет Шатахян, прожив колись кiлька тижнiв у Лозаннi i вивiз звiдти бездоганну, як вiн вважав, французьку вимову i не забув тепер скористатися приемною можливiстю продемонструвати своi знання. Другий учитель, Грант Восканян, був присадкуватий здоровань iз чорною кучмою волосся, що починалося мало не вiд брiв. Іншомовному красномовству свого колеги Шатахяна вiн протиставляв глибокодумне мовчання. Воно було до того наповнене пихою, що, здавалося, мовчун ось-ось лусне. Його метою було показати, що одна рiч – розв’язна поверховiсть, а iнша – суто людськi цiннi якостi. Втiм, уперте мовчання Восканяна, так виглядало, не дуже бентежило Шатахяна. Коли Габрiель увiйшов до зали, то почув гучну французьку Шатахяна, котрий пишався своею вимовою:
– О, мадам, як ми вдячнi вам за те, що ви принесли свiтло культури в нашу пустелю!
Цього дня Жульеттi довелося пережити певну внутрiшню боротьбу. Їй захотiлось одягти для своiх нових землякiв вечiрню сукню. Ранiше вона в таких випадках одягалася нарочито просто, бо вважала, що демонструвати пишноту перед «недосвiдченими напiвдикунами» не гiдно i нi до чого. Однак минулого разу жiнка помiтила, що ii чари, пiд якi пiдпадають гостi, так би мовити, рикошетом повертаються до неi самоi. Тож не встояла перед спокусою й одягла свою найвишуканiшу сукню. «Ах, вона пошита минулоi весни, – бiдкалася жiнка, оглядаючи плаття. – Вдома я б не наважилася в нiй з’явитися». Пiсля нетривалих сумнiвiв одягла й коштовностi – такий блискучий вечiрнiй туалет без них немислимий. Ефект цього цiлком навмисного рiшення, хоч жiнка трохи його соромилася, вразив i саму Жульетту. Бути вродливою серед красунь – приемно, але це почуття тiшить недовго. Адже ти – тiльки одна з багатьох на паризьких бульварах, у театральних залах i ресторанах такого далекого захiдного свiту, там ти лише гарненька статистка. Але бути тут недосяжною iконою серед химерного натовпу вiруючих, чарiвним паладiумом, кумиром для цих сором’язливих волооких вiрменiв, единою i незрiвнянною золотоволосою володаркою сердець – це ж неабика доля, це воiстину подiя у вашому життi, вiд цього по-дiвочому пашiють щоки, червонiють губи i полискують очi.
Габрiель побачив свою дружину, оточену смиренними шанувальниками. Природно, що вони не смiли навiть вiдчувати до неi якийсь потяг. Багратян бачив, що щоки дружини розпашiли, а губи палають, як у двадцятирiчноi юнки. Коли Жульетта рухалася, вiн упiзнавав ii iскристу ходу, так вiн якось ii назвав. Здавалося, що Жульетта тут, в Йогонолуку, знайшла дорогу до своiх нових спiввiтчизникiв, хоч у Європi так часто опиралася спiлкуванню навiть iз найосвiченiшими i найблагороднiшими вiрменами. І що найдивовижнiше: коли в Бейрутi iх застала свiтова катастрофа i вони втратили можливiсть повернутися додому, Габрiель побоювався, що Жульетта буде тужити за батькiвщиною. Францiя вела найважчу в своiй iсторii вiйну. Тут, у Йогонолуку, Багратяни були повнiстю вiдрiзанi вiд решти свiту. Європейськi газети навiть випадково не потрапляли в цю глушину. Пiсля довгих блукань прийшов один-единий лист, датований листопадом. Вiд матерi Жульетти. Щастя, що Жульетта не мае братiв i не треба про них турбуватися. З обома сестрами вона перебувае в доволi прохолодних стосунках. Шлюб iз iноземцем вiддалив ii вiд сiм’i. Так чи iнак, ii нинiшнiй спокiй, щоб не сказати легковажнiсть, став для Габрiеля повною несподiванкою. Дружина жила миттю. Думка про батькiвщину тривожила ii рiдко. На чотирнадцятому роцi iхнього шлюбу сталося, здаеться, нечуване: тут, у цьому будинку, Жульетта нарештi стала ближчою до свiту чоловiка. Та давня напруга, що iх i пов’язувала, i вiддаляла, – невже вона вiдпустила iх сьогоднi, цього вечора?
І справдi, було щось нове в тому, як дружина обняла його i сказала:
– Нарештi, мiй друже. Я так хвилювалася.
І поспiшила наказати, мабуть iз трохи недоречним запалом, подати Габрiелю вечерю та вино.
Але Габрiелю повечеряти не дали. Його обступили з усiх бокiв iз розпитуваннями про поiздку в Антiохiю. Мухтар Кебусян старанно витягав шию, щоб не упустити жодного слова. І тому, що вiн був трохи зизоокий, виразнiшим ставав недовiрливо-боязкий вираз його мужицького обличчя.
Звiсно, годi було й думати, що адмiнiстративнi заходи, вжитi сьогоднi вранцi турками, не залишили слiду в головах i душах мусадагцiв. Одне вже те, що турецька влада вибрала для цього недiльний день, до того ж час лiтургii, можна було розглядати як явно зловмисний вчинок i прояв ворожнечi. Правда, кривавi подii 1896-го i 1909 року не торкнулися селищ Муса-Дага. Але такi люди, як Кебусян i маленький священик iз Бiтiаса, мали достатньо чуйний слух, аби при кожному пiдозрiлому звуцi гострити вуха. День цей вони провели в тривозi. Правда, вечiр у Багратянiв i чарiвнiсть Жульетти дещо розсiяли зневiру, що заволодiла всiма. Коли ж Багратян, пам’ятаючи свою обiцянку, дану Рiфату Берекету, повторив сказане мюдiром, нiби вжито лише звичайного в умовах вiйни заходу, смуток поступився мiсцем найсвiтлiшому оптимiзму.
Найпереконанiшим оптимiстом виявився вчитель Шатахян. Вiн пiдвiв голову i, звертаючись iз полум’яною тирадою до мадам Багратян, оголосив, що середньовiччя скiнчилося, тепер сонце цивiлiзацii зiйде i над Туреччиною. Вiйна – це тiльки кривава зоря. В усiлякому разi, пригнiченням, звiрствам i погромам назавжди покладено край. Свiт, хода до прогресу, такого бiльше не потерпить. До того ж турецький уряд перебувае пiд контролем своiх союзникiв…
Шатахян вичiкувально дивився на Жульетту. Хiба вiн не чистiсiнькою французькою мовою оспiвуе прогрес? Присутнi, здаеться, схвалили його мову, якщо тiльки ii збагнули. І лише мовчун Восканян презирливо пирхнув. Правда, вiн робив це завжди, коли його приятель Шатахян давав волю своему красномовству. Але тут озвався новий голос:
– Досить про туркiв. Поговорiмо про важливiшi речi.
Слова цi вимовив аптекар Грiкор, найколоритнiша особа в цьому товариствi. Що його нi з ким не можна було сплутати, свiдчив насамперед одяг аптекаря. Тодi як усi чоловiки, в тому числi i мухтар, з’явилися в европейських костюмах (в Йогонолуку працював кравець, котрий повернувся з емiграцii в Лондонi), Грiкор був одягнений у щось на зразок росiйськоi косоворотки, але з першокласноi чесучi. Обличчя аптекаря – без жодноi зморшки, незважаючи на шiстдесят його рокiв, з бiлою цапиною борiдкою i дещо розкосими очима – було кольору пожовклого паперу i швидше нагадувало обличчя мудрого мандарина. Промовляв вiн високим, при цьому на диво глухим, нiби надiрваним вiд надлишку знань голосом. І правда, тутешнiй провiзор не тiльки володiв бiблiотекою, рiвноi якiй у Сирii не було, але i сам мiг слугувати цiлою бiблiотекою – всезнаючий чоловiк у нiкому не вiдомому закутку Землi. Про що б не йшлося – про рослиннiсть Муса-Дага чи геологiчну структуру пустель, про рiдкiсний рiзновид птахiв на Кавказi або виплавку мiдi та метеорологiю, про Отцiв Церкви чи Коран, нерухомi зiрки або показники експорту верблюжого гною, про секрети виробництва перськоi рожевоi олii чи таемницi кулiнарii, – на все це незмiнно давав вiдповiдь сиплий голос Грiкора, тихо, наче крiзь зуби, немов задавати такi дрiб’язковi запитання всезнайцi ну зовсiм уже нешанобливо.
Усезнайство – риса дуже поширена. Але не тiльки в цьому проявилася своерiднiсть натури Грiкора. Нi, з фармацевтом усе було так само, як i з його бiблiотекою. У нiй було кiлька тисяч томiв, але переважали книжки мовами, яких Грiкор не знав. Так, не мiг вiн користуватися своiм енциклопедичним словником Брокгауза нiмецькою мовою i був змушений черпати знання зi скупих вiрменських джерел. Аби втамувати свою пристрасть, аптекаревi доводилося долати важкi перешкоди, на якi Провидiння не скупиться. Найслабшим мiсцем у його книгозбiрнi виявилися саме доступнi для нього вiрменськi та французькi книги. Однак Грiкор був не тiльки вчений, але й книголюб. А справжньому книголюбовi дорожче володiти тiею чи iншою книгою, нiж знати ii змiст, йому навiть не обов’язково ii читати. (Хiба з великим коханням не бувае так само?) Грiкор не заможний. Вiн не мiг дозволити собi замовляти дорогi видання в книжкових крамницях Стамбула, а вже за кордоном – i поготiв. Навряд чи вiн мiг оплатити навiть поштовi витрати за iхню доставку. Тож доводилося брати те, що само йшло в руки. Аптекар розповiдав, що почав збирати книжки з дитинства i в роки мандрiв. А тепер у нього були агенти i покровителi в Антiохii, Александреттi, Алеппо, Дамаску – саме вiд них час вiд часу i приходили великi пачки з книгами. Яке це було свято, коли надходили такi дари! Це могло бути все що завгодно: фолiанти арабською або давньоеврейською мовами, французькi романи, якась макулатура, байдуже. Головне – що це були книги, друкований текст. Фармацевт збирав навiть газети, прейскуранти та проспекти!
У своему серцi цей чоловiк, здавалося, вмiстив увесь той жагучий потяг до духовностi, яким одержима вiрменська нацiя (таемниця всiх стародавнiх народiв, що вижили наперекiр часу). Бiблiотека Грiкора вкоренилася в Йогонолуку, як гiрська гвоздика «травянка», що примудряеться пустити корiння на голiй скелi. Цiеi дивноi, найсуттевiшоi своеi частини нечитабельноi бiблiотеки навряд чи вистачило б для того, щоб закласти фундамент його величезних знань. Заповнювати прогалини допомагала творча вiдвага Грiкора. Вiн сам заповнював свiй свiт. На запитання з будь-якоi галузi – вiд богослов’я до статистики – мудрагель вiдповiдав, як сам це розумiв. І аж нiяк не вважав себе псевдовченим. Коли вiн нагромаджував перед слухачами великi науковi iстини, його переповнювала чистiсiнька радiсть творчостi. У такоi людини, певна рiч, були учнi, i звiсно ж, iз учителiв, котрi викладали в семи селах Муса-Дага. Вони шанували свого диво-оракула, i навiть скептику Восканяну не спадало на гадку сумнiватися в його непогрiшностi. Аптекар був мусадазьким Сократом i, як i той фiлософ, здiйснював iз учнями прогулянки ночами. І ось тут виникали нагоди пiдiгрiти палке поклонiння учнiв.
Вказуючий перст здiймався до зоряного неба:
– Апете Шатахян, вiдома тобi он та червона зiрка?
– Яка? Ота? Це, либонь, планета. Хiба нi?
– Неправильно, учителю. Це – зiрка Альдебаран. А знаеш, чому вона видаеться червоною?
– Чому? Може… атмосфера…
– Хибно, учителю. Зiрка Альдебаран складаеться з роз- плавленого магнiтного залiзняку, тому вона червона. Тiеi ждумки дотримуеться знаменитий Камiлл Фламмарiон, про що вiн менi i пише в останньому своему листi.
Лист великого астронома також не був вигадкою. Вiн справдi iснував. Але тiльки… Грiкор сам адресував його собi вiд iменi Камiлла Фламмарiона. Правда, таку «пошту» вiн органiзовував украй рiдко i в особливо врочистих випадках. Зазвичай учнi не знали про цi послання. Однак до своiх кореспондентiв вiн додавав не лише сучасних чи вiднедавна покiйних гiгантiв духу. Навiть Вольтер i великий вiрменський письменник Раффi змушенi були неодноразово i детально вiдповiдати на його писанину. Так в особi Грiкора iснував на землi член-кореспондент Олiмпу.
Вражаюче, але навiть старожили не пам’ятають, щоб цей рiзнобiчно обiзнаний чоловiк хоча б раз виiжджав iз Йогонолука. Всi iнтелiгентнi люди Муса-Дага принаймнi раз на рiк iздили кудись, хоча б в Алеппо або Мараш, де покращували своi знання в американських, нiмецьких i французьких мiсiонерських школах.
Чимало тутешнiх старожилiв iз народу повернулися вже в похилому вiцi з Америки, щоб у спокоi навтiшитися достатком, набутим своею працею. І перед самою вiйною знову подався за океан гурт таких легких на пiдйом землякiв Грiкора. Один лише аптекар не проявляв анi найменшого потягу до змiни мiсця. За його словами, вiн замолоду вдосталь надивився всiляких пам’яток земноi кулi. Інодi натякав на своi мандри, що сягали далеко на захiд i схiд, але пiд час яких вiн принципово не користувався залiзницею. Чи було це так само правдиво, як лист Фламмарiона, з’ясувати не вдалося. У тирадах i розповiдях Грiкора не було нiчого, що хоча б вiддалено нагадувало вихваляння чи вигадки. Його розповiдь буяла настiльки зримими подробицями, що навiть у такого чоловiка, як Габрiель, не виникало жодних сумнiвiв. І все ж аптекар запевняв, що пристрасть до мандрiв йому чужа. Нехай доктор Алтунi, вiдомий скиглiй, нарiкае на свое загублене в сирiйському селi життя – Грiкору в Йогонолуку добре. Чи не байдуже, де жити, адже зовнiшнiй свiт – тiльки частина свiту внутрiшнього. Мудрець нерухомий, як павук посеред променеподiбноi павутини, яку вiн виткав навколо власного всесвiту.
Але коли заходила мова про полiтику, вiйну, чи пекучi питання сучасностi, аптекар втрачав спокiй. Йому не подобалося дiзнаватися про такi речi. Свiт, ця iграшка зовнiшнiх обставин, втручаючись у внутрiшне життя, стае ганебною перешкодою. Цiннiсть для Грiкора вiн набував тiльки вiдсунутим у далечiнь самозабутнього споглядання. Ось межа зарозумiлостi духу! Що Грiкору до подiй у «глибокому тилу», що йому до того, що дiеться в Стамбулi, Алеппо чи Месопотамii? Вiйни, якi ще не стали книгами, до уваги не беруться. Тому аптекар засуджував учителя Шатахяна за його полiтичнi висловлювання, тому i сказав:
– Не збагну, чому потрiбно постiйно озиратися на iнших? Вiйна, адмiнiстративнi заходи, валi, каймакам… Та нехай турки роблять, що хочуть! Якщо ви не будете звертати на них уваги, то й вони не стануть про вас згадувати! У нас тут своя власна земля. Й у неi е поцiновувачi, до того ж навiть вельми досвiдченi… Прошу…
І Грiкор репрезентував господаревi обiйстя незнайомця, котрий до цього чи то ховався за спинами гостей, а чи просто не був Багратяном помiчений. Аптекар iз явним задоволенням вимовив дзвiнке iм’я прибульця:
– Гонзаго Морiс.
Судячи з вигляду та постави, молодик був европейцем або дуже европеiзованим левантинцем[27 - Левантинцi – вiд французького слова Levant – Схiд. Так називали всi краiни схiдноi частини Середземного моря – Сирiю, Лiван, Єгипет, Грецiю, Кiпр, а частiше – Сирiю i Лiван. Левантинцi – нащадки европейських колонiстiв, котрi переселилися в Сирiю та Лiван на початку хрестових походiв i змiшалися з мiсцевим населенням.]. Чорнi вусики на блiдому та незвично люб’язному обличчi були настiльки ж французькi, як i iм’я Морiс. Але особливо характерною рисою цього обличчя були брови, що пiд тупим кутом сходилися на перенiссi. Грiкор продовжував виконувати роль герольда при чужинцях:
– Мсье Гонзаго Морiс – грек.
