скачать книгу бесплатно
Яса. Том 1
Юрiй Мушкетик
Історiя Украiни в романах
В центрi роману «Яса» – кошовий отаман Запорiзькоi Сiчi Іван Сiрко, який ще за життя став легендою, бо пiд його проводом козаки не програли майже нi одного бою. Все свое життя славетний кошовий вiддав Украiнi, i той, хто зраджував ii, вже не був Сiрку анi товаришем, анi бойовим побратимом. Саме тому Сiрко не вважав справжнiм гетьманом анi Дорошенка, анi Самойловича, яким влада стала дорожча за батькiвщину. Вiн прагнув того, щоб украiнцi, якi нiколи не зазiхали на чужi землi, не втратили своеi рiдноi i жили, не пiдкоряючись ворогам.
Юрий Мушкетик
Яса. Том 1
Ой ти, батьку Сiрку,
Зелений барвiнку…
З народноi пiснi
Роздiл перший
I
Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу, накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то iх побрали велети з Громовоi печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм недавнечко. Бiля печери й тепер валяеться багато таких каменiв. І тiльки декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло пiднiжжя могили. А по всiй могилi – бур’ян – не суспiль, а острiвками: буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також дрок, воронець i медунка.
У татарський бiк могила спадала полого, в козачий – круто, стрiмко, а наокруж – степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем – доскачеш на край свiту. Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, – невеличка рiчечка. Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в припадi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари – Малою Каiр. Вона кривуляла неглибокою балкою верст двадцять – де розливалася чималенькими плесами, де витягувалась у стрiчку, яку легко перестрибував степовий сайгак, – й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще лежав велетенський гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньоi пори. Били й били довгими рогами, й майже всi – в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу. Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.
Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за единою уцiлiлою брилою гранiту.
А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? Їхав i загинув… Чи помер? Грав конем у степу… Могили, ясна рiч, тодi ще не було. І де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блукае поза раем, зазирае через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них е свое пекло i свiй рай? Але ж наш Бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!
Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого Бога свое небо, а в турецького, поганського, свое. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподiбнюватися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi-окiянi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижировував у хвилях, наш Бог i каже йому: «От ти хвастаеш, що гарно пiрнаеш, а дна не дiстанеш». – «Дiстану», – каже той. «Не дiстанеш», – наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог – i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла геть. Випiрнув поганський бог, глип – ряси немае. «Де ряса?» – кричить на все море. «Не знаю», – одвiчае наш, а сам регочеться.
З того часу й увiйшли вони в страшний розмир, а з ними й народи iхнi.
Мабуть, оця кумова розповiдь – суспiль вигадка, хоч i в нiй е щось од правди, iстинно-бо: пани б’ються, а в мужикiв чуби трiщать.
«Прости, Господи, що согрiшив», – щиро розкаявся, ще й перехрестився на тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. І не йшов з мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.
Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався чужою душею.
Сонце, щойно викотившись iз Божоi кузнi, пливло понад зеленими мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало зовсiм не по-весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодноi ночi, солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В iхньому, поганському. А чи схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i походжае по ньому Бог, пильнуе порядку.
В цю мить вiн бачив Бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки цибулi, славить пiснею ясний свiт.
Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з Богом, вiдчував, як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню святiсть, i чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без Бога, давно б загинув або здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у своiй святобливостi не сягав за межi, де починаеться власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся Бога. Слугував йому, радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла степу. Щоправда, Бог не вельми дослухався до його молитов: позаминулоi осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермену до Перекопу, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, – то, мабуть, через те, що не вiн один, а надто багато iх шепоче йому у вуха молитви. Та й шепочуть не в одно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка не боявся забрести мислiю в Божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський i басурманський рай розкинулись пiд одними вербами, чи шумлять тi верби нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi мае бути лад, за яким хтось наглядае. Бог пильнуе свого, Сироватка – свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому Бог i доля. Життя його злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, своi мiрки, свiй закон. І того закону, вiчного, правiчного, що невiдь-яким чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим законом жив вiн, жила синиця на в’язовi за його кугою, i рись за балкою, i сокiл-боривiтер у небi, i змii жовтобрюхи за могилою. І жило десь там, за його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило по своему кругу сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в чому не переступаючи його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звичаiв, якi уклались в його душi в свiй особливий лад. Переступи його – i все зруйнуеться, розлетиться на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. І все те у Божiй волi, а знати ii людям заказано.
Воно трохи й страшно швендяти навiть мислiю по Божiм обiйстю: ще шелехне з-за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козаковi бодай краем ока зазирнути в господнiй дiм, – либонь, не дiм, а палац, ще й з колонами, як у пана Казановського, – бо той дiм, на велике Сироватчине переконання, стоiть посеред раю, куди попаде й сам Мокiй. Попаде безпремiнно, бо вiн же боронить Божу правду щирою молитвою i шаблею, не iсть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверняе бiлого свiту поганими словами i оковиту п’е лише на свята та, як трапляеться, на дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь, бувае на небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не вiльно пити. Не вiльно чи, може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi якоiсь нуди, i вже його верне од самого духу горiлчаного. У Бога з цим дiлом строго!
І знову крiпко задумався козак. І справи небеснi заступили Сироватцi справи земнi. І Сироватка на ту мить забув, що вiн – очi Слiпоi. Що минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних Лозах. Увесь бекет, всi трое козакiв. Отак – щезли, немов i не було iх. І забув про засторогу козакiв з Тавинськоi залоги, якi казали, що в ногайських кошах помiчено якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського набiгу. О цiй порi ординцi походом не ходили майже нiколи – безкорм’я для коней i важкi переправи через рiки стояли iм на завадi.
Сироватка тiльки тодi стрепенувся, як по його грудях iзнагла прокотився якийсь згук, а на гострому зламi каменя почулося тонке гудiння. Здавалося, над могилою ширяе важкий свистокрил. Сироватка рвонувся, але якась владна сила зупинила його, не дала схопитися на ноги. Вiн тiльки зiп’явся на руках i виглянув з-за каменя. Сiрий, столочений снiгами, але вже пiдмальований зеленим i червоним степ на обрii мовби ворушився, мовби напливав на могилу, тремтiв i гойдався, мов перетягнена басова струна на кобзi. Це був той згук, що пролетiв крильми свистокрила.
А той, що зачепився за гранiтний гостряк, уже тремтiв, як стонадцять тулумбасiв, гудiв i дзвенiв, аж стогнала могила. Вiн бив Сироватцi просто в груди, душив i втоптував у землю. Татарський чамбул, котрий обтiкав Слiпу злiворуч, був так близько, що Сироватка навiть бачив витягненi вперед запiненi горбоносi морди коней, i ощиренi й нiби закам’янiлi обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага.
В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя степову грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру на трут. Либонь, вони знали, що на могилi сторожа, й ця iхня передова залога мчала просто сюди.
Страх холодним списом встромився козаковi в живiт. І одразу там запекло, гарячий вогняний клубок поповз угору. Все тiло налилося тим страшним вогнем. Тисячi шабель розтинали козаковi серце, тисячi куль пронизували голову, i все то шаблi та кулi побратимiв, яких наразив на смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив iх покарати його.
Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому свiй спокiй, свое життя, свою честь. І не буде йому прощення нi на цiм, нi на тiм свiтi.
Не пам’ятав, як сталося, – жива душа хотiла жити, – що не чекав смертi чи полону на макiвцi Слiпоi, а покотився вниз. Геть з лисого горба, в бур’ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому козачому схилу, хоч вiдав, що там теж нема порятунку.
Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м’яке. Ще сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про рятунок забiгла наперед, кудись вела, кудись штовхала. І враз Сироватка пригадав: це – лисяча нора. Стара-старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в нiй живе старий лис. Скiльки дозорцiв з нудьги полювало за ним, а жодному не вдалося влучити.
Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була нора не лиса-перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати в нiй порятунку. Бо в цю мить у його головi, нехай i кволо, нiби iскорка в затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула до життя. Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав, розгрiбав ii, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широкоi костi й схуд за зиму, як байбак. І все ж шкодував, що не скинув лихеньку кожушину: застiбки на нiй обiрвалися, й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз крутнувся, й кожушаний горб опинився десь збоку, а сам Сироватка просунувся ще на пiв-аршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим животом холод землi. Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку стисло, немов туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих. Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу геену.
А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита й на мить вибили всi думки, лишився тiльки страх смертi, страх полону. Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать iз нори, що вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пхае голову в кущ, а сама – на виднотi.
Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озиваеться хтось на сподi, й долинав згори приглушений земляною товщею джеркiтливий гомiн. Раптом затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп’явся розчепiреними руками в землю, йому здавалося, що його ось-ось схоплять за ноги, поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху щось ляснуло чи стрельнуло, й задвигтiла могила, мабуть, той тупiт було чути аж у пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а Сироватка спам’ятатись, як знову задвигтiла земля, тепер уже дрiбно-дрiбно, немов ii струшували десь скраю й воднораз розгойдували з боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй темрявi почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у ii чорних нетрях козак. Але тепер вiн гаразд тямив усе, що коiлося там, нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив ii зi свого дозорського ока й за те мае каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо’, вже й не вилiзе звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати обернути бiду бодай на пiвбiди. Ось тiльки притихне тупiт, ординська хвиля перехлюпне через могилу… Сироватка напружено вслухався, а земля вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був ii полоном, ii часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася в один гул, що вiддалявся, – так гудуть зоддалiк днiпровi пороги. Сироватка вперся руками в землю й спробував вилiзти нагору. Натискав щосили, чеберяв ногами, рвав плечима – нi руш. Здавалося, що його тримала чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт пойняв Сироватку. На мить вiн подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти з тим, насподi, спогадувати нечистого…
Але Сироватка таки зборов холодний тремтливий дрож, не дав вiдчаю заволодiти ним. По хвилi, по короткому розмислу вiн повернувся трохи набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у горiшнiй бiк нори, посунув назад. Вилазив з кожуха, вилазив з кунтуша, лишаючи iх на загнiздок лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася на голову, й вiн, коли вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув з очей заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар, що саме оминали далеку балку, подерся нагору. Вiн гарячково стягував розкиданий по всiй могилi хмиз, згрiбав очерет, стоптував усе на купу.
Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишенi штанiв кресало й не знаходив. Тодi схопився, помацав – кресало крiзь дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його.
Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй шарпанинi, в оцiй крутнi у норi обтерся надгорiлий крайок вивареноi в селiтрi губки, й iскрi нi за що було зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув ii у клоччя й замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився в далечiнь. Татари ледве бовванiли на обрii. Здавалося, то комашиться мурашня.
Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе просмолену од нужi сорочку й пхнув ii поверх соломи, й вогонь справдi спалахнув i загоготiв, як божевiльний чорт. Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше диму, Сироватка назгрiбав прiлоi соломи, вологого бур’янища й теж кинув на купу.
А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка на березi Волошки, обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й дубами, ii не добачиш i за два кроки, але вiн однак не залишився в нiй. Тiльки схопив iз сплетеноi з лози примостки стару кожушину, якою вкривався на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота. Там у нього була схована мiж купиння липова довбаночка.
Стояла висока весняна вода, й острiвцi зараз були майже всi позатоплюванi. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й лiг на дно. Вже не пiдводив голови: знав, що звершив усе, а виглядати – небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати чи лишитися в дозорi. І через те вже не бачив, що чинилося довкола.
Хисткий стовп його курява кинув татар у панiчне сум’яття, збив з пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить злетiлися докупи аги i калги, нуреддин-солтан викинув над головою руку iз зеленим значком, заверещали алай-чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на сотнi ручаiв, й потекли вони назад, у кримську сторону.
Кiлька ватаг пролетiло й повз Слiпу. Сироватка чув тупiт прудких татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн подолав його. Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом, але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося – просто лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень i йому радо вiдповiдала кряква. Коли в степу зринав тупiт, вони замовкали, стихав – починали перемовлятися знову. «Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять любощi, щоб ви повиздихали», – вилаявся спересердя, але полохати не наважився.
А небо стояло сине, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убiк, закирликати, – то для татар певна ознака, – але вони втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.
Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем, профуркотiв табунець чирят, що були наче зв’язанi мотузочком, погналася з крякотом за гавою степова чайка – ганяла од болiтця, – шугала вниз одна, сiпалася з нею й друга, – також зникли, а далi – холодна й тверда тиша. Вiн лежав у нiй, немов у домовинi.
А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли – ловили на трав’яних вiдмiлинах дрiбне риб’я, якого там була гибiль, а наiвшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго – мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях. Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла зiрвалися й полетiли, мовчазнi й врочистi, не полетiли – потягли до лиману, а натомiсть явилися живi козацькi душi.
Одначе коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний вiд того, що ранiше, – конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне «пугу, пугу!» та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед татар вдатнi й на такi мудрацii, а то й перевдягалися в козацьке, сiдали на козацькi конi.
Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.
Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.
– Погинув Мокiй, – мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг. – Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.
– Достойний був козак, – обiзвався Гришко, осавул Тавинськоi залоги. – Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi.
– Поклав свого живота за товариство. Востанне прислужився йому, – казав далi перший козак. – Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирноi, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади своi…
Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспiшав вилазити зi сховку: кортiло послухати ще. От коли б тiльки не квапились одсилати на небеса, не прилучали до небiжчикiв…
– І як вiн iм дався на влови, – прогудiв Кайдан, козак велетенськоi статури, круглолиций, грiзний з вигляду. – Пронозливий же та хитрющий. Може, затаiвся де? Вiн такий, зашиеться – з собаками не знайдеш.
«Бий тебе сила Божа, який вреднючий», – вилаявся Сироватка в думцi, а що далi лежати не випадало – боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якоi бридоти, – вiдгукнувся:
– Осьдечки я! – І пiдвiвся, але монявся ще довгенько: розминав затерплий поперек, почував кольки в плечах, у руках i навiть у п’ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинськоi застави. Їх було чоловiк тридцять-сорок, серед них Сироватка помiтив i кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв дозорця й погуцав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав млиновий камiнь.
– Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором iх понесло.
– Натер перцю, – реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, пiдкрученими вгору – по-ляськи – вусиками. Вiн справляв на Сiчi уряд пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.
– Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав.
Сироватка спочатку кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав звичку – смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий, голос:
– Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.
Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився вiч-на-вiч з кошовим Іваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий i якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з-пiд колись дорогоi, а тепер вилiзлоi, замицьканоi смушевоi шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його i за вiтром, i проти вiтру.
У тих очах – i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.
Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi – глибокi зморшки, воно таке ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу. Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою, пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий; пiдборiддя круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi вiдзначив, що iх побiльшало. Отаман старiв.
На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд якоi на чоло падала тiнь.
В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав – то оманливе враження. Помислом i поведенцiею отаман гострий, весь вiк гнуздае гаряче серце й не загнуздае. Од усiеi його постатi вiяло силою, мiццю, iх не спили роки й утома далекоi мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд шiстдесят. Сироватка – на десять менше.
Однiею рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою просивиною вус, на другу накручував шабельтас недорогоi, але тягнутоi з доброi крицi шаблi. Сироватка пам’ятав ту шаблю оддавен: з обвитою розплавленим на вогнi, аби прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагреневоi шкiри надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам’ятав – ох! – i крутий порух, яким отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по ii крутому жолобку пробiг неприемний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька.
– Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, – наказав Сiрко козакам пiд’iзноi команди, – а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.
Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами – степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду конi, рипiла й брязкала збруя.
– Ну, де ж твоя куга? – запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд невисоким карякуватим в’язом.
– Осьо, – вдоволено проказав Сироватка.
– Де? – подивував отаман.
– Та осьо ж. – Козак розгорнув вiття в’язовника, i перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаноi в схилi порослоi нехворощею балки i обкладеноi дерном.
– Умiеш ховатися, – мовив, i не знати – осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. – А чи подумав ти, що мiг проспати i Сiч, i Великий Луг?
– Не спав я, батьку, – не схиляючи голови, мовив Сироватка. – Думав.
– Ось зараз вiзьму барбару та виб’ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав, вражий сину?
В голосi отамана – роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.
– Про Бога, – вiдказав.
Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i справдi споминав у думках Бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про Бога. Примружився хитро-хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус:
– А не брешеш?
Сироватка праведно звiв очi д’горi:
– Вiн же чуе!
Бог од того нахабства трохи не впав з неба.
Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак лле кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоiвся, бо то був не Бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала його. І плюнув не Бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки заглянув, повернувся й повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись – а таки кортiло – запитати отамана, чого приiхав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю отамана – що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осiбно, власною волею – в помiч козакам сiчовоi сторожi, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогоднi сталася оця притичина… Одначе все оббулося… То й отаман пересердиться. «Бiда бiду перебуде», – сказав сам собi.
Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушно, його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, i весь вiн був неначе тесаний з однiеi камiнноi брили. Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим на крука, що стоiть на вершечку камiнноi баби. Отаман притримав лiвицею шаблю, сiв на камiнь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета, i вони закурять ладком, й од димку потече розмова. Але отаман люльки не дiстав i Сироватки мовби й не помiчав.
Сидiв замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня. А в тiй гривi – червонi й жовтi вогники-тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато-багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою Татаркою, кинув у сiдло й погнав до зимiвника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! І тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кiнь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував за своi рiзкi слова й обмiзковував, як iх завернути назад? Бо й справдi, хто його неволив на цi чати? Нiхто. Четверте лiто конае тут, у самотинi, в зеленiй пустелi. Поруч татарських улусiв, до них – за пiвдня конем доскакати. На безкорм’i, в спеку й холод. Влiтку ще так-сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть помiж тирсою бiлi холоднi змii, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi хижi рисi… Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу. Либонь, це тяжче за схиму.
Позаминулоi весни вернувся козак з далекого дозору – його ледве впiзнали, такий був худий i виморений. Гойдався козак, гойдався кiнь (шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й так причвалав на Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували снiги Волошку, а напровеснi почалася така каламуть, що нi пройти, нi проiхати.
Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк у мiднiй ступi ворочок тютюну й за черговоi оказii знову подався у степ. То що ж тримае його на оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людськоi оселi ненависть? А чи привела велика любов до своеi землi, до рiдноi неньки-вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошнiй i зловiснiй самотинi. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужоi бiди, чужоi кровi, чужих слiз.
А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiй порi вiн був чи не найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мов мала дитина в колисцi першоi митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухкае губенятами, випручуе повнi рученята, посмiхаеться зачудовано й тихо.
Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiли при долинi козельцi й веронiка, а по балках – ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети, прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по видолинках червоно заполум’янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними так i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем спадае згори жайворова пiсня.
Благословенний степ! Благословенне життя!
Проклятий степ!
Прокляте життя!
Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть пронизуе до кiсток. І голод – хоч шаблю гризи.
Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помiтив його наiдок. З казанка стримiли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м’ясо – воно мiцнiше за тятиви татарських лукiв.
Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку е нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В повiтрi стоiть дзвiн, здаеться, що десь далеко, мабуть, аж у Слобiдськiй Украiнi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умиваеться не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазуеться вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, ii, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.
Нi, не про степ, а про козака думав отаман.
Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчиноi люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв’i, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.
– Втомився, Мокiю? – запитав тихо. – Лишимо тобi замiну. Поiдеш з нами. Одiспишся в спокоi. Поп’еш з братчиками варенухи.
Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правоi руки якось кумедно, сторчма, дотоптав ii тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.
– Нi, отамане, – одказав, коли сизенький димок заструменiв. – Добуду до зими. А тодi приiду. – Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд подихом вiтру то заплющуеться, то розплющуеться червоне око на кiнчику трута – давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. – Лаврiна кортить побачити. Як вiн там, не зледащiв?
