скачать книгу бесплатно
– Який ти фiлозоп, ми бачимо, – сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. – Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть – i свою морду в люстерку не впiзнаеш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву сiдають, – i ти погодишся.
Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув ii, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть. У вiкно вiйнуло вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.
Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в iхнi повноваження – глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй i не збирався стримуватись, хоч знав, що потiм усi його слова там, у гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть крiзь густi сита. Далi промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що Симеон присягав на хрестi та Євангелii й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам приiхати до Москви, i його там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що iхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зi свiту. Ось i зараз вони намовили царя-батюшку, бо знають, що царевич заступаеться за простий люд. Далi козаки виказали все, що накипiло на бояр та воевод, i банiтували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам наперекiр лише Черняченко, обзивав iх гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч i хололо зi страху в животi, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав – все те впаде у вуха гетьмана-благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо гетьманський посольський пiдпомiчник Оська Заволока. Був то маленький, лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав в’язницi варшавську, чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли, скрiзь потроху брав мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить i ось-ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав страх iншим, аби нагадував своiм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.
Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом проти Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В неi влилося все – давнi пiдступи гетьмана, Сибiр, теперiшнi його викрутнi; кошовий боявся, що не стримаеться, i одвернувся до вiкна. В калюжi пiд корчмою купалися горобцi, вiдстовбурчували пiр’я, наскакували один на одного, войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб’яча купiль, хоч i не проковзнула мимо очей, не зм’якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у дранiй свитi, соболиний ковнiр личить йому як коровi сiдло, а вже хоче ступати по-панськи. І що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступае, псяюха, в гетьмановi слiди. То – достеменно вовча тiчка, слiд лишають один. Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами власнi скринi. Й що то за лихо: ще ж недавно свiтив попович драними лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар iз свого широкого халамидного рукава щедро роздае гетьмановi та старшинам села й мiстечка, i вже в Самойловича тiеi землi й тих сiл, як у лихоi пам’ятi Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко краем ока стежив за ним.
– Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, – врештi сказав кошовий. – На нашi реляцii про басурманiв не одписав жодного слова, а по царевича пригнав пiвсотнi гiнцiв. Табун коней заiздили, – докинув i розтис кулак.
– Од таких царевичiв постають розор i смута, – зблиснув очима Черняченко. – Немае спокою в нашiм краi. Нижчий пiдняв руку на вищого, молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на Украiнi зброднiв… І всiм iм кiш пристановисько дае.
Сiрко пiдвiвся. По його тугiй смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й розбився бризками на мiднiй застiбцi кунтуша. В розсiченому глибокою зморшкою мiжбрiв’i залягла глуха тiнь. Отаман пiшов уподовж свiтлицi. Ходив туди й назад – високий, стрункий, рвiйний. Коли перетинав снiп променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ходi, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, ii вловлювали всi й мимоволi стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився рiзко, на пiвкроцi. Суворий кiбцюватий профiль чiтко окреслився проти вiкна. Кресонуло в душi, аж гарячi iскри сипонули на серце – вже не мiг стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь там, у гарячiй глибинi, якась холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячоi злостi, сивоi гiркоти, стiльки кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз них не говорив про Сибiр – про бузувiрське ув’язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще ж так перед ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей. Розумiв: оцей байбак, оцей равлик – велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили кам’янi.
– Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто iнший. Проливають християнську кров за уряди, за маетностi, за млини, а Крим при такiй лихiй годинi нас дотирае. Чи думае гетьман, яка хмара нависла над краем? Ми вже втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар. Вiн на те наказав не допускати на Сiч обози з провiантом i вiйськовим риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б’ють гострокiл i башту зводять.
– Чати, – схопився Черняченко, – поставленi, аби не пускати на Сiч волоцюг, своевольцiв, що втiкають од чепiг та цiпа. І ще башта на Микитинiм Розi – щоб не допускати татар до переправи на Будилицькому порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов до нього. У нас вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в помiч, вiзьмете спiльно в оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв. Кожному буде сукна на каптан. І провiант, i огниста стрiльба всiм.
Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй, вiдстовбурченiй нижнiй губi зав’юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував йому навiть голос – з громового став рокiтливий, муркiтливий. «Натреш i попустиш, натреш i попустиш, – повчав його перед вiд’iздом гетьман. – Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали. Ти обiцяй, обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi…»
Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв, – щоб були дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, – вкладав iм у голови своi недолугi мислi. Як не знав того, – а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, – що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий, сам потрiбен iншим, тим, чиею волею обiймае чин-уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не довiряв серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть – тiльки по вказанiй дорозi.
Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не дозволяли собi думати, вiдаючи, що то невигiдно. Таким чином, урядувала сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть – повсюди. Сiрко так i подумав: настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани, мудрi гетьмани, були й великi колотii, пробишаки, навiть авантюристи, крутii та харцизяки, а це – нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може висунутися, бо думки одразу видадуть, що вiн розумний, а кому такий потрiбний?! Старшинi? Зроду-вiку. Та й кожен iз старшин знав, що коли вiн ретельно виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очi й позаочi. «Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячуемо…» А вiн удае, що не чуе. Чуе, собака! Ой як чуе! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а тонко, той i виграе найбiльше. Своеi думки не мають, на всi лади талмудять те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi, i вже немае нiкого, щоб був собою. Все жариво душi йшло на лестощi – на здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрiшному. Величали його, яко Бога. Прорече яке слово, аж у поли б’ють, – мовляв, зроду не чували такоi мудростi, – i в рот зазирають. Чи не впаде ще яка мудрiсть, щоб пiдхопити ii й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з сорому в очi, а дивляться.
Саме такий i оцей осавул.
Черняченко пiдбавляв меду, не помiчаючи, як спливае на поверхню дьоготь. Щиростi в голосi не було.
Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться. І не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як i саме посольство на Сiч. Нiхто не хоче сюди iхати, випихають силомiць. Пам’ятають, як загримiло пiд лiд московське посольство, яке спробувало обдурити запорожцiв. Запорозька вольниця – то морська стихiя, яка може збуритися в одну мить. Нехай лiпше чубляться самi, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозi.
Кошовий крокував по свiтлицi, а всерединi дужче й дужче напиналися невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiякоi немае; прямоi, поряд, немае, е щось значнiше) та в години найбiльшоi тривоги.
Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той вiдсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимостi. Покрутив у осавула на широкому ремiнному поясi золотого ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика. Рука в кошового м’язиста, звична до шаблi i повода й незвична рахувати грошi, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.
– Чотириста тисяч, кажеш? І в турка стiльки нема. З таким вiйськом i сам чорт не брат. Звiдки скупилося?
А сам мружив лiве око i вже знав вiдповiдь.
– Правобережцi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб – прихилив свою барву пiд гетьманський бунчук?
– Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд неi. Ми самi пам’ятаемо милостi його мосцi, – й така в його голосi зринула щирiсть, що Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом вертався до гусячоi зграi. – Прислав нам торiк гетьман сукна, й коли помiряли – припало кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!
Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на пiдмову, збуряковiв. Сiрко заклав за черес руку, повернувся до запорожцiв, вiв далi:
– А що Лизогуб пiдлизався – то нам вiдомо. Вражий пес, вмiе пiдлизатись. Як лизне, аж у п’ятах стане жарко. Вiрний буде слуга. Вилиже гетьманськi черепки до поливи.
І враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, – скрипнули мостини, – обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум’ям чуприна. В поглядi посла Самойловича страх переплiвся iз ненавистю i розсудливою обачнiстю. А Сiрко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж пословi од того зарум’янилися обидвi щоки. За довгi роки пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники, звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, – лише щиро, з наiвною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. І всiх перепускав через неi. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй прищур, зневагу, силу й врештi торопiли перед нею. Як оце нинi зiщулився Черняченко.
– За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про свое гетьманство й болю в нього. За маетностi своi, з кривди скупленi. А що отчизна в небезпецi, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей i пусткою стае наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн, а не гетьман. Недруг своему краевi i всьому люду християнському.
Очi отамана блищали ярою злiстю.
Невiдь-чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз, полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не гетьман – з молитовно зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею. Чимало часу минуло вiдтодi. Пам’ять – як дерево: спочатку опадае цвiт, потiм – плоди, а затим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовно, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужоi вiтчизни. Устократ важче, коли в’яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат.
І кидав далi:
– А за гречне запрошення йти до вас – спасибi. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося, я не знаю.
– Хто ж тi червонi заплатив йому? – стулив губи Черняченко i глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зачаiлися презирство i ненависть. Шляхетнi городовi козаки гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i хотiли… знищити. Ба – знищити непросто. Можна поламати власнi зуби.
– А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. – Лiва брова кошового пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темноi бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло вогнем.
Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне гахкання довбнi – хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в свiтлицi примеркло й стало незатишно.
Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла незагойна рана, злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то трапляеться, коли людина пускаеться берега, розпалюе сама себе, ярiе, почувае в тому насолоду, – насолоди вiд того не почував. Вiн гасив гнiв, од того вогню засвiчувався iнший вогонь – гiркоi iронiчностi, кпину. Опрiч того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з гетьманом через посла – марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що мае справу з лакеем. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. І крутилася Сiрковi на мислi, вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi до канцелярii: гетьман i Ромодановський – одне, а нарiд – iнше. Сiч од вiку стояла за поспiльство. Старшини ж обома нiздрями ловлять запахи, якi несе iм ляський вiтер, а тим часом з воеводами обдирають те ж таки поспiльство. Вже майже по всiх великих мiстах стоять царськi гарнiзони. Те – супроти угоди, яку уклав Хмiль. Отож i спробуй дiйти з ними згоди, домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи е така сила, яка чинить без обману?
Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:
– Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить iх у свое серце. На замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшення.
Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:
– Ми люди вольнi, послiв не зачиняемо, послами не торгуемо. Хоч кинули ви на нашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.
Цими словами заспокоював i застерiгав воднораз. Намагався перебiгти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацiй. Його обiйняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися. «Але ж i псяюха», – згадав Черняченка й знову скипiв гнiвом.
Посли виходили у бiчнi дверi, а з сiнешнiх виткнулася чубата голова Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.
– Пане кошовий, – приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його подиху в вусi, – царевич казиться, до послiв пориваеться. Хлопцi вже геть ухоркались, не можуть втримати його… З ножем кидаеться. Послали мене, аби вас покликав.
– Принесiть послам сирiвцю та вина, – гукнув кошовий у прочиненi дверi, – а я небавом вернуся.
Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до оскаженiлого царевича, але кошовий вiдтрутив його.
Симеон сидiв у келii при церквi на оббитому шкiрою позолоченому стiльцi, пом’ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчi погасли рум’янцi, в очах чорною кип’ячою смолою свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом’яте й трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi все ж частували нишком.
Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеоновi був розiрваний пiд пахвами, на пiдлозi келii валялися золотi гудзики й стягнений зi столу шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келii тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогоi одежини, яку справляли на скарбнi грошi, й стало прикро.
Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще мить – i кинеться на Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять лiт, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий. Покусував нижню губу, метав з очей iскри.
Сiрко дивився на Симеона гнiвно й трохи насмiшкувато. В душi щось кришилося й осiдало на днi холодним iнеем. Знав-бо – Симеон на нього не кинеться, тiльки кричатиме и тупотiтиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видае себе за царевича. А справжнiй Симеон – самолюбний, скрадливий i лукавий – потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нiкчемного царевича послала доля, але де ж узяти iншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тiльки-но приiхав на Сiч i ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй шапцi й телячому, з невичиненоi шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту, i кошовий тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навiть заплакав розчулено. І Сiрковi заболiло серце: було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сiрко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалiв усiх покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi ставав розчуленим i наiвним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона – хiба то не богоугодне дiло?
Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.
Кошовому вже давно не болiв цей парубок, просто лишився Симеонiв замiр, яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки-трiшки ворушився до нього жаль як до людини – скалiченоi, невдатноi, але й злоi.
Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився. У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в них не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити iх не вдавалося нiкому.
Симеон дихав важко, на губах – пiна.
– Чому мене не пускають до послiв? – закричав Симеон, i лице його перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не простоi людини, а людини владноi, зарозумiлоi i пихатоi. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн – царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання, а кому – й сам не знав.
Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився царевичу – од того аж закололо в печiнках, – помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк столу.
– Поклади ножа… а то порiжешся, – мовив. – Буде вава.
Симеон скажено крутнув чорними зiницями очей.
– І не витрiщайся… Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?
Симеон неохоче поклав на лаву ножа.
– А тому, Симеоне, не пускаемо, що нерозумний ти еси, – казав далi, зiтхнувши. – Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости Господи, плутаюсь у твоiх повiстях, а посли впiймають за хвiст на третьому словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони…
Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як двi жарини:
– Про що дiзнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшцi листа, й вiн сам пришле по мене…
Царевич почервонiв – але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все здогадався, але обое вдавали, буцiм кошовий нiчого не знае й приймае його за царевича зi щирою вiрою. Так було на людях; залишившись наодинцi, вони цiеi гри не продовжували, хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового минулого. Сiрковi те було неважко – розколупати Симеона до найменшого зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi значуще, промовисто – мовляв, знаю, хто ти е; те знання тримали обое в найглибшiй глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри, але Сiрко тiльки рукою махнув:
– Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його не з московськими, а з нашими послами.
Царевич ще якийсь час кипiв панiчно, шаленiв, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений корч. Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв та шкиргав зубами. І блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звiрик. Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого доброго попереду в цього хлопця немае. Сам завдае себе у неволю свого замiру, своеi хворобливоi думки, й нiчого, зрештою, з того не вийде, нiчого для себе не здобуде; чимало ж бо отаких самозваних царiв та царкiв уже скiнчили свое життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя – щасливим не будеш. Звiв на царевича-бранця очi й сказав:
– А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли поiдуть – i втiкай. Кудись на лимани або на правий берег.
Симеон зблiд чи то од гнiву, чи то од страху.
– Хочеш позбутися мене, отамане!
– Шкодую тебе.
– Не шкодуй: менi Бог показав мою путь.
– Все одно подумай. Помолися. Порадься з Ним i з собою також.
– Я вже радився, – i зблиснув очима.
– Ну, тодi…– Сiрко пiдвiвся. – Поводься хоч, як належить царевичу.
Вiн розумiв, що Симеон втомився вiд довгого ждання, невизначеностi, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотiв. Нащо вселяти зайву надiю, коли сам не знае, чим усе скiнчиться.
Покликав козакiв i вийшов з келii. В обличчя дихнуло свiжiстю. І все – ясний день, бiлi хмари, що насували зi сходу, поодинокi холоднi снiжинки нiби висвiтлили щось у душi, оддiлили од чогось в’язкого та клейкого чисту i правдиву думку. Нiколи ранiше не крутiйствував, не ходив кривими вуличками; либонь, уперше пiрнув у колючi нетрi дипломатiй та пiдмов, якими оступали його все життя. Коли б то цi дипломатii принесли користь.
І враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й вiн застогнав крiзь нерозтуленi губи. Таке з ним бувало. Напливе часом – й чорнiе день, – та мисль накликала бiль, а може, навпаки, може, вони в парi, як воли в одному ярмi, бо iнколи таке траплялося i серед ночi. І так йому стало тужно, аж не хотiлося жити. Трохи постояв – одпустило. А думки вже плинули старим рiчищем.
Не принесуть йому користi дипломатii. Не визнають Симеона нi Ханенко, нi Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на помiч i донцi. Але й вiдступати нiкуди. Треба взяти оцим прибiглецем Симеоном, що тiльки можна. Принаймнi примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послiв. Вислухали з увагою.
Десь далеко, не досяжнi оковi, закричали дикi гуси, що летiли з-за моря на рiдну Украiну. Зима огризалась вiдзимками: всi долини та луки залито водою, на вербах i лозах котики, як довгi заморськi сережки, та раптом з неба завихрять бiлi снiжинки – окидь, й весна та зима зчепляться в мовчазнiй борнi. Студеною i ворожою стане вода, рiчки покотять свинцевi води через притопленi очерети та верболози, посмутнiе на душi од самого погляду на них. Але то тiльки на час, пригрiе сонце – вода заблищить отеплiло, весело затiнькають синицi, радiсно забулькочуть ручаi, змиваючи в рiки спомини о зимi. На рiчках i в зарiччях галасувала качва.
Весна. Вона зiгрiла щось у його душi, з нею починалася якась нова п’ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все-таки наповнена доброю тривогою i надiею.
Верба випустила довгi сережки, зронила iх аж на сiрий камiнь. То камiнь на могилi колишнього кошового Зуба. В маленькому палiсадничку бiля церкви ще кiлька таких каменiв – на могилах двох iеромонахiв та значних козакiв. Мабуть, небавом спочине тут i вiн, нинiшнiй кошовий Сiчi. Що ж, товариство не кепське i мiсце гарне: чутиме, як гомонять на радi козаки, як стрiляють на Водохреща з гармат, не пропустить i того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Мiсця там теж вистачае. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугае в жилах кров i в серцi достатньо жару. І сили, i переконаностi, i впертостi також.
Раптом почув клекiт, пiдвiв голову й побачив на гребенi куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке i беззахисне, нiжне, чуле, i покотилися по ньому вербовi котики, й протекли крiзь нього несмiливi струмки, i попливла в нього весна. «Той чи не той?» Той самий, для якого мостили вони з Лаврiном колесо, чи якийсь iнший? Хотiлося, щоб був той самий, бо ж вiн народився i вирiс на Запорожжi, отож був iхнiм родаком. «Весна», – ще раз вiдмiтив думкою, але вже трохи iнакше. Весна – це розкiш для душi, це час найбiльших клопотiв i найбiльших сподiвань.
На сiчових вулицях – розкаль. Сiрко пробирався вузькою стежкою попiд куренями. Бiля Кислякiвського куреня його погукали згори – запорожцi перекривали курiнь, двое лежало на гребенi, ще кiлькоро – трохи нижче, очерет подавали по драбинi з того боку. Побажав козакам Бога в помiч i сказав, щоб не лiнувалися, бо протiкатиме знов.
На голiй гiлцi темноi олешини сидiв шпак i спiвав, вiн нiкого не боявся, заливався на все горло. Спiвав вiн по-синичому, птаха це така, що по-своему спiвати не вмiе, а тiльки по-чужому, всi ж думають, що вiн iх передражнюе.
На вигiнцi бiля Медведiвського куреня отаман побачив Мiюського, а за ним ще чотирьох донцiв. Стояли бiля колодязя, вдавали, що п’ють воду. Вони були немов настороженi птахи. Махни рукою – зiрвуться й полетять. Либонь, насправдi були готовi до лету, п’ятеро прийшли сюди, а трое чекають з кiньми бiля Кошеiванцiвськоi могили.
Мiюський пiшов навстрiч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому мiсцi була вузька, кралася попiд тином; козаки, щоб не бабрати в калюжi чоботи, хапалися руками за кiлля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сiрко не мiг обминути Мiюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такоi поведенцii, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав: «Мiюський набридае не аби так, важить животом своiм i козакiв». Кругле, з великим лобом лице Мiюського за цi днi осунулося й потемнiло, нiби аж вкрилося лишаями. Ранiше вiн голився чисто, залишав тiльки невелику, клинцем, борiдку та чепурнi вуса, а тепер лице нерiвно, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горiли колючi вогники-запитання. Вiн не мiг погасити iх, приховати покорою, хоч i знав, що тут не мае жодноi сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавiльним розбiйним отаманцем з Мiюсу, який колись причарував вiдчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона – сина варшавського мiщанина, пiдданця Дмитра Вишневецького. «Скажи, кошовий, – хапав Сiрка поглядом за груди, – чим це скiнчиться для нас? Ми довiрилися тобi. Ми такi ж козаки, як i ти…»
Сiрко вернув Мiюському його мовленi подумки слова:
– Не дивися бiсом, Іване. Ти козак – i я козак. Вiри одноi i помислiв одних.
– Ти послiв боярських приймаеш, – з тугою в очах сказав Мiюський. – Чару дружби питимеш. Ми бачили – вже понесли вино.. А за чарою, вiстимо… – й не доказав, махнув рукою.
– З ким пити – вiдаю сам. Маю свiй розум.
По хвилi його погляд вiдтанув.
– Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. І п’е не срiбними, а простими чарками. – Й посмiхнувся очима. – Тут ще один Іван набиваеться в дружбу, але оний Іван – не той.
Мiюський слухав i думав щось свое. Вiн уже не мiг думати нi про що iнше. І проказав-проспiвав своi думки словами давньоi запорозькоi пiснi:
В чистiм полi криниченька, там холодна вода.
Там дiвчина воду брала, дорогу вказала:
«Оце тобi, козаченьку, три дороги виднi.
Одна – на Дiн, друга – на Крим, а третя – на Запорожжя».
Дон спiвае тi ж пiснi, що й Сiч.
Сiрко усмiхнувся.
Поклав отаманцю на плече руку, й той вiдступив. Одiйшовши кiлька крокiв, оглянувся.
– Приходь увечерi, – сказав. – Чара в мене не срiбна, але повна. Отам проспiваеш усю пiсню.
Повернувшись до канцелярii, по короткiй радi малого круга, наказав покликати послiв. Тi зайшли – в’ялi, розморенi чеканням i вином.
«Не спопели гнiвом великоi справи», – знову мовив подумки слова, якi спливли по дорозi до канцелярii. Бо серце було й далi налите ярим гнiвом на царя. За те, що той дався на пiдмову Самойловичу, за Сибiр, за те, що й нинi дослухаеться гетьманових порад, за залоги, поставленi по мiстах. Його серце не вмiло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитроi думки пускати хитру думку й тим оборонити козакiв з Дону.
– Отож, панове посли, – сказав кошовий. – Порадились ми й порiшили ординовати з вами своiх послiв. Ми не вiримо нi вам, нi вашiй грамотi. Нехай нашi посли самi про все почують i нехай у Москвi нашу грамоту прочитають. Бо хочемо, щоб там знали про те, яка буря гряде над нашим краем. А грамоту свою спочатку прочитаемо на великому крузi. Такий у нас звичай.
Кошовий попрощався з послами й одпустив iх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашнiй круг. Аж потому читали листи з Дону. Їх добували з скринi, яка замикалася на три замки, ключi од яких були: один – у Сiрка, другий – у Яковлева, третiй – у суддi. В нiй зберiгалася книга реестру облiку вiйськового скарбу, таемна кореспонденцiя, а також компути – зшитки курiнних реестрiв. Найгiршi вiстi Сiрко завжди залишав на кiнець.
