скачать книгу бесплатно
– «У нас на Дону чутка е, – плямкаючи великими губами, рiвним голосом гудiв Яковлев, – що государ на нас, холопiв своiх, нинi по веснi наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопiв його, всiх з Дону збити, по Дону будуть государевi люди городи ставити, i якщо у нас, козакiв, ця звiстка правдивою учиниться, – а принесли ii вiрнi люди, – то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на помiч в лiчбi тисяч десять i бiльше, скiльки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькi черкаси донським козакам допомагатимуть, i ми, донськi козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, i на Запорогах, i в Сiчi один одного в скрутi не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своеi прислати вам не можемо, й замисл той, який пiсля моря на Великiм Лузi творили, сповнити теж не можемо».
Сiрко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрiю, ховав, як рiдну дитину. Тiльки вiн та Яковлев знали, що то за замисел, i тепер навiть розповiдати про нього не було смислу. А виник вiн минулого лiта, як донцi ходили на промисел у море й турки бiля гирла засiдку поставили, тодi донцi по Днiпру пiшли на Сiч i тут струги лишили, поховавши iх по Великому Лузi, тисяча донцiв обсiлися на зиму по зимiвниках, а решта вернулася на Дiн, тодi ж Сiрко мав потаемну бесiду з донським отаманом, i той виповiв усе, що знав, про Симеона, i домовилися вони посадовити оного царевичем на Сiчi й двигонути разом проти царя та бояр. Велику на те покладали надiю, i ось тепер та надiя спливала марницею.
Може, хтось iз старшин i втямив для себе з того листа щось бiльше, нiж вичитав Яковлев, одначе нiчого не розпитували. Погомонiли, позiтхали – життя розставило своi карби, якi несила зiтерти.
По тому Сiрковi довелося ще приймати скаржникiв, бо наполягали. Помер у Медведiвському куренi козак Харко Перепел, лишив у скарбницi сiмдесят золотих, а тестаменту не залишив; з Мельникiвки приiхав син, пiдпарубчак, i допинався тих грошей, а курiнний не оддавав. Сiрко наказав одрахувати на поминальнi обiди – дев’ятини та сороковини, – попам на часточку, щоб записали покiйника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленковi.
– Сиротину зобиджати грiх, – мовив суворо i сумно.
Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селi вшетечно дiвку, хоч дiвка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав видсвiдчити посторонками, а по тому ще й пiддати словесному мордуванню в церквi: «Чини так, щоб нiхто не знав, а не вмiеш – не ганьби Сiчi». Таким робом покiнчив з цiею справою. Ще один козак, якому завдавали злодiйство, одвiвся присягою; отаман його вiдпустив. А тодi в канцелярiю втелющилося двое дебелих сiчовикiв, i один з них – Саливон Вовчок – довго галасував, завдавав другому – Викусi Сулii – слова ущипливi, а за вiщо – Сiрко не мiг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонiв одне й те ж: «Лихий попутав. П’яний був, – лихий попутав». Врештi Сiрко зупинив Саливона й попросив Сулiю, щоб той розповiв, за що його позивае Вовчок.
– З бiсiвського наущення все сталося, – опустивши долу очi, мнучи шапку, почав козак. – Випили ми аж по двi кварти в корчмi Червонiй i ще пили, а скiльки – вже не пам’ятаю. А тодi посварилися. Багато шкоди чинив менi через свою неуважну губу Саливон, тричi називав мене псом смердючим i тричi перепрошував. Не таюся своiх нестатечних вчинкiв – i я його називав недишкретними словами, пащекував цнотливого чоловiка, як i вiн мене. Бо ж п’янi були. А як стали пiдводитися, незнарошне цапнулися лобами, й здалося менi, що Викуса цокнув мене навмисне.
– А менi здалося, що з умислу цокнув вiн, – потвердив Саливон.
– З того ж бiсiвського наущення вхопив я його за чуба, а вiн мене. Й попадали ми пiд стiл, i тузували там один одного, i забрав Господь у нас розум, надто в мене, i вчинив я Викусi, побратимовi своему, тiлесну шванку.
– Яку саме? – запитав Сiрко.
– Вухо вiдкусив, – тихо прошепотiв Викуса.
Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лiвим боком, i Сiрко побачив, що в нього справдi немае лiвого вуха. Рана вже зажила, червонiв тiльки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, i раптом йому сперло подих, i вiн аж похилився з реготу. Вовчок спохмурнiв, а Викуса розгубився.
– Чого ти, отамане, регочеш? – запитав вiн.
– Таж давно мав ти таке вчинити, – витер кулаками очi Сiрко.
– Чому? – здивувався козак.
– Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От i викусив вухо. – І раптом серйозно й суворо: – Бо п’яний.
Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, нiс почервонiв, очi дивилися на отамана неприязно.
– Отамане, а як же менi тепер? – запитав вiн.
– А що тобi? Викуса тебе перепросив?
– Перепросив. І що менi з того?
– Як то що? Вухо ж вiн не пришие? І я теж.
– Не пришие, – погодився козак. – А як жити менi? На славi моiй дьоготь. Тепер я наче цехований на тiлi. Яко тi злодii.
– Всi ж знають… – мовив отаман.
– Знають на Сiчi…
Сiрко замислився. Потер рукою пiдборiддя, покошлав брови. Кивнув головою Гуковi, котрий аж давився од смiху.
– Пиши.
Писар вмочив у каламар перо.
– «Дано цю цидулку козаковi Саливону на те, аби його доброi слави не нарiкали, що вухо втеряв через виступок Викусин, який, п’яний, йому те вухо вiдкусив; цей папiр свiдчить на Сiчi, на полi, в станах козацьких, у слободах; i як помре, то яко шанованого товариша щоб ховано було – для увiрення кожному, хотячому те знати, сiю нашу грамотку показувати».
По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснiв лицем, а в кiнцi аж просльозився. Подякувавши отамановi за такий рiшинець, обидва козаки пiшли. Отаман пiдвiвся й собi. Чекав, поки писар замкне скриню i оддасть одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кiнцi вулички хилялися постатi скаржникiв. Здалися вони кошовому сiрими й мiзерними. Та так воно було й насправдi. Серед тисяч звитяжцiв тряплялися людцi, якi прийшли на Сiч не землю рiдну захищати, а погуляти, й отако прогайновували життя. Догулювали до старостi. Як оцi двое. Немае в них нi роду, нi племенi, нi неньки, нi дiтей, i самi вже не потрiбнi нiкому, тiльки не бачать цього. Сiрко зiтхнув. Почував утому, немов пiсля важкоi дороги. Проте втома не хилила його до спочинку, хотiлося кудись iти, оддати клопiт дереву або залiзу, розсiяти по водах. Здебiльшого сiдав у човна та iхав у плавнi. Але вони ще стояли холоднi, майже безживнi, молоде життя ще тiльки народжувалося, рвало бруньки й протинало стрiлками товщу води. Зненацька увагу кошового привернули пострiли. Вузькою вуличкою вийшов до сiчовоi вежi над в’iздом, перейшов мiсток через рiв, у якому текла каламутна вода. За ровом росли осокори, на одному чорнiло бусляче гнiздо. Вартовi стояли бiля поручнiв, дивилися вгору. Сiрко й собi пiдвiв голову – ледве не спала з голови шапка, притримав ii рукою. Високо в небi кружляв сивокрил – раннiй гiсть iз заморських краiв, одвiчний мешканець плавнiв; то пришвидшував лет, то майже завмирав на мiсцi, ледве-ледве ворушив крильми.
Пострiли лунали за крам-базаром, бiля кузень. Гемонський птах, вiн зовсiм iх не боявся, може, звик до них, звiкувавши бiля Сiчi, а може, оглух на старостi. Запорожцi стояли пiвколом на тирлi, де найчастiше вправлялися в ширмуваннi, по черзi заходили за присiшок, теж вкопаний для вправ, вицiляли птаха. А вiн мовби кепкував над ними, нiкуди не втiкав i навiть не пiднiмався вище. Правда, ширяв високо й так ледве чи був досяжний для куль. Над луками, над горбами галасувало розлякане, наполохане гайвороння, воно то обсiдалося на землю, то знову зривалося вгору; одвiку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старi гiллястi дерева обкиданi iхнiми гнiздами, наче козацькими шапками, – мало бiля Сiчi поживу, але й запорожцi мали для вправ дармову рухливу цiль. Нiякого iншого птаха, опрiч хижого луня та ворон, сiчовики не чiпали. Надто райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреняни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi i його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися бiля iхнього прикомiрка, Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть iм на голови.
Збоку гурту, дженджуристо поставивши на колоду ногу в шагреневiм сап’янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи. Рiзнi його очi – темнiше i свiтлiше – одверто смiялися, й той iхнiй насмiх був неприемний. І нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi плавав у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук рушницi. І всi знали: якщо вiн ii вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила чутка, нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож – чортовi в заклад душа, а йому – непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Мае iнше оружжя – перо й каламар! Гук тiшив свое самолюбство, а мав його на цiлий курiнь. І хоч продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й страшна i нiхто iз запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би поiхати в плавнi (й то зовсiм не через те, що вiн брехун i хвалько), але шану, до якоi домiшувалась острашка, пiдписарю оддавали.
Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам й добре пам’ятае, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них закипiла змага, i Гук переводив на порох усi, якi вдавалося дiстати, грошi. Сiрковi стало весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один пострiл, i ширококрилого птаха нiби кинуло вгору, далi вiн швидко-швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно, куля пройшла пiд самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила.
Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з якоi курiвся димок, вдавано байдуже розглядав насiчку на курку.
Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе. Ховаючи у вуса посмiшку, примружив око й сказав пiдступно, одначе пiдступнiсть ту вловив тiльки Перехрест:
– А ти, Лаврiне, часом не продав нечистому душi? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курiнь – для чортячого племенi.
Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темнорусим чубом з-пiд сивоi шапки, одвернувся. Такий вiн завжди: стрiпне чубом, зiб’е на потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй своiй маленькiй погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi, а в них чистота i якась добра таiна, яку хочеться осягнути.
Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн навiть пошкодував на свiй жарт. Згадав, що мае прощатися з Лаврiном, – це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, – одвернувся. Й трохи розгнiвався на себе: не назавжди iде Лаврiн, полiтае Диким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги – вернеться.
Вони разом пiшли обiч розгаслоi дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лаврiна, а той дивився вбiк, на далеке зарiччя, – сторожовi козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки iхали повiльно, так повiльно, що, здавалося, залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася образа, що джура без осмути полишае його, навiть не погомонiли на дорогу. Це була образа старостi, самотностi серед людей. Теплi слова, котрi лежали на серцi, прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови. Вiтер доносив од круч гiркий запах торiшнiх полинiв i вологоi землi. Весна йшла навально.
III
Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях дощ i лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенськi змii, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом скрипiли й стогнали, кришилося сухе дерево i падало на плеса, й вода од кори стемнiла. Сухi поламанi очерети ворушилися, наче живi, вони хотiли втекти, але хвиля знову й знову валяла iх, старi, обсмиканi, наче дiдiвськi чуприни-оселедцi; мiтелки були мокрi й хилиталися жалюгiдно. Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i запорожцi хрестилися: недобра ознака – грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день – дала можливiсть послам вирушити в дорогу. З неба сiялася руда мжичка. Одразу потеплiло. Верби та вiльхи понад Чортомликом стояли чорнi, мокрi, з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по плесу. З верб у воду падали якiсь жучки, iх хапала риба.
Бiля Грецькоi хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв. Прийшов за звичаем i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський пахолок i сказав, що пiддячий приказу Малоi Росii Семен Щоголев мае до отамана пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не велiв сiчовий закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому.
Годованi вiвсом, застоянi посольськi конi рвали з рук повiддя, харапудились, поривалися куснути один одного.
Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки торгових комор та шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самi очi.
Щоголев вийшов з Грецькоi хати останнiм, наблизився до Сiрка. Був у козацькiй киреi, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголев довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути бiля лiвого плеча дерев’яного тиблика, але той вислизав. Врештi впiймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднiшало, з ротiв струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою.
– Отамане, – тихо мовив Щоголев, – хлiбний i пороховий пропуск я тобi добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на Бога, що вiйсько на оборону прийде. – Пожував мокрими губами й сказав несподiвано жорстко та непривiтно: – За самозванця ж милостi не сподiвайся. Й не покладайся в цьому нi на чие заступництво.
– Я покладаюся тiльки на неi, – торкнув рукою шаблю отаман. – Увесь вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось ти, посол царський, кажеш менi про запомогу таемно. Неначе крадене перепродуеш. Прощай, посол, i пам’ятай, що тi ядра полетять на захист не тiльки моiх дочок, а й твоiх. Кажуть, у тебе гарнi дочки.
Щоголеву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть, воно стало сумне.
– Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами пiд Азовом, – сказав тихо. – Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра.
Вiн вклонився й пiшов до коня.
«Якщо обози з ядрами прийдуть, – подумав кошовий, – то ми виграли iх Симеоном. А далi нехай парубок втiкае в степи».
Роздiл четвертий
I
«Мосцепане Дорошенку, не наш уже Вiйська Запорозького гетьмане.
Як тьма рiзна е од свiтла, так зловорожий чоловiк – од доброго i боголюблячого, i слушно хтось сказав: «Важко в злому i пiдступному чоловiковi доброчинства вiдшукати», – це прислiв’я вельми стосовне до вашмосцi. Ледве сколегувавши з нами, яко об тiм засвiдчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсiм у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давнiми хреста святого i вiри святоi нашоi християнськоi ворогами, назвавшись iхнiм зичливим сином, а нас, Вiйсько Низове Запорозьке, знищував i щиру братiю свою православних християн викорiнювати i в подарунок басурманам посилати пiдступно i безсовiсно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кiльканадцяти чоловiк товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазепенком, в руки нашi попав, ясно свiдчить…»
Яковлев читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелi й iз дзижчанням билися об нерiвнi, в рябих камiнцях, катюжанськi шибки. Це про свого кошового писаря запорожцi жартували, що вiн з басом i народився. Сiрко осiдлав фотеля на грубих точених нiжках, обiперся пiдборiддям об гнуту спинку й дивився у вiкно. Слухав Яковлева й не слухав: листа обмислили ще вчора, – думав. Справдився його гiркий розгад про туркiв i татар, про близьку вiйну. Вона вже маяла крилом понад Диким Полем. Третього червня, коли Сiрко з компанiею чинив малий розвiдний промисел за Днiстром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але помiж татарських було видно слiди й козацьких коней. Бiля Запомницi погнали по тасьмi коней – ii було добре видно, вона стелилася серед високих типчакiв, неначе там проплинув потiк. Проiхали миль п’ять й бiля Вовчого Скоку в байрацi знайшли мiсце привалу того дивного чамбулу: об’iденi кiнськi костi, що були ще теплi, й шкiрка з ковбаси – свинячоi ковбаси, сирiч християнського заiдку. Пiд кущем калини червонiла кров, ii гарячi бризки ярiли в густiй травi. Тут сталася якась бiйка чи сутичка. А далi один iз сiчовикiв наткнувся на вбитого козака. В ньому впiзнали аргатала з Медведiвського куреня Демка Лисого.
Тодi осавул поквапив запорожцiв, i вони далi побiгли кiньми по тасьмi. Поблизу Оргiева нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольствi був ротмiстр надвiрноi хоругви Дорошенка Іван Мазепа. Дев’ятеро кримських татар гнали полоном п’ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталiв. Дорошенкiвцi захопили iх на своiх випасах i вiддавали хановi в ясир яко свiдчення своеi приязнi.
Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожцi. Двое татар, вив’язавши з очерету плотики, поклавши на них одiж, пливли кiньми на той бiк, сподiваючись знайти в чагарях рибальський човен, iх i уздрiли запорожцi, пустили обох влучними пострiлами на дно пасти днiстрових ракiв. Конi ж перепливли на той бiк i поволокли плотики в степ. Решта татар причаiлася у верболозi за пiвтори сотнi крокiв од того мiсця, де на горбi просто з коней смалили з мушкетiв по плавцях запорожцi, iм, може б, i вдалося заховатися – вони позапаковували невiльникам роти ганчiр’ям, але тi почали дзвонити в кайдани. Запорожцi зачули передзвони, вдерлися в чагарi, татари кинулися навтьоки. В яростi за занютованих у залiзо своiх братiв одного ординця зарубали у водi, решту – на березi, хоч басурмани й просили пощади, молитовно попадали на колiна та поскладали на грудях руки. Бiлий чистий днiстерський пiсок обагрився сiмома кривавими плямами – згарячу перерубали навпiл i одного дорошенкiвця, порубали б i iнших двох, та зупинив осавул, сказавши, що iх треба допитати. Вiн i пригнав до Сiрка поперед себе Івана Мазепу з арканом на шиi. Русявий, блакитноокий ротмiстр був блiдий як полотно, язик йому заплiтався, вiн поспiшав виповiсти кошовому одразу всi таемницi, й Сiрковi раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сiрко чинив допит у своему наметi, сам сидiв у глибинi, а ротмiстра посадовив бiля порога, щоб бачити його вид.
Ротмiстр був гарний з лиця й вельми вчений та хитрий – намагався впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцiю кгвалтом, що вiн давно просився в правобiчного гетьмана на тихе життя в своi Мазепинцi на Бiлоцеркiвщинi, там у нього жiнка i батько, але той, сирiч Дорошенко, мовляв, не одпускав i указав: якщо Мазепа не виконае його повелiння, скарати родину.
Сiрка мало обходила ця балачка, вiн розпитував про Дорошенка, про його перетрактацii з Кримом та Портою. Ротмiстр вiз цiлу торбу листiв: до хана Селiм-Гiрея, вiзира ханства Субан Кази, до вiзира Порти Сулейман Кегая i великого вiзира Кепрюлю, до султана Магомета, до свого резидента в Адрiанополi Гаврила Лiсовського, декотрi з них були написанi латиною та по-турецьки, латини в чамбулi не знав нiхто, й Сiрко наказав Мазепi прочитати реляцii. Мазепа читав, нахилившись до свiтла, русявий чуб спадав йому на чоло, вiн одгортав його рукою, раз по раз поглядав на гетьмана. Коли читав за Дорошенка чи ще за кого, то видiляв тi слова, мовби iх промовляв сам Дорошенко, i пояснював те, чого не мiг втямити кошовий. Дорошенко оповiщав у листах, що вiн не став на силi, що пiдпомiчнi йому ногаi в усiх битвах з адверсором оголили тил i що вiн залишився сам проти полякiв та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обiцяне рушення до осенi, вiн не встоiть i оддасться на милiсть ворога.
По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно були в Чигиринi посли й принесли певну вiсть на рушення, йому вiдомо й те, що бiля Цецори споруджують великий табiр, либонь, для султана, а хан уже нацiлився на Реут. Де вони зiйдуться, якi мають замисли – ротмiстр не вiдав. Сiрко бачив, що Мазепi кортiло сказати бiльше, вiн ледве стримувався, аби не вигадати чого, проте боявся прогнiвити того, в чиi руки оддав його припадок долi. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, часто потирав чорний набряк од волосяного аркана на шиi, дивився сивому отамановi в очi так, нiби хотiв ускочити туди сам. Вiн не просився – боявся виказати перед суворим кошовим малодушнiсть, а тiльки говорив не вмовкаючи. Гарно сказав Мазепа: про кривди Украiнi од ляхiв, про чорну татарську чуму, про покинуту синами неньку й поросле стоколосом поле.
– Боже праведний, – прикладав до грудей руки з рiвними, довгими пальцями ротмiстр, – нiде нашому братовi козаковi не можна жити своею волею. Там турчин, там лях, там боярин, там ще якийсь дiдько, i треба комусь догоджати, бо iнакше й дiтей малих, i матiр продадуть у ясир. Утiк я вiд ляхiв, хотiв прожити тихо та мирно – де там. А як менi не хотiлося iхати з оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж знаете, який вiн: «Або iдь, або й тебе повезуть…»
Довго слухав його Сiрко, й скрушно йому стало, що сини Украiни, вправнi в красному словi, латинi та фiлософii, скiнчивши школи та академii, волочаться по ii степах iз занютованими в кайдани братами, чистими серцем та помислом, котрим, може, й зовсiм не знанi риторика та пiiтика. Страшно стало, що ротмiстр i два його помiчники не порубали на почивку чужинських охоронцiв i не втекли з бранцями на Запорожжя. Вiн запитав Мазепу, чи не збирався той вчинити так, i той, пожувавши пересохлими губами, заглянувши кошовому в очi, ледь чутно сказав, що не збирався, бо «Дорошенко сказав – втоплю в копанцi твою малжонку i батька, до десятого колiна вистинаю рiд твiй». Мазепа вловив настрiй кошового, стерiгся брехнi, якоi, знав, той не терпiв i за неi мiг покарати, намагався не схибити, потрапити тому в стрiй. У дикiм страховi оглядався назад, де пiд вербою стояли запорожцi, готовi схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху пiску й шугонути в Днiстер.
Мазепi здавалося: тiльки вмовкне, одразу оддаленiе од кошового, випаде з його думок й опиниться вiн у руках козакiв, а тодi… Й вiн розповiдав про свiй пополячений край, тамтешнi порядки, непомiтно перекинувся на двiр польського короля, при якому колись служив, ще й шпарко брався по драбинi вгору, доки заздрi шляхтичi не врубали щабель, мудро розплутував усi нинiшнi чвари й замисли, ще й не раз одсилався на подiбнi замисли держав Вiзантiйськоi та Римськоi, знаходив однакове й одмiнне. Сiрко аж заслухався. «Нинiшнiй султан уявив себе Юлiем Цезарем, але йому до Цезаря, яко хрущевi до орла. Цезар був великим воiном, вiв залiзнi когорти, а цей збирае рiзномасне вiйсько з усiх краiв свiту; таке вiйсько гоже до грабунку, але не гоже до волейноi потреби. Якщо скупляться всi нашi когорти та атакують, як Сагайдачний пiд Хотином, то й перемога буде такою ж».
Найдужче запало Сiрковi в пам’ять оте, як йому здавалося, щире «нашi когорти». Отже, таки нашi!
«Як же ти багато знаеш, чоловiче, як мудро мiркуеш, – скрушно думав, – i яка мiлка проти тих мудростей твоя душа. Й чому то воно так ведеться в свiтi, що мудрiсть може вимiрковувати собi всiлякi облуди й кривi стежки. Тако високо цiнуе сама себе? А яка ж цiна iй?»
Десь закрайками думки йому було шкода гасити такий свiтильник. Може, вiн ще колись спалахне во славу вiтчизнi! А степ пахнув гiрко, полинно, й жайвiр спiвав угорi весело та дзвiнко. Може, жайвiр i врятував Дорошенкового посла?
Сiрко кидати в Днiстер Мазепу не велiв, а наказав вiдправити його у знятих з невiльникiв кайданах до Батурина як живе свiдчення близькоi татарськоi та турецькоi iнкурсii. «Нехай спiзнае i на все життя запам’ятае, як то носити тi залiза», – мовив, бо ж не терпiв нiякого насильства над людьми.
Кошовий поспiшив вернутися на Сiч. Тепер мав найпевнiшi свiдчення до великоi вiйни, мусив готуватися до неi. То бiльше, що опинялися проти адверсора вiч-на-вiч. Донедавна ще мали якусь надiю на Дорошенка: може, схаменеться, – адже прислав iм зичливого, спокутливого листа, – одкинеться од басурман, але тепер то було марне сподiвання.
Дорошенко слугував ворогу й став ворогом iм, запорожцям. Важко, до болю в скронях думав Сiрко над тим, що ось вже стiльки лiт ллеться в украiнських степах украiнська кров, брат iде проти брата, син проти батька, всi вони стають пiд корогви з образом Христа, i всiм iхнi провiдцi кажуть, що воюють вони за правее дiло. Що тому причиною, з чого все почалося i чим скiнчиться? Думав над тим ранiше, думае й нинi… А кров тим часом ллеться, i незабаром увесь квiтучий край перетвориться в дику пустелю. І все те на користь ворогiв Украiни, найперше тих-таки туркiв i татар.
«А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до нас згасла, – гудiв Яковлев, – взаем допiру i наша до тебе гасне i до кончини твоеi вже в серцi не загориться».
Гарного респонса уклав Яковлев, Сiркiв земляк. Вельми грамотний чоловiк, усi науки пройшов у колегii киiвськiй. Спом’янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому вiрно служив, i з Євангелiя списав про благого чоловiка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудрацiйний, читцевi легко заблукати в словесних хiдниках та закомiрках, чужоземними словами вони мовби примастили ярiсть та пiдсолодили правду.
Так писали у вiдповiдь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкi, як гирi, колючi, як стрiли, кинути не з-за куща, а прямо, вiдкрито.
– Порви це послання, – мовив, пiдвiвшись з фотеля. – Понакручував ти, як цап на чужому городi. Напишемо iнако. По-нашому, по-простому.
Яковлев знизав плечима, почухав за вухом пером.
– Quae scripsi – scripsi[5 - Що я написав – те написав (латин.).]. Скажи свое – я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю нiч над ним прiв. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу.
– Гаразд, – махнув правицею Сiрко. – Бути по-твоему. Пиши отак…
Вiн говорив повiльно, його лiва брова здригалася, глибокi зморшки пролягли на чолi, наче борозни на схилi горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав iх надiйно, й мурування виходило мiцне.
Яковлев поставив велике закрутисте «P. S.», нижче якого на папiр лягли рiвнi, написанi розмашистим, iз закарлючками i викрутасами почерком рядки.
«Поглянь i розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то е щира приязнь до тебе басурманська, котру у них купуеш за голови й душi християнськi, що лишилися пiд твоiм рейментом. Чи та ж басурманська до тебе ласка, котру сплачуеш дорогоцiнними душами християнськими? Певно, за таку цiну нiхто не докуплявся ii нi в кого. І чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди будуть пiд твоiм рейментом, а як людей не стане, не стане i iхньоi до тебе ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пiзнати, що виросте з тiеi твоеi з басурманами дружби, то ми тобi нагадаемо й скажемо: тiльки погибель тобi й вiтчизни нашоi крайне спустошення, бо вiдаемо добре, що ти, догоджаючи своiй непостiйнiй вдачi, скоро свою приязнь до басурманiв одмiниш. А якщо так учиниш, то, певне, роздратуеш iх вельми, сам же вiд гнiву втечеш туди, куди доля кине, а вiтчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз’ятреним, на цiлковитий розор i запустiння, котрого не дай Боже. Оте хитророзумство твое й незгода з нами е початком i привiсником лиха вiтчизнi, котре нехай би на тобi самому окошилося!
Вашмости мосцепану незичливii приятелi Іван Сiрко отаман кошовий Вiйська Запорозького з отаманами i всiм старшим та меншим товариством».
Додиктував i подумав безрадiсно: «От i все. Лишилися проти ворога самi. Та лiпше, – зринула iнша думка, – мати попереду певного ворога, нiж позаду непевного друга».
Роздiл п’ятий
I
Самойлович ступив на рiчкову рiнь i зiтхнув широко, на повнi груди. Прохолодний вiтерець обвiяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув руками – нестеменно так, як бувало за молодостi, коли хотiлося стрибати, бiгати, борюкатися, хотiлося не знати чого. Вiн любив поранки, любив прогулятися без охорони по своiх володiннях, надто тут, у Седневi, звiдки й розпочався як муж, як маетна людина. До того ж Седнiв – один з найгарнiших куточкiв по всiй Украiнi. Гетьманове серце сповнилося гордощiв – звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських, маленьких, – стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких розкошiв природи, серед такоi краси, тодi й сам мовби стаеш кращий, добрiший, чистiший. Видивився вiн цю мiсцинку давно, виплекав у серцi, летiв до неi птахом, повз вужем, продирався диким вепром крiзь нетрi, й тепер вона його. Тихо i швидко плинула бiля нiг рiка. Плинула широкою зеленою долиною зi сторони пiвнiчноi, й раптом круто повертала пiд високу гору, й лащилася до неi, й гризла у повiнь кручу, яку од верху до низу вкрили вiковi дуби та яворини, осокори та клени, а понад самою водою кучерявилися гiнкi верболози, а верби мили в прозорих струменях зеленi коси, й тисячi живих ключiв, що ними промивають очi немовлятам, били з-пiд могутнiх каменiв i зi срiбним дзвоном вливалися у Снов. А по всiй долинi – високi копицi, ще не звезенi в стоги, й на тих копицях сидять мовчазнi шулiки. Його стоги, його шулiки, його рiчка. Нi, рiчка не його. Боже, скiльки млинiв можна поставити на Сновi, бистра вода крутила б колеса, та ба… Опираються тому довколишнi селяни, й росiйськi купчики, й деякi значнi козаки. Мовляв, через тi млини не зможуть плавати по рiчцi бiльшi та меншi човни. І вiн, всевладний гетьман, мусив скоритися, ба – мусив приховувати своi гнiв та роздратування. Мусив усмiхатися на кпини Івана Домонтовича, суддi генерального, чиi човни-кораблi возять по Снову сукна та шкiру. Кпини тi запобiгливi, одначе… За двi верстви звiдси у Сновi е невеликий доплив, званий Зеленим, на якому можна б поставити кiлька млинiв, але вiн – на луцi вдови Хiврi Дiгтяренчихи. Клята вдова стала на пень – не продам луку, й квит. Дiгтяренко мав поважнi заслуги перед козацьким вiйськом, перед самим Хмелем, i хоч значного вiйськового товариша давно немае, – Хiвря прийняла приймака сiчовика Викусу, – ii пам’ятають по Дiгтяренку. Звiсно, мiг би турнути уперту бабу, одначе те було б супроти його звичок. Необачних вчинкiв гетьман не робить. Обачнiсть – штиб його життя i владарювання. Декому здаеться: гетьман – цiсар у своему краi, а того й не вiдають, що влада його – як та земля на трьох слонах: царевi та Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай, банiтуй, але й задобри), для челядi будь батьком. Вiйна розварювала посполитих, i тепер вони сплять i бачать себе верхи на конях, з ратищами в руках. А всi веремii, якi крутилися по тому, тiльки пiдливали у вогонь олii: кожен гетьман, добiгши булави, в боротьбi з супротивним гетьманом обiцяв пуховики, шовком шитi, i волю, бiльшу за сваволю. Оце, на думку гетьмана, найстрашнiше лихо, яке породили незлагоди помiж гетьманами. Чим йому нелюбе Запорожжя, так це пiснями про те, що там воля ходить, як iй заманеться, в кармазинi i полотнi, й що туди завжди може податися посполитий. Не завжди вiн туди добiжить, а от спробувати таки може. Принаймнi в мислях. Тi мислi… Їх не виб’еш нiякою лозиною. Самойловичу на все життя в пам’ятi, як збунтувалися селяни в Краснiм Колядинi. Це було при гетьманi Брюховецькому, вiн, Самойлович, тодi писарював у Краснiм Колядинi й писав красно. Саме тодi, року того ж шiстдесят шостого, збунтувався полк Переяславський, бунтiвники повбивали та прогнали царських воевод i старшин й проголосили усiх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити на пiдпал. Мiсячноi ночi пролунав стукiт у вiкно одного-другого халупника, i вже по всьому селу зашемрiли тривожнi шепiтки, заскрипiли хвiртки, а там десь i криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далi бевкнув дзвiн. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виiздах iз села, по тому повалили на подвiр’я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербин сховався в куми на горищi, i його шукали цiлий день, знайшли аж надвечiр i потовкли добряче. Й побили-потрощили всi скринi в хатi, всi дзеркала, повивертали всi боднi та кадiбки й поставили Сербина на ганку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотiв iти на ту функцiю колядинський писар Іван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сiдати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчi листи. Сербин трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, i дарував панщину, й дарував халупникам по п’ять десятин поля, й обiцяв, що сiль, тютюн i горiлку продаватимуть по такiй самiй цiнi, як у мiстi, й все те Самойлович списував на папiр, а Сербин пiдписував. Того ж вечора Явдоким Сербин послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на помiч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастiвнику коня й погнав по дорозi, але пiд лiсом його перехопили запорожцi, якi йшли на помiч переяславцям. Івана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, якi звiдкiлясь уже знали про його намiр, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом пiп Одарiй. Самойлович не мав власних маетностей, це також стало йому в пригодi.
