скачать книгу бесплатно
… Довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змii, довгi рукава жупанини.
Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з якими вперше заявився сюди. Трое – з рiдноi Мерефи, решта – з колишнього Вiнницького полку. Сiрковi було i важко, i легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила, й легко було уявити його молодим i шаленим, безжурним i нестримним. Любив отаман життя, любить i понинi, хоч в останнi роки щось примеркло в його душi, найдужче ж любить сiчове товариство. І воно горнеться до нього завжди – ходить Сiрко в отаманах чи простим козаком. Де найбiльше юрмище, там i Сiрко. І любить послухати гарного слова, вмiе й сам сказати. При чарцi й без чарки. Одначе нинi зроняе те слово рiдко. Сiрко подумав, що, може, це останнiй раз, а далi станеться сподiване й вiн переступить незримий пруг, розпочне iнше життя i вже не зможе отако бенкетувати, земля горiтиме пiд його ногами i пiд ногами тих, хто стоятиме насупроти, i кожен день вибухатиме, як порохова бомба. Всунулись у шинок цигани з ведмедем – хтось таки одiмкнув дверi, – iм налили по пугаревi пiнноi й витурили в шию, а ведмедевi, що огризався, залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скаженоi, було чути, як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величностi короля Яна Собеського ротмiстр Ян Завiша – високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяця сидить вiн у посольськiй хатi, добиваеться, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузi, а той зволiкае; й вирiшив пан посол погомонiти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному мiсцi. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королiвського посла за стiл i подати чистий пугар. Блиснула отамановi в душi синя iскра.
– Гей, Ониську, – гукнув до корчмаря. – Горiлки послу його величностi. Аглицькоi. Вогнистоi.
Шинкар принiс пляшку жовтоi аглицькоi горiлки, запечатану так мiцно, що нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити ii. Тодi Сiрко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв iз Завiшиних пiхов шаблю («Щоб не скаламутити, пане посол, своiми шаблями тобi горiлки: на них кров поганська») – гарну, тонку сигiзмундiвку, й коротким, майже невловимим помахом одрубав шийку. Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому ii краю – хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш – просто з пляшки.
– За здоров’я його королiвськоi величностi! – пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi.
Далi срiбло дзвенiло за здоров’я обох польських гетьманiв – коронного i польного, – за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п’ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по-п’яному щиро й одурiло.
– Ти Іван, я Іван… – п’явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiрковоi чари.
– Іван, та не пан, – посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям.
І майнуло рожевим птахом: «Ти Іван, я Іван…» Три Івани зараз на Сiчi… Якби три Івани… Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Івани, добре було б жити в свiтi.
– Король казав: ти пив з ним чару дружби, – белькотiв посол.
– Миру! Тодi вiн був ще коронним.
– Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий.
– Нi хитрим, нi тихим нiколи не був.
– Ага. Щось ти й тодi вчворив.
– Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, – пiдморгнув козакам.
Сiрко дивився на п’яного Завiшу, а краем мислi, мов лезом гостроi бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати – веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. І не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi ii нинiшнi звитяги. Саме так закладаеться запорожець одразу на все – коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. Й не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програв надiю i щастя жити нею.
Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодноi. Козаки реготали; вони знали, що таке не вдаеться нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок на той час уже окутала темрява – сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий – на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося. Іншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отамановоi душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив веселоi «Горлицi», а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. І вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам’ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з’являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшоi розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував ii з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не мае права? А хто на те мае право? Хiба можна наказати самому собi, своiй душi? Вона мае свою волю й веде себе, як iй повелiв Бог. Виходило, що вiн повелiв iй i це? Чи, може, ту тiнь накликав своiми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Інодi ж бувае, що горе стае гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й починае думати, нiби воно дае iй щось бiльше, якесь потаемне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це бувае найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повчае i читае усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей меншае справ i бiльшае слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та – листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував iх чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив нерозумного ризику. Вiддати життя – то вже за щось iстотне! Прислужитися товариству та вiтчизнi не дрiбкою, а чимось великим. Боротьба, життевi поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей, не спили енергii. Проте надпили життелюбства, навiяли в голову нових, не знаних ранiше думок.
Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу. Нiби й не набрало ваги власне життя, а став обачнiшим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може, це просто вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав ii немало. І не тiльки тiеi, що в м’язах, а й тiеi, що в серцi. Вiн умiв скрутити все – пiдкову, повiддя норовистого коня, потаемний, погрозливий рокiт юрби, був упевнений у собi й вельми непоступливий. І робив усе не тiею шаленою напругою, коли, бувае, перекипае кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав ii одразу, бо вона промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що та сила – свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях – ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов були прихованi в отамановому серцi глибоко-глибоко, здавалося, вiн сам приховуе iх.
Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року в рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить iх у бою, а й тому, що рiвно дiлив на всiх гнiв i справедливiсть, в його серцi завжди знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу вiдсiч науст i пiдступ. О, вiн не щадив iх! Вiн гримав на них, сварив, брав на глузи, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали, що вiн iх любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував нiчийого прощення. Вiн берiг iх у походах i в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив твердi порядки на крам-базарi. В сутяжництвi з сiчовиками лихварiв завжди ставав на сторону козакiв, наказував заплатити з вiйськовоi скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в нього були.
Тому-то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки, стих рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму строi душi, веселим i гарячим, сповненим життевоi снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з iскрами в очах – й, хоч не вiдали, яка-то нинi в його душi темна нiч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле, м’яке промiння, то було тепло любовi до отамана, тiеi, яка не вичахае до смертi. І згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цiеi за триста верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався тодi вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньоi корчми пiд Смiлою, в якiй полуднував тiльки один чоловiк – жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не дивитися на стiл, дивився на своi постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак сподiвався зачепитися й за полумисок.
– Не скажете, до Колобродiв далеко? – запитав.
Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса.
– Для кого далеко, для кого близько.
Кайдан подумав: пуста вiдповiдь.
– Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? – звернувся козак до Кайдана i потягнувся до кухля з пивом. Висушив кухоль, утерся рушником i знову взявся до книшiв. Кайдановi ненависним було чавкання, ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а в очах не свiтилося жодноi мислi, а тiльки втiха вiд iжi. Лiнивий, тупий козак, подумав вiн, тiльки й знае набити кендюха. На той час до корчми зайшло ще двое козакiв i сiли поруч того, що iв, мабуть, вони допiру порали конi.
– Ей, корчмарю, ще три книшi i шiсть кухлiв пива! – гукнув перший запорожець i пояснив своiм товаришам: – У хлопця грошi вкрали, нiчим заплатити.
Мабуть, нi корчмар, нi обое запорожцiв не повiрили у байку ватага, одначе вона давала Кайдановi можливiсть повечеряти без особливого приниження, й вiн сiв до столу.
По вечерi козаки, а з ними й Кайдан, вийшли надвiр, отаман запалив люльку й запитав:
– Так куди ти йдеш, хлопче?
– До Колобродiв, – трохи нiтячись, вiдказав Кайдан.
– Ти йдеш з Колобродiв.
– Звiдки ви…
– Пилюка на твоiх постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи.
– Чому? – запитав Кайдан.
– Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi.
– Ну, так…
– Погане те вiйсько i поганий то полковник. Бреше, буцiм правду обстоюе, а сам ляхам служить.
Кайдан знiчено дивився на своi постоли, чомусь не одважуючись глянути в очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати ж далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозькiй отаман.
– А де ж менi ii шукати? – тихо мовив вiн.
– На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш ii саму, та вже хоч ii подобу. Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся.
Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став запорожцем.
Раптова тиша вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо плеснув по крутiй схиленiй шиi Кайдана. По шинку пiшли виляски, козак скинувся, звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано заклiпав важкими повiками.
– Комар присмоктався, – посмiхнувся Сiрко.
– А-а, – протягнув Кайдан. – Я ж то чую, щось наче шилом штрикае. – Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра й нелукава, от над ним потiшаються всi, навiть отаман.
– Го-го-го-го! – на повнi груди смiявся Сiрко (звiдти взятися комаревi в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся отаман – круто зломилися брови, ходили по обличчю зморшки; а що Кайдан i далi щиро оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими, цинамоновими очима клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи не падали од реготу пiд столи. Кайдан так i не втямив, чого смiються запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й далi круглiла наiвна та простакувата усмiшка, а щоб якось одкрутитится, порятуватися, взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що оженився на мусi. Його комар дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А далi зринула весела «Циганочка», за нею «Метелиця», й шинок знову заходив ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла тiльки одна олiйна лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку зайшов Яковлев, його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що танцювали, вiн посунув важким животом вподовж довжелезноi, на всю стiну, лави, пiдiйшов до Сiрка, прошепотiв на вухо:
– Кваша вернувся.
– Де вiн? – запитав кошовий.
В одну невловну мить очi його стали тверезi, стороннiй чоловiк взагалi мiг подумати, що Сiрко не пив зовсiм.
– Тут, бiля шинку, – ворухнув великими, пiд чорним густим вусом губами писар й посунув вподовж лави назад.
Сiрко, не помiчений козаками, вийшов слiдом за ним.
Нiч стояла холодна й глуха. На вечiр притиснув морозець, але своею минущiстю, тимчасовiстю тiльки дужче нагадував про весну, мiсяць був на ущербi, вiн скотився за верби й мрiв мiж ними, наче недокована пiдкова. Десь високо вгорi просвистiли невидимi в пiтьмi качинi крила, на мить пiдняли й вирвали Сiрка з корчми, одiрвали од Чортомлицького Днiприща й кинули кудись далеко-далеко, аж йому тенькнуло в серцi. Це була тiльки одна коротка мить. Вона пролетiла крiзь груди, мов куля навилiт. Саме качинi крила навiяли йому щось давне, забуте, щемке й нiжне, що стисло груди. Це вони принесли маево весни – чи й не маево, а спомин про неi. Спомин отих далеких днiв дитинства, коли ждав весну. Коли якоiсь хвилини, найчастiше саме пiзньоi вечiрньоi години, раптом схоплював ii. Довкола – залитi водою балки, розгаслi поля, налитi соком яблунi й вишнi, що бачив удень, зненацька все разом пронизувало душу. Чимось одним – посвистом крил, криком журавлiв з чорного неба, поблиском зiрки.
Душа жадала весни, а з нею ще чогось невiдомого, несподiваного, й в одну мить раптом хапала щось велике, жадала бiльше, нiж звичайно може обiйняти людина. Вона тiльки не могла надовго затримати його. Потiм ця мить з’явиться ще. З часом вона буде примеркати, блiднути й майже розпливеться в чомусь чорному й холодному. Їi не можна прикликати силою, вона з’являеться тiльки сама, й то зовсiм несподiвано.
Вона давно-давно не з’являлася кошовому. Так давно, що вже й забув про неi. Як майже забув чи не хотiв згадувати багато чого, пов’язаного з тими днями. То свистiли ii крила, то шумiла ii весна. Вона не справдилася йому, як не справджуеться на землi кожному, якого б щастя не спiзнав i якоi слави б не зажив. Спитого трунку не можна випити вдруге. А ще вона нагадала, боляче нагадала, що його ждання минулося, що нiчого гарного, незвiданого попереду немае i немае довкруж нiяких таемниць. А тiльки ж ними живе людина. Вони – у серцi, в ньому бентега любовi i радiсть батькiвства – дитини на руках, ii першого осмисленого погляду, першого слова. І ще чогось – великого, незвiданого, що прийде, обов’язково прийде до тебе… Для нього все те минулося. Його вже справдi не жде нiяка бентега, хiба що – бентега смертi в бою.
Це було так несподiвано, що Сiрко аж зупинився, i все – шинок над Чортомликом, темнi вежi Сiчi праворуч i оця важка довга весна – видалося йому несправжнiм. Але стояв перед ним справжнiй Яковлев, опасистий i череватий сiчовий писар, i сидiв на перекинутому догори дном човнi звичайний сiчовий козак Кваша. І хрумтiв крихкий вечiрнiй льодок пiд ногами. Й гудiв на вiтрi голим вiттям кущ калини. Всi iншi шинки козаки називають iменем iхнiх держателiв – «Семенiв», «Драганiв», «Лупалiв», а цей – «При калинi». Почувши кроки кошового, Кваша звiвся, пiшов назустрiч. Був низенький, теж кремезний, як i Яковлев, кутався в довгу кирею, накинуту на плечi наопаш. Сiрко через його голову бачив важку, мовби притвердiлу воду чортомлицького озерища й блiдий пруг мiсяця, що падав у пожухлi очерети плавнiв. Там вiн загубиться й зiйде вже аж через мiсяць ясним одкованим серпом.
Привiтавшись з Квашею, Сiрко, на мить притлумивши щось у душi (адже стояв перед отим, очiкуваним, вiд чого втiкав думкою весь вечiр), запитав:
– Ну, розказуй, що там?
– А що, – одказав Кваша, обличчя його й далi не було видно, воно ховалося в тiнi великоi, насунутоi на очi кобки. – Людцi боярина Ромодановського все ще рiжуть донцям зi спин ремiнь. Пiдпливае Дон кров’ю з усiма притоками, i нова налога на них iде. Не можуть донцi нам пiдсобити. Цидулу ось написали.
Сiрко не мовив жодного слова. Тiльки враз вiдчув, як щезло, мовби його й не було зовсiм, недавне вiдчуття вiдчайноi веселостi, а натомiсть виросло, стало в усьому огромi те, що ходило блискавицею край хмари. Воно заповнило його геть усього, i вже не мiг думати нi про що iнше.
На тiло, на душу налягла втома. Подумав, що надто багато ваги надав тому, очiкуваному, а воно ж – тiльки мент з того бiльшого, чим жив i клопотався всi останнi десять лiт. Й буде жити далi. Просто завтрашнiй день доведеться стрiчати по-iншому. Жив надiями, а коли вони гинули, як кожен сильний чоловiк, не гинув з ними. Новим уже днем жив, його турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав вiд того, що не збулося. Тiльки стояла в грудях важка грудка. Й зiм’яти ii не мiг. Знав – вона розсмокчеться не одразу.
– Цидулу прочитаемо на малому крузi, – сказав.
У корчму вже не вернувся. Стояв i вслухався у нiч.
II
На Сiчi пахло весною i далекими походами.
Сiрко прокинувся враз, неначе його хто покропив холодною водою. Вiн навiть пошукав очима: чи не стоiть паламар, чи не прийшов будити до утренi, одначе не побачив нiкого. Тут, у кутку, де стояв отоман, панував смерк, а по кiмнатi вже розлилося свiтло; воно цiдилося в продовгуватi, оправленi в олово шибки вiкна, котре зорило на схiд; кошовий добре бачив живi, веселi парсуни апостолiв за тайною вечерею, – вражий богомаз, либонь, малював iкону в корчмi, але ж до ката гарно, – i зовсiм не святу чубату голову Лаврiна Перехреста, джури, що спав на лавi й чомусь зчепив на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати – хлопець молодий, дужий, тiльки й клопоту – не припiзнитись у курiнь до кулешi. Русявий, стрижений у кружок чуб Лаврiновi розсипався, прихмарив високе чоло, а великi, по-дитячому пухкi губи були розтуленi в болiснiй усмiшцi. Лаврiн чомусь посмiхався увi снi. Сiрковi враз стало тепло на душi, й вiн посмiхнувся й собi. Перша думка, що скресла в головi Сiрка, – про оце його коротке спання: вiку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити темряви, доточити свiтла. Вона увi снi блукае в таких нетрях, обiймаеться з такими проявами (а колись же пролiтала нiч, як дикий кiнь степову балку!), що поспiшае бодай не до радiсного, а теж похмурого, але таки живого, справдешнього дня. Ця думка потягла за собою iншу, з сивими нитками смутку й чорними – скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного лiта. Йому були прикрi й цi нитки, ще й чимось схожi на тi – вкритi ранньою памороззю, адже почали чiплятися зовсiм недавно, як те ж павутиння за колючу степову грушу, вiн iх не знав ранiше, в найкрутiших боях та небезпеках, котрих перебрiв бiльше, нiж чумацька валка рiчок по дорозi до Криму. Що крутiшим i струпцюватiшим було життя, то дужче його любив.
Вчорашне шинкування не одгукнулося нiчим (тому порадiв: таки ще мае силу), згадав про нього у зв’язку з надiею, яку покладав на Квашине посольство на Дон i яка розтанула в прозорiй тишi приморозкового вечора. Знову напливали жалi, але вiн не пустив iх у серце. Мав iз чим змагатися й так. Цей сон змiлiв доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день видався стопудовим тараном, якого насували на фортечнi ворота. Скiльки ж буде ударiв?
За палiсадом, у Грецькiй хатi, сидить царське посольство. Самойловичевi людцi розбрелися по куренях – справляють подвiйну службу: посольську й таемну, собачу. Дорошенкiв гонець теж пiдночовуе в Уманському куренi. А в прикомiрку канцелярii чипiе iз зашитими в тафту листами татарин. Сьогоднi слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобi не шаблею махати!
А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гiрше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тiльки смiеться: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi ще хочуть узяти.
«А так-таки й нiчого? А те, едине, чого не покладеш у тороки й не змiряеш мiрою? Пiсля чого зникае все?» Та думка блискавкою пронизала мозок. Інакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць брата з братом. Скiльки тих вихорiв i вихорцiв промчало по рiднiй землi в останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл; цiлi полки, колись славнi й багатi, чорнiють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Ірклiiвський. Понад п’ятнадцять лiт од смертi Хмельницького кружляе на Украiнi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить брата, батько сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд ними голови. Закипае то там, то там, то скрiзь разом, а ледве вщухне – який-небудь полковник, який-небудь авантюрний отаманець починае каламутити довкола себе, сподiваючись викрутити щось собi з тiеi веремii. Обiцяе свободу краевi, щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краi, не вмерла, не згас ii дух, не вичахла надiя на життя без пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам’ятають тi часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як палав панський фiльварок, може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають на призьбi про те онукам. І онуки слухають, i горять у них очi (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли тi кулачки бiльшають – тягнуться до шабель. Щоправда, дiди i батьки розповiдають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр’я. На тому подвiр’i стоiть кам’яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли вони з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з-пiд шляхти, навiть порятував був козак у бою вiд певноi смертi пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об’iдеш за три днi конем, а його рятiвник опинився в пiдсусiдках. Плати димове i скарбне, давай на вiйськовi потреби, iдь у пiдводи. Та ще й мовчи. А коли б же того… Коли б розподiлити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтавi (Опiшнi, Нiжинi, Черкасах…) появився отаман, подае клича!
Звичайно, не всi тi, що пiднiмають посполитих, сподiваються доп’ясти все тiльки собi, е серед них справжнi лицарi, чистi серцем i помислами, вiрнi вiтчизнi, але немае для них анi найменшого просвiтку, б’ються вони, як риба об кригу на непроточнiй водi. У тiй кризi – ополонки i сiтi з усiх сторiн.
Та й мало iх таких, чистих серцем i помислами.
Виговський, Брюховецький, Хмельниченко – хiба злiчити смерчi, що прокотилися Украiною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не дають загаснути пожежi, котять ii то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст – чорнi дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чиею волею, чиею силою? Хто заступить Поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей частину iхньоi путi, путi найтяжчоi, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти них i таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька життiв, вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися, але його тримала на свiтi вiра – велика, незнищенна, вона пройняла всi тi товщi, як спис крицевий проймае одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й справедлива i в iм’я ii треба жити далi та сповняти ii всiею рештою життя. І як спис крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов своею вiрою i надiею крiзь них усiх – Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно примружиться iз зеленавоi пiтьми Іван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи болiсно скривить свое вiчно недоросле обличчя Хмельниченко. Тi погроза, усмiх i бiль не зачiпають його серце.
Сьогоднi розривають Украiну чотири гетьмани. П’ятий, той же таки Хмельниченко, конае десь у турецькiй темницi. Либонь, султан тримае його, аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойдае над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька – може, й прибiжить хтось заслiплений на те маево! Але для Украiни досить i цих чотирьох. Всi огулом гублять те, що здобував батько Хмiль. Вп’ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбiльше, кожного змагае жадоба влади i жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховiенко – добра не було i нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б i розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного пiдпирае чиясь рука. Чиiх тiльки пiдкiв не вкарбувалося в украiнський чорнозем. Кують тi пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисараi… А мусили б же нерозумнi гетьмани дiйти мiж собою якоiсь згоди. Обрати з-помiж себе одного! За давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва днiпровi береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець посеред спiненоi рiки, стоiть Запорозька Сiч, але не просто стоiть, довкола неi чи не в першу чергу закручуються грiзнi смерчi, вона переймаеться звитягою i борiннями тих, хто обiцяе народу волю i Украiнi злуку. А на нiй, у ii серцi, – вiн, Божою волею кошовий Вiйська Запорозького. Колись невгамовний, рвiйний, нестримний, а нинi оступлений важкими думами, сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надii, впадав у вiдчай, в чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав на герць з долею i ворогами. То вже сутнiсть його вдачi – пориватися кудись, до ледве видимоi таловини на обрii, прорубуватись через нетрища. І хоч з роками в його душi свiтлоi барви ставало все менше й менше, а темноi бiльше й бiльше, не складав рук. І нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну, як привести до спiлки гетьманiв?
Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi Росави раду, яка б i порiшила, кому володiти булавою. На тi Сiрковi поклики не вiдгукнувся жоден гетьман. Наймогутнiший, Самойлович, запiкся помстою. Залив золотом вуха, насунув на очi чужу шапку, не чуе й не бачить, що погибель iде всьому краевi. Що турок i татарин сьогоднi мiцнi та бойнi стодужо. Що замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою закiнчив вiйну з Венецiею. Два роки тому погромив Польщу. По дорозi, вистеленiй iконами, в’iхав у Кам’янець-Подiльський, приступив до Львова, який, правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма тисячами ефимок, а вся Польща щороку сплачуе султановi по двадцять двi тисячi золотом. Свого афекту турки там не погамували. Найласiший для них край – Украiна. Вони пiдуть уже цього лiта. Водою i сушею. Отож iх треба перестрiти на водi й на сушi. На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум, що колись смiливий, праведний i духом сильний муж Дорошенко ввiйшов у спiлку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють i засилають у вiчну басурманську неволю православний люд. Християнською кров’ю, немов живою монетою, купляе собi Дорошенко у басурманського цiсаря милiсть.
Кошовий помiтив, що мислить словами листа, якого кiлька днiв тому послав у Чигирин.
Правда, не вельми зважають на тi листи гетьмани. Солодощi влади забивають iм солоний пах кровi, котра димить перед очима. Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нинi так просто: написав цидулу вiнценосному можновладцю – й маеш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й сiл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не менше грiшних перед Богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко: проти хоромiв i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким немае кiнця-краю. Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та власнi високi уряди. А хто стане в оборону краю, те iм байдуже. Сiч сьогоднi злиденна й убога. Той-таки Самойлович розставив по всiх дорогах варту, й вона не дае хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього з поклоном. Сiч – то поважна сила. Нею сподiваеться здолати своiх супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку.
Честолюбство гетьманiв – незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той трунок мав iнший смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi: буйний хмiль молодостi чи слiпа й невтримна военна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кiнець руйнацii вiтчизни, стулити ii якось докупи i захистити од супостатiв! Булава кошового – та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливiсть – давала пити не зверху, а з дна. Й вiдчути тягар одвiту за всiх, марницю та нетривкiсть найповажнiших повелiнь на землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий погляд може стримiти в серцi, як стрiла. Влада – це нiж, який весь час доводиться нести вiстрям до серця. Вона забирае сон i вкладае в голову думки, вiд яких скипаеться мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини, правду вiд олжi. Вiн же не мае права помилятися. Бо коли Бог покличе до себе, спитае за все. Це вже буде, мабуть, небавом… А може, той честолюбний вогонь притрусив порох лiт? То едина пристрасть, яка не згасае, а розгоряеться з роками й заступае чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудростi в пiзнаннi. Тодi, принаймнi у власних помислах, людина пiднiмаеться над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стае пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона не вiрить нiкому, бо сама набирае сили на кровi iнших. Таким людям починае здаватися, що просто так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля людського життя. Поки людина молода – вiтрило, з роками – кiтва.
«Яка сила штовхае того хлопця? – зненацька, несподiвано навiть для себе, перестрибнув думкою. – Що привело сюди Симеона?»
Та, власне, це вже зараз нiчого не важило. Мало вагу тiльки те, що Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для всього коша. Для Украiни. Вiн, кошовий Запорозькоi Сiчi, подав царевичу руку помочi, схилив голову пiд маево його благенькоi непевноi короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до Корони й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу, вкинути власних недругiв у переляк, у гнiв, боротися, скiльки стане сили, i погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла?
Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi була. Вiн збагнув це не тодi, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою вiдчувалася перестрашенiсть.
Одначе то лише краплина. Задля неi мав право важити тiльки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманськi посли намагаються зневiрити й посварити зi своiм кошовим.
Отаман помiтив, що вже змагаеться з днем, неначе з диким звiром, якого гучки ще не пiдняли з лiгва. Пружним рухом вiдкинув лiжника й почав одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара.
Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко, по-дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно-русим вусом. Грубий подiльський рябчак сповз з нього на долiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати iх, але не було куди. Сiрко ще раз поглянув на Лаврiна, i раптом його серце заплеснула хвиля жалю та нiжностi. «Що вiн знав у життi? – подумав. – І що його чекае? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?.. Це поки молодий…» Кошовий пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов.
У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев’яне вiдро з водою i великий мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати, пiшов до рiчки. Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав – тугий i пружний, уже вмитий. Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як верхнi – тi творять вузькi рiвнi вулицi, – а врозкид, ще й пообростали за роки прикомiрками, прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбноi. Ранки на Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у туманi по затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi, линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось iз сiрих верболозiв велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви на теплiшi, м’якшi – веснянi, пiднiмалася легенька пара. Власне, тiльки кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула. Зима була сирiтська, з дощами та сльотами, – скотину не загонили в теплi стiйла, – переступила у весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетiв перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся i побачив на верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора iх не було. Гостро пахтiв кущ бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв i не признався. Бруньки ще тiльки набубнявiли, але запаморочливо-гiркий, клейкий запах аж дурманив голову. І Сiрко подумав: скiльки то принад несе весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора – березень перехиляеться в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн того не бачив. А зараз вловлюе кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i вода також пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли з берегiв, як завжди. Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони затоплюють плавнi, й тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з сивоi каламутi. Тодi озеро Свиняче Море стае справдi морем, а Пiдпiльна – найбiльшою днiпровою протокою, й пiдпирае увесь правий берег, все Дике Поле. А нинi повенi майже не було, вода вже вiдступала, залишивши на пiску маленький змiюнець напливу. Свiтанок iшов з плавнiв. З очеретiв, з верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося, димiли; одне чимале пасмо зачепилося за вежу – й нi руш, неначе там його прип’яли вiжками. Синьо, прозоро… вогко, сонно у плавнях, сонно i на душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по той бiк рiчки.
Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка од купини, перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити якомога бiльше весняноi синяви, а та просинь змивала струп’я з давнiх ран i хилила до думок про дивно влаштований свiт, його таемницi. Поставити б десь на березi рiчки курiнь, завести пасiку… Сiрко зiтхнув ще раз. Але вже iнакше, бадьорiше – вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь рiчки – верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк Чортомлика, – пливли за течiею, i бiля них сплескувала риба. Посеред плеса бiлiла пухка хмарина, весняний вир розкручував ii то в один, то в iнший бiк. Вода була ще каламутна, таiла щось у своiй глибинi. Вона завжди щось таiть у своiй вiчнiй глибинi.
На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало двое козакiв. Обое молодi, на голих до пояса тiлах зблискували краплi – тiльки що вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав з палицею, немов iз шаблею, другий боронився палицею, немов рушницею, вiдступав до води. В запалi вони не бачили кошового. Вiн одiйшов за обсипаний довгими золотими сережками кущ верболозу. Вода була студена, студеним було й повiтря – на оголених до лiктiв руках отамана повиступали сироти. А сонце провiщало тепло, й по-весняному тiнькала синиця на гострiй палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити ласкавим променям обличчя, подрiмати. Бо й чого поспiшати, не ворог приступае. Бог – свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на Бога, по тому вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих сфер.
«Старiсть», – подумав ще раз. Але подумав iнакше, нiж тодi, коли тiльки-но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала в м’язах, бо завжди щось м’яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося крутостi, змаги, а це свiдчило, що старiсть ще не настала. Вiн не любив нiчого усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету. Любив змагу, проте вiдверту, без пiдступiв, йшов iй назустрiч, наперед спиваючи серцем i м’язами ii шаленство. Вночi йому снилися конi й чомусь часто снилася погоня, од якоi втiкав, яка кудись заманювала, з якою потiм рубався в лютому герцi.
Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi з iх весняним клекотом води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп’е ii всю. Це не були сутяжнiсть i скареднiсть старостi (либонь, саме тому й почувався гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати й спивати по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi навiдували його не часто. Сiрко подумав, що недавня раптова кволiсть – звичайна весняна млявiсть, пiдкорення веснi, ii ще приспанiй, не розбурханiй силi. А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд осоружного дня. Вiдав – не ухилиться. Мислено збирав себе на силi й спокоi. Пересiвав думкою слова, якi почуе сьогоднi, намагався наперед струiти iх гiркоту, аби потiм у розмовi не обпалити душу, й почував, що не може перемогти себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь перев’язь на ранi. Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм’якшити серце молитвою, порадитись з Богом. Хоч увечерi поклав – до утренi не йти, не прихиляти себе до сумирностi; до того ж не хотiв дочасу зустрiтися з послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив.
Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню – всiх iх прорубано до води вiсiм, – ступив у неi в ту мить, коли з крайньоi iз рушником у руках вийшов Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений тим, що проспав кошового, джура шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався, розглядався, його високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло яснiло спокоем, по губах проковзувала усмiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була теплою; груди йому грiла надiя – близька й далека. Кошовий хотiв погукати Лаврiна, та в останню мить передумав. Дивився на запозiханого джуру, посмiхався. Хотiв вiдгадати: повернеться Лаврiн досипляти чи побiжить по березi шукати його.
Лаврiн не повертався до куреня i не пiшов берегом. Стояв, приклавши долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно мовби заворожило козака. Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме отако довго. Чудний трохи його джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все дитинство перетолочене, обвiшане старцiвськими торбами. Матерi майже не пам’ятав, батька – теж, он i дядько Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншоi: де пролетить вiтром, а де проповзе на черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його Сироватка десь iз польськоi сторони з ляським католицьким хрестиком на шиi (через те й Перехрест, про всяк випадок хрестили ще раз – у православну вiру), лазило в густому диму попiд лавами в шинках, мiшало в казанах чорну ядучу смолу, чуло солоне слово, бачило калiцтва та рани i вийшло з того, як ковил iз роси. А може, воно вслухалося в iнше: в тихий рокiт бандур, чистий церковний спiв, вдивлялося в зеленi плавнi та маево бойових корогов? Хто зна. Тiльки ж вабило Лаврiна все красиве та гарне: сумовитi вечоровi спiви бiля багаття, баскi конi, мальованi ясними фарбами картини в церквi та на дверях куренiв. Вiн i сам ясний лицем i щедрий помислами. Сорочка на Лаврiновi завжди чиста, в комiрi голуба стрiчка, а темно-руса чуприна – розчесана, кунтуш – охайний. І при тому не скупердяй, не труситься нi над шелягом, нi над алтином. Найбiльше кошовому подобався отой його порух головою – ледь вловний, нiби аж погордливий, од якого темно-русий чуб спадав на лiвий бiк, прикривав чоло. Вiн i справдi гордовитий, капосний хлопець. Почни йому вичитувати, i нехай хоч на чисницю вловить неправди, стрiпне чубом, встромиться поглядом у вiкно – й не руш.
– Ти хоч чуеш? – з серцем обiзветься кошовий.
Мовчить.
– Чуеш, питаю?
– Та чую.
Й по тому.
Очi в Лаврiна непоступливi i погляд твердий. Все заховано всерединi, взято на мiцнi защiпки. Щоправда, не тiльки Лаврiн такий. І де вони набираються свавiльностi, – мiркував отаман. Наче ж тримае iх на наструнених вiжках, а от же!..
А на дiдька вони такi треба, коли б тiльки гнулися перед отаманами, – враз звiльнився думкою. – Гнутимуться перед отаманами – гнутимуться й перед панами.
Нiхто не виказав кошовому бiльше непослуху, як Лаврiн. Нiхто не сказав стiльки слiв наперекiр, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав бiля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний i маркiтний свiт. Втiшався ним, як рiдним сином, не кривдив нiколи, хоч, прости Господи, iнодi й кортiло потягти батожильном по спинi. Службу свою Лаврiн справляв нi добре, нi кепсько, не приховував нехiтi до неi. То правда, служба ця не вельми в пошанi у козакiв, i Лаврiн потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь iнший бiля отамана й шапки не клав би на голову. Мае справний риштунок, мiсце за сирном, слухае поважних старшинських розмов, супроводжуе отамана у виiзди.
Лаврiн же давно проситься в степову сторожу. А отамановi шкода його вiдпускати. Ще й через те, що якийсь вiн нiби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що смiливий. Лаврiн – немов розумна доросла дитина з нiжною i допитливою душею. Та допитливiсть росла разом з його лiтами.
Бувало, виберуться десь на рiчковi розливи або обсядуться в хатi, а вiн все – чого та чого? Не зглянуться, коли й нiч мине. Не вельми говiркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарнi кошовому тi вечори, в них пересiяв i власне життя, бачив, де проiхав уповнi, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврiн немов забирае iх з собою. Добре це? Погано? Хтозна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То бiльше останнiм часом з Лаврiном коiлося дивне. Душа його кудись летiла, чогось прагла, а куди й чого – розгадати не мiг. Лаврiн же не казав нiчого. Може, то грае хмiль молодостi? Тодi нехай iде в степи, там той хмiль або переграе в мiцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злостi, бо, як бачиться кошовому, ii в хлопця замало. Обiйде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в походi тараню – Лаврiн тiльки стрiпне чубом i дивиться кудись поверх голiв, немов те й не про нього. Затiють козаки бiйку – обiйде стороною. Проте нехай хтось спробуе покепкувати з дядька Мокiя Сироватки, поблiдне мов стiна, хапаеться за шаблю. Звичайно, Мокiй того не знае. І з чого така приязнь?
З тими думками Сiрко вийшов на сiчовий майдан, посеред якого стояли стовп для квестiй i гармата. Сонце перехопилося через палiсад, облило свiтлом дерев’яну, криту гонтом церкву з дзвiницею, з чорних бiйниць якоi виглядали гармати, широкий майдан, куренi, з котрих чимчикували до утренi припiзнiлi запорожцi. Здебiльшого йшли досугi дiди; молодi ж козаки на поповi докори казали, що Боговi бiльше в помiч iхнi шаблi, анiж молитви.
