скачать книгу бесплатно
За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не приiхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив ii й через те не став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед Великоднiми святами прокачався в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.
– Справний козак, – мовив. – Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирае. Кров грае. А може, й сам не знае, чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холуiв у нас i так багато.
– Сливе, – одказав Сироватка. Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось урядником.
Тепер обое думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Сiчi нiхто не знае, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а син. Навiть сам Лаврiн не вiдае того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн був вельми радий.
Отаман майже ревниво поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив военноi науки – щось було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до рiдноi Мерефи, до тих днiв, коли сам був щасливим батьком i доля, здавалося, мчала попереду баскими кiньми.
Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини – Петро й Роман – погинули за Украiну. Петро наклав головою за рiчкою Тором, поблизу трьох зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний, помер у Мерефi пiд Харковом на руках у своеi матерi Сiрчихи. На Рiздво курiнний кухар ставить перед кошовим три миски кутi, а отаман наливае три чарки. Одну випивае сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. І, може, через те такий дужий в отамана удар – не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очi – не одна, а три ненавистi скипiлися в серцi.
Лаврiн для Сiрка – й смутне нагадування, й розрада воднораз. І для Сироватки – також. Отож i йшли балачкою до нього не навпрошки, а манiвцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нiбито було нiчого. Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi. Й навiть дужче за ревнощi. Нiби аж злiсть. Бо ж хiба мiг вiн, Мокiй Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком мислi почував, що од того наближення сина до найзначнiшого козака Сiчi поменшав сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та ще й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi, того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають, ким насправдi доводиться Лаврiновi Сироватка. Просто вони забули про нього. Од такоi розради йому теж не повеселiшало. Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугiсть i малiсть.
Вiн i справдi лише недавно почав думати про Лаврiна якось iнакше, прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд оцiеi самотностi. Скiльки разiв був на краю загибелi – замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болотi й ледве видряпався, – i затим, пролетiвши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав спогадувати Лаврiна частiше й частiше i думати, що не згине безслiдно, що продовжиться в отому красивому i речному парубковi: один доторк мислi до нього поймав особливою соромливою радiстю. Мовби що йому вiд того? Далебi, нi. Тямковитий i шпетний козак – його кров – житиме й далi на Сiчi i зорiтиме в степ, а потiм передасть ii в спадок своiм дiтям. Оскiльки Лаврiн – син, то чимось удався в нього, Мокiя. І всi отi Лаврiновi чесноти – його, Мокiевi, а не Сiрковi.
Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка.
А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на сухих ребрах скрадаеться ревнивою мислiю до нього, кошового, стае з ним на однiй кладцi на переваги-ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по-iншому, але нинi обое думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би то хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по-своему, поспiшив перевести розмову на iнше:
– Рано цього року зламали гарби татари.
– Ще не зламали, – замислено вiдказав Сiрко. – Це були акинджi[1 - Акинджi – нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур.).] з берегових татар. Йшли на Тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварюеться соломаха. Либонь, з Адрiанополя ii солять.
– Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався… – мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. – Бiльше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Каiр. Якщо становисько там…
Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого.
Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали журавлi, тягли невидимi струни од турецьких берегiв у безконечнi простори украiнського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх-давен, i казати далi не було чого. Обое знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою, залягла iмла.
Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в кулак.
На могилу зiйшов довгошиiй молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний. Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з-пiд неi виглядали великi, по-дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, приiхав на Сiч з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де лiтае воля i де витае вiдвага, нехай умие душу в чистих степових вiтрах.
Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь.
Наступав вечiр, небо на овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали iх i погасли. Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було видно – чи вони постуляли пелюстки, чи накрили iх типчак i ковила? О цiй порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до сивоi бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена вода, навiвали журбу. Оця iхня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва, надавала степовi якоiсь саванноi урочистостi. Од неi вiяло пустелею, самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу; пiд кунтушем грали тугi м’язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру.
Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрii в небi вихрило гайвороння.
– Вовки або рисi загризли оленя, – сказав Сироватка.
Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем у протилежний бiк.
– Туди дивися. – Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: – Святе це мiсце – чати. Найсвятiше на всiй Украiнi. Стiй, хлопче! Нехай наллеться вiдвага в твою душу!
– А в мене ii доста, – безпечно вiдповiв козак.
Роздiл другий
I
Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий – холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь-ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв.
Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне крило палацу. Бо сон вiдлякуе не тiльки мiсячне сяйво – вiд нього захищае парчева завiска, – а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля малоi тюрми.
Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапляеться повсякчас: спаленiе од одного слова, од крихiтноi думки, i вже йому немае стриму. Через це його бояться, цим подобаеться сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно розмовляв по-венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам’ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на шиi. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?
Султан тiльки тепер зауважив, що мiряе опочивальню навкiс од вiкна до стiни. І так само навкiс гостро летiла його думка.
Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту. Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом Іскандера Дворогого.[2 - Так турки називали Александра Македонського.]
Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й не рука його батька. Накрутила ii тоненька й тремтяча правиця великого вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий вiзир. Звичайно, того не вiдае нiхто й не мусить вiдати. Навiть султан не знае достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сiм Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбiйним i свавiльним яничарам, якi задушили його батька Ібрагiма, навербувати новi полки воiнiв пашi й субпашi, вдалося нагодувати голоднi татарськi орди й привести iх у покорi до султанових нiг. За це любив i ненавидiв Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловiчок з гачкастим, схожим на скручений огiрок, носом, великий вiзир – тонкий помислом i хитрий, як старий лис. Завжди сумирний i покiрний його волi, справами крутить так, що вони нiби самi течуть рiчищем думки сина пророка, а насправдi рiчищем його власноi, вiзировоi, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настiльки затуманене, аби дочасу загатити друге рiчище. Нехай пливуть по ньому золотi алтуни, нехай пануе у державi спокiй, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.
Вже кiлька столiть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося своею мiцною рукою пiднести його знову вгору. Вже поверненi назад Лемнос i Тенедос. Вже надламанi хребти Австрii та Венецii, вже кинутий в порох Ляхистан i король Михайло надсилае йому данину – двадцять двi тисячi золотих. Так сплачували за сонце невiрнi Чiнгiсу, так мусять платити довiку. Сполошилася Європа, гарячково куе мечi Московська держава. Вiн, Магомет, розумiе, що треба вдарити по нiй першому, доки не зiбралася на силi, скинути ii iз просторiв свiту.
У Магомета все готове до вселенського походу. Всi гороскопи, всi звiзди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заходi й пiвночi, вiн донесе його аж до холодного моря.
Лишилося здолати одну перепону – промчати прудконогими кiньми Дике Поле й зруйнувати кубло чорних гяурiв – козакiв. Вiн не хоче зважати на застороги Кепрюлю: вiзир умiе збирати золото й не вмiе завойовувати держави. Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й веслують турецькi галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Івана Сiрка з ланцюгом на шиi.
В цю мить йому й справдi захотiлося побачити свого ворога. Татари називають його урус-шайтаном, повелителем джинiв. Тодi, мабуть, вiн маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю.
Бр-р-р. Султана злихоманило.
Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто – невiрний, як i iншi, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше. Всi зорi неба вiщують Магомету удачу. Так передбачили великi астрологи, так показали iхнi таблицi.
У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо залiтае, що тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно про те думати, й червоний кiнь удачi гарцюе пiд ним, тож треба не напинати повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит!
Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едiрне. Дивився в той бiк, де Гербус зливаеться з Тунiею i Гардою i лине до Егейського моря. Отак i в його вiйсько ввiллються татарськi орди й затоплять береги невiрних.
Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може, не мае права наближати будь-кого до свого серця.
У холодному мiсячному сяйвi, мов лисини циклопiв, поблискували банi мечетi Селiма. Найкрасивiшоi i найбагатшоi мечетi в свiтi. Селiм – единий, хто пробудив Порту вiд сплячки, хто спробував пiднести прапор пророка. Селiм володарював у Едiрне. Сюди перенiс столицю Порти з розкiшного, зажирiлого Стамбула Магомет. Звiдси завоюе свiт. По-грецьки мiсто називаеться Адрiанополь. Султановi подобаеться ця назва, у нiй вловлюе якийсь потаемний смисл: адже колись Грецiя – це й був увесь свiт! Скрiзь по свiту мiсто знане саме так.
Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi кулi пiд стелею, й сотнi блiдих зайчикiв застрибали по стiнах. Тепер мiсячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим. «Який непотрiб оцi кулi», – подумав султан. Здивувався, що ранiше вони веселили його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже iх почепили ще за Селiма?
А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти, де той конае, не долетить i рев гармати. Вiн грався зi своею уявою, розпалював ii. Це волае з мiнарета божевiльний муедзин, скликае серед ночi на молитву правовiрних. І нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан.[3 - Езан – заклик на молитву (тур.).]
«Зв’язати чи посадити його в кам’яницю, але тому опиратиметься муфтi[4 - Муфтi– первосвященик магометанського закону (тур.).]. Можна розiбрати мiнарет. А потiм збудувати iнший, кращий. На славу Аллаху».
Султан почував, що вже не засне. Невiдь-чому розболiлася голова, здавалося, просто по мозку перекочуються гарячi жарини.
Може, подумав, бiль пригасить прохолодне повiтря з гiр? Одягнув бухарський халат та взув пiдбитi лебединим пухом капцi й пiшов до дверей. Один за одним вiдчиняв залiзнi замки. Золото купуе душi, залiзо охороняе життя. Вiн не любив, коли дверi незамкненi й бiля них куняе сторожа. Сторожа завжди вiддана: коли охороняе султанове життя й коли продае його. Лiпше, якщо вона стоятиме за зовнiшнiми дверима, а також на стiнах i вежах довкола палацу. А тiней, примар султан не боiться.
Потираючи руками скронi, в якi гупали важкi келепи, султан вийшов через вузькi гратчастi дверi на Золоту Галерею. Султан ще молодий – йому щойно виповнилося тридцять, однак почувае в тiлi лiниву млявiсть, утому. Вона на нього напливае хвилями. Султан то жадае дiяння, боротьби – й тодi вiзири, пашi, аги, заiми i всi iншi вельможi бiгають, як гончi пси, то знову почувае у душi порожнечу, нехiть до справ, i тодi всi починають дрiмати бiля нього. Один з лiкарiв набрався нахабства натякнути, що все те у султана через надмiрне вживання солодощiв; того лiкаря викинули у вiкно, а султан почав готуватися до походу. Із Золотоi Галереi сходи вели вниз, у Садок Задоволення. Ступив один крок i помiтив унизу двiрцевого охоронця – капуджi. Той спав, прихилившись спиною до обплетеноi плющем мармуровоi колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, i в скронi гупало, як i ранiше. «Отак вони охороняють!» Пискнула десь у клiтцi канарка й затихла. Пискнула у серцi падишаха злiсть.
Тихо ступаючи, пiшов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в руцi й поквапливо зiйшов униз. Йдучи, дивився на лезо, що вiдсвiчувало синiм вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскостi, в неi було вкладено стiльки сили, вмiння й пристрастi, що вона спивала життя, ледве дiткнувшись до плотi. Султан вiдчував ii жаскiсть, його аж морозило од неi. Вiн зупинився, виставив уперед лiву ногу, повiльно нацiлився оком.
Бризнули увсiбiч мiсячнi променi, охоронець без стогону повалився на траву. Вiн помер, так i не прокинувшись. Аллах послав Магометовi несхибний удар, а йому легку смерть.
Широко розтуленим ротом султан ковтав п’янке нiчне повiтря iз присмаком гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло сяйво мiсяця, спливало по листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi султана. Тиша стояла така, що ii можна було нацiдити в келих. Тиша – над усiм сералем султана. За високою стiною, яка вiдокремлюе сад чоловiчоi половини сералю вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь – жiнок i наложниць – гойдають у снi своiми нiжними подихами небеснi сфери. Всi вони марять його палким зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно. Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд горлом зроджувався смiх. Уявив, як небавом звихряться всi – вiд балакунiв-недимiв до великого вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони – бостанджiбашi та капуджiбашi… Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до його дверей, а вiн умисне не вiдчинить iх. Смiх, що булькав султановi в горлi, був iдкий, як отрута. Падишах i вранцi не скаже iм нiчого, нехай мудрують, як повiдомити своему повелителевi про загибель його охоронця на вартi, хоч усi впiзнають, чий це удар, i це кине iх у ще бiльший страх. Так мае бути. Свiтом мае правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попередне, охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало всю державу. Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар – ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив переляканi обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи. Ця посмiшка була злостива подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки поети у своiх вiршах надiлили його лев’ячим серцем. Як i кожен тиран, був пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i не довiряв нiкому. Вряди-годи виiжджав за межi палацу, а коли й виiжджав, то тiльки в залiзному кiльцi охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрiм усього, намагався впевнити себе, що вiн хоробрий. І все ж так i не мiг перерубати чорноi ниточки, яка бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто, що вiн не зможе повторити жодного вчинку Іскандера, до якого прирiвнював себе подумки i про що невiдь-звiдки довiдалися поети й часто ставили його поряд з ним. Іскандер сто разiв був поранений, i кожна з його ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож единою втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв.
Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею. «Цього лiта гяури-козаки мусять бути знищенi, – одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. – Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу». Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам’ятi правовiрних свое iм’я й упевнитися в собi як мужевi i воiновi. Вiн боявся цього походу й жадав його.
II
Король польський Михайло Корибут-Вишневецький, син вiдступника од православ’я Іеремii Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помирае. Що повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною Кам’яницею, бачить востанне й чашка кави, яку щойно випив, – остання. В неi було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.
Король iхав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом. Його життеве коло завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його освiчене глупство. В усi тi реляцii, комiсii, договори, якими сподiвався повернути собi Украiну. А з нею власнi п’ятдесят шiсть мiст, тридцять дев’ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Шляхта нiколи не змириться зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. І вiн розумiе це: його власне серце не хоче з тим миритися. То його землi, його посполитi.
А глибинами думки осягае, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над прiрвою. Брийонути ножем – та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надii на шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.
Михайлу вiдомо те. Але iхнi сподiвання викликають у нього гiркий посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! Їм нi за що найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.
«А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися ii назавше, – шпортае раптом думка втомлений мозок короля. Вона приходить зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почувае тяжкiсть у тiлi, якийсь млоiстий холодок пiд серцем, але не зважае на те, гарячково розкручуе думку далi. – Нехай куплять зброю i провiант. Спорудять чайки… Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити занесений над Європою ятаган. А тодi знову зiштовхне лобами Дорошенка, Самойловича, Ханенка, Сiрка чи ще там кого».
Вiд тiеi думки королю нiби аж попустило пiд серцем. Стiльки мучився, стiльки струiв мозку в безсоннi, а рятунок отак близько й такий несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона ходила довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте вiн не зважувався ii впускати. І ось – впустив. Негайно ж спорядити цю мисль у путь, нехай летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До людини, яка багато чим зобов’язана йому й через те мусить бути до його листа особливо зичлива.
Корибут-Вишневецький наказав покликати писаря. І коли той, приховуючи невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi, аби прогнати дрiмоту, вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись на лутку вiкна: «Вельможний, щиро коханий нами отамане кошовий славного лицарства запорозького сiчового Іване Дмитровичу Сiрку…» І враз схитнувся, вхопився обома руками за мiсячний промiнь – сповз, тримаючись стiни, униз.
Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi.
III
Мiсяць плив помiж рваним кущiв’ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском. То пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн скрадаеться до величезного чорного замку, що стримить на кручi над Сеймом. У крайньому горiшньому вiкнi замку горiв одинокий вогник. Рiвно цiдив у пiтьму червонясте свiтло; здавалося, його просто забули погасити. Та враз вiн стрiпнув крилом i вирушив у мандри – крайне вiкно провалилося в нiч, натомiсть по черзi засвiчувались сусiднi й теж заплющувались – аж поки зник зовсiм.
Гетьман Іван Самойлович зайшов до скарбiвницi й зачинив за собою дверi. Вiн не знав, чого йде туди… Хоч давно впевнив себе, буцiм у цiй залi вiдпочивае душею. Для гетьмана все, що зiбране отут, бiльше, нiж просто скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкiсть, владу над свiтом, над людьми i навiть… над самим собою. Воно мовби продовжувало його виднокола кудись далi, хоча куди – невiдомо. Тiльки тут, в оцiй скарбiвницi, вiн i вiдчував по-справжньому свою силу i мiць. І знову не лише через те, що оцього всього не мае нiхто в краi, а тому, що iз цим багатством владарював над свiтом i сягав кудись далеко-далеко. Звичайно, вiн не був слiпцем i розумiв: усе це – теж прах, ляже вiн на смертному одрi, воно не порятуе, за нього не купиш i митi життя, всипанi самоцвiтами шаблi лишаться по ньому, i iх з’iсть iржа, кунтушi зотлiють. Але ж зотлiють не скоро. І потiм – якась частка, незрима частка його самого перейде в цих скарбах дiтям, онукам. Частка батьковоi, дiдовоi сили, влади, мудростi…
Кожна рiч, навiть найдрiбнiша мала в цiй залi свое мiсце, свiй куточок. Вiн то збирав думкою все – й тодi, здавалося, прилучався до чогось таемничого, що мае безмiрну силу, – то знову мляво розвiшував по стiнах, розкладав по скриньках i лавах. Розвiшував шаблi – в золотi, бiрюзi, дiамантах, iх би вистачило на комонний полк, – викладав рядками пiстолi, сiдла, срiбло, люльки, соболi – все, що зiбрав протягом життя – купляв, вимiнював, для того, власне, жив. Коли несподiвано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовностi, як магнiт цвяхи. «До гетьмана без сукна не йди». Цi слова виловили його потаемнi служники й принесли як доказ чиеiсь крамоли. Але вiн не наказав карати за них. Вiн знав, що знищити слова важче, нiж оцi ось коштовностi. Та й для чого забороняти тi слова, коли з них народяться новi коштовностi.
Самойлович узяв з полицi важку чару, повернув карбуванням до свiтла. Хоч той напис знав i так, не читаючи: «Не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i ржа iсть i де злодii пiдкопуються i крадуть». Вiн би, може, й повiрив цим словам, коли б вони були викарбуванi не на золотi. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. І все ж незбагненна таемнича сила щоразу вела його до цiеi зали, змушувала серце пойматись острахом i читати зi святого письма далi: «Збирайте собi скарби на небi, де нi мiль, нi ржа не iсть i де злодii не пiдкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше».
Нi, вiн не опирався Божим словам, од самоi думки про таке холод обвiвав душу, – але ж чому майстер вирiзьбив iх на золотi? І що хотiв сказати: там, на небi, i вiн, i гетьман, для якого рiзьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торiк, вiн уже на небi. Й, може, п’е з ще коштовнiшоi чари? То хiба тут, на землi, вiн, гетьман, не мусив мати чари лiпшоi, нiж простий золотар?
Вiн i далi опирався злому замiру майстра. Для чого злодiям красти, коли матимуть однаково з ним? Й не iсть iржа золота, вона iсть залiзо, а залiзо – то бiднiсть.
Мабуть, це таки були трохи грiшнi думки, але гетьман любив ширмувати словами сам iз собою. Це – не до кiнця страшно: в небезпечний момент завжди можна вкласти шаблю до пiхов. Можна щиро помолитися й заспокоiти душу.
Проте в життi гетьман такого ширмування не любив. Волiв стояти певно. Не любив слiпого ризику, не виваженого до кiнця рiшення, не убезпеченоi з усiх бокiв справи. Мабуть, тому i досягнув найвищоi влади та великого статку. За такi скарби можна купити будь-чию прихильнiсть та ласку. З iншого боку – зичливiсть часто приходить укупi з новими скарбами. Ось цей золотий корабель з людськими парсунами, вiтрилами, щоглами й гарматами – останнiй безгрошовий набуток. Легкий, грацiйний – справжнiй мистецький шедевр. Золото, срiбло, слонова кiстка… Подарунок боярина, князя Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив до нього в скрутний час. Мовби провiщав своему новому господарю небезпечну плавбу. Тож треба бути обачним – плисти повiльно й обережно, i тiльки по тихих водах. Нехай дурнi рвуться через пороги. Самойлович прочинив рiзьбленi дверцята шафки, дiстав звiдти зелену полив’яну карафу й налив з неi у чару з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кiлька ковткiв. Вино було густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман – не п’яниця, але любить випити на самотi. Любить усамiтнитися й помiркувати або й просто посидiти, приплющивши очi, зiгрiваючи кволою думкою власне серце. Не любить людського тлуму, галасу, гучних музик, взагалi не любить юрмиськ i крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно i е, одначе вiн умiе, коли потрiбно, й здмухнути з власного чола ту похмурiсть та приохотити iнших до веселощiв. Якби не вмiв, то не стояв би у цiй залi. Й не пив би терпкого червоного вина. П’ючи його, в такий спосiб заперечуе мудрiсть, написану золотарем на чарi. Нiби змагаеться з ним i з усiма тими – тисячами, а може, й мiльйонами, якi застерiгали iнших, бо самi не могли того доп’ясти. Що ж, у цю мить душа його – тут, одначе ii вистачае i на цiле гетьманство. А покличе Всевишнiй до себе – складе йому звiт за всi дiяння, нiколи й нiчого не приховував од нього i все, що робить, – з думою про нього.
Нацiдив ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кiлька крокiв.
На полицi, вишикуванi рядками, стояли дзигарi. Всi – химернi та мудрацiйнi. Попереду – найкоштовнiшi, подарованi великими державцями. Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця, турок стрiляе у вовка стiльки разiв, скiльки зараз годин, – дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухаеться, коли молот вибивае об неi години, – дарунок польського короля; сторожова вежа, на якiй щогодини з’являеться новий стрiлець, – вiд московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i коли зненацька на вежi поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрiлець – сахнувся, трохи не випустив п’ятисвiчника. І аж скреготнув зубами. Вчора сам завiв це мертве залiзо, а сьогоднi вже й забувся. А ще стрiлець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.
Непроста рiч писати листи царевi.
Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з’iв i його сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн сам стомився вiд писання й вiд тяжких думок. Сьогоднi його найбiльший неспокiй – Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те, щоб схилити його на свiй бiк, вiн читае твоi думки й забiгае наперед твоiм замiрам. А отже, гетьман не знае, як упевнити царя, що Сiрка треба знову вiдправити туди, звiдки привозять соболинi хутра. Що вiн небезпечний царевi так само, як i йому, гетьману.
«…враг той давнiй Сiрко о сирнiй недiлi присилав до нас писаря вiйськового з товаришами, – подумки перечитував листа, – вимагав вiд нас нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять i яка iхня поведенцiя. А писар сам сказав по своiй совiстi, що той-таки Сiрко Москвi служити не збираеться».
Гетьман подумав, що Сiрко й справдi давнiй його ворог. Надто круто сходились i розходились у життi iхнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батуринi, мов двi шаблi. Самойлович пам’ятав, як iшов вiн з образом Спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська булава, – скiнчилося гетьманство Многогрiшного, – а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло в очах: «Сiрка! Волiемо Сiрка гетьманом!» Ще Самойлович пам’ятав, як тремтiла лiвиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоiлася на перев’язi), коли пiдтримував його. І як зiмкнувся козачий стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потiм утiкали в Козачу Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся iм з пам’ятi запах старшинськоi кровi, пролитоi на Чорнiй радi в Нiжинi. Але зась. То була остання свавiльна самовiльна рада. Старшина стала на тому: на новi вибори простих козакiв не пускати, а обрати гетьмана «тихими голосами». Боярин Ромодановський тихо та мирно справив вибори. Порядку пильнували стрiльцi стольника Григорiя Неелова, простих козакiв туди не пустили. З Чернiгова привезли архiепископа Лазара Барановича, i тi ж Дмитрашко та киiвський полковник Солонина поставили Самойловича на стiл. Й саме тодi, коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з-за низенькоi церквицi в’iхав запряжений парокiнь вiз. На ньому лежав зв’язаний Сiрко. Полковник Жученко, який за велiнням Самойловича та старшини заманив його в хитро сплетене самим же Самойловичем сильце, з нерозумноi голови приволiк кошового просто сюди. Либонь, то була чиста випадковiсть, що вiз вкотився на майдан саме тодi, коли бунчук опустився на непокриту Самойловичеву голову, а може, Жученко хотiв догодити майбутньому гетьману, пiдкреслити важливiсть моменту, одкарбувати вознесiння одного й падiння другого, кидав йому пiд ноги в найурочисту мить найбiльшого суперника – чатував десь поблизу й рушив пiд звуки литаврiв. Не на кожного дурня знайдеш раду!
Згори, зi столу, Самойлович бачив розпластане на блискучiй вiвсянiй соломi кремезне тiло, й припорошене пилюкою сiре обличчя, i спрямований униз, у щiлину, куди зависала й падала на дорогу солома, погляд. Втямивши з розгнiваних облич генеральноi старшини, що випхався у невiдповiдний час, Жученко заволав до вiзника, але той нiчого не зрозумiв, i вiз проiхав попiд прихиленим униз бунчуком мiж аналоем i застеленим килимом столом, на якому стояв Самойлович. В цю мить Сiрко пiдвiв голову, погляди iхнi схрестилися. На гетьмана невiдпорно цiлили двi чорнi цiвки, Самойловичу здавалося, що зараз вiн почуе сухий поклац i з цiвок виплесне вогонь. Поклацу вiн не почув, проте розiмкнулися спеченi вуста кошового i видихнули з хрипом i кривавою пiною: «Клянуся Богородицею, ми ще зустрiнемося з тобою, поповичу».
Самойлович i зараз пам’ятав той погляд i тi слова.
Коли вiз проiхав, вiн подумав, що ота пилюка з-пiд копит i колiс притрушуе його слiд назавжди. Може, вони й зустрiнуться, але вже там… – за межею. Ворохобного кошового повезли туди, звiдки не вертаються, – в Сибiр. Але не минуло й року, як вiн повернувся. Про те пильно просили царя запорожцi, а також польський король, погромлений турками пiд Кам’янцем-Подiльським та Львовом. Вiн страхав царя басурманами, вiщував погром i московським вiйськам, единою панацеею од усiх лих вважав повернення на кiш Сiрка. Цар повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварюе на Сiчi пиво, яке сьорбати доведеться й царевi, котрий з чиеiсь нерозумноi намови, а може, з власних недомислiв хоче помирити iх. Як повiдав писар коша, навiть про ту царську милiсть Сiрко казав таке: «А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти».
Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi скупилися довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть платити чинш i сичать Сiрковим iменем. Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги на Сiч, поставити скрiзь залоги, аби не допустити до Сiрка обозiв з хлiбом та огнистою зброею. Його можна взяти тiльки змором. Мислив отако широко, державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипае злiстю не через листи Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищуе його славою та звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не тьмянiе, а слава не iржавiе. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навiть генеральна старшина, пiднiмаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливiсть, статечнiсть?
Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лiвiй руцi. Його невисоке чоло покреслили глибокi зморшки, голова похилилася, невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кiстку. Танув на свiчках лiй, скапини збiгали по рум’яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла на стiнi короткотулуба хистка тiнь з непропорцiйно малою, гостролицьою головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й невеликi вуха, але статури був не щупавоi.
І враз тiнь схитнулася – гетьману так i здалося: спочатку схитнулася тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими очима обвiв залу. Нiби вперше бачив ii. А може, справдi вперше побачив ii у великiй суетнiй круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скористаеться? Ще жодному з гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним своiми руками. Прахом пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели слiд за саньми, на яких повезено скарби Многогрiшного. (Гай-гай, колись будь-яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i смутком. А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно. «Бо й сам минаю. Нi! Ще не минаю. Повладарюю. Інакше – навiщо все це…») Його власнi скарби теж декому кiсткою в горлi. Найперше – Сiрковi. «Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю». Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по нiй ступатиме? Постоли чи сап’янцi? Постоли, вони легшi, побiжать швидше. (Й то не заспокоення, що таке доля чинить з усiма). Людина живе, збирае рiч до речi – iкони i кожухи, лави i столи, рушники й келихи, а тодi залишае все, i виявляеться, що воно тривкiше за саму людину. А як вона радiла кожнiй дрiбничцi!
Зненацька йому тупо б’е в скроню думка: а таки ж все те, що надбав, що оглядав допiру, – прах. Думка проста i ясна, найпростiша iстина ясна завжди. Завтра вiн помре, а все це залишиться. Кому? Розтягнуть за один день, i навiть вдячнiсть не ворухнеться в жодному серцi, а тiльки злораднiсть i зверхнiсть – вiчна зверхнiсть живого над мертвим.
Нi, нi, затоптуе, забивае ту думку, як затоптують, забивають пожежу в лузi. Поки воно мое, всi пiд моiми чобiтьми. І вiн теж.
Думка про Сiрка не дае гетьмановi спочинку.
Нинiшнiй кошовий Сiчi вар’юе проти нього i проти лiвобережцiв та правобережцiв, пiдмовляе козакiв зiйтися в Масловiм Ставi й обрати вольними голосами одного гетьмана для обох берегiв. Ординуе суплiки i йому, в яких закликае «вчинити так, як за Хмеля було».
Не доведи Боже ще раз до такого, як було за Хмеля. А Сiрку те тiльки й сниться.
Якби гетьманова воля, вiн би добрав способу змести ворохобного кошового зi своеi путi. Адже i тодi, першого разу, виманив з сiчового лiгвиська. Сiрко приiхав прямiсiнько в Жученкiв стан. Привiз полоненого мурзу Танмамета, якого городовi козаки попросили у запорожцiв буцiм для вивiдноi розмови, й опинився в колодках. Мае гетьман у головi хитрого плана й зараз. Одначе в Москвi не важаться на його гарячi клопотання. Вiн шле iх одне за одним, вказуе на всi злi учинки кошового, проте розв’язати собi руки не може.
У цю мить гетьмановi спливае на мисль ще один пiдступ кошового. Богопротивний, лиховiсний замiр, учинений зовсiм недавно. «Симеон… Царевич Симеон…» Гарячий змiiстий вогник прокотився в грудях. Стало жарко й хороше. Так хороше гетьмановi не почувалося вже давно. Сiрко сам ступае до ополонки, прорубаноi власними руками. Треба тiльки якомога переконливiше вказати царевi на те. Тепер його ворог вже не одкрутиться. А напише вiн ось що… Гетьманова рука карбувала в повiтрi слова, що аж переплiскувало з келиха червоне, наче кров, вино. Потерпаючи, аби не розгубити гарно укладенi слова, притьма кинувся iз зали, поминув два довгi покоi i впав на стiлець.
Перо порскало чорнилом, хрускотiло, вiн гнав його по паперу, лишаючи позаду широкi чорно-коричневi плями й частокiл поламаних, похилених праворуч лiтер. Завтра писарi розберуть iх i змайструють рiвний високий палiсад, з-за якого Сiрковi вже не вибратися зроду-вiку.
Розмiрковуючи над щойно написаним, накинув наопаш криту малиновим плисом шубу з горлового лисячого хутра, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, яке виходило в двiр. Залитий неживим мiсячним сяйвом березовий гай унизу мрiв, як сонмище мерцiв, що прийшли на покуту. Здавалося, то зачаiлися одна при однiй бiлi душi, благають, вимолюють у когось прощення. Чи не в нього?
«Я сам грiшний», – подумав, щиро перехрестився й вернувся до столу. Голосно прокашлявся. За стiною куняли рiзного штибу писарi канцелярii. Кiлька iх завше мав пiд рукою. Записували його думки, виконували велiння, а ранком розказували всiм, що гетьман не спить i вночi, клопочеться за свiй люд, за свiй край. Писарям Самойлович платить щедро.
IV
Мiсяць заглянув у вправленi в олово шибки вiкна, освiтив шмат бiлоi стiни з маленьким, повiшеним упоперек килимком, iкону Божоi Матерi з немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблi, почепленоi на килимку, низеньку лавицю, на якiй, звiсивши до пiдлоги праву руку, на лiвому боцi спав отаман. Промiння заструменiло йому мiж шорстких вусiв, залоскотало мiцно сплющенi повiки, й вони здригнулися, ледь-ледь стрiпнувши вiями. Сiрко провiв по щоцi рукою, немов оддирав од неi невидиму павутину, зiтхнув i повернувся обличчям до стiни. Вiн i далi спав мiцним, спокiйним сном. І снився йому степ, запiнений ковилою, пiдпалений червоними тюльпанами, i висока могила, а на тiй могилi двое козакiв – один молодий, а другий вже лiтнiй, у лихiй одежинi, але при доброму риштунку. Молодий – то Лаврiн, а лiтнiй – хтозна, бо зорив у степ, приклавши руку дашком до чола, нiби ховав од нього свiй вид. Сiрко вгадував i не вгадував того козака, вiд чого було трохи досадно. Козак стояв мiцно, пильнуючи своеi справи.
Роздiл третiй
I
Отаман гуляв. Гуляв, як останнiй нетяга. Хiба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густiше подзвонювали срiбнi таляри та мiднi чехи й корчмар подавав чистiшу горiлку. Отаман не валявся пiд лавою, не пропивав чину, але гуляв бучно. Ходуном ходив просторий шинок над водою – в круглi, наче гарматнi жерла, шибки було видно Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза, торiшнiми очеретами по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.
Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червонохвостi пiвнi на куманцях та горнятах, гуляла пiч i всi п’ятнадцятеро козакiв, що зiйшлися вшанувати отамана. Їх би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi.
Шинок – великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий: добре вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях – на однiй козак рубаеться з трьома турками, на другiй – самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною: «Нiхто за ним не заплаче», а на дерев’яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники, на них також козаки i ще пави, хатки й дерева та нехитрi слова: «Личко витирай, здоровий бувай».
Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всiх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змii, довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танцi й бою швидкий, як вивiрка, й палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким та пружним (плотi не потурав – жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда постiль – всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, конi на картинах, бандура в руках. Сiрковi видавалося, мовби його самого пiдносило щось, пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. І в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i гарним. А по краю цiеi хмiльноi хвилi, достеменно по краю грозовоi хмари, щось ходило, щось черкало крилом, вiн не пускав його в тучу, але не мiг прогнати зовсiм. Воно не розбивало його веселоi вiдчайдушностi, проте й не губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини, пiд яким сидить боривiтер, ширяе ластiвка. Боривiтер зорить за чимось своiм, але вiн пам’ятае про ластiвку, чуе ii незатемненими чуттями, знае, що вона ось зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча неприемне. А може, трохи й не так, бо вiд того, що чатувало на нього, Сiрко сховався майже вiдверто, втiк у буйний хмiль, знав, кого дратуе i чий накликае гнiв. Знав, що той гнiв стоiть за порогом, чатуе на нього, що вiн так не одбудеться, але волiв, аби все те зачекало. Дарма, нехай скипаеться бiльший гнiв, нехай потiм змага буде ще важча – йому треба виграти час. Йому зараз гуляеться, йому зараз весело. Проте й не мiг того зовсiм виштовхнути з пам’ятi. Воно трималося мiцно, засвiчувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навiть не заважало гуляти. Вiн брав його на кпин, прискав на нього мiцною оковитою, що аж схоплювалися червонi вiдчайдушнi сплески, – веселився до знемоги, рвав невидимi пута, вже не почував iх зовсiм, а тiльки – вогонь у грудях, легкiсть у тiлi, веселiсть у думках. Вiн обертався, й шинок обертався з ним, i не од хмелю, впоiти його було достобiса важко, а все од тоi ж веселоi вiдчайностi. Так йому хотiлося. Так йому малося. Вiн бiльше прикидався п’яним. Чи хотiв бути п’янiшим, нiж був насправдi. Й навмисне послаблював прикро наструненi вiжки. Щоб несли, не спинялися гарячi зв’юженi конi. Гарно було прикидатися. Хотiлося прикидатися. Гарно все-таки жити на свiтi! Хоч i важко. Ох, як важко. Крутився свiт, крутилися думки. Вертiвся довкола нього веселий козак Кайдан, веселий, i дитинно щирий, i наiвний, що його обдурити – наче табаки понюхати: видурить проноза грошi або вимiняе свою стару шапку на нову Кайданову, ще й покепкуе. Одначе покепкуе тiльки той, хто цього козака вже знае; виглядом своiм Кайдан може налякати й самого дiдька: велике, кругле, як дiжа, обличчя, великий нiс, товстi губи, витрiшкуватi очi, кудлатi брови, ще й чорнi патли лiзуть з-пiд шапки. Притупував обома ногами, кружляв довкола отамана. Випита на дурничку горiлка зробила його легким i самовпевненим. Кошовий пiдморгував йому. Одначе те пiдморгування козакiв до панiбратства не наближало. Гострий суворий пруг у душi отамана залишався завжди, тримав iх на деякiй вiдстанi. Нiхто кошовому не закаже гуляти, нiхто не дорiкне – не часто вiн навiдуе шинок, не часто тривожить струни староi, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього, бандури. Це його день. Саме в цей день, за тиждень до Благовiщення, тридцять рокiв тому (здаеться, тридцять, хiба вже тридцять?!), вперше приiхав на Сiч. По тому якийсь час ще водив Вiнницький полк, вiдтак, знову ж на Благовiщення, прийшов на запороги навiки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день!
