скачать книгу бесплатно
Марiя
Улас Олексiйович Самчук
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Улас Самчук (1905–1987) – украiнський письменник, журналiст, публiцист, спадщина якого велика i рiзноманiтна. Вiн писав не лише про рiдну Волинь, Закарпаття, а й про Велику Украiну, украiнську емiграцiю, його вважають «лiтописцем украiнського простору». Самчука свiдомо замовчували в радянськi часи. Лише в незалежнiй Украiнськiй державi твори письменника почали видаватися на його батькiвщинi. У романi «Марiя» (1934) автор першим розповiв свiтовi правду про Голодомор 1933 року, його причини i наслiдки. Через подii iз життя Марii, ii близьких, землякiв протягом кiлькох десятилiть – вiд дореволюцiйного перiоду до бiльшовицьких реформ 1930-х рокiв i геноциду украiнського селянства – автор художньо осмислюе трагедiю однiеi родини в межах трагедii всiеi украiнськоi нацii i пiдносить образ селянки Марii до символу цiлоi Украiни.
Улас Самчук
Марiя
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
(Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури)
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
У виданнi збережено основнi особливостi лексики та синтаксису авторського тексту.
* * *
Матерям, що загинули
голодною смертю на Украiнi
в роках 1932—33.
Книга про народження Марii
І.
Коли не рахувати останнiх трьох, то Марiя зустрiла й провела двадцять шiсть тисяч двiстi п’ятдесят вiсiм днiв. Стiльки разiв сходило для неi сонце, стiльки разiв переживала насолоду буття, стiльки разiв бачила або вiдчувала небо, запах сонячного тепла й землi.
Тих пару днiв, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землi. Вона вже чула iх, бо була еством, яке ворушилося, вiдчувало голод i голосно про це нагадувало.
Коли ж ii тепла i радiсна мати, селянка Оксана, виймала з довгоi пазухи груди, Марiя здалеко вiдчувала iх, моргала устечками й намагалась продерти своi майбутнi оченята. Оксана, розумiеться, допомагала iй, прикладала груди до того мiсця, яке пiзнiше звалося устами, i двi нiжнi теплi рожевi пелюсточки дружньо обнiмали iх.
Прорвалося i полилося молоко, Оксана, з Марiею в пеленi, сидiла трохи нахилившись, лiвою рукою притримувала крихiтну людинку, правою допомагала грудям виконувати iх призначення. Голова ii похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi в легку й прозору усмiшку.
Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрiю, яка – ось дивiться – жива репетлива дiйснiсть i iм’я iй Марiя. У неi личко, справжне рожевеньке з бiлим мачком на крихiтному носику й червоними плямками yа щiчках. У неi будуть оченята. Так. Будуть оченята, i вони бачитимуть. У неi чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв’еться, розцвiте й пiзнае добро i зло.
Знутра рветься й затримуеться на половинi зiтхання радостi i разом остраху, що груди iй ще не досить прибули.
Але боятися зовсiм не було причини. Груди iй, повiрте, вже давно прибули. Вони повнi, набряклi, задавакуватi. Коли пелюстки Марiiних уст торкалися iх ягiдок, вони проривалися джерелом молока, i Марiя пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцевi за iснування. В ii жили вливалися новi червоно-бадьорi частинки життя, яке з неймовiрною майстернiстю будувало клiтинки, розтинало iх, лiпило чудеснi вибагливi форми вiнця творiння. Творилися великi таемницi, i першою з них було прозрiння очей i пiзнання сонячного свiтла.
Була весна, цвiли дерева, кричали птахи, парувала пiтна чорна земля.
Пiзнiше щодня сходило сонце i щодня заходило. Цвiт опадав, сiявся легким пухом, торкався землi i стлiвав. На гiлках зав’язувалися зелепухи, обтрушували ознаки зародження, бiльшали i квапилися дозрiти.
Сонце ввесь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехатi хмари, бризкало, грюкотiло та ставило вiд краю до краю семибарвну веселку. Зелений лист тодi обтяжений прозорими краплями, китяги недоспiлих яблук оздобленi рубiнами, топазами, аметистами. Похиленi лани пшеницi зводять спини нiби ченцi по довгiй молитвi.
Земля повертае боки. Вишнi, черешнi набули властивих барв, барв кровi та сонячного променя. Вони прозорi криштально. Яблука, сливи й виноград налилися соками i також прозорi. Пити й п’янiти хочеться. Лiси загорiлись пожежею, горiли незгораемо. Полум’янi язики вiдривалися вiд гiлок, поволi спадали до землi й кричали пiд ногами.
А опiсля озивалася пiвнiч. Великий вiз сточувався далеко вниз, зорi чiтко кришталiли на сталевому небосхилi. Корчилася сердитим кулаком земля i натягала м’яку бiлу рукавицю.
Маленька Марiя йшла вже з життям. Нераз прокинеться зi сну, нап’еться з материного лона пахучого напою i наповняеться радiстю… Белькоче, пiдiймае до самого носа ноженята, завзято пацае ними, розчепiрюе ледь помiтнi пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стiльки працi, простору. Таке чудове й смачне молоко!.. І як, скажiть, не белькотати й не слинити вiд радостi?..
II.
І так Марii пiшов шостий рiк. Їi голiвка вкрилася чорними м’якими кучерями, оченята горiли кусниками полiрованого антрациту. Батька кликала татом, матiр – мамою. Любила це робити безупинно. Але мати ii в той час застудилася й дiстала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Тi пишнi, колись повнi молока, груди зiв’яли тепер i висохли.
Батько працював у каменоломах. Тодi починали будувати будинки з каменю, i батько не вилазив iз скелi. Вiн мав велику бороду i вуса. Прийде ввечерi натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу i жуе кусень хлiба або картоплю «з мундiрами». Марiя вiдразу коло нього.
– Тату!..
– А що, доню?
– Мозна до вас на луцi?..
– Ну, ходи, ходи…
Вмоститься «на луцi» i що ж?.. Отак сидiти спокiйно i слухати, як тато дихае, дивитися, як поволi жуе, як ворушиться його борода i моргають вуса? О, нi! Нащо ж тодi тi вуса i та борода такi великi й такi м’якi? Так i просяться запустити в них рученята i потягати як слiд. І Марiя береться за свою працю. Що iй до того, що тато втомлений. Вiн крутить головою i мовчить, нiби зовсiм нiчого не зауважуе. Сильний тато, добрий тато. Марiя горда таким татом, бо такого тата немае в усьому свiтi.
І одного вечора тато довго не вертався з працi.
– Мамо! Де наш тато так довго?..
– Хiба я знаю, де вiн так довго. Нема й нема. Вiн б’е камiнь…
Надворi вигуки й гармидер. Мати вибiгла й заголосила. Марiя зовсiм не знала, чого мати вибiгла й заголосила. Вiдчинилися дверi, i в хату купою ринули засипанi кам’яним пилом, у замерзлих постолах та чоботях, люди. Вони двигали щось, внесли всередину i поклали на лавi.
Марii робиться страшно, i вона починае плакати. Забилася в кут на запiчку, нiхто на неi не зважае, горнеться до стiни. Мама стае на колiна коло лави i так голосить, аж моторошно. А скрiзь повно чужих людей. І на лавах, i за столом, i в запiчку. У сiнях також тиснуться та гармидерять люди, Батька зовсiм не видно.
І так тривало два днi. Марiя була залякана, гукала тата i дуже хотiла iсти. Чому сьогоднi за неi так забули, а мати, коли помiтить ii, замiсть дати iсти, схопить на руки, заливаеться слiзьми i так горне до сухих грудей, що Марii аж боляче.
На другий день чужi люди десь вiднесли тата й не принесли назад. Увечерi iли, пили й були навiть веселi. На нiч з мамою лишилася одна тiтка Катерина, а решта розiйшлася.
Минае день, два.
– Мамо! Де наш тато?.. Куди його вiднесли? Тату!.. Тату!..
– Ох, дитино моя кохана, ох, ти моя сирiтко!.. – горне, притискае до себе Марiю. – Немае вже, дитино, тата… Забив його камiнь…
– Камiнь? А де тато?
– Нема. Засипали землею. – Оксана втирае сльози.
– Засипали землею… Татовi буде тязко. Правда йому буде тязко?
– Ах, дитино, дитино! Йому було скрiзь тяжко. Може там буде легше…
– А цого з ви плацете?
– Нi, нi, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино… Це так собi… Я вже не плачу.
Оксана пестить, горне до лона, цiлуе Марiю. Очi залитi сльозами, у грудях тягар.
За два мiсяцi пiсля цього випадку лягла вона на постiль i бiльше не звелася. Приходила тiтка або сусiдка, топила в печi, варила теплу страву, годувала Марiю, мила ii та проказувала «отченаш».
Мати лежала на постелi, не говорила, не плакала. Очi великi, випнутi. Нiс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марiя чула щось невимовно жорстоке, бiгала по лавицях, по запiчку, не знаходячи мiсця.
І прийшла одна нiч, коли Марiю забрали з хати, де лежала Оксана, i перенесли до сусiдiв. З нею спала тiтка Катерина. Марiя заснула. Опiвночi раптом прокинулась i почала плакати.
– Ой мамо! Ой мамо, мамо!.. – безупинно кликала дитина.
– Цить, дитино. Цить люба. Мати зараз прийдуть. Вони пiшли, але зараз вернуться. Засни, дитино, засни…
Марiя хлипала:
– Мамо! Де мама?.. Де з мама?..
Тiтка Катерина не дасть ради. Марiя простягае перед себе руки i тiльки кличе маму. А вдень знов у хатi повно люду, знов Марiя перелякана й голодна в запiчку. На довгому столi вся в бiлому, обтикана свiчками, лежить мати. Марiя боiться плакати. Мати сплять. Чого мати так ловго сплять на столi, i нащо горять свiчки? У них щiльно заплющенi очi, мiцно затиснутi тонкi уста i зовсiм жовтi лиця.
ІІІ.
Минуло багато днiв. Кожного з них Марiя кликала й чекала маму, але сходило сонце, Марiя лягала спати, вставала – нема й нема. Поволi почала забувати. Жила в тiтки Катерини. Де ж подiнеться сирота? Забрала, i спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж не може людина вiчно бути доброю i лагiдною, а ще коли маеш п’ятеро крикливих ротiв. Усi хочуть обов’язково щодня iсти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошлае велику чуприну.
– Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? Заiдять!… – бiгае, рве, де може й що може, латае дiри, запихае роти…
І тодi Марiя вiдчула свое сирiтство.
Чорнi м’якенькi ii кучерi довго не милися i збилися в твердий ковтун. У них завелися пасожери, якi гризли й мучили Марiю. Дiвча дерло на собi шкiру, поробилися гнiйливi струпи. Кругла голiвка облiпилася огидними ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина. Їсти? Що могла iсти Марiя? Їла шматок чорного хлiба, iла недоспiлу овоч, iла картоплю, ту саму черству, водяну, яка варилася для веприка i курей. Мала великий набубнявiлий животик.
По роковi мусiла Марiя вже щось робити. Не буде ж вона даремно iсти хлiб. Скажiть, люди добрi, хто б вам годував даремно сироту? Марiя, слава Богу, не слiпа й не крива. Розженеться, як вiтер – земля дудонить. Закричить – на другому селi чути. Голосок, бодай iй добро було…
Цiле лiто пасла на вигонi гуси. Вставала рано з сонцем, брала в пелену шматок сухого хлiба i гнала зграю на рiчку. Ноженята чорнi, порепанi, з попiдбиваними пальцями. Ступае обережно по верствi куряви на дорозi, опiсля – по росi. Роса розмочуе репини, заходить бруд i роз’iдае iх. Вiдчуваеться гострий бiль, виступае чорна густа кров.
Але Марiя не зважае на це. Не мае часу зважати. Он гуска полiзла через бгiж у чужий город. Бiжи, Марiе, скорiше за нею, бо вийде з батогом господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на мiсцi. До того на вигонi повно таких саме Марiй, Микол, Гнатiв. Треба гасати, грати в свинки, колдовку. Треба потрапити, як i всi, хоч вони ж не Марiя – печеричка, курочка пiдмочена. Дмитро Чорноокий, злий i крикливий хлопчисько, б’еться й прозиваеться. Марiя мовчить, iнодi заплаче i не знае, що вперед – сльози чи носа пiдтирати. Грають у колдовку, i Дмитро нiколи не вiзьме Марii «колдувати». Все iнших, усе не Марiю. Прикро й боляче. Іншi:
– Чекай, чекай! Як скажу мамi – побачиш!…
Марiя ж не каже: чекай, чекай. Що з того. Пiде над рiчку, порюмсае i знову добре. Знов бiжить i верещить. Знов гурт, знов Марiя добиваеться своiх прав. Порепанi ноженята тупотять, голос на друге село чути.
У дев’ять рокiв Марiя почала самостiйно жити. Пiшла в найми до Мартина Заруби. Господар порядний. Марiю мили, чесали, пiдгодовували. За це пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла в хлiвах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки вал i мотала клубки.
Марiя швидко росла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий сором i при зустрiчi з хлопцями опускала на очi довгi чорнi вii. Дивляться, задивляються i кожний:
– О, це буде дiвка!..
І з Марii стала – о, дiвка! Не скiнчилося п’ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти очима. На вечiрнi коло монастиря то один, то другий пiдшиваеться, але вона заб’еться мiж дiвчат i доберись до неi. Грицько з Дiброви, Аникiй Балаба, Гнат Кухарчук… Ах, куди вже тому Гнатовi в такому перебоi!.. «Цур тобi, Прудивусе, якi в тебе рудi вуса», – пiдспiвувала йому. Низький на зрiст i на праву ногу все – два з половиною! Два з половиною! – виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку колiна, нога зiгнулася i так зрослася. Та чи ж вiн винен, що i йому подобаеться Марiя? А Марiя навiть не помiчала його, хiба що дiвчата часом натякали.
Мартин Заруба мав два господарства. У селi й на хуторi. На хуторi господарив сам, у селi стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марiю, але дiвчина волiла хутiр нiж село. І просторо спiвовi. Голосом покотиш – i розiйдеться по всiх полях. І менше також скалозубiв… Вишкiрить отi бiлi – i хi-хi!. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть тобi жнива, не до скалозубiв… Спини не маеш часу розiгнути. Мартин, знаете ж?.. Господар. Такi не марнують часу…
Та що Марii праця? Жне, в’яже за косарями i, мов дзвiнок, гомонить. Виграють отi чорнiзнi, отi бездоннi… Гляне – опалить… А щоки повнi, округлi, з ямочками. Кучерi чорним полум’ям горять. Картина – невгомонна, спiвоча картина.
Вечори хутiрськi, коли сонце остаточно згасне, лунко стае, i, коли спiваеш, голос в’еться i обнiмаеться з зорями. Марiя пiдiйме високi груди й виведе… Дзвенить, дзвенить ii моторна, запашна пiсня, носиться над полями, чайкою в’еться, розсипаеться лунами дзвонотонними…
Ех, Марiе! Ех, ти, ти!.. Не все Марiя спiвае. Часом зiпреться щось пiд горлом, збереться жаль i ллються вони – дiвочi, ряснi й гарячi… Але не тому Марiя плаче, що сирота.
Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на широкому свiтi тiсно стае, а душа вимагае простору. Сини й дочки Мартина по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марii? У них голови великi, i Роман знае навiть, чому гримить i звiдки береться веселка. Книг у них… Господи, скiльки у них тих книг! Навезуть нових пiсень, гiтара бренькае, i пiсня тиха така, несмiлива, не Марiiна пiсня. Куди iй до Марiiноi. Марiя не мимрить, а спiвае. Роман намуштрував, i, каже, просто соло виходить. Гримить пiсня, плаче пiсня, смiеться пiсня!..
Одноi недiлi в книгу заслухалася. Товста книга i жалiсна. Написали бозна про якого мурина, якого били. Ах, коли б про свое, про власне розповiсти. Коли б розказати думи своi. Слухае товсту книгу, плаче, витирае мокрi очi i просить ще. Цiкаво ще. Далi хай книга говорить. Книга не скупиться на слова, досить вкладено в неi смутку.
– Нiчого, Романе, не вийде. Можеш Марii не займати. Ганьбу менi наведеш. Не вводь у грiх сироти, – говорив Романовi Мартин.
Та говорив дарма.
Марiя й не думала дивитись на Романа. Парубкiв з усiх сiл находило. Посмiеться, пожартуе, а вийдеш до нього в садок?
А хiба вона знае…
Хто ж тодi знае?
Не знае хто.
Ти кпиш, Марiе.
Ха-ха-ха! Мое не влад, то я зi своiм назад. Не ходи й не морочи голови. «В мене мишi лихi, в мене мишi лихi, цур тобi й пек!»
Ну, й ти чортова личина, Марiе! Попадешся ти менi… Марiя круть – i зникла. Краще бiгти за хмарою, нiж за нею.
У Мартина Заруби десять корiв, ялiвняк, безрогi. У Мартина шестеро не стаенних, а робочих коней. Цiлий рiк двi наймички ледве вправлялися. На подвiр’i наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене. Земля чорна, пшениця, хмiль, буряк жене без гною. Сад розлiгся, пасiка гуде. Восени клунi трiщали вiд збiжжя. Навколо скирти пшеницi та вiвса. Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повнi, засiки повнi, обори повнi. Де ще порожне мiсце? Давай його сюди!..
На другу Пречисту свято й гульня. З’являеться гармонiя, чарка i славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув чарчину, очi полiзли рогом, а за куски i душi, i тiлу е. Червонiють щiчки, ноги легшають i все пiдтупують, мов баскi конi. Бiлявий, стрункий Корнiй рiзне на гармонii – хоч-не-хоч, не моли й не проси – рветься сама присядка, i шапка летить кандибобером з потилицi. Чортiв Корнiй. Вус у нього засiваеться. Кучер на двадцять п’ять. Закрутився i мае бiсом на брови шовковi та карii очi. Марiя витанцьовуе, витупуе. Дрiбно-дрiбно снують ноженята. Корнiй також у Мартина поденне тягнув, «возив копи, по три копи копаком», як сам хвалився Марii.
Днi, днi, днi… Марiя йде, спiвае, працюе, спить. Сниться iй сон. У працi зраджують руки, очi тратять уважнiсть. Еге-ге, Марiе! Чуй но, дiвчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червонiй i не спускай повiк. Не поможе.
Спала ти, Марiе, минулоi ночi? Добре спала? Чому ти, дiвчино, не спала? Втомилася ж, руки щемiли, у спинi стояли кiлки… Чого ж ти так довго оберталася з боку на бiк, чого ходила пити воду, чого хрестилася й виходила пiд яснi зорi, ступала по осiннiй росi гарячими ногами?
Мовчиш, Марiе?
Променистого вечора те сталося. Марiя тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий, двадцять п’ять сягiв. Витягае вiдро за вiдром, наливае корита, бо прийде з пашi худоба – треба пiйла. Натягнула, поналивала i до хати Затарабанив з гори драбинястий вiз, i з-за саду виiхав Корнiй. Бiлiють зуби на загорiлому лицi, розвиваеться вiтром кучер. Конi прудко розiгналися, а вiн стоячи iде, кашкет набакир, у руках вiжки.
Властиво, Марiя не потребуе так одразу бiгти до хати. Їй же треба ще одно вiдро води. От дiйсно була б забула. Загачила вiдро i пускае вниз. Ах, якi незграбнi руки. Не витримають чи що? Тремтять, мов навiженi. Корнiй, iйбогу, вже пiд’iхав.
– Тпру! – i вiжки натягнулися струнами.
Марiя пручаеться з вiдром.
– Напоiш конi, Марiе?
