скачать книгу бесплатно
– Купиш коралi, напою!..
– Ти й сама, як коралина.
– Смiйся, Матвiйку, дам копiйку.
– Ех; Марiе, як скочу з воза! Не дрочи!..
– То що? Поможеш витягнути вiдро? Вже ось i сама витягнула.
– Марiе, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцiлую.
– Ха-ха-ха!
– Ах, ти!.. – плиг i коло неi.
Обхопив, обняв, перегнув через цямрини i впився в червонi соковитi. Янчала, гнулася лозою, умлiвала. Тверда рука не пустила перекинутися i полетiти вниз, а Марiя забула, що над колодязем. Глибоко ж там.
– Так маеш! – поставив на ноги i смiеться.
Опритомнiла, глянула навколо. Інший свiт, не той. Велетенське сонце саме сiдало.
– Ах, що ти, Корнiю, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..
Зуби, синi очi i кучер реготять.
– Викупалися б, Марiе! Хай, кому мило, дивиться.
А пiдеш у субоiу на вечiрню?
– З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!
– А все-таки пiдеш?
– Завше ходила, то й тепер пiду.
Корпiй сам напоiв коней.
IV.
У суботу, коли сонце досягае славетного вечiрнього пругу, поволi бамкае великий монастирський дзвiн. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогi поля, синiе лiс, летять птахами хмаринки i хмаринками птахи. Сонячний промiнь стриже по верхах тополь, височезних дубiв, чiпляеться золоченого хреста монастирськоi дзвiницi.
Бамм!.. Баммм!. Баммм!. – далеко й широко хвилюеться i розливаеться навкруги. По полях, садах, ворушиться працьовитий люд i слухае – бамм!.. бамм!.. бамм!..
Марiя ще в полi «посiвае». Мартин сiе пшеницю, а Марiя ходить коло нього i тикае в рихлу землю «ляшки». Хвилi дзвону долетiли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет i тричi поклав на себе широкий хрест. Марiя хреститься також, i в ii очах миттю з’являеться образ з бiлими на загорiлому лицi зубами, синiми очима й русявим кучером.
Глянула на недосiяне поле. Боже, та де ще межа! А недосiяного не можна кидати. М’яка рiлля просить зерна. Завтра ж «день сiдмий Господу Богу твоему»… Земля не буде чекати, грiх заставляти чекати ii. Ось досiемо й тодi – на вечiрню…
Поволi, широко ступае Мартин i чавунною жменею розсипае бурштинове зерно. Сиплеться i шарудить. Земля ласкаво приймае його i вже готуе соки й пахощi будучого хлiба.
– Ти, Марiе, так не спiши, – каже Мартин. – Не поспiю ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рiвно лягти.
Марiя зменшуе ходу. Босi ноги глибоко грузнуть у рiллю. За сiячами конi з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рiвно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле.
Легкий, ледь помiтний вiтерець пiдносить зерна й кладе на рiллю. Доходять до дороги, повертаються назад упорожнi i починають новий посiв.
А сонце зовсiм западае. Ось сповзло до довгоi, нiби двосiчний меч, хмаринки, облило ii пурпуром i золотом. Марiя дивиться на сонце i благае його:
– Сонце любе, не спiши так, зачекай! Зачепися он там на дубi i посидь, вiдпочинь…
На полях западае передвечiрня тиша. Голоси стають звучнiшi. Долиною по курянiй дорозi вертаються з пiль селяни. Все квапиться до села. Чути пiсню, стукiт колiс, хльоскання батога.
– Добрий вечiр, дядьку Мартине! А Бог на помiч!.. – гукають Мартиновi здалека. – Додому, додому час!…
Мартин зупиняеться, обтирае шорсткою правицею чоло.
– Дайбоздоров’я! Спасибi! Ось досiю. Ще з корець вийде i кiнець!..
«Ах, корець, корець! – думае Марiя. – Коли вже вiн скiнчиться той корець!»..
І сонце погрузло. Швидко поглибшуеться смеркання. Останнiй посiв скiнчився. Мартин витирае чоло i витрясае решту зерна з мiшка. Марiя бiгае i метушиться. Витрясае мiхи, складае iх, чiпляе до орчикiв шлеi. Пiдходять спiтнiлi конi. Скорiше, скорiше! Кидаеться i помагае випрягати, вкладае на вiз борони.
Сiдаючи на вiз, Мартин зауважив:
– Ти, Марiе, сьогоднi нiби до шлюбу квапишся!..
Марiя мовчить. Слава Богу, що iдемо. Дома в неi ще тисяча справ, але вона раз-два полагодить. Бiжить, рве i по короткому часi вимита, причепурена, у найновiшiй шелестючiй спiдницi, з хустинкою в руцi наспотикача бiжить Марiя на вечiрню.
Село не близько. Добра година ходи. Марiя не йде, Марiя летить. Дзвiн уже давно замовк. Там тих парубкiв i дiвчат. Там iх зiбралося. У церквi ченцi «Свiте тихий» спiвають, а навколо церкви пiд розлогими каштанами моляться веселi люди на яснi очi й чорнi брови.
По вечiрнi Марiя не вертаеться на хутiр. Пiде в село до тiтки Домахи, а завтра знов до церкви, а тодi можна й на хутiр назад.
Прибiгла. Навколо церкви кружляють пари. Широкi церковнi вiкна ледве освiтленi. Марiя на всi боки озираеться. Увiйшла в церкву, купила за копiйку свiчечку i сама понесла перед вiвтар до Матерi Божоi. Тут ясно i сильно пахне воском. Густо натиканi на свiчнику свiчi горять рiвно й лагiдно. Сяють срiбнi ризи i усмiшка Богоматерi. Марiя тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свiчку, швидко хреститься i розчервонiла вертаеться назад.
Стала з лiвого боку i, як голубка, роздивляеться на всi боки. Надто тут спокiйно, надто радiсно. Цiлий тиждень тяжкоi працi i, вирвавшись сюди, полегшено зiтхаеться й уста шепочуть швидку трiпотливу молитву.
До кiнця вечiрнi не достояла. Яка молода дiвчина достоiть до кiнця вечiрнi? Вже ж вiдмолилася, вже ж вiдхрестилася. На крилосах перегукуються iрмосами, i Марiя не може далi. Он стоiть Корнiева сусiдка Палажка. Марiя кивнула iй, i обидвi вийшли.
На сходах Корнiй. Сходи пiдiймаються й опускаються. Камiнь розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться в тiнь, бо тут зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця. Налилася, мов ягода.
Корнiй без шапки. Тримае ii в руцi.
– Вже помолилася?..
– Думаеш, як ти. Тiльки за дiвками ганяеш… Навiть, мабуть, лоба не перехрестив.
– Сто разiв охрестив. Двiчi в церквi був. Ішов утрете. Обганяв усi закутки, усi сади, усi перелази обдивився…
– А це ж чого так розгонився?
– Чого й чого? Все знатимете, скоро постарiетесь. Можна з вами?
– А хто ж буде далi гасати по закутках i перелазах?
– Вже не треба…
– Ха-ха-ха!
Марiя не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася ii руки. В очах рожевий туман, у вухах «Свiте тихий», шелест спадаючого сухого листка…
– Чого ти, Марiе, замовкла? Кажи, оповiдай!.. Якi хлопцi, якi чародii очарували тебе?.. І ти, Корнiю, не той зробився. Хмара на тебе звалилася чи що?..
– Мовчи, Палажко. Ідiм так тихо i слухаймо… Слухай, як гарно в церквi виспiвують. Чуеш?
Ідуть рiвно, поволi. З’являеться з туману завiса, згортаеться, розгортаеться, виринають сходи, ступають на них, пiдносяться вище й вище, спiв лагiдний, зоряний… Ідуть, iдуть, iдуть…
Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають лiхтарi, чути гармидер, смiхи. Марiю проводить Корнiй. Обняв ii за стан, i вона мовчить. Ідуть, як дорослi, як старi. Ідуть i розважають. Корнiй оповiдае, що про Марiю в селi говорять. Цiкаво. Говорять, що до неi Гнат Кухарчук збираеться свататись. Марiя тихо хiхiкае. Смiшно.
– Ех, як пiймаю того вишкварка…
– То що?
– Побачиш… Попадеться вiн у моi лапи…
– Ну, й ти, Корнiю, сердитий.
– Переб’ю ребра i другу ногу вирву. Хай не лiзе…
Марiя хiхотить. Приемно. Дiйшли до зарослих ряскою, засипаних опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплi i геть яром стелиться конопляний запах. Стежки Марii й Корнiевi розходяться. Ось i перелаз, гайок, де весною соловейковi тьохи розливаються, а тепер спадае останнiй лист, тепер тиша, тепер вiтер легко гойдае верхи струнких осичок i розчесаних берiзок.
Зупиняються i стоять. Рука Марiiна в розпеченiй Корнiевiй долонi. Марiя схилила голову. Корнiй каже, що заберуть його «в москалi». Вiн рекрут i прийняли в матроси. Сiм рокiв служби…
Краще б вiн того не казав. Марiя не може стояти. Пригорнув ii, i заянчали в пошлунку. Марiя зiв’яла, i ноги вiдмовлялися тримати.
– Пiдеш i забудеш…
– Забуду? Хай грiм уб’е мене, коли за буду. Люблю тебе, Марiе… Чуеш?..
Марiя хоче щось сказати, але перешкоджае биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корнiй, дужий Корнiй… І не соромиться, i язик вiльно йому повернувся.
– Марiе? Чого ж мовчиш?.. Кажи!.. Хочу чути…
Марiя чуе в серцi бiль. Пiд горло тиснуться твердi сучки, не встигае iх ковтати, здригнулася, i сльози рясно-рясно посипалися. Корнiй обняв, пестить, горне, цiлуе мокрi очi, уста i щоки.
– Любий мiй! Любий мiй! – палко вишiптуе Марiя. І горнеться, i лине, хмелиною в’еться навколо нього. Гаряче молоде тiло, серце й душа належали тепер не iй – йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цiлувалися. Чому, Боже мiй, бувае така коротка нiч?
V.
Поорали, посiяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, картоплю, порубали капусти.
Корнiя забрали в матроси. Вечорами ховалася Марiя вiд людей i розливала безлiч дiвочих слiз. Плакали карi очi, марнiли з жалю загорiлi рожевi шiчки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому мiсцi, де стояла променистого вечора, i виглядае драбиняка. Не стiй, дiвчино, i не виглядай. Не зведеш на землю сонця i не здвигнеш гiр. Заглядала не раз у глибокий колодязь – чи не знайти там рятунку? Нi, Марiе Нi. Не там рятунок.
Гнат Кухарчук кульгае на праву ногу, але господар, яких мало. Їх три брати. Працьовитi всi i розумнi. Середнiй минулоi весни вiддiлився на хуторi, Гнат лишився зi старшим Михайлом i його жiнкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, на п’ять сотень одних яблук продали, мурували, барвили кути й комин, стрiху бляшану дали i розмалювали назелено. Дивишся й радiеш.
Гнат, наймолодший з братiв, майстер на всi руки. Знае столярку, знае мулярку. Сам мурував з мулярами, сам вiкна, дверi, лавицi поробив i помалював iх гнiдою барвою.
Конi в Кухарчукiв – на цiлий куток конi. Випасенi, шиi гнуть, як бiжать – земля гуде. Всi знали, що, як тiльки хату скiнчать, Гнат ожениться. Нiяково в старiй хатi робити весiлля. І хоч Гнат не який там красунь, але дiвчата бiгали за ним тичбою. Але вiн не туди дивиться. Пiде на вечiрню i ввесь час стриже за Марiею. Вертаеться Марiя з вечiрнi, Гнат уже чекае ii чи-то бiля копанок, чи бiля перелазу.
Марiя гляне, «добривечiр» i далi.
– Чого, Марiе, так квапишся?
– Хiба заборонено?
– Ну, нi… Але… Та постiй же.
– За постiй грошi платять.
А ось Гнат iй тут дещо принiс. Виймае з кишенi пакуночок, а в нiм цукерки дорогi, шоколадовi в олов’яних папiрцях. Ледве чи й бачила Марiя такi цукерки. А все в хусточку батистову зав’язане.
– Вiзьми… – простягае Гнат пакуночок i дивиться на Марiю.
Нi, вона цукеркiв не любить.
То хай вiзьме i комусь вiддасть. Хай вiддасть дiтям.
Добре. Марiя дуже любить дiтей. Вiзьме i вiддасть маленьким, але бiльше не купуй, Гнате.
Те «Гнате» – це дяка. Гнат чуе це, i в його твердiй душi щось м’якшае. Гнат обiцяе, що бiльше не купуватиме цукеркiв.
Зате ж вiн не обiцяв, що не купуватиме коралiв. Сам ходив до мiста, довго вибирав i вибрав такi, що хай спробуе Марiя вiдмовитися.
Побачила й оченята заграли, перловi зубки самi вiд себе зробили смiх. Але Марiя ж не може взяти тих коралiв. Їйбо не може. Ай, Гнате… І не проси, i не моли. Всi будуть знати, смiятимуться.
– Хiба що цей гай i цей перелаз знатимуть, – каже вiн з жалем.
– Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуеш? Що з того?
– Нiчого. Отак собi. Думаеш, дай пiду i куплю. А для кого? Ну, ж для кого купити? Дiвчини не маеш, матерi не маеш. Кому? Марii, – пiдказуе думка. – У неi такi очi й такi брови… Купи iй. За тi очi, за брови. Подякуй iй за них. Ну, й купив…
– Дивний ти…
– І я так кажу, та не вiрять. Коли б ти заспiвала пiсню, а я послухав i бiльше нiчого не бажаю собi…
Марiя заспiвае йому пiсню. Чому б не заспiвати. Пiдiймае груди i «Летить галка через балку» виводить. Гнат слухае.
– Дивлюся на тебе, Марiе, i стае страшно. Страшно за твою таку красу. Тобi треба сидiти в свiтлицi, накинути царську одiж i бути чиеюсь царицею. Нi, нi… Тобi тiльки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пiсня яка, яка пiсня.
– Не говори так, – сердиться Марiя. – Втечу i не побачиш бiльше. Чого ти хочеш?
